«Життя завжди знайде спосіб для того, щоб бути й не закінчуватися. Страх властивий усьому. Він дуже важливий. Він захищає, попереджає й говорить простою, зрозумілою мовою. Там немає ні брехні, ні обману, тільки почуття небезпеки й бажання знайти спосіб залишитися в живих, щоб бути. Це природний інстинкт, основа, початок і продовження усього сущого, і слухатися його нормально. Техьоне, будь уважний та слухняний. Коли настане момент, зроби так, як потрібно. Не думай. Дій. «
***
Техьон розплющив очі. Важко дихаючи, сів рівно ще не до кінця розуміючи де знаходиться. Його пальці тремтіли, тому він стиснув їх у кулаки, а після потер долоню об долоню шукаючи шрам. Це стало звичкою, ритуалом, який пробуджував від марних снів сповнених світлих надій. Це болюче нагадування і застереження водночас.
Опік давно загоївся, однак кожен раз, коли пальці торкалися спотвореного місця, рубці відгукувалися фантомним болем, який занурював у спогади, де минуле все ще було таке ж емоційне та живе.
Техьон захлинувся повітрям, ніби вдихнув забагато для крику, але мало, щоб дихати.
Правду кажучи, принц не збирався спати, але він так сильно втомився, що тіло перестало слухатися й відключилося, коли він, сидячи за столом, вивчав карти й наносив позначки. У нього було повно невідкладних справ: прочитати звіти, скласти плани на непередбачений випадок, а ще розібратися з постачанням провізії для його маленької армії та з кіньми, які почали хворіти.
Розвідники донесли, що в поселені, яке вони проходили кілька днів тому, сталося те ж саме. Як для армії, так і для жителів це було однаково не добре і про це слід було ретельно подумати. Але Техьон не міг сконцентруватися - свідомість відносило в минуле, коли він ось так, сидячи за сувоями й книгами, безтурботно базікав про всяку нісенітницю з птахом, якого випадково врятував з лап голодної кішки.
Техьон заплющив очі й потер перенісся. Він відчув себе жалюгідним та безпорадним. Найближчий табір знаходився досить далеко, щоб за час, поки будуть переводитися свіжі коні, ворог встиг прорвати їх лінію оборони й зайняти територію до самого поселення. Але і без коней, в принципі, може статися те ж саме.
Що ж робити?
Важко зітхнувши, принц знову подивився на карти, що були розкладені перед ним на невеликому й хиткому столі. Він чітко розумів, що вибір у них не великий та якщо тверезо мислити, то і вибору як такого не було. При будь-якому варіанті - результат однаково не втішний. І скільки б він зараз не вдивлявся в карти, а нових стежок і доріг там все одно не з’явиться. І навіть якщо він намалює таку рятівну лінію між таборами, вона залишиться лиш чорнильною рискою на клаптику паперу.
Техьон втомився. Прийшов час визнати, що він втомився жити в постійній напрузі чекаючи, коли трапиться вирішальна битва. Як і люди, які перебували в його підпорядкуванні. Вони теж втомилися від тривалих переходів дикими та мало заселеними територіями й від життя в холодних наметах. Техьон відчував, що дух відваги та героїзму по-тихому згасав. Він бачив це по їхніх очах і боявся зізнатися їм, що його енергія теж просочується крізь невидиму дірку в грудях. Не було сил навіть для того, щоб лагідно посміхнутися у відповідь на питальні погляди солдатів, як і не було слів, здатних надихнути та підтримати напівзотліле вугілля надії.
Вогонь згасав. Ставало холодно і темно. А ще загострювалися почуття порожнечі та самотності - страхи, з якими принц вів невблаганну одноосібну боротьбу.
І програвав.
Боротьба на два фронти - занадто багато для однієї людини. І якщо для протистояння з однією лінією вогню було доступна справжня зброя, то від другої можливості захиститися не було зовсім. Не можна вбити страх мечем, не можна його розрубати навпіл, як не можна спалити дотла, а після розвіяти попіл за вітром.
Техьон не шкодував про скоєне, ні. Він не боявся наслідки рівно стільки, наскільки переживав, що золотомушка з якихось причин не змогла повернутися додому. Але дізнатися чи все добре він теж не міг. І коли в голову лізли всякі такі думки, Техьон зосереджувався на вивченні карт, перечитував звіти, вигадував нові плани й часто практикувався з мечем, оскільки в цьому він справді був поганий.
Ось і зараз, відчуваючи, що сну ні в одному оці, а від виду паперів кидає в тремтіння, принц, натягнувши рукавички та узявши зачохлену зброю, вирішив трохи розім’ятися.
Вийшовши з намету, Його Високість завмер біля входу вражений тим, що в повітрі кружляв перший рідкий сніг. Морозу не відчувалося, але холодний вітер був подібний до голодного звіра, який вгризався у відкриті ділянки тіла своїми гострими зубами з льоду, і в цей момент у голові промайнула разюча думка: «Стільки часу минуло!»
Глибоко вдихнувши, Техьон відчув, як всередині все покривається памороззю, й підвів погляд в безбарвне небо. Було десь між «пізно вночі» і «досвітнім часом» і принц, стоячи біля свого намету в центрі військового табору з мечем в руках, на краю зраненої держави, думав про те чи достатньо сильні крила аби донести пташку додому; чи достатньо він був обережний, щоб не потрапити в біду по дорозі; чи достатньо уважний, щоб не потрапити в мисливську пастку.
Чи достатньо…
Техьон пройшов через весь табір і жоден з воїнів не зупинив його. Справа була не в тому, що більша частина солдат у досвітній час спала глибоким сном, просто всі знали: коли Його Високість збирає волосся на потилиці в тугий хвіст і залишає табір з мечем в руці - у нього поганий настрій і це означає, що його краще не турбувати. Тому часові, які патрулювали територію, проводили принца мовчазними поглядами та схиляли голови більше для того, щоб стати невидимими для нього, ніж в знак вітання.
Далеко він не відходив. Йому досить було тієї відстані, де були відсутні сторонні очі; де його глядачем могло бути лише небо над головою. Та тільки він встиг усамітнитися для тренування, як його покликав військовий, який пошту.
- Що трапилося? - холодно запитав принц, ледь ковзнувши поглядом по солдату і мружачи очі від снігу, що падав. Він як раз замахувався мечем для атаки невидимого супротивника, коли його вух досягла відповідь: «З палацу прийшло таємне повідомлення», що змусило безглуздо оступитися і розпороти зброєю землю.
От правда, мечник з нього нікудишній.
Техьон на мить заплющив очі подумки себе лаючи, а після з непроникним виразом обличчя, повернув меч до піхви.
- Що там? - запитав він і солдат, ховаючи очі, простягнув йому маленьку записку, яку Техьон одразу прочитав. - Приготуй мені коня, - скомандував, змінившись в обличчі. - Мені потрібно повернутися в столицю, - а в голові тривожний голос на всю сурмив про те, що все відбудеться не тут. - Батько помилився, - сказав він у відповідь на допитливий погляд службовця …
***
«Людям властиво брехати.»
«Хіба тільки людям? Як щодо тебе?»
«Мені нема про що брехати. Обман не в змозі приховати правду надовго. Так чи інакше все таємне стає явним. Я не брехав, Техьон. Я просто не сказав.»
Така розмова відбулася між Його Високістю та лісовим духом. Ось про що вони говорили після того, як принц дізнався хто був тим мисливцем, від якого Чонгуку вдалося втекти. Всього кілька слів кинутих в запалі емоцій, що виникли в момент разючого одкровення …
«Я не брехав, Техьон. Я просто не сказав. «
Відгомін голосу в пам’яті вимальовував знайомі риси й плавні лінії губ. Техьон дуже добре пам’ятав як вони рухалися, коли Чонгук стверджував, що промовчати не означає збрехати.
«Техьон, ти ж розумієш навіщо?»
Принц, пам’ятається, мовчки кивнув у відповідь, оскільки дуже добре розумів і від того не міг вимовити ні слова.
Він теж «просто не сказав».
Щоб захистити дороге.
Люди схильні брехати. Брехня заподіює біль, але і мовчання нічим не краще. Не сказати все одно, що закрити очі перед обличчям страху, але чути, як той дихає та поглинає. Це, в першу чергу, обман для самого себе. Якась помилкова віра в те, що якщо нічого не видно, то цього немає, що якщо промовчати про щось страшне це не принесе ніякої шкоди.
І все для того, щоб захистити, оберегти й зберегти.
Це було їх спільним бажанням, таємним, про яке не хотілося говорити відкрито, щоб збулося.
Таким же було і бажання Його Величності. Він теж «не сказав». Щоб захистити.
Техьон замислювався над цим ще тоді. Одночасно сподівався й сумнівався і все тому, що серце схильне відчувати одне, коли здоровий глузд шукає таємні ключі до розгадки таємниць і змов.
Він думав про те в поспіху, думав під тиском та пульсуючий біль у грудях й це привело його до неправильного рішення. І зараз, на всіх парах несучись додому, Техьон молився лише про одне - встигнути …
***
«Сонце світить для всіх однаково. Чи то польова миша, чи то голодний вовк, струмок, який заблукав серед коренів дерев або людина - сонячне світло дароване усім без винятку з теплом та любов’ю. І тільки людина захотіла більшого. Тільки ця істота відмежувала землі парканом, вирізала на території дерева, щоб більше сонячного світла лилося на городи, на яких висаджені рослини для одноосібного користування. І щоб жодної польової миші тому, що ці тварюки пожирають урожай. І щоб ні одного вовка поруч, бо вони кровожерливі й загрожують життю людини. І якщо хто й наважиться наблизитися, то після зустрічі залишається гіркота та свіжі шкури на плечах двоногих. І струмок, він те ж винен в тому, що занадто мілкий і занадто широкий, що тече не там, де треба і взагалі, як він посмів засохнути після того, як великодушні люди дістали його з-під коренів столітніх дерев й віддали на поталу сонцю, позбавивши тіні від зелених крон.
Сонце продовжує світити для всіх однаково. Тому що це правильно. Тому, що це означає рівноправність й повагу в рівній мірі, як і те, що комусь більше не належить. Немає вищих і нижчих. Немає гідних і не гідних. Є життя й воно одне на всіх. Одне, але таке різноманітне, особливе у своєму диханні, у своїй енергії й своїй неповторній любові.
Техьоне, любов … вона, багатогранна. Техьон, я … «
***
Коли в оперенні крил ковзнув відблиск сонця, що сходить, і безкрає небо прийняло в обійми пташку, Техьон відчув у грудях нестерпний біль, ніби хтось вирвав серце.
Він не чинив опору, коли його стягли з коня і силою поставили на коліна. Він не слухав слів тріумфу й не чув глузування над ним, всі його думки й погляд, усі почуття були спрямовані в небо, до горизонту, де займався світанок. Він думав про втрачені моменти. Мабуть, це було єдиним, про що принц щиро жалкував.
Коли ж його повалили на землю, притиснувши до вологої трави, він так само не пручався. Принц дозволив міцним рукам солдатів утримувати його. Він відчував, як чужі долоні тиснули на потилицю, не даючи поворухнутися. Він міг лише вдихати вологість сирої землі й слухав порожнечу в грудях, що була голосніша слів Головного Радника. Приголомшлива й разюча настільки, що принц перетворився на слухняну ляльку й дозволив зв’язати себе.
Як найстрашнішого злочинця його вели через все місто. Він став загальним прикладом того, що закони не сліпі перед обличчям вельмож, що навіть Його Високість Наслідний Принц, який вчинив злочин, буде покараний згідно з правилами.
Радник постарався, щоб всі, хто стали свідками показової процесії, дізналися про скоєння жахливого злочину - зради.
- Його Високість – зрадник! Він зрадив свій народ, коли не послухався правителя і не корився його рішенням. Він злодій і досвідчений ошуканець, який водив за ніс не тільки людей вищих чинів і Його Величність, але і простий народ. Ця людина - брехун. Недовіряйте його словам! - віщав на все горло Радник сидячи верхи на коні. - І я, як Голова Ради, обіцяю тут і зараз, що ця людина буде покарана за свої гріхи з усією суворістю закону.
Принц повільно плентався позаду коня мисливця на прив’язі, як побита собака. Його руки обв’язані тугим вузлом і забруднені. Під нігтями застрягли частинки землі від того, що він якийсь час чіплявся за неї, поки люди Радника зв’язували його. Він не зовсім розумів навіщо це робив. Певно від безвиході, що охопила все його тіло, коли він нарешті зрозумів ціну того, що зробив.
Тепер же прийшов час пожинати плід своїх дій.
Інший край мотузки був намотаний на ріжок сідла, на якому возвеличувався задоволений мисливець. Його одяг сяяв чистотою і сріблом вишивки в той час, як принц, забруднений в багнюці та скуйовджений, походив на обшарпанця, якого нагородили бути головним актором цієї вистави. Радник сяяв показною зверхністю і хвалився своїм уловом - найвідоміший мисливець піймав рідкісну здобич, як тут не пишатися собою.
А ось принц … Він понуро плентався позаду з опущеною головою, щоб не зустрічатися поглядом з людьми, які стали свідками його ганьби.
- Люди! - знову заговорив Радник. - Що ж діється в цьому світі? Кому вірити, коли найважливіша людина, спадкоємець престолу і майбутній охоронець країни виявився безжальним брехуном? Невже ми не заслужили вірного лідера? Давайте не будемо байдужими до проблеми й не дозволимо злочинцеві уникнути покарання!
- Так! Так! - пролунали крики натовпу на підтримку, а Техьон йшов мовчки та дивився собі під ноги. Здавалося, що йому не було ніякого діла до того, що його викрили в зраді й зараз ведуть на праведний суд. Здавалося, що цій людині все одно на те, як гнівно гудів народ про те, що їх усіма хвалений принц виявився безсоромною змією. І коли в нього полетіли рештки їжі, Техьон, здавалося, і оком не повів. Лише зчепив міцніше зуби та лічив кроки, щоб не збитися з ритму і не впасти.
Як легко розпалити вогонь. Всього кілька іскор досить, щоб полум’я перетворилося в бурхливу пожежу, готову поглинути все на своєму шляху.
-Що тепер скажеш? - Голова Ради озирнувся запитуючи принца. - Чи було воно варте того? Птах полетів, він тепер вільний у своєму синьому небі, а ось ти - ні. Тепер тобі ніхто не дасть можливості навіть жити, - скрушно похитав головою. - Шкода. Дуже шкода втратити таку коштовність.
Шиплячий натовп набралася хоробрості й став насідати з більшою силою. Побоюючись бути підхопленим людським потоком, Голова скомандував своїм людям перебудуватися й забезпечити захист спійманого злочинця аби він не зустрів випадкову смерть від рук розгніваного народу і не уникнув законного покарання.
Так вони пройшли через все місто.
Так принц за одну ніч з Його Високості перетворився на справжнього, всіма ненависного злочинця.
Так він дізнався, що люди легко вірять всьому, що чують. Немає такого слова як «вірність» і довіра ні що інше, як тендітна кірка льоду, що кришиться від найменшого зусилля.
Досить слова, щоб розпалити вогонь ненависті. Але щоб загасити його, одних слів завжди буде мало. Потрібно більше.
А на більше Техьон не був здатний.
<Center> *** </ center>
Він був розбитий і виснажений. Змучений внутрішніми переживаннями та конфліктами з самим собою. Переживав, нудьгував, але не шкодував. Анітрохи та ніяк. І навіть після того, як розлючений батько на вершині своїх емоцій вліпив йому хороший ляпас, він не каявся. Жодна клітина його тіла не здригнулася під силою удару і не впала на коліна, благаючи прощення. Техьон був зібраний витримати й більше. Єдине, що його турбувало і змушувало відчувати біль в серці, так це порожня клітка, що все ще стояла в тронному залі. Він дивився на неї стиснувши губи й це сильно дратувало Його Величність.
- Дивись на мене! - голос потужний, сповнений нескінченного гніву і такого пекучого, що обпікає шкіру навіть з відстані.
Техьон підвів погляд.
- Ти такий же, як вона, - сказав Його Величність. -Такий же безрозсудний і дурний.
- Мама казала, що потрібно довіряти своєму серцю, - тихо і спокійно відповів принц.
- Та ти з глузду з’їхав! - гаркнув правитель, нависаючи над Його Високістю, але Техьон не боявся його.
Дивно, але страху не було зовсім. Він відчував якесь звільнення і не зовсім розумів звідки воно раптом взялося.
- Це війна, Техьон. Розумієш? Ти оголосив війну! - очі Його Величності були темними від гніву, погляд лякав і сковував. Мав би лякати, але - ні.
- Нам все одно не вдалося б її уникнути, - відповів Техьон не в захист навіть, а як просту істину, про яку людина перед ним нібито не відала.
- Так. Але тепер народ вважає правлячу сім’ю злодіями та зрадниками. Як думаєш, кого вони підтримають у боротьбі за владу: людину, син якої обікрав Головного Мисливця чи того, хто спіймав злодія?
- «Мисливець» - це всього лише захоплення …, - Техьон хотів сказати, що те, чим та людина займалася не повинно впливати на політику їх країни, але був перерваний владним голосом свого невдоволеного батька:
- Ні, - сказав він. - Це Голова Ради, який через твою впертість зміцниться в силі внаслідок підтримки народу.
- Це ще не ясно. Люди не можуть бути настільки дурні, щоб …, - але Техьон не доказав, замовк на півслові усвідомлюючи, що можуть. Ще як можуть і він сам нічим не відрізняється від них.
- О то ж бо, - стиснув Його Величність губи й зморшки навколо його рота стали глибшими - Тепер немає вибору.
Так. Техьон це знав. Його Величність був гарантом справедливості, а його слово - голосом закону. У нього є зобов’язання перед народом і країною, не виконання яких принесе недовіру і хвилювання, а слідом - розчарування і невдоволення. Незначні дрібниці нашаруються й запустять ланцюгову реакцію подібну до снігової кулі, яка падаючи з гори, стрімко перетворюється на смертоносну лавину.
Голова Ради став тим, хто запустив сніжок з висоти й тепер спостерігав і вичікував слушний час. А Його Величність - він той, хто повинен встигнути зловити той сніжок доки він не торкнувся схилу.
Повинен зловити та розчавити.
- Зроби, як того вимагає закон, - сухо сказав принц.
По іншому ніяк.
<Center> *** </ center>
Кінь Техьона сильно втомився. Довга гонитва вимотала тварину до знемоги й в одну мить її передні ноги підігнулися від чого вони обидва впали на холодну, заметену снігом землю. Дивом принцу вдалося вчасно зреагувати й відкотитися в бік аби не бути придавленим конем.
- Ні, ні, ні, - злякано затараторив він, підповзаючи на колінах до тварини. - Не зараз. Будь ласка, тільки не зараз, - його руки трусилися, тому дотик до боку коня вийшов рваними та ніяк не ніжними. Але це не означало, що йому не було шкода, що він не співчував бідоласі, що не картав себе за те, що довів тварину до такого стану.
Принц картав. Він просив вибачення у знесиленої тварини.
Він винен.
Він. В усьому. Винен.
Тільки він.
А дорога далека ще. Встигнути б …
<Center> *** </ center>
Народу на площі зібралося чи не з усього міста. Охочих побачити своїми очима виконання закону було хоч греблю гати. Їх було стільки, що в очах Техьона мерехтіло, а від гулу голосів розболілася голова. У скронях нещадно пульсувало, але все це насправді було дрібницею в порівнянні з тим, що принца чекало далі.
Погода в цей день була на подив хорошою. У чистому небі яскраво світило сонце щедро ділячись своїм теплом. Гріло, але не зігрівало. Його Високості було холодно в цей погожий день, який був би хорошим для пікніків на природі або довгих прогулянок садом, але ніяк не для здійснення вироку.
Техьон, зізнатися, уявляв все трохи по-іншому. Для початку, він думав, що буде похмуро, а то і зовсім накрапав би дощ. Холодний, колючий і неприємний. Такий, щоб приховував сльози. Такий, щоб змивав з собою біль і, було б добре, якби він затопив порожнечу в грудях. Тоді б Техьон міг слухати плескіт води, а не приголомшливу тишу.
- Зізнатися, я не очікував, що ви наважитесь, - сказав Голова Ради Його Величності, коли вони та принц, оточений вартою, та вся свита підходили до помосту. - Думав, батьківське серце не дозволить завдати болю своїй дитині.
- Коли справа стосується справедливості та покори закону, там немає місця родинним зв’язкам, - відповів повелитель і принц, ідучи в оточенні варти позаду них, був упевнений, що жоден мускул на обличчі Його Величності не здригнувся у цей момент. Чоловік, який звався його батьком, був холодний і непохитний як ніколи раніше.
- У Вас правда кам’яне серце, - відгукнувся на це Радник зупиняючись і пропускаючи правителя зійти на постамент першим. Коли ж повз нього проходив принц, він сказав йому:
- Навіть дикі тварини захищають своє потомство від смерті.
Радник і Його Високість зустрілися поглядами й перший посміхнувся другому, а після шанобливо схилив голову пропускаючи слідом за правителем. Але в тому нахилі голови не було ні краплі шанобливості чи поваги. Техьон бачив насмішку і нічого іншого, крім зневаги.
Щось глибоко всередині ледь чутно нашіптувало, що одним публічним покаранням ця людина не насититься. Головний Радник хоче більшого і, можливо, те, що повинно було трапиться сьогодні, всього лише стартова сходинка для досягнення вищої цілі.
Може бути, що це принц той сніжок, який покотився схилом, а Радник просто став першим, хто підібрав його і вказав потрібний напрямок і тепер, скільки б Його Величність не намагався, зупинити лавину не вийде.
А раптом золотомушка …
Жахлива думка промайнула в голові привносячи з собою хаос і страх. Техьон відчув, як всередині все скувало льодом від тривоги. Ось тільки чи була вона від раптової здогадки чи причина в тому, що він уже був на ешафоті та стояв на колінах, а біля помосту нетерпляче гудів натовп…
Двоє воїнів стали біля принца і по команді Його Величності, поклали свої руки йому на плечі.
Техьон проковтнув ком.
Він не був готовий. Та що говорити, до такого ніхто не може бути готовим. І поки Його Величність виголошував промову, Техьон відчував, як страх холодними та чіпкими пальцями впивається йому в горло від чого ні вдихнути, ні видихнути, а шум в голові заглушав всі навколишні звуки.
Техьон ні слова не чув, відчував тільки пульсацію в скронях від нестачі кисню. І коли помітив краєм ока якийсь рух у свою сторону, закрив очі.
Він обіцяв собі бути сильним. Обіцяв не впасти обличчям в бруд перед цілим народом. Обіцяв, що заради них витримає все тому, що в сутичках між можновладцями в першу чергу постраждають прості, ні в чому не винні люди.
Він обіцяв, але тільки розпечене залізо торкнулося тильної сторони долоні, з нього вирвався крик від нестерпного болю. Такого, від якого все тіло судомить і сльози градом з очей. Такого, від якого свідомість пливе в рятівну темряву.
Мала б плисти. Мала б втекти та врятувати від болю, але Техьон залишався при тямі. Відчував жар в руці, який випалював всю відвагу і честь. Відчував, як по щоках котилися сльози й те, як підкошувалися ноги, коли солдати підняли його під руки й повели з помосту під дикий рев натовпу:
-Злодій! Злодій! Злодій!
- Зрадник заслуговує смерті!
- Стратити його!
Техьон мав рацію: публічного приниження і клейма злодія на руці було мало. Лавина наростала і ніякий жар її вже не зупинить.
<Center> *** </ center>
Головний Радник був незадоволений. Він зголосився бути представником народу і щоразу запалював тривожний стан людей. Радник перед усіма чиновниками відкрито звинуватив Його Величність в тому, що той піддався батьківським почуттям провини у вирішенні справи. Що йшлося не про те, що принц посмів вкрасти його трофей, а про те, що хлопчисько не послухався наказу.
«Непокора правителю дорівнює зраді оскільки Його Величність є голос і воля країни, «- сказав він у своїй полум’яній промові, чим викликав поодинокі схвальні відгуки чиновників.
В той день сила єдності пішла бридкими тріщинами.
Але не всі були настільки солідарні. Були й ті, хто вважав рішення Його Величності правильним і раціональним в ситуації, що склалася. Якщо він голос країни, то народ повинен почути та прийняти. «І потім, принц покараний, справу закрито і було б добре зайнятися більш нагальними та важливими питаннями, які не терплять зволікання», - сказали чиновники.
Але питання вирішені так і не були. Шар за шаром вони множилися і складалися в щось дуже хитке і кволе, таке, що могло обвалитися від будь-якого випадкового погляду.
Проблеми росли подібно грибам після дощу: стрімко і по кілька штук за раз. Де, начебто, викорінювалися одні, зрощувалися інші складніші неприємності й так, поки одного прекрасного ранку не гримнув справжній грім, який ошелешив буквально кожного своєю раптовістю і міццю - північний кордон перетнув ворожий загін і зайняв одне з поселень.
Ця новина приголомшила всіх. Народ захвилювався. Страх спонукав людей творити необдумані речі, що невблаганно призвело до плутанини та загальної паніки.
«Це все плітки».
Народ шептався між собою. Вів розмови всякі й не тому, що робити більше не було чого. Так вони вибудовували та підтримували почуття спільності в момент, коли всім однаково страшно.
«Сам ти плітка! Мій брат учора повернувся з кордону. Він на власні очі бачив там чужих …»
Хтось, б’ючи себе в груди, доводив, що чутки правдиві та куди страшніше, ніж можна уявити.
«Але ми стільки років жили в мирі з сусідами, з чого б їм нападати?»
Але і тих хто не вірив вистачало сповна. Вони на всі припущення негативно мотали головами й могли навіть покрутити пальцем біля скроні, мовляв, обережно, ті плітки ллє не здоровий на голову, тому його слова не варто брати на віру.
«Просто це комусь вигідно …»
Охочих вставити свої п’ять монет теж було в достатку. Та й ті, хто в усьому бачив змову і загрозу не проти були поділитися своєю думкою.
«Кому це?»
Але слухачів було набагато більше.
«Так тому ж принцу-злодієві, - одразу загорілися любителі потріпати язиками без краплі раціональних думок. - Раз не послухався наказу, то чого доброго і нас продасть».
«Я, до речі, чув, що наш принц не син Його Величності.»
«Як так …»
«Не може бути!»
«Може, може. Мені сказала стара служниця з палацу. Його Високість іншої крові тому він не несе ніяких зобов’язань перед нашою країною і цілком може домовитися із кимось.»
«Брехня і наклеп!»
«Я служницю добре знаю. Вона б не збрехала мені.»
<Center> *** </ center>
Техьон довго дивився на сад за вікном. Він не розумів, що відчував у цей момент: щось близьке до «дуже сумую» і щось між «боляче пам’ятати» і «ще болючіше забути».
Він спостерігав як сонце хилилося до заходу. Як його м’яке світло ковзало по зелені та квітах, по доріжках з дрібним гравієм і як затрималося там, де в сплетінні витягнутих тіней, мерехтіли привиди спогадів.
Тут було тихо і спокійно. Стіни навколо не пропускали ні звуку із зовні. Техьон нарешті усвідомив, що його світ і світ за межами палацу дуже відрізняються. Різні настільки, наскільки чужі один одному. Він зрозумів, що багато в чому помилявся і багато не знав. Він був занадто самовпевненим і, якщо не зацикленим, то засліплений точно.
Жовтороте, сліпе пташеня.
Техьон сумно посміхнувся, схиливши голову. Розплетене волосся сховало його обличчя, але воно не могло перешкодити бачити наслідки того, що він зробив. І якщо навіть закрити очі, пальці все одно знаходили щемлячий шрам на лівій руці.
Злодій …
Смішно. Повинно бути, так. Тому, що злодій не він. Насправді принц той, кого пограбували по-справжньому. Він той, у кого вкрали найцінніше - його серце.
«А чи через необачність це сталося?» - відразу озвався внутрішній голос відкрито натякаючи на те, що він сам віддав його і, дурень, нічого не попросив натомість.
«А повинен був?» - питання виникло само собою і Техьон, збентежений і розсерджений, похитав головою, ніби це допоможе позбутися думок.
Зрештою, нездужав більше слухати свій внутрішній голос і те, як Його Величність вже з годину міряє кроками його покої, Техьон нарешті заговорив:
- Я чув люди говорять, що …
- Люди багато про що можуть базікати, - осадив його батько. - Не бери в голову. Зараз важливо стримати порушників мирного договору. Люди з кордону в паніці біжать до столиці. Ми, звичайно ж, не станемо закривати ворота, але це невихід із ситуації. Потрібно повернути порядок і заспокоїти народ.
Принц обернувся:
- Я готовий допомогти.
Правитель зупинився навпроти й окинув його уважним поглядом.
- Я радий, що ти став думати не тільки про свої забаганки, а й про свій обов’язок, - відповів він. - Ти сильно провинився перед народом, впав в його очах і те, що зараз твориться на кордоні хороша можливість показати себе з кращого боку, довести, що значення титулу Наслідний Принц не порожній звук.
- Я винен. Я розумію…
- Тому, - продовжив він, не давши договорити принцу, - завтра ти приєднаєшся до складу полку, який відправиться поставити порушників миру на місце.
І додав, не давши схвильованому принцу вставити ні слова:
- Я розраховую на тебе, Техьон.
<Center> *** </ center>
Техьон розплющив очі та сів. Неспокійний сон ще не зовсім відпустив його, тому він не до кінця розумів де знаходиться і через це озирнувся, тривожно вдивляючись в густі сутінки. Коли ж поглядом натрапив на коня, який меланхолічно щипав зі снігових прогалин зелену траву, полегшено зітхнув.
«Жива», - промайнуло в голові.
- Жива, - повторив в голос радіючи смаку сказаного слова.
Він міг би кинути тварину і піти далі пішки. Час правда підтискав і будь-яке уповільнення могло б дорого коштувати, але він не зміг.
Залишився.
Чи означає це, що він знехтував своїм обов’язком перед країною і життя якогось коня поставив вище людського? Чи означає це, що він погана людина?
Він справді такий?
Техьон підвівся на ноги, струсив сніг з плаща, а після сумно поворушив мертве багаття.
Сутінки стрімко густіли. Холодний вітер жалив і люто завивав серед голих гілок. Рухатися вночі було небезпечно, а це означало, що доведеться чекати ранку, що час завдовжки в ніч буде витрачено даремно, що Техьон правда …
Ледве принц встиг сформувати думку, як з далеку почувся рівномірний, швидкий тупіт галопу. Гул котився широкою луною по тихому лісі й від того було складно визначити звідки саме варто чекати появи непроханих гостей.
Техьон занервував. Він не міг знати чи були то хороші вершники чи ні. Це міг бути хто завгодно і від цього страх тільки посилився.
Принц швидко зібрав речі та взяв під вуздечку коня, коли із сутінків з’явилися перші вершники. Рівною шеренгою вони стрімко наближалися і часу сховатися або хоча б піти з дороги не було. Техьон так і завмер в усі очі вдивляючись в обличчя, щоб хоч когось впізнати, а ось кінь біля нього меланхолійно переступав з ноги на ногу ніби нічого не відбувалося. Страшно було, здається, тільки Техьону. Тільки йому одному. І коли його з конем оточили щільним кільцем, однією рукою він нервово стиснув повід, а другу поклав на руків’я меча.
Але що він насправді міг зробити в разі реальної загрози? Меч, нехай і сталевий, і гостро заточений, в його руках подібний палиці. А такою зброєю навіть дикого звіра не виженеш.
Але хай там як не було, Техьон намагався тримати себе в руках. Намагався бути безстрашним.
- Ваш батько попереджав, що ви запальні та нерозумні, але що б на стільки, - голос з натовпу вершників принцу здався знайомим і коли вперед вийшов статний чоловік у формі вищого військового чина, Техьон впізнав у ньому генерала, який командував полком, посланим для звільнення захоплених територій на кордоні. - Я бачу здивування на вашому обличчі, - сказав він, посміхнувшись.
Техьон не знав, що відповісти.
Генерал зітхнув.
- Невже ви думали, що впораєтеся самотужки? - похитав він головою. - Його Високість хороший стратег, але лише коли його розум тверезий і холодний. Чому ви не дочекалися загального збору?
- Я не хотів втрачати час, - відповів Техьон.
- Але в підсумку ми опинилися тут, - зауважив генерал.
Так. У підсумку, вони все одно опинилися тут, і принц своїм необдуманим поспіхом не виграв ні грама часу. Тільки й зумів, що загнати до півсмерті коня і дивом не заблукав в диких прикордонних лісах. Ну хіба не дурень?
- Так і будете стояти? - запитав генерал хвилиною потім. Техьон здивовано звів на нього свій погляд. - Ви, здається, дуже поспішали, - додав він, застрибуючи на коня.
Так. Поспішав.
Техьон, кивнувши головою, зробив те саме, і вони рушили далі.
<Center> *** </ center>
Дорога далека була. Змією тягнулася між диких рівнин, крізь густі ліси та через гірський перевал за яким, як на відкритій долоні, нарешті розкинувся рідний дім. Техьон не міг точно визначити нудьгував він за ним так само як по відданому серцю, але, однозначним було те, що він, побачивши цілі стіни, відчув якесь полегшення. Відсутність розгрому і пожеж, тиша, закутана сніговим куполом і високо підняті прапори на вежах, свідчили, що вони встигли, що облога міста ще не почалася, що …
- Раптом це пастка? - сказав Техьон, подивившись на генерала, який пильним поглядом оглядав кожен камінь так, ніби там, серед них, могла таїтися загроза.
- Думаєте Радник влаштував пастку? - запитав він своїм рівним голосом.
- Він міг би, - відповів принц.
- Міг, - погодився з ним генерал і подивився Техьону в очі. - Так само це могло бути зроблено для того, щоб відвернути увагу. Щоб ви, Ваша Високість, забравши з собою частину військ, залишили кордон.
Техьон прикусив губу.
- Напевно ви про це теж подумали, - продовжив генерал, - але вас це не зупинило.
Принц подивився на свої руки в рукавичках і великим пальцем потер тильну сторону лівої долоні. Там клеймо. Там випалено «злодій». Там нагадування про те, що наслідки можуть бути далеко не ті, які здатна намалювати уява.
- Якщо це і пастка, не варто шкодувати про вибір, - сказав генерал і додав:
- Ви зробили так, як вважали правильним.
А після наказав солдатам бути напоготові й вони рушили до стін міста.
А Техьон? Він задумався над словами намагаючись зрозуміти їх зміст. Він чомусь був упевнений, що ця людина сказала зовсім не про ту ситуацію, в якій вони опинилися. Принц сумнівався, але схилявся до того, що «зробили так, як вважали правильним» відносилося ще до того часу, коли він знайшов достатньо сміливості, щоб зробити власний крок.
«Коли настане момент зроби так, як потрібно. Не думай».
«Легко сказати», - подумав принц і пришпорив коня, оскільки відстав від основного загону, який, до слова, встиг піти далеко вперед. Він був майже біля самих воріт, коли ті відчинилися і з-за стін висипалося безліч озброєних воїнів в блискучій броні. Перегородивши шлях і виставивши на показ зброю, один з них запитав:
- Хто такі?
Генерал відповів, що вони прибули за наказом Його Величності й мають для нього таємне донесення, але охоронець, що зустрів їх, насупив брови та роздратовано кинув:
- У мене наказ нікого не впускати. Розвертайтеся і йдіть звідки прийшли.
- Але Його Величність …
- Хто говорить? - холодний погляд метнувся на Техьона, який спробував пояснити ситуацію, але був зупинений недоброзичливим тоном.
Генерал перегородив шлях принцу, давши цим знак, щоб той мовчав, але Техьон проігнорував його, відповівши:
- Його Високість Наслідний Принц.
З облич вояків, які вийшли їм на зустріч, зійшли всі фарби. Полохливий шепіт миттєво пронісся між ними хвилею і в наступну мить чоловік, який розмовляв з ними закричав:
- Зрадник! Спіймати зрадника!
Раптовий відблиск сонця на сталі чужого меча на мить засліпив очі. Брязкіт заліза об залізо був дзвінким. Як виявилося це генерал відбив удар, націлений на принца. Техьон встиг лише моргнути - так швидко все сталося. А далі генерал вдарив коня Його Високості по крупу і наказав негайно забиратися геть.
Але далеко від’їхати верхи принц не зумів. І справа не в тому, що в його крові заграло почуття обов’язку і тому він розвернув коня назад. І навіть не в тому, що вчинок генерала, коли той відкрито прогнав Його Високість з лінії вогню, він вважав несправедливим і не чесним. Просто неуважність призвела до того, що Техьон проґавив момент, коли біля нього виник ворожий вершник готовий знести йому голову.
Щоб уникнути смерті, Техьону довелося сильно відхилитися назад (буквально лягти спиною на спину коня). І коли здалося, що небезпека минула, принц отримав сильний удар від чого випав з сідла.
Земля і небо перевернулися. Тверда земля вибила з легень Техьона все повітря. Принц заплющив очі й стрімголов покотився по землі, дивом не потрапив під копита. А коли ж зумів зупинитися і стати на ноги, його погляду відкрилося страшне.
Техьону не доводилося бачити смерть настільки близько. Його покійна мати не береться до уваги. У своєму вічному сні вона мала чудовий, умиротворений вигляд і Техьон, дивлячись на неї, не відчував того страху, що зараз. Тоді не було крові та несамовитих криків болю. Техьон пам’ятав, як його мати, укрита шовком, лежала в оточенні квітів і запалених ароматизованих свічок. Він пам’ятав, як мелодійно співав хор і як сонячні промені виблискували на позолоті.
Це так відрізнялося від того, що зараз! Навіть перебуваючи на кордоні він не бачив нічого подібного до того, що розгорталося перед ним.
Техьона на якусь мить паралізувало. В усі очі він дивився, як люди вбивають один одного, як сталь ранить тіло і як сніг під ногами забарвлюється червоним. Зізнатися, він не міг повірити в те, що бачили його очі. Хаос здавався вигадкою, кошмаром від якого хотілося прокинутися. І Техьон був би радий розплющити очі, от тільки він не спить і весь цей жах насправді.
І допомоги чекати немає від кого.
«Зрадники!»
Розраховувати потрібно лише на себе.
«Виродки!»
«Здохніть!»
І Техьон оголив меч.
Щоб захистити.
І захищатися.
<Center> *** </ center>
Ряди їх невеликого загону швидко прорвали. З-за стін міста раз по раз приходило підкріплення і час наближався до того моменту, коли впадуть останні одиниці опору. І він разом з ними. Техьон у цьому не сумнівався. І, здається, майже змирився.
Голова Ради все добре прорахував. Його план виявився простий і успішний. Під приводом того, що місто в очікуванні облоги й потребує допомоги, він виманив частину війська, що боронило країну у її кордонів. Тим же, хто забезпечував безпеку мешканців столиці напевно наплів щось про зраду перших і вони, зустрівши «ворога» з усією відвагою і героїзмом, кинулися захищати свій дім. І як тільки із залишками загону буде покінчено, Радник легко розправитися і з тими, хто залишився охороняти території на кордоні.
Техьон не тримав злості на людей. Вони робили те, що вважали за потрібне - захищали свій дім. І нехай вони були обмануті в тому, хто їх ворог, Техьон захоплювався відвагою в їх гарячих серцях.
А ось він відважним не був. Але бояться теж нормально. Страх - частина людської сутності й лише прийнявши його, можна підкорити його собі й користуватися ним як джерелом живої енергії та черпати відвагу.
Важко дихаючи, Техьон міцніше перехопив зброю. Озирнувшись він зрозумів, що його відтіснили від інших на самий край поля бою - ні відступити, ні прорватися вперед. Залишається тільки встромити меч в мокру від крові землю як свій надгробок і чекати, коли трапиться неминуче.
- Стійте! - гучний голос наказав воякам завмерти й відступити, опустивши мечі.
В душі Техьона промайнула надія, але варто було йому повернути голову на звук і побачити людину, якій належав той голос, вона одразу розчинилася в повітрі прозорим серпанком. Його Високість не зміг стерпіти й зло прогарчав: «Головний Радник» в той час, як солдати чемно схилили голови, а один вийшов вперед і сказав до вельможі в ошатному вбранні: «Вам не варто було залишати місто. Тут небезпечно».
Але Радник відмахнувся від нього, зістрибнув з коня і, дивлячись лише на Техьона, підійшов до нього на небезпечно близьку відстань. Таку, що принц міг би легко проткнути мечем його тіло, не зробивши при цьому жодного зайвого руху; таку, що гострий кінчик зброї уткнувся в чистий одяг і тканина забруднилася кров’ю з леза. Кров’ю його народу; людей, яких він зобов’язаний захищати й оберігати.
Принц подивився на червоні плями та відчув, як скручує нутрощі. Як на очі навертаються сльози від болю і відрази до самого себе.
Він правда погана людина …
Стиснувши міцніше руків’я, Його Високість запитав:
- Що з моїм батьком?
І нехай він намагався тримати себе в руках, губи все одно зрадницьки тремтіли. Як і голос. Як і рука, що тримала меч. Як і все його втомлене боротьбою за життя тіло. Техьон ніколи не думав, що доведеться робити ТАКИЙ вибір. Він і гадки не мав, що йому доведеться проливати чужу кров аби його власна продовжувала текти по венах.
І заради чого? Він справді зможе все виправити? Самотужки?
- Він живий, - відповів Радник. - Чекає, коли улюблений син повернеться додому, - і променисто посміхнувся. - Ти ж хочеш побачити його?
Хоче. Як ніколи раніше. І нехай він нерідний йому батько, який все життя був байдужим і суворим, і часто нехтував названим сином, але, зрештою, зробив все можливе, щоб врятувати.
Техьон зрозумів тільки зараз. У момент, коли подивився в очі Раднику і побачив в них бажання знищити. Якщо спершу ця людина жадала влади, то тепер хоче помсти.
- Якщо ти з ним щось зробив! .. - крізь зціплені зуби та з повною готовністю застосувати силу.
- Ні-ні! - скинув руки Радник. - Що ти. Я бережу свої трофеї, - і додав: - Якщо хочеш побачити його, тобі доведеться скласти зброю.
- І знову пройти через все місто, як зрадник і злодій? Ні!
Техьон вхопився за руків’я другою рукою і натиснув, але лезо меча було відбито в сторону прудким воїном, тому гострий кінчик порізав лише верхній шар дорогих шат.
Голова Ради, оцінивши принесене каліцтво, роздратовано похитав головою. Принца ж силою змусили стати на коліна і відібрали зброю.
- Тільки накажіть, - сказав один з воїнів і заніс гостре лезо над головою Його Високості.
А Техьон і оком не повів. Він з самого початку знав, що його вчинок може обернуться для нього чимось подібним. Мисливці шанують свої традиції, вони, як ніхто інший, вірні своїм правилам і законам. І суд у них гранично простий.
Як і саме покарання.
Дивно, що для його виконання згаяли стільки часу.
- Потрібно було ще тоді позбавити тебе голови! - виплюнув Радник.
- Потрібно було, - погодився з ним Техьон. Легко і просто, ніби це правда мало відбутися ще тоді.
- Твою голову варто було відсікти ще в момент, як ти тримав в руках птаха, щоб та тварюка бачила, - прошипів Радник, спотворивши обличчя гримасою злості.
- А ще краще було б відрізати йому крила, щоб він не тікав! - сказав… Ні, прокричав Техьон змусивши оточення здригнутися від сили тріснутого голосу, який луною покотився вмитим кров’ю полем і ліг прозорим покривалом на полеглих. Ніхто з них не заслуговував такої долі.
Ніхто.
І золотомушка в тому числі. Серед них всіх він, мабуть, єдиний, хто не зробив нічого поганого.
Очі Радника спочатку округлилися від подиву, а потім він вибухнув сміхом.
- Ух, як ми заговорили … Чудо, а не дитина! Цікаво, щоб сказав на це він сам? - схилив голову переставши усміхатися. І погляд пронизливий, що вбиває холодом чорних очей.
- Що з моїм батьком? - глухо прогарчав у відповідь Техьон. Він не хотів більше згадувати про птаха. Не хотів говорити та думати. Не хотів відчувати біль від знайомства і від своїх же слів. То було жорстоко. - На листі стояла його печатка …
- Якщо скажу, що Його Величність добровільно поставив її, повіриш?
Техьон хотів відповісти, що ні, але лише стиснув губи, свердлячи поглядом задоволеного Радника, який озвучив думки принца:
- Ні звичайно. Нічого іншого ти й не сказав би, - хмикнув він. - Твій батько досить упертий чоловік, але у кожного є місце, натиснувши на яке можна досягти слухняності, - сказав він, а в погляді великими буквами читалося: «Ти ж розумієш про що я?» - Люди мало чим відрізняються від тварин і кожного, навіть тебе, Ваша Високість, можна приручити.
Самовдоволення стікало з Радника бурхливим потоком погрожуючи змити всіх своєю силою. Він буквально сяяв від думки, що здобув перемогу і Техьона це дратувало. Він дивився, як підошви чобіт Мисливця топчуть землю і його всього трясло від обурення і ненависті, від бажання з усім покінчити.
Принц сіпнувся в спробі звільнитися від рук, але хватка у тих була міцна.
- Навіщо? - запитав він. - Навіщо все це? Наша держава процвітала, люди жили в мирі та достатку. Так навіщо було все руйнувати?
Радник завмер слухаючи принца, а потім відповів:
- Процвітало, кажеш. Мир і достаток … Наївне дитя. Ти все своє життя прожив під замком і смієш говорити, що все було добре?
- Але наш народ правда жив в достатку!
- Легко тобі говорити так, коли ти жив на готових харчах. Але, так, погоджуюсь, не потребував. Але таке життя, рано чи пізно, привело б до загибелі.
- Що?
Радник важко зітхнув:
- Розумієш, світ, де все знайомо, стабільно і передбачувано - це дорога в нікуди. Люди живуть, як якісь тварини: сплять, їдять, розмножуються без будь-якої мети. Просто тому, що можуть. Просто тому, що звикли. І це, в підсумку, призведе до деградації нас, як народу, до вимирання нас, як особистостей. А я цього не хочу. Людям потрібен рух, розширення меж, пошуки та дослідження нових можливостей за встановленими кордонами. Там, - махнув він рукою в бік, - величезний світ. Він сповнений таємниць і загадок, сповнений безлічі скарбів, які, якщо подолати зону ризику і комфорту, можуть бути нашими. Розумієш? Ми можемо стати тими, хто буде володіти всім цим! Але твій … батько, - процідив він крізь зуби, - він занадто старий, щоб розуміти важливість того, про що я говорю. Він, як і ти, вважає цей рівень життя благодатним миром і часом великого процвітання.
- Але війна… Стільки смертей…, - вражений почутим, Техьон не міг підібрати слів, щоб сформулювати свою думку. - Так не можна! Це не правильно! - він озирнувся заглядаючи в очі солдатам, але ті відводили свої погляди, немов їм соромно, немов вони вибачалися за те, що вибрали таку дорогу. - Вам справді не шкода? Не соромно? - Техьон не витримав і закричав, щоб почули всі:
- Ваші брати та сестри, батьки, ви готові пожертвувати їх життями заради того, чого не розумієте? Ви правда зможете вбити їх своїми ж руками, щоб піти за ним? Дім там, де серце, серце там, де любов. І коли з любові народжується сім’я, вона стає величезним світом … Хіба може бути мало цілого світу? А що там? Теж будете вбивати, щоб добути скарби?
- Для досягнення загального блага кимось доводиться жертвувати, - знизав плечима Радник. - Чи тобі не знати, - додав він, зиркнувши на людей, що оточували їх і ті, вловивши настрій і бажання свого поводиря, удали, що глухі та сліпі. Техьон був вражений наскільки вірними союзниками вони стали. Здивувався швидкості довіри й тому, як легко таку силу-силенну перетягнути на іншу сторону. Заради обіцяних скарбів.
«Світ навколо нескінченний. Він прекрасний. Але люди зреклися його, втративши здатність бачити речі такими, якими вони є: прекрасними, вільними та нескінченними, і від того їм завжди усього здається мало.»
Техьон відчув себе розбитим. І зрадженим. Він подивився на місто за могутніми стінами та подумав про батька. Його Величність не міг бути тим, ким легко керувати. Можливо Радник пообіцяв йому щось дуже вагоме, щось важливе. Можливо навіть така людина, як правитель, в глибині душі міг бажати чогось більшого, і Радник пообіцяв дістати це. Пообіцяв виконати бажання в обмін на …
Ні!
Техьон потряс головою, проганяючи погані думки. Його Величність надто розважливий і прив’язаний до встановленого порядку, щоб бути настільки жадібним. Він не міг. Чи все ж таки не все так однозначно?
Принц перевів погляд на Радника. Той височів над ним, чистий і охайний, і посміхався, граючи китицею на поясі. А позаду нього - невисокий пагорб застелений тонким шаром снігу; трохи вище - безкрає небо, яке сліпить очі своєю чистотою, і сонце, що світить для всіх однаково. Сонце, промені якого однакові як для живих людей, так і для тіл, понівечених смертю, які лежать в неналежному вигляді в калюжах з бруду і крові.
- Гаразд, - зітхнув Радник, - закінчуймо. Що там з рештою, є ті, що вижили? - подивився він у далечінь, де догорали самотні осередки опору.
- З десяток чоловік, не більше, - тут же прозвучала відповідь, на яку Радник кивнув головою і наказав полонених не брати.
- Зрадники не заслуговують смерті, - сказав він, а після повернув голову в бік Техьона і подивився йому в очі.
- Це був ти.
Радник здивовано насупив брови.
- Це ти намовив Північний народ порушити наші кордони, - Техьон стиснув кулаки від безвиході та відчаю, тому що більшого зробити не міг.
Він залишився один.
І він буде останнім. Вся ця історія закінчиться на ньому. Тут і зараз.
- Ваша Високість, - посміхнувся той, - Вас неправильно проінформували. Я був тим, хто попросив у них допомоги в боротьбі з Вами. На щастя чи ні, але вони не змогли дістати Вас. Генерал і його люди добре виконали свою роботу захищаючи Вас. Його Величність вміло продумав план, як заховати Вас від мене, але лише тому, що він не знав, що весь той рух на кордоні було зроблено спеціально для Вас. - Радник підійшов ближче і присів перед принцом, щоб заглянути тому в очі. - Ви щасливчик, мій принц. Ви змогли побачити щось, що не дозволено простим людям. Торкнулися великої таємниці, - його голос шепотів, щоб чув тільки Техьон. - Але Ви були занадто дурні, щоб розпізнати справжню цінність скарбу, - пригнічено похитав він головою і випростався, обтрусивши поділ свого одягу від бруду. - Ваш батько буде сильно сумувати, - додав він. - Але що поробиш, коли ви були так необережні при спробі втекти, що напоролися на меч.
Радник кивнув головою і Техьон відчув, як лезо проткнуло його тіло. Але принц, здавалося, не надав цьому ніякого значення. Його очі невідривно дивилися на Радника, на його гордливу постать, і він не бачив, як з живота стирчав кінець меча, і як з нього крапала кров.
Біль прийшов потім, коли з його тіла витягли меч. Воїн, який проштрикнув його, штовхнув ногою у спину і принц впав.
Земля і небо перевернулися. Біль розмив усі фарби в незрозумілі плями. Техьонові здалося, що він впав у небо, ніби в річку і зараз тоне в її безмежній товщі в той час, як зверху на нього ллється тепле світло. Таке м’яке і звабливе. Торкнутися б його, але не можна - світло, при всій своїй ощадливості, ранить.
А як же «сонце світить всім однаково»?
А як же «життя завжди знайде спосіб, щоб бути та не закінчуватися»?
Техьон відчуває себе обдуреним тому, що «всі форми життя тимчасові». Чи тому, що біль застилає розум, плутаючи думки й не даючи згадати щось важливе, щось значуще, щось, що дає надію. Щось схоже на «… коли вони зникають, залишається енергія, що не розвіюється в пил, а продовжує пульсувати й жити …», але не воно. Було щось ще.
«Техьон, я …»
- Чон … Чогнук … - не пошепки навіть, на видиху, - Я теж …
І помах крил, він чується чітко. Може і марення, але Техьону, який лежить на холодній землі, здається ніби навколо нього осідають пір’їни. Краї їх так сяють на сонці!
Якби ж побачити хоч разочок, думає він прикриваючи очі, а коли знову розплющує - завмирає, боячись відлякати бажаний міраж.
Очі Чонгука темні, але налиті співчуттям і благанням про прощення. У тих чорних зіницях він бачить своє зображення і сприймає реальність лише тоді, коли тепла долоня торкається його холодної щоки, а губи навпроти з сумом і щемом шепочуть: «Прости. Будь ласка, прости мене. Прости, прости, прости …».
Голос у Чонгука тремтить. Техьон, відпливаючи на край свідомості, чує це. І боячись кліпнути, все дивиться і дивиться, відчуваючи, як пальці гладять його щоку, як з трепетом торкаються вилиці й ведуть до губ і там завмирають, пестячи вже лише поглядом.
Який прекрасний міраж. Можливо диво правда існує. Нехай в голові. Нехай у вигляді солодкого запаморочення, що звільняє від жахливого болю, але Техьон радий і цьому. Він насолоджується миттю думаючи, що цю брехню створив його мозок і навіть не мислить про те, що це може бути правдою.
Але це правда і десятки воїнів свідки тому.
Раптова тиша, що накрила поле битви, змусила Радника зупиниться та обернуться. І те, що він побачив, вразило його до неможливості.
- Золотомушка …, - прошепотів він.
- Що? - перепитав підручний, який йшов поруч і, як і його командир, зупинився, простеживши погляд Радника. - Хто це?! - вигукнув він. - Звідки …, - але договорити не зміг через те, що Голова зупинив його жестом. - Що відбувається? - пробубонів він, коли Радник, ніби під гіпнозом, рушив вперед, до дивного, повністю оголеного незнайомця, який притискав до себе тіло принца.
Чонгук схилився так, що торкався своїм чолом чола Його Високості та погойдувався з боку в бік. Одна рука підтримувала принца, а другою він прикривав рану. Крізь пальці сочилася кров і з кожним биттям серця вона безповоротно виливалася назовні.
Навіть людина, яка вірить у диво не стане запевняти, що в цій ситуації можна щось зробити.
Їх ніхто не чіпав. Солдати стояли широким півколом і лише допитливо дивилися на те, що відбувається, а коли до них підійшов Радник, то перевели погляди на нього чекаючи вказівок. Ніхто з них особисто не хотів робити що-небудь.
- Моя пташка! - посміхнувся мисливець, упевнившись, що йому не привиділося. Його очі сяяли, а ось в очах Чонгука, коли він повернув голову, клубочилась густа пітьма. - Ти повернувся…
- Потерпи ще трохи, - прошепотів Чонгук Техьону на вухо, акуратно поклав на землю і піднявся з колін.
Він був повністю голий. Підвіска у вигляді краплі, що висіла на шиї, приковувала погляди своєю блакиттю й відблисками. Вона, можна сказати, відвертала увагу від крові та бруду на тілі; відвертала увагу від того наскільки він був розлючений.
Голова Ради розвів руки в сторони немов очікував, що Чонгук кинеться в його обійми.
- Іди швидше до мене. - І Чонгук пішов. - Я нудьгував. - Чонгук теж. - Цей паршивець відібрав тебе у мене і мені було так погано. - Чонгуку, замкненому в клітці теж було погано. - Його Величність ховав від мене злодія. Я хотів покарати, але ніяк не міг …, - Чонгука теж ховали та не відпускали, він теж не міг нічого зробити. - Я радий що ти повернувся!
Чонгук нарешті підійшов ближче і став перед Головою з пустим виразом обличчя, і Радник міг розглянути його в небезпечній близькості. Його губи тремтіли то витягаючи в посмішку, то щільно стискаючись. І очі, Чонгук шкірою відчував, як ті оглядають кожну ділянку його тіла.
- Моя пташка, ти обіймеш мене?
Чонгук замість відповіді повільно піддався вперед, в розпростерті обійми та дозволив рукам зімкнуться на спині. І коли це сталося, він прошепотів щасливому Раднику на вухо:
- Потрібно було вбити мене, коли була така можливість.
З лиця мисливця зійшли всі фарби. Радник спробував відсторонитися, але Чонгук не дозволив - перехопив того за передпліччя, стискаючи до синців під одягом, і до жаху рівним голосом продовжив говорити:
- Тримати мене в клітці було твоєю великою помилкою. І твоїм великим щастям стало те, що це людське дитя повернуло мене додому. Ти навіть не уявляєш наскільки близьким був до смерті того дня і за те, що прожив стільки часу після, ти зобов’язаний тільки йому.
Ради налякано подивився на своїх воїнів, що оточували їх, а потім перевів погляд на тіло принца, що лежало на талому снігу.
- Ніхто не сміє його чіпати. Ніхто і ніколи більше. - Чонгук узявся за руків’я меча, що висів на поясі Радника - А тих, хто не послухається …, - потягнув за зброю і зло прошипів у вухо, - чекає смерть!
Чонгук ніколи не позбавляв життя. Але сьогодні, зараз, він відчував, що чинить правильно. Ця людина погана. Він - мисливець, який заради забави забирає життя в одних істот, а інших прирікає на мученицьке існування під замком. Він занадто небезпечний. Занадто підступний. Він знає, де розташоване Джерело …
Меч легко пронизує тіло. Легко і швидко настільки, що ніхто з вояків не встигає помітити. Лише коли Радник, хриплячи, осідає додолу, розуміють і … Нічого не роблять. Стоять, мов бовдури й дивляться, роззявивши роти.
Чонгук вільно підходить до Техьона. Сідає біля нього в бруд, в мішанину з мокрого снігу, землі та крові, знаходить в складках одягу на грудях таку ж підвіску у вигляді краплі й завмирає, дивлячись лише на неї. Очі принца закриті, але він все ще дихає, з великими паузами й ледь відчутно. Чонгук відчуває це тому, що приклав палець до артерії на шиї Його Високості та рахує удари пульсу. Відчуває, коли веде пальцем від вилиці до підборіддя. Відчуває, коли схиляється нижче і цілує прочинені губи, які не можуть відповісти.
Він знає, що життя - це не лише народження і смерть. Це щось схоже на нескінченний потік енергії, який не можна перервати. Але навіть від знання того, що можна одну форму перетворити в іншу, біль нікуди не зникає.
- Техьон, - видихає він відчуваючи як по щоці скочується сльоза.
Видихає, дивлячись, як на Краплі, що лежить на завмерлій грудині, з’являється глибока тріщина.
Видихає, подумки повторюючи непорушну істину - життя завжди знайде спосіб, щоб бути, і солдати, які стали мимовільними свідками, підіймають погляди до неба, спостерігаючи за польотом двох маленьких птахів.
-Кінець-