На світі є такі особливі місця, де час тече по-іншому. Природа там незаймана, чиста і невинна у своєму первозданному вигляді й все, що є навколо переповнено Силою. Кожен листочок, кожен камінь чи крапля роси – джерело життя, джерело процвітання і довголіття.
Ці заповідні місця заховані від людських очей у непролазних лісах та хащах, в горах та за квітучими ланами, на берегах сплячих річок і дзеркальних озер, тому не кожен охочий може потрапити туди…
***
Що несподівано, то несподівано – по-іншому і не скажеш. Все настільки спонтанно вийшло, що думки розбіглись в страху і не зібрати їх до купи, не оформити пари рятівних слів. А сказати щось потрібно було вкрай.
Золотомушка, - ні, вже не птах, вже – Чонгук, - сидячи на підлозі голим задом, здається, цілу вічність думав як слід вчинити далі. Руки, ноги, живіт – все було відкрито, ніде не спостерігалося ні пуху, ні пір’я. Він ледь усвідомлював, що йому все це не ввижається. Коли торкнувся руками свого обличчя і знайшов замість пташиного дзьоба людський рот – приголомшливо видихнув:
- О!
Слідом, прийшовши трохи до тями, Чонгук перевів погляд на принца. Бідолаха Техьон пережив неймовірне потрясіння і, якщо він зараз закричить, не впоравшись зі своїми почуттями, бути біді. Але Техьон виявився настільки шокованим, що спромігся лише по саму маківку накритися ковдрою та так, що зовні залишилися стирчати босі ступні. З надер імпровізованого притулку долинало тихе бурмотіння:
- Це сон. Це усього лише сон. Не найкращий. Потрібно прокинутися. Так, Техьоне, відкрий очі. Прокинься.
Але прокинутися було неможливо, адже те, що трапилося було справжнім.
Врешті-решт Чонгук підвівся на ноги, обмотав тоненький ланцюжок підвіски навколо свого зап’ястя та підійшов до столу, на якому стояла ваза з фруктами. Набравши жменю фініків, повернувся обличчям до принца, який продовжував ховатися під ковдрою. Ні трохи не соромлячись, сів на край стільниці та, жуючи ласощі, очікував, коли ж Його Високість зволить показатися зі свого укриття.
Через якусь мить гора з ковдри ворухнулась, випускаючи зі своїх надер наляканого принца. Його великі очі зробилися ще більшими як тільки погляд зачепився за наготу.
Блідніть лиця враз набула червоних відтінків.
І чого так бентежитися? Це ж не принц стоїть перед ним у чому мати народила.
- Звідки у тебе це? – запитав Чонгук, піднявши руку на зап’ясті якої висіла прикраса.
Ця річ мала безліч імен і назв, але всі вони зводилися до одного значення – життєва сила, джерело процвітання, частинка лісового духу… Чонгук хотів знати, звідки у Його Високості Крапля.
- П-подарунок, - заїкаючись відповів принц все ще ховаючись за ковдрою ніби вона справді могла його захистити. Він був схожий на переляканого хлопчика, який щиро вірив, що якщо сильно заплющити очі, то монстр зникне. Тільки Чонгук не вигаданий. Він справжній. Сидить зараз на краю стільниці, похитує ногою та їсть фініки, спостерігаючи за тим, як Його Високість від зніяковілості не знає куди діти очі.
- Від кого? - Для Чонгука відповідь на це питання була вкрай важливою. Якщо слова принца підтвердять його підозру, то це означатиме, що мисливці знайшли Джерело і що його дім заплямований людським духом, можливо розграбований та знищений.
Він завмер очікуючи. Внутрішньо підібрався, готуючись почути погану звістку, але принц промовчав. Натомість його погляд ковзнув до зачинених дверей і Чонгук міг покластися, що у голові того була думка покликати варту. Цілком логічно для ситуації, але ніяк не на користь Чонгуку.
Закинувши у рот останній фінік, він зірвався з місця та опинився біля принца в момент, коли той спробував заголосити.
- Ні – ні, - похитав головою даючи зрозуміти, що краще мовчати. Принц, вдавившись вигуком, завмер.
- Я не збирався…, - дуже тихо промовив він. – Я хотів… Лише…
- Ваша Високість, я не заподію вам шкоди. Мені потрібно аби ви відповіли усього на одне запитання. Тільки чесно, - м’яко сказав Чонгук та сів на край ліжка. Принц сіпнувся назад, але відповзти не вийшло, бо Чонгук схопив за зап’ястя і міцно стиснув. – Ще раз. Від кого подарунок? – запитав заглядаючи принцу в очі. У великі, налякані та привабливі, у яких плескалися відблиски світла, суміш почуттів і щось таємниче.
Але в наступну мить принц моргнув і в його погляді промайнула гостра рішучість. Техьон викрутився, пихнув Чонгука у бік та кинув на ліжко; завис загрозливою постаттю, притиснувши собою до м’яких перин.
«А таким беззахисним здавався…», - промайнула думка.
- Та хто ти такий, щоб ставити мені питання?! – зло прошипів Техьон, посилюючи хватку. – Якийсь вошивий птах посмів допитувати наслідного принца? Знаєш, що трапляється з такими людьми? – в голосі відчувалася сила якої Чонгук раніше не помічав за принцом. Ніби дві абсолютно різні людини. – Таких відчайдушних бовдурів замикають до в’язниці на віки вічні.
Погрози не справили на Чонгука належного ефекту. Те, як принц намагався здатися хоробрим та суворим розсмішило, тому замість скиглення про помилування Чонгук засміявся.
- Добре, що я не людина, - сказавши це, він натужився, різко смикнув головою і поцілив чолом принцу в обличчя. Не сильно, але досить для того аби Його Високість схопився руками за свій ніс. Вивернувшись, Чонгук перекинув принца на спину і навис над ним. – Бачу тренування дарма не минули. – Чонгук очікував, що на цьому хоробрість та звитяга принца вичерпає себе і він здасться, перетворившись на того Техьона, який любить читати книжки та який був настільки слабким, що навіть легенькому вітрові не зміг би протистояти.
Але – ні. Принц приємно здивував своїм відчайдушним завзяттям постояти за себе. Загарчавши, він дістав звідкись зі складок простирадла маленький кинджал і полоснув лезом по лівому передпліччю навислої над ним загрози. Чонгук зашипів від болю. Він не очікував, що принц може бути озброєний, тому на якусь мить розгубився. Цього було більш ніж достатньо аби Техьон встиг правильно скористатися моментом, від чого вони удвох з гучним шумом повалилися на підлогу.
- Ваша Високість, у вас все добре? – пролунало у ту ж мить за зачиненими дверима.
Чонгук напружився. Не зводив погляду з Техьона, який лежав поруч з ним на підлозі. Колір очей був дивовижний, схожий на безкрає небо над Джерелом.
- Ваша Високосте? – пролунало стурбовано.
Небо в очах навпроти було занадто знайоме…
- Все добре! – на великий подив Чонгука, відповів принц. – Не варто хвилюватися.
- Мудре рішення, - усміхнувся він.
- Мудріше за твоє, - крізь зуби огризнувся принц, а потім кінчиком кинджала підчепив прикрасу і стягнув з чужого зап’ястя.
Блакитний камінь в оправі впав на підлогу. Тіло Чонгука, втративши підтримку життєвої сили, здригнулося і за мить золотомушка злетів до гори та сів на карниз.
«Спробуй тепер зловити!», - переможно цвірінькнув він.
***
Техьон жодного разу не спробував зловити золотомушку. Усю ніч він не покидав свого ліжка спостерігаючи за птахом. А на світанку, коли ледь з’явилися перші промені, Його Високість блідою й босоногою тінню вислизнув з опочивальні.
«Втік», - констатував золотомушка ні скільки не здивувавшись втечі. Вразило лише те, як довго протримався принц.
«Точно драпонув!» - остаточно впевнився Він після того, як людина не повернулася на початку сутінків.
«Схоже справді не прийде», - промайнула думка, коли час утік далеко за північ і холодний місяць, заглянувши у вікно, вималював на підлозі бляклу доріжку зі срібла.
Принц повернувся кількома днями пізніше. Один. Втомлений та виснажений. У вбранні, яке не сяяло звичною свіжістю та чистотою. Волосся недбало заплетено в косу, кілька неслухняних прядок обрамляли безбарвне обличчя. Такий замучений та пошарпаний…
У грудях щось неприємно потягнуло. Підозра ще не встигла сформуватися у щось конкретне, але й цього було достатньо аби зворушити стійкість почуттів. Невдоволений собою, золотомушка розпушив пір’я. Він не повинен турбуватися про щось подібне. Тим паче радіти поверненню принца. Ця людина напала на нього з лезом!
В голові крутилося безліч усього: починаючи з того, хто такий Його Високість і закінчуючи найбільш хвилюючим – звідки у Техьона Крапля та чому вона так схожа на ту, що є у Нього самого?
Сидячи на карнизі, золотомушка спостерігав, як Техьон, ледве переступивши поріг опочивальні, кинув короткий погляд на клітку і побачивши її порожньою, схвильовано роззирнувся. Помітивши птаха, він зітхнув з видним полегшенням.
- Прошу вибачення, мене довго не було, - сказав втомленим голосом та похитуючись попрямував до столу.
З висоти насидженого місця золотомушка чітко бачив як скривилося обличчя Його Високості, коли він, трохи завалившись на бік, сів на стілець. Далі, прикривши на мить очі, принц зробив короткий перепочинок та вже після потягнувся до скриньки.
Колись в ній зберігалися прикраси, але з появою золотомушки, принц знайшов для них інше місце і тепер у скриньці росли та розвивалися личинки. Кожен раз ходити та вишукувати у мішках з зерном ласощі для птаха було складно та підозріло, тому він вирішив особисто розводити личинок. Це виявилося досить просто.
Відкривши скриньку, Техьон нахилив її та за допомогою паличок дістав соковиті гостинці.
«Це він серйозно?»
- Ти, мабуть, зголоднів, - промовив принц виклавши частування на центр столу. – Фініків тієї ночі, напевно, було недостатньо. Вгощайся, - без тіні посмішки, але доброзичливим тоном.
«Недостатньо?! – вирвалося треллю. – Залишив одного, кілька днів пропадав невідомо де, а тепер, як ні в чому, личинки пропонуєш?!»
- Як знаєш, - беземоційно мовив принц, коли золотомушка настовбурчив пір’я та не спустився до частування.
«Як знаєш?! Був би у мене зараз рот, а не дзьоб, я б сказав, що дійсно варто знати!» - пробурчав золотомушка на пташиному.
Техьон кивнув. Ледве вловимий рух головою, який золотомушка виразно розгледів і від якого закралася підозра, що ця людина здатна читати думки.
Стрепенувшись, Він став уважніше вдивлятися в юнака. «Чи може так бути?» - подумав в той час, як принц продовжив говорити:
- Я шукав про тебе в старих книгах. Щось про птахів, здатних перевтілюватися в людей. І знаєш що? – підвів принц погляд на золотомушку. – Я нічого не знайшов, абсолютно.
«Не дивно. Про подібних мені в книжках не пишуть. І, взагалі, чи не простіше було запитати у мене та не пропадати невідомо де стільки часу? Від хвилювання, знаєш, пір’я випадає», - буркнув на своєму пташиному та дрібними кроками перебрався на інший край карнизу.
Ближче.
- І мені, - продовжив Техьон, - Зізнатися, стало трохи лячно. Раптом ти поганий? Раптом тебе підіслали, щоб убити мене? – як тільки він озвучив свою думку, на блідому обличчі проступив рум’янець. Очевидно йому стало ніяково через сказане та й опущений погляд говорив багато про що.
«Ага. Звичайно, - закивав головою золотомушка. – Заклюю ось цим маленьким дзьобом та видряпаю очі цими маленькими кігтями. Якщо так злякався, слід було кликати варту. Чого один повернувся? Навіщо взагалі…»
- Я…, - Техьон переривчасто зітхнув. – Пробач. Мені не варто було говорити про це. Був би ти справді поганим, думаю, я б про це вже знав. І за те, що мене так довго не було, теж прости. Хоча, якщо подумати, то це ти повинен вибачатися, але… Я багато про що хочу тебе запитати, тому не міг би ти…, - він підчепив пальцями прикрасу на своїй шиї і Крапля, кольору бурхливого молодого струмка, похитнулася на ланцюжку.
«А ти не дурень. Одного разу вистачило аби зрозуміти що до чого», - похвалив Він, помічаючи з якою тугою та жалем Техьон дивився на прикрасу.
Нарешті відірвавши погляд від каменю в оправі та кривлячи губи, Його Високість зняв з себе підвіску. Пограв нею, переклавши з долоні на долоню, а після поклав біля личинок.
Золотомушка спланував на стіл поруч та торкнувся Краплі.
***
Його людська подоба була красивою. Техьон ніяк не міг відвести погляду від стрункого тіла, хоча розумів, що так дивитися більше ніж неввічливо. Він не дівчина, яка уперше побачила чоловіче тіло. Він мужчина, тому зовнішній вигляд ніяк не мав би бентежити його, однак не дивитися на юнака та усе його неприкрите хороство було вкрай важко. Широкі плечі, рельєфний живіт з темною доріжкою короткого волосся, сильні стегна… Так, туди він теж подивився. Усього раз і дуже-дуже швидко, але після все одно було ніяково підвести погляд, тому принц розглядав чужі пальці ніг.
Важко вірилося, що перед ним стоїть людина, юнак, з вигляду трохи старший за нього.
Справжній.
- Н-накинь що-небудь, - заїкнувся принц. – Там, - махнув рукою, вказуючи на ширму.
Було так ніяково і соромно що Техьон не смів здійняти очей. Сидів, розглядаючи пальці ніг, але, як тільки ті ноги попрямували у вказаному напрямку, він, все-таки проводив його поглядом.
Вигляд ззаду теж був хороший.
***
Накинувши поверх оголеного тіла халат з золотою вишивкою, Чонгук певний час простояв за ширмою даючи принцові можливість прийти до тями. І, якщо не прийняти, то усвідомити, що його вихованець не птах у повному розумінні слова. Що весь то час, який вони провели разом, золотомушка в клітці мав свідомість та все розумів.
Усвідомлення побідного – велике потрясіння, яке потребувало час на засвоєння.
«Хвилини вистачить», - вирішив Чонгук та показався із-за ширми.
Техьон помітно нервував. Було видно, що він не знає як поводитися. Йому, мабуть, було ніяково і дивно та ще купа усілякого про що Чонгук міг лише здогадуватися поки не запитає безпосередньо. Але для початку він вирішив привітатися як того вимагають правила пристойності. Їх перша знайомство не склалося. Вони обоє були на емоціях та діяли під їх впливом, що призвело до того, що Його Високість втік, а золотомушка був замкнений в кімнаті на кілька довгих днів без найменшого поняття чи повернеться принц коли-небудь.
Сівши за стіл напроти Його Високості, він склав руки «будиночком» та підпер ними підборіддя глянувши на принца довгим поглядом.
- Привіт, Ваше Високосте наслідний принц, - сказав, посміхнувшись кутиком губ. Складно було не задіти хоч чимось.
Техьон тримав рівну поставу та відповів, як годиться вельможному пану:
- Від того, як ти відповіси на мої запитання залежить твоє життя, - погляд блакитних очей застерігав, але на Чонгука це не справило належного ефекту.
Ображено зітхнувши, він сказав:
- Я так довго мовчав. Знаєш скільки у мене слів накопичилося за весь час? Не соромся, запитуй. Мені не терпиться потеревенити, - і розтягнув губи в усмішці, показуючи, що налаштований на діалог.
Але Техьон чи то від пориву сказаного, чи то ще від чогось, так розгубився, що став схожим на загублене кошеня, яке незрозуміло, що від нього хочуть. І щоб вже зовсім збентежити його, Чонгук взяв запропоноване частування у вигляді личинок та демонстративно з’їв, закотивши від «насолоди» очі.
Приголомшливе видовище від якого Його Високість скривився.
- Х-хто ти такий? – видихнув він.
- Дух, - відповів Чонгук анітрохи не соромлячись та не відчуваючи себе не у своїй тарілці. – Перевертень, гаруда*. Вибери сам ким мені бути, - сказав, дозволивши собі бути трохи нестриманим та згребти залишки личинок у долоню. Він не був неотесаною істотою, якій невідомі правила пристойної поведінки. Він, звичайно, з усією можливою ввічливістю поцікавився чи не бажає принц скуштувати кілька штук.
Принц відмовився. Сказав, що хазяїн вважається хорошим господарем, коли гості встають з-за столу ситими. Голос не тремтів, а от колір шкіри видав його стан.
- Зрозуміло, - посміхнувся Чонгук. Закинув жменю ласощів у рот та з виглядом вдоволеного кота, спостерігав за тим, як Техьон відвів погляд у бік. Йому, здається, було не добре. – Води?
Принц кивнув, мовляв, так було б не погано, і дух потягнувся до білого джбана, який стояв на столі. Ось тільки, наповнивши чашу, він не подав її Техьону, який простягнув руку, а випив сам.
Пронизливий погляд Його Високості був зрозумілий без слів. Але Чонгук не відчував докорів сумління. Йому хотілося чимось зачепити принца - те, як він реагував приносило задоволення.
Впоравшись зі своїми почуттями, Техьон запитав:
- Як ти… Твоє ім’я? У тебе ж є ім’я? – Він намагався не дивитися Чонгуку в очі. Тримав спину рівно як годиться важливій постаті з великим статусом, але кожен раз, як тільки дух намагався зловити його погляд, принц швидко відвертався.
- Чонгук, - була відповідь. – Якщо перекласти вашою мовою, ім’я означає «опора».
- Чому ти був в моєму саду? – тут же запитав принц.
Сидіти ось так близько, розмовляти з Його Високістю та дивитися в блакитні очі для Чонгука було чимось новим. Витончена зовнішність вельможного юнака сприймалася зовсім по-іншому ніж, коли він був птахом. Хотілося нескінченно вивчати риси зовнішності, вишукувати вади, якими ця людина, здається, не володіла.
Але з принцом щось було не так. Піт на чолі, ледь помітна тривога в глибині очей та дихання крізь відкритий рот – незначні деталі, які схвилювали Чонгука.
- Я не знав, що це твій сад, тому не треба думати наче я навмисно опинився там, - скривився він та потер передпліччя, де залишився великий шрам від зубастої пащі хижака. – Я втомився, а той кущ барбарису був таким привітним, тому і спустився на одну з його гілок перепочити.
- Звідки ти летів?
- Тікав від мисливця.
- Мисливця?! – Його Високість схопився з місця та уперся руками в стіл. – Якого? Як його звали? – з раптовим запалом у тремтливому голосі. Але варто було Чонгукові вимовити ім’я, з лиця Техьона зійшли всі кольори. Нестримна спритність зникла в одну мить, а в його очах промайнув страх.
- Чому ти так дивишся? Ти щось знаєш про нього?
Техьон засоромлено опустив погляд й тихо промовив:
- Ходять чутки, що з його орнітаріума втік птах… Мені здається, що все це безглузді балачки, адже від тієї людини неможливо втекти.
Чонгук погодився з ним, з другою частиною відповіді. Люди люблять каламутити воду. Це, мабуть, їх чи не найулюбленіше заняття. І судячи з реакції Його Високості, принц знав мислився. Можливо не особисто, з чиїхось слів…
Техьон постояв мить ось так, з опущеною головою, а потім дуже повільно, завалюючись на бік та дихаючи через раз, повернувся на місце.
- Що з тобою? – стурбовано запитав Чонгук. Відчуття тривоги за принца виникло раптово та змусило стрімко підвестися на ноги, обійти стіл та нависнути над стривоженим Техьоном. Погляд зверху вниз, в блакить очей, вимогливий та уважний. Настільки прискіпливий, що Чонгук помітив, як принц прикрив рукою свій лівий бік. Невимушений рух, але було в ньому щось вкрай важливе.
- Покажи!
- Показати? Що показати? – здивовано глянув на нього Техьон.
- Тільки не удавай, що все добре.
- Я не розумію…, - спробував заперечити Його Високість та на півслові вдавився повітрям. Чонгук схопив принца за барки й під вигук того, підняв на ноги. Вони опинились віч-на-віч, очі в очі. Й це можна було назвати інтимним моментом, якби Чонгук не був роздратований рисою принца вдавати, що все добре.
Нарешті, не витримавши погляду, Його Високість смиренно закрив очі. Здався, віддавшись на чужу милість.
Переривчасте дихання могло свідчити про різне. Але як тільки Чонгук розстебнув принців верхній одяг, то з жахом зрозумів, що не помилився у своєму припущенні. Весь лівий бік був набряклий з фіолетовими прожилками розквітлого синця…
Не думаючи, що робить, він торкнувся пальцями спухлого місця. Дуже обережно. Шкіра була гарячою та ніжною й на дотик відгукнулася видимими мурахами.
- Як ти терпів? – видихнув Чонгук не зводячи погляду з тіла принца.
Його Високість мовчав, зніяковіло дивлячись під ноги.
- Гаразд. Зараз що-небудь зробимо. Для початку, - Чонгук озирнувся, - Я накладу пов’язку, а потім… покличу лікаря.
- Ні! – вигукнув принц, схопившись за нього. – Не треба нікого кликати, - пошепки мовив він. – Просто зроби, що хотів.
Пояснювати нелогічність його слів Чонгук не став, як не став відчитувати себе за поспішне рішення покликати на допомогу. Він мовчки порвав простирадло на смужки тканини та використав їх як бинти для фіксації травмованих ребер. Після допоміг Його Високості лягти у ліжко та вкрив ковдрою.
- Чому ти раніше не сказав? – запитав він, уважно розглядаючи зблідле лице принца. Що він намагався побачити, Чонгук сам не знав, але поки принц не забороняв, користувався моментом. – Ти знаєш, що це? - помахав він своєю рукою, на зап’ясті якої бовталася прикраса. – Це Крапля Джерела, річ, яка належить моєму світові. Вона допоможе тобі швидше прийти в норму, - сказавши це, він почав розплутувати ланцюжок, але Техьон зупинив, накривши своєю рукою.
- Якщо ти знімеш, то перетворишся на птаха.
- Якщо не зніму, то ти і далі будеш відчувати біль, - не став слухати принца Чонгук. Знявши прикрасу з зап’ястя, вклав її в долоню Техьона й стиснув в кулак, накривши своєю рукою.
Як могло статися, що у принца зламано ребро? Чонгук ніяк не міг зрозуміти чому принц мовчав, чому нікому не сказав й повернувся в такому стані?
Чонгук злився настільки, що був готовий покинути опочивальню в пошуках справедливості для цього невігласа.
***
Розплющивши очі, він не відразу зрозумів де знаходиться. Його погляд ковзнув по чужій шиї, у яку він вткнувся носом та по розпатланій косі, пасма якої лоскотали щоку. Чонгук, збентежений та загублений у просторі, підвівся на лікті та побачив біля себе сплячого юнака. Але дивним було не те, що вони перебували в одному ліжку, як те, що він обіймав принца. Пальці їхніх рук були переплетені, а між притиснутих одна до одної долонь відчувалося тепле поколювання Краплі.
Коли Чонгук спробував відсторонитися, Техьон не відпустив. Крізь сон притиснувся спиною до приголомшеного духа й сильніше стиснув тому пальці, викликавши напад паніки.
Тисяча й одне питання завертілося в голові вимальовуючи можливу гірку розв’язку. Раптом, прокинувшись Його Високість розлютиться? Чонгук не був до кінця впевненим у тому, що саме принц відчував щодо нього, тому хвилювався чи не буде ненавидіти його за цю маленьку необачність? Заснути в одному ліжку, в обіймах, які для них були джерелом життєвої сили. В обіймах без яких один з них знову перетворився б на птаха, а інший мучився б від болю зламаного ребра. Чонгук точно міг сказати, що не розраховував на щось більше. Для нього ось ТАК вже було неможливою розкішшю. Настільки неймовірно й страшно, що першою думкою, як тільки прокинувся, було відсторонитися. Що він і зробив, але Техьон… Навіть крізь сон не відпустив. Чи можна це вважати за щось? Чи має право Чонгук хоч на мить представити, що це значить щось глибше, що це не слабкість Його Високості та його, Чонгука, егоїстична примха?
Поміркувавши ще з секунду, Чонгук ліг, так само як хвилиною раніше. Зарився головою у волосся принца й дозволив собі побути злодієм ще трохи аби вкрасти частинку тепла та внутрішнього спокою, аби ще раз вдихнути таємничий пряний аромат. І те, що їх розділяли шари одягу й ковдра, якою був укритий принц, анітрохи не стирало почуття єднання. Ось так лежати, обіймати й відчувати під пальцями ніжність шкіри здавалося Чонгуку правильним. І нехай тільки долонями, нехай поки Його Високість спав, літаючи свідомістю глибоко в снах.
Чонгук не злодій. Він просто заблукав по дорозі додому. Скучив за рідним та знайомим серцю…
Чонгуку здалося, що він чує плескіт струмка в надрах Джерела; здалося, що хтось тихим голосом принца наспівує пісню. Чи може бути так, що дім набагато ближче ніж він думав? Чи може частинка з його світу зараз знаходитися просто в його руках?
Його Високість…
Чонгук чує, як той кличе його.
***
Варто було принцу видужати як все повернулося на свої місця. Техьон знову почав пропадати на виснажливих тренуваннях, а золотомушка, як і раніше, чекав на нього.
Весь простір величезних кімнат в його розпорядженні й свобода дій обмежувалася лише розписаними стінами, а не прутами клітки як раніше.
Золотомушка вільно пересувався й те, що принц не замикав його на день, ховаючи під покривалом, свідчило про довіру людини до птаха. Про те, що Його Високість був упевнений, що як раптом хто й зайде до його опочивальні, то золотомушка зробить все можливе аби не попастися на очі. Для цього він навіть поросив слуг додати більше тканини до балдахіна над ліжком аби та струменіла безліччю складок у яких, раптом що, можна було б зачаїтися.
До всього іншого, на столі завжди стояла ваза з фруктами та широка піала з водою, у якій красиво плавали пелюстки троянд. Поряд лежали ті самі троянди у листі яких Його Високість завбачливо ховав кілька личинок.
- Як тільки я повернуся, ми обов’язково поговоримо, - казав він кожен раз, але після виснажливих тренувань його вистачало лише на те аби вибачитися перед птахом та дійти до ліжка й провалитися у глибокий сон від утоми.
Золотомушка його розумів, у чомусь намагався зрозуміти, але однозначним було те, що далі так тривати не могло. Принц ризикує потай утримуючи Його, як і Він, затримуючись тут ще на один день.
Йому потрібно повернутися додому. Джерело — це єдине місце, де Він може бути собою і як би добре у них не складалися дружні відносини, це не замінить відкритого неба і, вже точно, не врятує від моменту, коли Він назавжди залишиться птахом.
Він занадто довго живе як золотомушка. Занадто багато стало пташиного і, якщо так триватиме й надалі, то життєвої Краплі буде недостатньо аби повернутися до звичної форми. Життя за одним й тим самим сценарієм унеможливлює вихід за зведені рамки. І не тому, що вони ростуть у гору – справа у звичці, яка перетворюється в сліпу віру правильності буття.
***
- Знаєш, ти єдина жива істота, хто не робив мені боляче, - сказав принц дивлячись на сад за вікном.
Його голос звучав дивовижно м’яко, тому сказане прозвучало ніби зізнання, ніби розкриття глибоких почуттів про які не заведено говорити незнайомим і чужим. Дуже особисте й настільки відверте, що Чонгук відірвав погляд від прикраси в руці та подивився на Його Високість.
Він був прекрасний, стоячи в сонячному світлі.
- Не кажи так! – заперечив Чонгук, відчуваючи раптову нестачу повітря.
- Чому? – запитав Техьон розвернувшись до нього. – Я кажу те, що є. В усьому палаці ти єдиний поруч з ким я можу відчувати спокій. Батько після стількох років ігнорування раптом вирішив виховати з мене воїна. Не навчити сина, а видресувати з мене породисту собаку. Він не стримує силу та не соромиться методів, - Техьон опустив погляд вниз та перевів подих. – Коли я був дитиною, слуги доволі часто будували проти мене дрібні підступи через які мені пристойно перепадало, - сказав він сумно посміхнувшись.
На серці у Чонгука стало не спокійно.
- Пам’ятаю, як мене покарали десятком ударів різкою за те ніби я поцупив з кухні улюблені фрукти Його Величності. Слуга не приніс повну тацю й на питання чому, чесно відповів, що частину забрав я. Але я цього не робив, - подивився він Чонгуку в очі. – Навіть моя мати, бувши тоді єдиною людиною, яка щиро любила мене, врешті-решт заподіяла мені біль.
Його Високість відвернувся до вікна. Похмурий і розбитий. Його рівні плечі якось поникли й було не важно здогадатися, що сталося.
- Ти не правий, - відповів Чонгук через якийсь короткий час. Йому, зізнатися, було складно сформувати думку після почутого. Він здогадувався, що Його Високість не шанують в палаці, але щоб на стільки… - Усі люди рано чи пізно можуть зробити боляче. Це не залежить від сили любові або поваги чи страху… просто трапляється моменти, коли заподіяти біль єдиний вихід. І не тому, що є почуття ненависті чи злості. Через біль пізнається життя. І якби не вона, ти б не відчував різницю між «люблю» та «ненавиджу». Ти був би знайомий лише з останнім почуттям. Ним же й ділився з іншими, заподіюючи біль. Так що не говори про мене, як про єдину істоту. Рано чи пізно я теж можу заподіяти біль. І це розіб’є тобі серце, - останні слова Чонгук сказав пошепки.
«А я цього не хочу».
Техьон нічого не відповів. Стояв до нього спиною в ореолі денного світла і Чонгук не міг бачити його лиця. Те, що він не міг зрозуміти як Його Високість сприйняв слова, сильно хвилювало, тому він підійшов ближче, став пліч-о-пліч.
- Твоя мама любила тебе, - тихо й обережно сказав Чонгук. – Але люди йдуть навіть коли люблять. Це завжди боляче, але я впевнений, вона не хотіла б аби ти страждав, - подивився він на стиснуті техьонові губи. – Все навколо створено з енергії: ти, я навіть це вікно і сад за ним. У кожній оболонці пульсує життєва сила з тією чи іншою міццю. Але правда в тому, що енергія нікуди не зникає. Слабка, вона приймає іншу форму, шукає іншу оболонку в якій зможе існувати далі. Всі форми тимчасові. І коли вони зникають, залишається енергія, що не розвіюється в пил, а продовжує пульсувати та жити…
- Хочеш сказати, що моя мати після смерті могла стати квіткою в саду? – запитав Техьон.
- І так, і ні. Це важко пояснити…
- Підбадьорив ти так собі, - буркнув принц, але не зі злістю.
Чонгук розвів руками й лагідно посміхнувся, мовляв, вибач, який є.
- Це вона тобі подарувала? – запитав він і Техьон глянув на прикрасу в чужих руках. Блакитний камінь блищав, ловлячи промені світла й здавалося, що це хлюпоче вода в маленькій скляній краплі.
- Ні. Прикраса належала їй, але вона не встигла мені її віддати. Це зробив її брат.
- Брат?
- Так. Дядько передав мені камінь не відразу.
- Не знаєш чому?
Техьон у відповідь знизив плечима.
- Можливо він хотів залишити у себе на пам’ять. Можливо не було слушної нагоди, щоб віддати.
Чонгук глибоко замислився дивлячись на камінь в руках. Якщо вірити словам, то ця Крапля з початку належала матері наслідного принца. Чи може бути, що ця жінка була однією з духів Джерела? Якщо ні, то як тоді пояснити походження цієї прикраси?
- Чому це зробив твій дядько, а не Його Величність? – Чонгукові було не зрозуміло чому таку пам’ятну річ передав хтось інший.
- Тому що ця прикраса належала моєму справжньому батькові, - відповів Техьон. – Вітчим не знає про існування каменю. Мати ніколи не носила цю річ на людях. Про підвіску знав лише я.
Чонгук був вражений. Тепер зрозуміло чому Його Високість тут не люблять. Він чужий. Буквально. Дитина забороненого кохання…
- Давно твоя мати померла? – запитав Чонгук.
- Кілька місяців до того, як я врятував тебе в саду, - відповів принц. – Якщо тобі цікаво чому мене не виставили за поріг палацу, то я відповім, що у Його Величності немає спадкоємців. Є тільки я. Але на трон він мене не посадить. Думаю вся ця витівка з навчанням лише для того аби в потрібний момент зробити мене командиром якого-небудь полку й відправити на війну. Там легше позбуватися непотрібного сміття.
- І ти так спокійно про це говориш?! – чонгуковому подиву не було меж. Він думав, що цей юнак слабкий й розбещений розкішшю шовку, а виявилося, йому щодня доводиться боротися за своє місце. – Не розумію, - сказав він. – Що тебе тримає тут? Чому ти терпиш все це? Для чого? – заглянув принцові в очі вишукуючи в них відповідь. Чонгук справді не розумів для чого ця людина прирікає себе на життя в клітці.
- Від мене залежить життя мого народу. Якщо я раптом зникну почнеться боротьба за трон і це зачепить усіх. – Техьон подивився на Чонгука, зітхнув й махнув рукою. – Складні політичні ігри. Тобі не зрозуміти.
«Це правда, не зрозуміти».
Чонгук перевів погляд на прикрасу. Камінь розписаний відблисками сонячного світла. Витончений, правильної форми краплі, він колись належав одному з духів Джерела. А тепер живить силою і не людину, і не духа, а щось особливе, створене в любові, але вирощене в боротьбі за право існувати там, де про нього не хочуть чути.
Чонгук стиснув камінь в кулаці, відчув як оправа врізається в шкіру.
Це дитя… Ця людина біля нього.
Чонгук хотів забрати його з собою.
***
- Не можна! - вигукнув принц стоячи спиною до скляних дверей та розкинувши в сторони руки.
- Чому? Думаєш хтось побачить? Ти ж казав, що це твій особистий сад і потрапити до нього можна лише через твою опочивальню. Чи ти не довіряєш мені? - запитав Чонгук та зробив крок уперед.
Принц відступив й наштовхнувся на двері.
- Н-ні…
- Ні?!
Його Високість закусив губу про щось розмірковуючи у своїй голові. Він продовжував перекривати собою шлях, але поза стала розслабленню, трохи ледачою ніби він був проти й одночасно хотів аби його вмовили поступитися.
Чонгукові був добре знайомий цей стан, тому легко зумів прочитати принца. Він простягнув до Його Високості руку й сказав:
- Ходімо…
Але принц не рушив з місця. Кожну секунду вагався й це нормально. Чонгук теж багато сумнівається. Навіть у тому, що він замислив сьогодні зробити, він не був упевнений до кінця. Але про це не обов’язково знати комусь ще, правда?
- Нічого не станеться, - продовжив вмовляти Чонгук. - Лише хвилина. Обійдемо сад й відразу повернемося.
Але Техьон був непохитний.
- Техьон, що таке? - запитав Чонгук помітивши у погляді принца стурбованість та страх.
- Ти ж не покинеш мене? - неочікувано й тремтячим голосом у самісіньке серце, змусивши те стиснутися до болю. - Не залишиш же? - з надією у погляді блакитних очей. Нестримний вир почуттів ледь не потягнув на дно, позбавивши можливості чинити опір.
Чонгук збрехав. Сказав: «Ні», не звертаючи уваги на те, як від брехні неприємно стисло в грудях, як колючим обручем стягнуло ребра, а не сказана ним правда різала горло.
Він не може більше тут залишатися. Пташине єство набирає сили. Скоро він не зможе йому протистояти та ця оболонка зникне. І коли Техьон побачить… Це розіб’є йому серце. Саме тому він повинен залишити його. Він повинен повернутися додому, до Джерела, туди, де йому місце.
Він так довго до цього йшов, не можна зупинятися лише тому, що на шляху зустрілася хороша людина.
- Будь ласка. Ходімо прогуляємося, - попросив не зводячи погляду з Його Високості.
Техьон, подумавши якусь мить, відповів:
- Добре. Одне коло.
Повернувшись до скляних дверей, що ховалися за легким тюлем, відчинив їх, впускаючи свіже нічне повітря.
Чонгук бачив, що наслідному принцу страшно. Бачив, як він намагається виглядати незворушно й наскільки скутим він був. Щільно стиснуті губи й рівна спина видавали його хвилювання з головою. Але це не дивно. Мабуть, Чонгук відчував би себе так само, будь він на його місці.
Узявши зі столу запалену лампу, Техьон мовчки вивів Чонгука в сад. П’янкий квітковий аромат відразу запаморочив голову, але духу було все одно. Він вдихав глибше й підставляв на зустріч вітру обличчя. Це було казковим моментом, він хотів насолодитися ним сповна, напитися ним до нестями, захлинувшись свіжим повітрям.
Розправити крила. Змахнути ними, відчувши підтримку вітру, зачепитися за нього й злетіти в зоряне небо…
- Чонгук? Ти ж стримаєш своє слово?
«Рано чи пізно я теж можу заподіяти біль».