soulmates

Локі посміхнувся, спостерігаючи за тонкою смугою світла, що пробивалася крізь пелену ночі, поступово плавно наближається до його витягнутих уздовж широкого підвіконня ніг. Невідчутний золотий ефір нарешті торкнувся легкої тканини штанів, захоплюючи частинку шкіри руки, що лежить на них. Промінь сонця неспішно переповз на дахи невеликих будинків навколо палацу, відбиваючись від них, змушуючи сяяти, подібно до зірок, нерівномірно розташувався на кожній із статуй у дворі, ніби спеціально підкреслюючи найвитонченіші вигини тіл кам’яних сакаарців. Трікстер примружився, коли грайлива крихта світла на мить засліпила його, заважаючи спостерігати за Сакааром, що прокидався, і відхилив голову назад, опершись о стіну, ховаючись від посланця сонця.

Бог Підступності ліниво повернув голову в протилежний бік від вікна, за секунду до того, як відчинилися двері, в отворі яких з’явився правитель далекого кумедного світу, про який раніше ніхто не знав. Грандмайстер тепло посміхнувся, одразу ж побачивши принца, що насолоджувався сонцем, і тихо причинив двері за собою, не відриваючи погляду від чоловіка. Непоспішаючи зробив декілька кроків уперед, потрапляючи під промінь, що тільки-но з’явився, і жмурячись так само, як і Лофт, але веселіше трохи, сміючись прищуром. Нарешті наблизився до Бога Брехні, не дуже, не занадто, але й не нудно далеко, не бентежачи, але й не змушуючи бажати присунутися ближче.

- Локі, мій дорогоцінний, - чоловік посміхнувся ще ширше, нахилившись до трикстера. — Невже всю ніч не спав?

— У чому сенс сну, коли ніч зі своїм зоряним покровом така прекрасна? — принц схилив голову назустріч руці правителя, несвідомо, але не хвилюючись про це.

Сонце осяяло обличчя Грандмастера повністю, даруючи коричневим зіницям золотий відтінок.

- Такий прекрасний і ти, мій хлопчику, - владика легко-легко доторкнувся губами до зеленої смуги під губами Локі, млосно-ніжно, солодко до остраху, але мало, мало, мало.

І не більше. Надаючи кожному дотику характеристику дару, рідкісного, цінного до божевілля дару, яким хочеться володіти постійно, але одразу відкладати на потім, розтягуючи задоволення, насолоджуючись тягучим присмаком меду, змішаним з ароматом чогось гострого, але так імпонуючого з цією насолодою, що хочеться ще й ще, більше, щоб стало нудно, але щоб нарешті прийшло це задоволення, насичення, яке й не збирається приходити ніколи, бо завжди буде мало й мало. І ще менше.

А Локі хочеться володіти. Неподільно. Безмежно. Наказувати. Володіти. Вбирати в себе енергетику Грандмайстра, яка переповнює його самого. Тому що це й не енергетика зовсім — це зв’язок із сотень тисяч ниток, що обвивають пальці та дрібні судини кожного з них, що дарують можливість дійсно мати до кінця. Але ж кінця немає. І не буде. Як не буде межі блискавкам, що пробивають тіло, коли поруч правитель і незрозумілому трепету листя дерев десь у грудній клітці.

 

Пригорнути до губ, 

Хотіти випити, 

Наситись вкрай 

Чужою, але дорогоцінною 

Людиною, 

Потішити спрагу, 

Здобути ковток, 

Що Дарує прагнення. 

Притулитись до губ, 

Подібно моря 

Хвилі 

Й суші. 

Словосполучення, співзвучніше якого 

Вигадати неможливо 

Нічого.

Хто був творцем його? 

Романтик зі сльозами на очах 

Або бездушний 

Аристократ, якому лише важливо 

Вміло висловлюватися, 

Але не більше? 

Хто міг придумати цей вислів, 

Що несеться хвилею по тілу, 

Теплом приємним вислизаючи геть? 

Швидше, той, хто любить ніжно 

І, наплювавши на все і вся, 

Лише передав усі свої почуття 

У пронизливих словах. 

 

— Грандмайстере…

— Мій скарбе, коли ж ти почнеш називати мене моїм ім’ям?

— Ене Дві…

Хвиля, всесильна, безмежна, одним лише рухом розмила межі підсвідомості, що заважають раніше розслабитися, піддатися течії, не смертельному, лише злегка погойдує греблю, звану почуттями.

Руки Грандмастера обхопили долонь принца, борючись з холодом, що пожирав її, підвищуючи температуру хоча б на кілька градусів. Подушечки пальців пройшлися по руці, опалюючи майже невидимі лінії. Правитель підніс руку Бога Підступності до обличчя, торкаючись губами до кожного пальця, повільно, ласкаво, змушуючи затримати подих на вічність та одну мить. А потім припав до Локі, на долю секунди втративши весь спокій та баланс, подібно до божевільного, що побачив Місяць, що прагне до нього ближче. А трикстер сам притягнув його до себе, потягнувши за край золотого вбрання.

Бо хочеться.

Тому що можна.

 

Вимов моє ім’я.

Воно так гарно звучить 

В устах твоїх тлінних, 

Що грають звуками цього імені, 

Переливають річ, що субстанцією 

Навряд чи ти зможеш назвати, 

Адже у фізиці це таврується назвою «Луна», 

Що мешкає в губах 

Тонких-тонких, 

Що краще не скажуть Його. 

Вимов! Хоч тихо, хоч криком, 

Мені все одно,

Я почую його

На будь-якому децибелі, 

Я чекаю на це. 

Вимов моє ім’я! 

Воно так гарно звучить 

В устах лише твоїх.

 

Майже прозора зелена сорочка полетіла на підлогу, поволі опустившись на яскраво-червоний пояс.