Золотомушка* спустився на гілку барбарису відпочити. Йому, змореному тривалим польотом, вкрай потрібно було перевести подих і набратися сил. Маленькі лапки тремтіли як і виснажені довгою дорогою крила, як і все Його маленьке тільце, змучене часом і спрагою. Пити хотілося нестерпно, але Він не наважувався висунутися зі свого укриття, бо в цієї форми було безліч ворогів.
Обережність понад усе.
Однак кущ барбарису нічим не допоміг.
Хижак напав зненацька. Вхопив за крило гострими зубами та притиснув до землі, не даючи і шансу вибратися з пастки. Низьке гарчання тварюки обіцяло болючу смерть.
Звичайно золотомушка намагався боротися, але нестерпний біль затуманював розум, забираючи усі сили. Хижі щелепи тримали міцно. Не роздирали на шматки лише тому, що тварюка вичікувала, коли маленьке тільце зовсім виснажиться та обм’якне. І це б точно сталося, якби не юнак, який проходив повз.
Людське дитя - ще один ворог від якого Він мав триматися якнайдалі. Однак, в теперішній ситуації, людина була меншим злом, до того ж не хотілося вмирати ледве вибравшись з клітки, тому Він щосили закричав, привертаючи увагу. З новою звитягою бив вільним крилом по морді хижака і намагався клюнути тварюку в зелені очі.
На цей нерівний бій, на останній ривок, пішли всі сили та, коли здалося, що ось-ось настане кінець, людські руки втрутилися, рятуючи від пазурів смерті: довгі пальці стиснули тварюку за шию досить сильно і вимогливо аби та, зрозумівши свою слабкість, відпустила здобич. Після, дбайливо тримаючи понівечене тільце в долонях, юнак притис пташку до грудей, захищаючи від скаженого зубастого звіра.
Долоні в людини теплі та м’які. Оберігали.
Але вдячним за порятунок свого життя Він не був, а все тому, що доведеться повернутися до того, від чого так відчайдушно тікав. Але краще вже так, чим бути з’їденим.
За свій вік Йому довилося побачити чимало мерзенних істот і юнак, який бережно тримав поранену золотумушку, не був однією з них. Достатньо було зазирнути в очі аби зрозуміти це. В погляді відчувалася щира турбота. Тихий плескіт неосяжного моря заспокоював, м’яко оповивав, кажучи: «Все добре. Не бійся. Я допоможу тобі». І стукіт серця в грудях, до яких Він був дбайливо і бережно притиснутий, не був схожий на радість від вдалого полювання.
Але наскільки б акуратним і турботливим не здавалося людське дитя, зрештою, і воно зачинить золотомушку в клітці.
Вкотре Він дорікнув себе за недалекоглядність і за те, що прийняв таку тендітну форму.
Золотомушка…
Тьху!
Найдурніше рішення в житті.
Але з часом, як тільки з’явиться можливість, Він неодмінно втече.
Знову.
Раз по раз, і так, поки не досягне Джерела. І якщо на це піде все пташине життя, Він намагатиметься до останнього.
***
Одне з головних правил мисливців звучало так - щойно спійману пташку не можна одразу садити до клітки, тим більше якщо клітка навпроти вікна в променях яскравого світла. Це дуже важливе правило і його порушення мало страшні наслідки.
Людське дитя вчинило так, як робити не можна.
Нова клітка була в позолоті та з округлим дахом. Прикріплена до витонченої підставки у вигляді півмісяця, вона стояла напроти великого вікна з якого лилося яскраве денне світло. На жердині сиділа механічна пташка і перед тим, як посадити у ту клітку золотомушку, юнак позбувся іграшки…
Звичайно Він намагався вибратися. Сліпі інстинкти взяли вверх над здоровим глуздом, тому золотомушка відчайдушно старався вчепитися здоровим крилом за повітря аби злетіти. Світло вабило. Шелест листя у відкритому вікні кликав у свою тінь, а небо… Воно було прекрасним у своїй величі та безмежності. Було неможливо не піддатися пекучому бажанню пірнути у блакить.
Занадто довго Він перебував у тілі пташки. Занадто далеко від дому і Джерела. Занадто втомився і виснажився.
Занадто все.
Він добре знав до чого може привести порушення правил. Той біль важко забути. Ще важче - не мати змоги допомогти тим, хто страждає. Коли клітка глухо замкнена, залишається тільки спостерігати як птахи, спіймані недосвідченим мисливцем, б’ються об прути розбиваючись в кров, як стирають кінці пір’я, як голодують, слабшають і гинуть.
Але ця людина не така! Як тільки птах опинився в клітці та почав рватися назовні, калічачи себе, людське дитя одразу накинуло поверх покривало. І перед тим, як оповила темрява, Він устиг розгледіти в блакитних очах страх.
Чи могло це здатися?
***
«Точно привиділося», - подумав Він, коли рятівник після кількох довгих днів так і не спромігся нагодувати золотомушку. Був би це звичайний птах, то в таких умовах він, швидше за все, покинув би цей світ, відлетівши в інший край.
Гірше за недосвідченого мисливця може бути тільки людина, яка нічого не знає про крилатих.
Занепад сил був значним, але не критичним. Терпіти біль в крилі було дуже складно. Сил вистачало, щоб триматися за жердину і не звалитися з неї під час сну. Хоча сном провали в забуття складно назвати. Це була холодна і короткочасна темрява, яка не приносила ніякого полегшення.
Юнак же, здається, зовсім забув, що у клітці знаходиться жива істота, а не механічний птах. Людське дитя було повністю зайняте собою і своїми незрозумілими справами, просиджуючи дні за столом у компанії різних сувоїв і книг, і час від часу кидаючи короткі погляди в бік клітки.
У тому погляді було слово «пробач».
Те, як поводила себе людина, йшло в розріз з правилами мисливців. Думка про те, що на Його місці могла бути справжня пташка, лякала. Від легковажних і неправильних дій жива істота страждала б. Навіть більше ніж Він зараз. Це пригнічувало і тривожило, але зробити якесь зауваження Він не міг. Птахи не вміють говорити. Вони співають. А людина не здатна їх розуміти.
Наїжачившись, золотомушка мовчки сидів на жердині та спостерігав - це поки що все, що Він міг зробити бувши в цій тендітній формі.
На усвідомлення того, що на плечі лягла відповідальність за живу істоту, у людини пішло кілька днів. І – о диво! – одного ранку в клітці з’явилися зерна проса.
«Прогрес», - подумав Він без будь-якої радості та настовбурчивши пір’я на голові відвернувся від частування.
Золотомушки – птахи комахоїдні і годувати їх потрібно точно не зерном!
Юнак виглядав спантеличено. Насупившись, зробив позначку у своїх паперах і на деякий час покинув свої ошатні кімнати, а коли повернувся, то насипав поверх проса пророщену пшеницю. Ще й завмер біля клітки пильно дивлячись очима кольору неосяжного моря.
В цю мить Йому захотілося виколоти ті очі. Та як Він міг те зробити бувши птахом? Ні як. І, якщо вже бути чесним, зерна для Нього було більш ніж достатньо аби втамувати голод, але це дитя потрібно було навчити чим необхідно годувати таких птахів. Тому, аби юнак правильно зрозумів, золотомушка спустився з насидженого місця, взяв зернину в дзьоб і демонстративно викинув з клітки. Ще й крилом махнув, мовляв: «Бачиш, негідник, не їм я таке».
Зовсім розгублене людське дитя знову щось закреслило у своїх нотатках і покинуло опочивальню.
Наступною спробою було нагодувати насінням льону, на що золотомушка знову дав відкоша. Те, що юнак не розумів натяків, Його починало дратувати, тому Він був готовий хапнути людину за палець як тільки та знову поткнеться до золотомушки з якимось зерном.
«Цікаво, скільки у нього ще є всякого різного в засіках? Не буде ж це дитя пригощати всім що є?!»
Ха! Ще й як!
Юнак виявився дуже впертим. Раз по раз, як тільки птах викидав запропоновану їжу, він знову кудись зникав і незабаром повертався не з порожніми руками. Цього разу були відсирілі висівки, а там – о, радість то яка! – ворушилися соковиті личинки.
Щастю не було меж! Юнак посміхався, дивлячись на те, як золотомушка поїдає свій довгоочікуваний обід. І по його очах було зрозуміло, що він дуже радий і задоволений собою.
Добре те, що і Він нарешті міг розслабитися.
Життя омилося новими фарби. Ситість означала швидке відновлення, а там не за горами момент, коли можна буде повернутися додому, до Джерела.
***
Людське дитя майже не покидало опочивальню. Юнак багато часу проводив сидячи поруч біля клітки та дивлячись на замкнену в ній пташку. Не намагався заговорити, зайвий раз не торкався прутів, щоб ненароком не налякати та тільки дивився загадковим поглядом великих очей. Завжди в біло-блакитних шатах із золотою вишивкою. І волосся, чорніше воронячого крила, завжди розпущене. Воно вільно спадало на плечі і, коли було прочинене настіж вікно, вітер міг злегка ним гратися. Ледь помітні коливання прядок зачаровували. Як і маленька родимка на кінчику носа.
Але не варто впадати в оману. Не завжди зовнішність визначає доброту серця, а добре ставлення на початку не означає, що нічого не зміниться в майбутньому. Люди непостійні у своїх вчинках, судженнях і виборі. Вони мінливі як погода і достатньо легенького вітру аби змінити напрямок націлившись на нові орієнтири. Тільки в людей доброта переростає в зло, а любов – в ненависть. Їм ніколи не зрозуміти значення слова «дружба» і не розкрити секрет вірності. Через їх нестабільні серця, їм не опанувати вмінням тримати дане слово.
Маючи за плечима гіркий досвід, Він пильнував за людським дитям з відстані та був вкрай обережним. Він прекрасно знав, що за хорошими вчинками маскуються темні помисли, тому не міг сліпо довіряти людині, яка Його врятувала. І те, що людське дитя ніяк не намагалося контактувати, не розмовляло і не чіпало золотомушку, не свідчило про добропорядність і чесність.
Людина залишається людиною. Якою б доброю і щирою вона не здавалася, рано чи пізно проявиться її чорне нутро.
Але на той час Він планував бути вже вдома.
***
Ха! І ще раз – ха! Вдома? Повернутися до Джерела? Розмріявся!
***
Звикати до нового місця складно. І не стільки до місця, як до самої думки, що ця клітка твій новий дім. Тимчасовий чи постійний - залежить багато від чого і в першу чергу від уміння пристосовуватися і чекати. Останнє дуже складно. Останнє просто нестерпно – сидіти під замком в оточені позолоти та ковтати невидимі сльози від невдалих спроб розробити травмоване крило.
І так кожного дня. Від світанку до заходу сонця з нудьгою, болем і безвихіддю в міцних обіймах.
Але чекати все одно потрібно. Поки крило не відновиться і думати нічого про втечу. На маленьких лапках далеко не підеш. Навіть до вікна, певно, не вийде дійти. І нехай клітка навпроти стоїть, а відстань все одно занадто велика для такої маленької пташки, якою Він зараз був.
Ось і доводиться з кожним новим світанком стримуватися аби не розібрати прути клітки, і бути вдячним за те, що є можливість той світанок споглядати взагалі.
Такої розкоші у Нього донедавна не було. Не дозволяли…
А за тим великим вікном в обрамлені невагомого тюлю розкинувся цілий сад. Золотомушка тягнувся до нього. Хотілося вибратися з клітки та пірнути в сонячне світло, вмитися його теплом, а потім по-справжньому відпочити сидячи на верхівці дерева і милуючись палітрою розлитих фарб довкола.
- Подобається? – тихий голос пролунав зовсім близько. Так неочікувано, що птах в клітці здригнувся і поспішив забитися в куток; наїжачився, демонструючи невдоволення. Юнак посміхнувся і від теплого погляду блакитних очей зробилося ніяково.
Золотомушка роздувся іще більше. Ось-ось лусне від збентеження.
Це був перший раз, коли людське дитя заговорило до Нього.
Перший раз, коли в одному слові відчувалася щира турбота.
Але варто було за межами опочивальні пролунати чужому голосу, посмішка з красивого обличчя враз зникла. Юнак зблід немов від… Що це? Страх?
- Ваша Високосте наслідний принц, дозвольте увійти, - прозвучало за зачиненими дверима.
На великий подив принц не відповів. Натомість схопив покривало, що лежало на краю ліжка і здригнувся наче від болю, коли у двері постукали.
- Техьон, тобі краще дозволити мені увійти!
Юнак перевів погляд з дверей на клітку і поспішив підійти ближче. Завжди спокійний і витончений, він нервував і не міг цього приховати. Чому - незрозуміло. Він подивився на пташку, - навмисне зловив погляд золотомушки, - і блакить в його очах благала мовчати. Своє німе прохання юнак підкреслив прикладеним пальцем до губ.
- Будь ласка, - прошепотів ледь чутно, а потім накинув на клітку покривало, зануривши все в темряву.
Далі – ні слова. Було чутно лише кроки та те як голосно скрипнули в тиші двері.
І що це було?
Ще ніхто не ховав Його від людей. Тим більше не просив мовчати. Таких пташок, як Він зараз, ловили для того, щоб вони тішити людські вуха чарівним співом. І нехай люди ні слова не розуміли з пісень, їх змушували співати до знемоги та втрати голосу. А коли таке траплялося…
Спогади були занадто болючими, в темряві набирали конкретних рис і реальних обрисів, тому Він постарався якомога швидше відкинути їх в бік.
Золотомушка стрепенувся і вмостився зручніше на жердині - це все що Він міг зробити.
А чекати довелося довго.
Зморений сном, Він не одразу почув, коли повернувся принц. Як тільки покривало було стягнуто з клітки, фіолетове світло сутінків просочилося крізь прути та золотомушка інстинктивно потягнувся на жердині, заглядаючи у вікно.
- Вибач, що так довго, - сказав пригнічено принц.
Золотомушка стрепенувся від його втомленого голосу і перевів погляд на юнака. Техьон стояв з понурою головою. Одяг на ньому заляпаний брудом, де-не-де виднілись краплі крові, а рука, яка тримала покривало, була перев’язана бинтами.
- Батько згадав, що у нього є син, - продовжив він ніби давав відповідь на запитання, яке золотомушка не міг озвучити. Відкинувши в бік покривало, принц відвернувся від клітки з птахом. Зі спини він ще більше був схожий на побитого пса. – Батько вирішив навчити мене військової справи. І наче б нічого дивного, тільки він не врахував, що вміння тримати в руках зброю не передається по крові. Ха-ха, от дурень.
Техьон підійшов до ліжка оповитого тканинним балдахіном, що стояло в глибині кімнати та завмер. Один за одним шари одягу впали під ноги оголивши добре складене тіло. Сутінки надали шкірі дивовижний колір, але навіть крізь нього чітко проглядалися величезні синці. Жодного живого місця.
Людське дитя закуталось в ковдру і стримуючи стогін, скрутилось серед шовкових перин.
Зіпсований одяг залишився лежати на підлозі купою…
***
Принц став надовго покидати свої кімнати. Те, чим він займався впродовж дня не приносило йому ні радості, ні розради чи хоч якогось задоволення. Він повертався втомленим і все спілкування з золотомушкою зводилося до двох реплік: «Доброго ранку», - коли Техьон прокидався від сну і «Прости, що так пізно», - коли повертався після сутінків.
Золотомушка спостерігав за всім цим і ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Чесно кажучи, Йому сильно не вистачало тих днів, коли принц безвилазно проводив свій час в опочивальні. Техьон міг годинами сидіти за книжками та сувоями, читаючи чи переказуючи історії, він практикуватися в каліграфії, а потім хизувався своїми досягненнями. Бувало й так, що він міг мовчки сидіти біля клітки, замріяно дивлячись на сад за величезним вікном.
А ще вони часто разом обідали. В один і той час до кімнат принца приносили велику тацю, на якій було кілька страв у красивому і витонченому посуді, а в центрі таці стояла висока вузька чаша, в ній – невеликий букет сухоцвітів…
Зараз же стало якось порожньо. З ранку і до пізнього вечора золотомушка перебував на самоті, наданий сам собі та своїм думкам. Це не погано. Але замкнена клітка сильно пригнічувала і, на жаль, з цим нічого не можна було зробити.
Тільки чекати.
І Він чекав: то сидячи на жердині, то у кутку клітки. Часто ходив колами та навіть раз спробував відчинити дверцята, але не зміг.
Невдача не засмутила Його. Це означало лише те, що варто спробувати знову. Трохи пізніше, коли набереться більше сил. Подолання перешкод загартовує, формує твердий характер і віру в себе. Віра в себе єдине, що не повинно згаснути. Це та іскорка, яка змушує жити.
Він вірив в себе і в те, що неодмінно вибереться з клітки. Вірив, що вдасться покинути ці стіни, залишивши позаду усі гіркі переживання.
Він повернеться додому, до Джерела!
***
Сьогодні принц нікуди не пішов. Причина бездіяльності - чи то зіпсована погода, чи то йому набридло займатися тим, що не приносило радості. Ходити в синця ще те задоволення, тому золотомушка подумки підтримував рішення принца кинути марне і болюче заняття. Але з іншого боку, Техьон – Наслідний принц і як майбутній володар цілої держави, він повинен вміти відстоювати право і честь свого народу навіть зі зброєю в руках.
Золотомушка дивився як принц, загорнувшись у ковдру, підійшов до клітки. У руці він тримав гроно винограду. Ягідки блищали стиглістю. Техьон відірвав одну, затиснувши між двома пальцями, і підніс до клітки. Погляд блакитних очей запитував: «Чи не хочеш спробувати?».
Коли золотомушка проігнорував пропозицію, Техьон сам з’їв виноградину.
- Даремно ти не захотів, - прорік він, знизивши плечима. – Виноград солодкий, - і на підтвердження своїх слів прикрив очі ніби від насолоди. – Спробуємо ще? – Техьон відірвав ще одну ягідку від грона і підніс до клітки, запрошуючи скуштувати.
Золотомушка глянув на гостинець, потім на пальці, які тримали ягоду і, зрештою, перевів погляд на самого принца. Витончене обличчя, рівні лінії, гладка шкіра. Ковдра трохи сповзла з одного плеча показавши розстебнену горловину білої сорочки та малу частину оголеного тіла, на якій цвів фіолетовим синець.
Птах у клітці настовбурчив пір’я.
- Ні? – голос здивований і трохи ображений. Але дуже приємний для вух. Як і сміх, що пролунав потім. – Ти такий милий, коли дмешся, - сказав Техьон і знову сам з’їв виноградину. Його очі іскрилися радістю.
Золотомушка обурився так сильно, що не зміг стриматися.
«Милий?! Та ти хоч знаєш кого милим назвав? Я Чонгук, дух лісу і його опора! І те, що я застряг в тілі маленької пташки не дає тобі права називати мене милим!» - скрекотів з таким поривом, що навіть розкрив крила і тільки пір’я не летіло з них.
- О! – здивовано сказав принц. – Та ти щебетати можеш.
«Щебетати?! - палаючи від гніву, золотомушка забрався на жердину аби стати вище. - Та я як защебечу, то весь палац збіжиться подивитися!» І нехай людина нічого з того не могла зрозуміти, Він продовжував торохтіти з таким старанням, що аж пір’я на голові стало сторчма.
Техьон засміявся. Так раптово і дзвінко, що птах замовк і завмер.
Сміх принца звучав приголомшливо. Розливався наче молодий гірський струмок.
- Не розумію, - сказав Техьон видихаючи. – Але мені здається, що ти чимось невдоволений, - і відправив до рота ще одну виноградину.
«Невдоволений?! Це м’яко сказано!» - бурчав золотомушка, спостерігаючи за тим, як принц поправляє ковдру на плечах і як відкладає у бік гроно винограду.
Техьон уже не сміявся, виглядав підозріло зосередженим. І дивився дуже прискіпливо, наче намагався побачити трохи більше ніж могли людські очі.
- Як твоє крило? Болить? Чи вже краще? – питання за питанням, а рука, та, що досі була перев’язана бинтами, взялася за клямку дверцят. – Я, мабуть, з глузду з’їхав і зараз зроблю дурість, але…, - не договорив.
Замість слів відчинив клітку так легко і невимушено, що золотомушка і не зрозумів відразу, що сталося. Птах весь підібрався готуючись до поганого, але, побачивши відчинені дверцята, здивовано втупився на принца, який відійшов від клітки.
- Хочеш розім’яти крила? – запитав тільки раз і цього було більше ніж достатньо.
Золотомушка випурхнув з клітки
***
«Ти дивишся туди ж, куди і я, і у твоїх очах я бачу біль. Чи може бути так, що і ти відчуваєш себе замкненим у клітці? Всі багатства і високий статус ніщо, коли немає можливості дихати на повні груди. Техьон, ти теж хочеш вибратися з клітки?»
***
Погода зіпсувалася надовго. Уже який день лив дощ, змиваючи усі барви світу. Залишилася лише сіра основа полотна в оправі вікна. Сіре, низьке небо, сірі дерева з мокрими гілками – сіре все. Навіть яскраві кольори теплих тонів опочивальні принца пригнічували своєю вимушеною сірістю. І надана можливість розім’яти крила не приносила бувалої радості.
Бажання підкорювати повітря не було зовсім.
А от слухати історії якраз.
Голос принца здавався занадто казковим, щоб бути реальним: глибокий і м’який, подібний до оксамиту, якого хочеться і хочеться торкатися. Турбота і ніжність, що відчувалися в голосі, змушували мимоволі тремтіти маленьке серце.
- Я ріс слабкою дитиною, - говорив Техьон напівпошепки сидячи за письмовим столом і підпираючи голову рукою. Погляд блакитних очей спрямований вдалечінь. Або ж вглиб себе. Ось так і не зрозуміти, коли дивиться з сумом у вікно: чи то на сад, який омивається сльозами неба, чи то набагато далі – у свої спогади. – Через це я практично ніколи не покидав свою кімнату. Мені були дозволені короткі прогулянки садом або ж територією палацу. Жодного разу я не бачив, що діється за його межами. І з тієї ж причини мені не дозволялося мати домашнього вихованця, - перевів він погляд на золотомушку, який сидів на даху клітки.
Тепер зрозуміло, чому принц кожен раз, як хтось стукав у двері, накривав клітку покривалом. Ховав. І ховає. І буде це робити, поки не зловлять на гарячому. Одне не зрозуміло: принц, начебто, достатньо доросла людина, а поводить себе, як дитина, яка боїться, що у неї відберуть іграшку.
Чому не наполягти на своєму? Невже слово принца в цьому палаці нічого не значить?
- Так, - видихає принц у відповідь наче почув запитання. Дивиться як золотомушка спушив пір’я і надувся як повітряна кулька.. Якби не маленькі лапки, які міцно трималися за прути, то скотилася б та кулька з похилого даху на раз, два. А так сидить як приклеєний і головою крутить, дивиться у відповідь то одним оком, то іншим. – Я, зізнатися, боюся того, що може статися якщо тебе знайдуть, - пояснює Техьон. – Мені подобається твоя компанія і зовсім не хочеться втрачати нашу дружбу, - і посміхається так щиро, що мимоволі хочеться вірити словам.
Але не варто.
«Дружба? З людиною? Неможливо!»
Золотомушка знає, що слова людей нічого не варті. Слова найнебезпечніша зброя і вони здатні відсікати не гірше найгострішого меча. І біль в результаті нічим не буде відрізнятися від фізичного. Тому Він обережний. Тому намагається не приймати все за чисту монету і переконує себе в тому, що це лише пуста балаканина від нудьги.
- Знаю, - продовжує говорити Техьон і переводить погляд у вікно, - Ти, навряд чи, вважаєш мене другом. Ти і слів моїх не розумієш, - зітхає, хитаючи головою. – Але я радий, що ти попався кішці в лапи. Тепер мені є з ким поговорити.
На подив, маленьке серце відгукнулося на слова принца тужливим щемом. Чи ні? Це було настільки дивне і незрозуміле відчуття, що Він не міг дати йому правильне визначення: і радість, і смуток водночас, надія і співчуття, страх втратити…
- Хочеш я тобі почитаю? - натхненно запитує принц після довгого мовчання.
«Не хочу. Не маленький аби мені читали. Добре ж спілкувалися і без цього…».
Але який сенс щебетати, якщо людина не зрозуміє. Техьон ігнорує пташиний легіт і тягнеться до книг, що лежать на столі. Перебирає їх, вишукуючи потрібну. А коли знаходить, пояснює:
- Це моя улюблена історія. Сумна, але не позбавлена чарівності.
Кинувши короткий погляд на птаха, який продовжував сидіти на даху клітки наче зрісся з нею, принц почав читати.
Золотомушка слухав уважно, затамувавши подих. Зізнатися, Йому ніколи не читали. Не людина. Птахів ловлять аби ті скрашували будні своїм співом, аби веселили гостей, а часом для забави влаштовували цілі вистави з їх участю. Але щоб хтось у відповідь ось так, легко і невимушено, читав для пташки - ніколи. Через це Він був настільки збентежений і вражений, що не знав як реагувати.
Голос принца приносив душевний спокій.
- Знаєш, - Техьон раптом перервався і сказав, хитро примруживши очі. - Це не просто вірш. Це балада про любов і правду, яку замовчували. Її потрібно співати, щоб відчути все, що приховано в словах. Спробуємо? - запитав ніби ненароком і так, наче птах міг зрозуміти та дати повноцінну відповідь. - Навіть якщо ти проти, то у тебе немає вибору, - в решті решт, сказав він. - Я хочу заспівати.
І заспівав. Обережно, немов страшно було довіритися нотам, але з кожним словом його голос міцнішав і ставав сміливішим, впевненим, глибоким і проникливим.
І все для золотомушки. Для нього одного і від цього усвідомлення стискалося серце. Усередині виникало відчуття давно загубленого затишку, наче Він нарешті відшукав свій дім, ніби скуштував з Джерела і повернувся до сім’ї.
«Твоя Високість, хто ти?»
***
Корольок був вільний. Не в повному розумінні слова, звичайно, але і те, що він зараз мав, підходило під визначення свободи.
Пливти у відкритому небі, звичайно ж, набагато приємніше, коли летиш в теплих обіймах денного світла, а внизу майорять кольорові сади, оброблені поля і снігові шапки гір. Але і те, що є зараз було свободою. Свободою від ненависної клітки в позолоті.
За весь час, що Йому довелося прожити поміж людей, це вперше, коли дозволили вільно літати; коли людина відкрила клітку не тому, що прийшов час позбутися непотрібного птаха, а тому, що було розуміння потреб і бажань. Або ж Йому нарешті пощастило натрапити на хорошу людину. Мисливець так би нізащо не вчинив. Він би пов’язав крила і тримав би доти, поки птах не зламається, зробившись слухняним, або ж поки не помре в боротьбі за волю.
Останнє дуже часто траплялося і золотомушка бачив це на власні очі.
Вдень принц зрідка випускав пташку розім’яти крила. Причина полягала в тому, що Техьон надовго залишав опочивальню і переживав аби в цей час, раптом, хтось не зазирнув. Якщо золотомушку виявлять…. Що ж тоді станеться, він не говорив, але здогадатися було не складно.
Золотомушка з розумінням ставився до обмежень у свободі. Йому, зізнатися, теж не хотілося бути застуканим зненацька. Чи буде та людина такою ж доброю знати неможливо та і дізнаватися бажання не було ніякого.
Поки принц відточував свою майстерність у володінні зброєю під пильним оком суворого батька, золотомушка проводив час, сидячі в накритій покривалом клітці. Більшу частину дня Він спав, але були години, коли багато думалося і згадувалося. А ще Він складав план втечі. Раз по раз перевіряв крило, змахуючи ним. Рани затягувались добре, а от сили було мало. На таких кволих крилах далеко не полетиш, тому Йому теж потрібно було відточувати свою майстерність польоту. Як і принцу - трудитися крізь біль.
Яким би втомленим Техьон не повертався, перш за все, він запалював масляні лампи, а після відкривав клітку.
Щоб літати птах має бачити, а щоб бачити потрібне світло. Все просто і зрозуміло. І золотомушка був вдячний за турботу принца. Однак щось дивне гризло всередині, якийсь тихий голос дорікав за обман, соромив за те, що Він користується добротою людини у своїх корисливих цілях.
Але ж які можуть бути корисливі цілі в істоти лісу? Тільки людина здатна на лукавство.
Золотомушка був вірний собі та своєму бажанню повернутися додому попри те, що принц так добре про нього дбає. І причина не в тому, що Він здатний чогось бажати для себе. Просто Він не птах, а лісовий дух, дитя природи, серце та опора лісу. Він – Чонгук і його місце не тут.
Як тільки погані думки починали лізти в голову, золотомушка зривався з місця і зосереджував усю свою увагу на русі крил, на тому, як повітря ковзає по пір’ю і як підтримує тіло, допомагаючи летіти.
І так з кута у куток, то по колу, то просто злітаючи вгору і спускаючись вниз. Раз по раз, щоночі, поки принц міцно спав на шовкових простирадлах під масивним балдахіном.
Коли ж золотомушка сильно втомлювався, то сідав на дах клітки. Але одного разу, пролітаючи над ліжком принца, дивне відчуття змусило приземлитися на край м’яких перин.
Принц спав тривожно. У світлі масляних ламп видно було як тремтять його довгі вії і як хмуриться прекрасне обличчя. Між брів пролягала глибока зморшка. Золотомушка не був впевнений до кінця, але припускав, що принцу сниться кошмар або ж він потрапив у полон неприємних спогадів. Таке часто траплялося з ним самим і єдиним способом вибратися з того стану було прокинутися.
Відкрити очі, як це зробив Техьон.
Їх погляди перетнулися і королькові стало соромно. Він не підглядав за принцом, однак тихий голос совісті підказував, що цим він і займався.
Техьон завмер, не зводячи погляду з пташки - близько як ніколи! Його губ торкнулася усмішка. Він був радий бачити золотомушку у своєму ліжку. Мерехтливе світло ламп придало темні, глибокі відтінки очам, але воно ніяк не могло приховати іскорки задоволення в них.
Золотомушка розпушив пір’я, зніяковівши від того погляду. Вже хотів злетіти, як помітив на шиї принца прикрасу на тоненькому ланцюжку. Камінь кольору розгніваного моря у вигляді краплі - дуже красива і блискуча річ. Занадто дорога і дуже цінна, але не для людини. Для людей Крапля Джерела усього лиш брязкітка, не варта того аби її носити так близько до серця…
Збурений різними почуттями, в одну мить Він опинився біля підвіски чим не на жарт налякав принца.
Техьон сіпнувся, прикриваючись рукою від пташки, а в цей час лапки золотомушки торкнулися каменю в оправі. Сила Джерела закипіла в підвісці, невидимим потоком проникла в пташине тільце, - як цілющі води у сухий ґрунт, - викликаючи миттєву реакцію.
Він зрозумів, що накоїв, коли плюхнувся на підлогу голим задом у своїй істинній формі.
Він стискав в кулаці зірваний з шиї принца камінь і відчував як з нього сочиться тепло. Його ж голе тіло в цей час тремтіло від холоду.
Чон Чонгук підвів погляд на принца. Техьон в усі очі дивився у відповідь, роззявивши від подиву рот.
Подібного ніхто з них не очікував.