«Чи так багато значать обіцянки? Чи так важливо вірити їм? Техьон, правильно чи ні, у світі навколо немає точного визначення для цих слів. Рамки та кордони, вони в головах людей. Вони придумані тільки людьми та створені лише для них самих. Світ навколо нескінченний. Він прекрасний. Але люди зреклися його, втративши здатність бачити речі такими, якими вони є: прекрасними, вільними та нескінченними. Я вірю, Техьон, прийде час, і ти зрозумієш.»
***
Він не зміг.
Чонгук був готовий залишити все позаду. Був готовий розпрощатися з усім. Був готовий до того, що крик цієї людини, як і його біль, він понесе на своїх крилах, але … Ні. Не зміг.
Пальці міцно тримали прикрасу й скільки він себе не вмовляв, а відпустити так і не наважився. Пульсація енергії в камені відчувалася напрочуд гостро, як і тепло, яке тоненькими невидимими нитками оповивало долоню, зап’ястя й вище по руці, прямуючи в центр серця. Свідомість чіплялася за Краплю, за її суть та призначення, але скільки б Чонгук не намагався відкинути думку, що руки тримають частинку принца, не виходило.
Почуття зради виявилося занадто сильним, воно вбило усю його рішучість й волю.
«Хіба так може бути?» - питав він себе, дивлячись на принца: на його прекрасне обличчя, на вуста, підборіддя й те, як вітер ніжно торкався його волосся. Він дивився йому в очі, темні в ночі, і бачив в них світло надії. Великі, з густими віями вони завжди дивляться з теплом. Мабуть, саме в цей момент, саме цей погляд змусив Чонгука усвідомити, що без можливості бачити ці очі йому буде погано. Вони наче відзеркалили в собі весь простір Джерела, ніби бачили його дім й зберегли в собі його частинку аби потім ділиться силою, надихати й дарувати віру в себе. Ці неможливі очі - Чонгук був упевнений - він не зможе жити без них, без можливості ловити їх хитрий погляд, подив та щось іще таке загадкове та звабливе…
- Техьон …, - тихо покликав він.
- Так? - відповів принц обережно.
- Розкажи мені про свій сад …
Гуляти удвох виявилося приємним проведенням часу й не тільки тому, що ніч навколо сприяла особистим одкровенням. Важливим було те, що розмальовані стіни та позолочені прути клітки більше не душили своїм існуванням.
Свобода і легкість відчувалися в усьому. Солодке повітря збуджувало своїми прохолодними дотиками й Чонгуку не раз хотілося зірватися з місця, побігти назустріч вітру з розпростертими обіймами. Але він стримувався. Уважно слухав Техьонів голос, його тихі кроки й те, як час від часу їх плечі стикалися, викликало у Чонгука посмішку, яку він ховав, піднімаючи голову до неба.
Як закоханий хлопчисько, він посміхався зіркам, а зірки виблискували безліччю блискучих крапок у відповідь. Від них складно було відірвати погляд. Вони сором’язливо підморгували з безкрайньої висоти, манили мовчазною обіцянкою повного спокою й умиротворення …
Складно повірити, що два абсолютно різних світи можуть так тісно взаємодіяти. Що можуть існувати одночасно й в той самий час у кожного з них свій неповторний і складний шлях.
Може є шанс, що з часом і його з принцом світи зможуть існувати також близько? Чонгук думав про це, гуляючи разом з Його Високістю нічним садом. Думав він про це й після, коли вони повернулися до опочивальні й принц, втомлений, ліг спати.
.
Крапля лежала на столі, її блакить майоріла відблисками світла від ламп, а золотомушка сидів поруч, вдивлявся у глибини чарівного каменю, що родом з іншого світу. Як і він. Як і принц, нехай навіть на половину.
Ця людина - чарівне дитя! Його кров значно благородніша за кров усіх благородних правителів, але це також може стати дуже сильним випробуванням, складність якого полягатиме у виборі до якого світу належати.
Чонгук хоче допомогти. Але щоб він не зробив, все буде залежати від внутрішньої сили принца. Тільки воля, тільки твердість і впевненість здатні допомогти зробити правильний вибір.
Яким би він не був.
Як для нього, так і для Його Високості.
***
- Мисливець - одна з найдавніших професій. Можна сказати, що це перша професія людини на землі. Завдяки полюванню на диких тварин первісні люди добували собі прожиток, але з розвитком культурного землеробства і скотарства, полювання втратило своє першорядне значення перетворившись на один зі способів демонстрації сили. І нехай незмінним залишилась честь мисливця, як захисника своєї здобичі, благородства у тому й великого шанування вже немає. Мисливець перестав сприйматися, як головний годувальник. Тепер полювання стало особистим хобі, а отримані трофеї - виставковими експонатами, живими й замкненими в клітках для втіхи людських очей, - з сумом сказав Чонгук, дивлячись у вікно на сонячний день.
Час давно перевалив за полудень, й принц повернувся з навчання в досить піднесеному настрої, готовий говорити про що завгодно.
- Чим дивовижніша тварина, тим вищий статус мисливця й тим більше дверей відкривається перед ним. Тим більше влади може опинитися в його руках. Знаю, - відповів йому принц.
Вони сиділи за столом в оточенні яскравого післяполудневого сонця. Крізь навстіж розчинене вікно легкий вітерець доносив солодкий квітковий аромат саду та пташиний спів. Від останнього, зізнатися, Чонгук відчував себе дивно. Йому було чи то прикро, чи то радісно. Але, якщо не брати до уваги ні перше, ні друге, то йому, в першу чергу, було заздрісно.
Так. Мабуть, це більш правильний опис його стану - заздрість й туга. Коли дерево пересаджують, частина його коріння, так чи інакше, залишається глибоко в землі. І воно, відірване від цілого, нещадно болить.
Чонгук відчував цей біль - птахи нагадали, де його дім, де він ріс і куди повинен повернуться.
- Жоден мисливець ніколи не досяг би успіху, якби не знав як влаштований світ та яких крайнощів варто уникати. Це, мабуть, найважливіша деталь, яка властива лише впевненим, цілеспрямованим людям, - з дещицею гордості сказав Техьон, але зразу знітився, почувши у відповідь:
- Людям, яким не страшні нічні монстри в глухих лісах рівно, як і великі правителі в стінах розкішних палаців, - холодним тоном у супроводі недоброго погляду потемнілих очей.
Чонгук достатньо часу провів серед людей, зокрема мисливців, аби навчитися розуміти тих чи інших. Не потрібно бути лісовим духом з багатовіковими знаннями, щоб зрозуміти одне - полювання, по суті, нічим не відрізняється від хитрих політичних ігор. Що там, що там успіх залежить від стратегії, вміння чекати й влучно завдавати удар.
І це жахливо. У мисливців немає почуття міри. Їм завжди всього мало. Вони у постійних пошуках нового й методи лову їм байдужі. Мертвий чи живий - все одно аби отримати у свою колекцію.
- Може, не будемо говорити про це? - з острахом запитав Техьон. - Я бачу, що тобі не приємно.
Чонгук кліпнув й видихнув. Йому справді було не приємно. Але неприємно йому стало від самого себе, тому, що він, того не бажаючи, змусив принца хвилюватися.
Його Високість виріс серед тих ненависних людей. Ясна річ, що він цілком може захоплюватися їх досягненнями з точки зору їх майстерності або мистецтва полювання. Може навіть бути, що десь в палаці є колекція. Не принца, звичайно - Чонгук був упевнений, що Його Високість не підняв би руку на живу істоту. Але комусь, хто живе в палаці вона точно могла б належати. Можливо, навіть правителю цієї держави.
Чонгук підвівся, погладив шовкові складки халату, що був на ньому й підійшов до вікна, великого й відкритого навстіж.
Він міг би легко перестрибнути низьке підвіконня й миттю опинитися в саду просто неба. А там, розправивши крила, міг би полетіти. Додому. Сьогодні. Зараз.
І Його Високість, якщо не дурний, повинен був думати про те, що птах міг у будь-яку хвилину розправити крила й кинутися в небо. Але принц анітрохи не змінився в обличчі, коли Чонгук підійшов до вікна. Сидів спокійно й анітрохи не напружився, коли той висунув назовні руку, на зап’ясті якої яскравим відблиском відгукнулася підвіска.
- Раніше все було по-іншому. Енергія життя вільно перетікала з однієї форми в іншу, підтримуючи баланс у світі, - сказав намагаючись зловити пальцями сонячне світло. Він грався ним, дивився, як тонкі нитки променів плуталися навколо і повільно занурювався в спогади.
Не було поділу на вищих і нижчих, на людей і духів, на диво й тлінність. Все живе було єдине у взаєморозумінні та любові один до одного, взаємодопомозі та підтримці. Де один не міг, допомагали інші. Нерозривний зв’язок оточував щільним кільцем, даючи можливість жити в гармонії зі світом, що не могло не примножувати внутрішню красу …
- І так, поки комусь не стало мало. Але як може бути мало цілого світу? - запитав Чонгук і сховав руки за спину, повернувшись до принца. - Тепер же люди мають те, до чого так прагнули. Тепер, щоб поїсти, потрібно обробляти землю. Важка й виснажлива праця вимагає робочої сили: спійманих силою тварин та інших людей, яких потрібно чимось годувати, адже просто так ніхто допомагати не стане. А щоб були гроші, потрібно продати вирощені овочі, а щоб їх виростити - потрібно обробити землю. І так по колу. Раз по раз з кожним днем відрізаючи самих себе від чогось більшого. Люди придумали стіни і заточили себе в них, назвавши своїми будинками. Усьому дали свої назви, розділили світ на добро і зло, де добрі вчинки можуть бути зроблені з поганим наміром. Де любов нічому не дорівнює, а слава і влада цілком тотожні поняття. Зрештою, людство так і не зможете досягти більшого скільки б крові не було пролито і скільки б територій не було спалено у вогні людських амбіцій та марнославства. Стіни та міста ростуть незрівнянно швидко. Вони витісняють всіх і вся і, боюся, скоро нічого не залишиться. Тільки порожні оболонки та форми. Енергія вичерпається, висохне подібно до тих річок, що ви висушуєте для зведення нових стін.
Чонгук замовк, спостерігаючи за тим, як до нього підійшов принц й став перед ним, заглядаючи в очі своїми, у вирі яких мерехтів біль, співчуття та прагнення пожаліти. Ось тільки жалю не потрібно. Нехай Його Високість залишить його собі й для свого народу, який повинен жити в подібних умовах.
Техьон раптом взяв Чонгукову руку і притиснув долонею до своїх грудей, чим викликав небувале здивування.
- Обіцяю, - видихнув він схвильовано, - як тільки я стану досить сильним, як тільки зійду на трон, я забороню полювання! Оголошу мисливців поза законом й відкрию клітки!
- Ти ?! - запитав Чонгук ледь не вдавившись повітрям. - Ти правда думаєш, що можеш стати правителем, коли сам говорив, що не бути тому ніколи? Що батько не дозволить …, - уважно вдивлявся в прекрасне й суворе обличчя, відчуваючи як під долонею б’ється серце Його Високості - швидко й нещадно.
Чонгук дивився йому в очі та бачив у них заклик.
- Нехай це не поверне минуле, але буде шанс на майбутнє…
- Майбутнє ?! - вигукнув він. - Думаєш, щось тоді зміниться? Техьоне, однієї заборони мало. Та й сотні буде недостатньо. Люди не послухаються лише тому, що хтось сказав «не можна». Це як з рибами, що повертаються додому аби відкласти там ікру. Вони знають, що можуть загинути по дорозі, знають, що є шанс не повернуться, але не дивлячись на це наполегливо рухаються навіть у шторм просто тому, що по-іншому не можуть.
- Я хочу вірити, що у нас є шанс жити пліч-о-пліч мирно, - Техьон сильніше стиснув Чонгукову долоню з надією заглядаючи тому в очі немов кажучи, повір мені, ти можеш довіритися, але Чонгук вивільнив руку й відвернувся.
- Я теж хочу в це вірити, - тихо сказав він. - Але віра - це не те, що може втілити мрії однієї людини в реальність. І реальність одного не може бути прийнятою іншими. Людина ніколи не була центром й світ не навколо неї крутиться, підлаштовуючись. Світ - це щось набагато більше і складніше, ніж те, що ти бачиш і розумієш.
- Так що ж мені робити? – з відчаєм запитав Його Високість і Чонгук, гостро відчувши пригнічення в тремтливому голосі, зразу розвернувся до нього.
Він не хотів його жаліти, бо сам не терпів подібного до себе, але вид пониклого й засмученого принца посеред величезної, ошатної кімнати викликав саме це почуття.
- Ходімо зі мною.
- Що? - Його Високість підвів переляканий погляд. - Куди?
- Твоя прикраса … Пам’ятаєш, я говорив, що камінь з мого світу. Як і твій справжній батько. Ця прикраса є у кожного жителя Джерела. Крапля символ, оберіг й посудина, в якій міститься частинка життєвої енергії. І ти частина всього цього, - Чонгук очікував хоч якоїсь реакції, але принців вираз обличчя було неможливо прочитати. - Я хочу сказати, що тобі нема чого так переживати за народ, який ти навіть ні разу не бачив. Тобі нема чого підкоряться батькові, який за сина тебе не вважає. Ти можеш більше не терпіти глузувань за спиною. Ходімо зі мною, - покликав він, гріючи всередині надію на позитивну відповідь.
- Ні! - стійко й твердо відказав Техьон. А ось Чонгук не зміг зберегти свою непохитність й перепитав тріснутим голосом:
- Н-ні ?!
Принц закрив на мить очі, а коли відкрив, то відповідь його ніяк не змінилася:
- Ні. Але ти можеш йти, - пронизливий погляд заподіяв чимало болю. Не слова, а саме погляд, який був красномовніший за те, що промовили вуста.
- Я не можу, - відповів Чонгук відчуваючи, що ось-ось розвалиться на частини.
Йому дали можливість піти. Прямим текстом сказали: «Забирайся геть», так чому він не послухався?
- Чому? - запитав Техьон. Він схрестив руки на грудях й всім своїм виглядом демонстрував, що питання поставив сам наслідний принц, а не проста людина.
Чонгук не знав чи варто говорити, що без Краплі він не встигне повернутись. Що сила волі птаха всередині нього щодень сильнішає й що, чим далі він буде від джерела енергії, тим швидше відбудеться зміна.
Чи варто говорити, що він зникне без нього?
- Мене, мабуть, все ще шукає мисливець. Не думаю, що він заспокоївся, втративши такий цінний трофей.
Техьон пирхнув, закотивши очі:
- Цінний? Так ти у вигляді золотомушки нічим не відрізняєшся від решти птахів.
- Нехай так. Але це не зупинить його. Він знає хто я, - на емоціях сказав Чонгук те, що не мав й це спричинило небувалий ефект: лице принца витягнулося від подиву, а в очах навпроти великими буквами читалося: «Як так?»
- Пробач. Напевно, варто було сказати раніше.
- Так, - твердо відповів принц. - Це, знаєш, дуже важлива інформація. О-о-о! - його обуренню не було меж.
Він звів руки до неба, ніби просячи допомоги, а потім перетворившись на один суцільний нерв, вдарив кулаком об стіл та так несподівано, що Чонгук здригнувся і відступив на крок, вражений побаченим.
- Це погано. Все дуже-дуже погано, - Техьон міряв кроками кімнату. - Якби я знав раніше … Знав би я раніше, міг би я вчинити по-іншому? - шепотів він, зосередившись на своїх думках, про які Чонгукові хотілося знати, але беручи до уваги стан принца, він вважав правильним зайвий раз не відкривати рот.
У підсумку принц сказав: «Мені потрібно подумати в тиші» й покинув опочивальню, залишивши Чонгука одного з сотнею запитань.
А ще з Каплею на зап’ясті.
***
Чонгук, зізнатися, не розумів, чому Його Високість так бурхливо відреагував на слова. Хіба має значення те, що хтось іще знає про нього, як про чарівну істоту? Чонгук не володіє магією з казок. Він не чарівник. На що він і здатний, так це розважати своїм співом, як замкнений у клітці птах. Такий, як і сотні інших співочих, які були спіймані мисливцями заради втіхи. Він й сказав це тільки тому, що потрібна була причина залишитися.
Так чому ж принц злякався?
Чонгук все запитував себе й запитував, але не міг знайти відповіді. Зате, доки Його Високість був відсутній через «подумати в тиші», він міг вільно пересуватися кімнатою й торкатися речей.
Тонкий фарфор ваз, кольорова глина статуеток, золота нитка на рукавах біло-блакитного одягу - все було просякнуте диханням їх господаря. Кисті для занять каліграфією, книги й сувої - все до чого торкався колись принц дивним чином випромінювало тепло і Чонгук, ведучи кінчиками пальців по поверхні, відчував поколювання й хвилювання від того, що його заняття можна розцінити, як щось непристойне щодо особистих речей наслідного принца - йому ніхто не дозволяв їх чіпати.
«Подумати в тиші» тривало не більше двох годин. Не встиг він вдосталь насолодитися товариством ошатних кімнат, як Його Високість повернувся подібно вихору. Скуйовджений, з палаючим поглядом, він застав Чонгука за розгляданням невеликої картини. Ні слова не кажучи, схопив його за руку та стягнув прикрасу. Позичений шовковий халат у ту ж мить впав на підлогу, а золотомушка, обурившись коротким «чірік», злетів на карниз.
«От і поговорили…»
На наступний день, золотомушка спробував привернути увагу принца тим, що підлетів до нього сплячого й нахабно сів на чоло. Хотілося постукати, мовляв, чи є здоровий глузд у цій голові, з яким можна було б все обговорити? Але не встиг - Техьон, крізь сон відчувши на собі вагу нахабства, махнув рукою, скинувши з себе птаха.
«Ось тобі і доброго ранку…»
Насупившись, золотомушка полетів до клітки. Там, сівши на жердину, від образи розпушив пір’я ще й голову відвернув, мовляв, бачиш, я теж можу засмутится, коли мене так жорстоко і несправедливо відштовхують.
«Дивись уважно, як я образився!»
Його Високість, переконавшись, що з птахом все добре, полегшено зітхнув й, наче нічого не трапилося, повернувся до сну.
***
Через днів їх взаємного ігнорування один одного, Техьон запитав:
- Ти злишся?
«А не повинен?» - хотів відповісти золотомушка, але лише скосив очі на Його Високість - принц все одно не зрозумів би його пташиної трелі повної обурення.
- Бачу, що злишся. Он як пір’я на голові сторчма стоїть. І щоки надув… Не знав, що у золотомушок бувають такі пухкі щічки. Виглядає мило, - сказав принц і замовк очікуючи у відповідь якоїсь реакції.
Золотомушка демонстративно тупився у куток клітки всім своїм виглядом показуючи, що все ще ображений до глибини душі. Правда, не міг відмовитися від можливості підглянути за принцом.
Його Високість стояв біля клітки з добродушною усмішкою загадково примруживши очі.
Ні сліду поганого настрою.
Зібраний як ніколи раніше.
«Заспокоївся, значить. А я - ні!» - подав голос золотомушка й вуста Його Високості розтягнулися в теплій усмішці.
«Тьху!» - пирхнув золотомушка у відповідь на ту посмішку й відвернувся, спершись схиленою головою у холодні прути клітки.
«Залиш мене», - говорила його поза, як раптом він відчув легкий дотик. Щось лягло йому на голову й дуже дбайливо рушило уздовж спини, викликаючи мурахи по всьому маленькому тілу.
- Я говорив, що ти милий, коли злишся? - запитав Техьон, а золотомушка, зрозумівши, що відбувається, стрепенувся й озирнувся, ошелешено подивившись на завмерлий палець Його Високості, який секундою раніше без сорому гладив його.
«От же ж!»
- Прости, - сказав принц і не встиг птах пискнути, як рука схопила його та витягла з клітки. - По-іншому ніяк, - спробував він пояснити схвильованим голосом, ховаючи перелякану птицю в потаємну кишеню. - Сиди тихо.
«Ніби є вибір …»
Місце, куди вони прийшли, було схоже на сад: серед пишної зелені яскравими плямами розкинулися пахучі квіти. Тільки сад цей був вирощений не просто неба, а у величезній залі, оздобленій легкими тканинами й молочним туманом, що стелився білим килимом з невеликого басейну в центрі.
Бачити подібне було дивно, тому золотомушка, сидячи на розкритій долоні, дивився на принца з запитанням.
«Що це за місце? Навіщо ми тут?»
- Це гаряче джерело. Кажуть, воно з’явилося в результаті сильного землетрусу й довгий час його гарячі води безконтрольно стікали молочними струмками з гори, приносячи людям чимало клопоту. Але декільком відважним вдалося приборкати його характер.
«Заточити в стінах!» – дорікнув золотомушка.
Колись природа створила щось прекрасне. Колись вона визволила заховану в надрах потужну силу аби не дати тій натворити біди. Розкрила землю давши волю енергії текти під променями сонця й живити своїми соками навколишній світ. Те, що спершу становило загрозу, врешті-решт, перетворилося в сприятливе середовище для сотні живих істот. Тут панувала гармонія і порядок такий, яким він і повинен бути.
Але потім прийшли люди …
Золотомушка оглядав все навколо, поки принц йшов ближче до джерела молочної пари й, зізнатися, дивувався людській сміливості й силі, яку довелося докласти аби зуміти заточити в чотирьох стінах щось створене вищими силами самої природи.
Воістину людина може бути безстрашною в прагненні стати одноосібним володарем і творцем.
- Я відпустив всіх слуг, так що можеш не бояться, що тебе хтось побачить. До того ж я буду поруч в кімнаті для відпочинку і простежу, щоб справді ніхто не потривожив.
На краю басейну, викладеного з каменю, стояла широка таця з приладдям для купання, а поруч, зливаючись з парою, лежали білі рушники і чистий одяг. Тільки побачивши все це, золотомушка нарешті зрозумів.
«Він правда …»
- Думаю, купання в гарячому джерелі принесе тобі користь і трохи пом’якшить твою образу. -Принц залишив золотомушку на рушнику, а поруч поклав підвіску. - Тільки зачекай поки я вийду.
Але золотомушка не хотів чекати. Він мав, що сказати Його Високості, тому не послухався й торкнувся каменю в витонченій оправі, який вже встиг покритися крапельками вологи.
-Не йди, - сказав він ледь накинувши поверх свого голого тіла шовковий халат.
Техьон зупинився.
- Для чого все це? - запитав Чонгук, тримаючи краї тканини аби ті не розкрилися.
Принц повільно обернувся.
- Я винен перед тобою, - відповів він. - І як ще загладити свою провину я не знаю, - розвів руками, мовляв, прости мене такого нетямущого.
- В такому разі тобі не варто залишати мене одного, - усміхнувся йому Чонгук, - оскільки це вже буде не повноцінне «загладити вину».
Здивування на його обличчі було настільки виразним, що нічим не приховати. У величезних очах стурбовано хвилювалося море, не знаючи, як вчинити: вибухнути хвилями шторму чи завмерти в заспокійливому штилі.
- Мені … залишитися? - акуратно, наче боявся, що неправильно розчув слова, перепитав принц й вказав на себе пальцем.
Чонгук широко посміхнувся у відповідь. Однак, через нестримний вихор емоцій його посмішка виглядала трохи зловіщою, в ній важко було розгледіти щось доброзичливе. До всього іншого, не кажучи більше ні слова, він підійшов до краю басейну та, скинувши халат у туман, що стелився білим килимом в ногах, увійшов у теплу воду.
Впевненим, що принц усе таки наважиться залишитися, він не був, але й силою тримати його тут не збирався. Все мало виглядати як легкий жарт аби розбавити незручність моменту.
Принц залишився. Правда, виглядав сильно збентеженим та довгий час не знав куди приткнутися, щоб не відчувати на собі уважного погляду Чонгука, якому, зізнатися, було в радість дражнити Його Високість. Було неможливо не жартувати з принца, коли він, як перелякана дитина, нишпорив по кутках вивчаючи рослини так, ніби вперше їх бачив. Наче в цій купальні тільки вони були цікавими для дослідження.
Чонгука забавляла вся ця ситуація. А от принц шарівся від, здавалося, кожного подиху.
- Можу я запитати? - сказав Чонгук пропускаючи крізь пальці молочну воду.
- Про що?
Техьон сидів на деякій відстані від басейну із заплющеними очима та напружено рівною спиною. Його волосся струменіло по плечах, а кінчики від вологості злегка вилися, створюючи на тлі біло-блакитного вбрання химерний візерунок. Користуючись тим, що принц ховався за опущеними повіками, Чонгук міг вдосталь розглядати його в котре відзначаючи, що ця людина занадто красива. Зовнішність принца привертала до себе увагу, чіпляла своєю простотою й величністю, і скільки б він не пручався тій магії, так чи інакше, щомиті програвав.
- Про що ти думав після нашої розмови? Чому так бурхливо відреагував? Мені здалося, що сказане мною привело тебе в жах, - спокійно мовив він, продовжуючи гратися з водою, але погляду з обличчя не зводив, тому бачив, як той насупив брови. Чонгук був упевнений, що принц подумки підбирав правильні слова і що це, з якоїсь причини, було складно для нього.
- Я злякався, - нарешті заговорив Його Високість й сказане змусило Чонгука завмерти. Він більше не грав з водою і, коли останні краплі злетіли з його пальців, принц продовжив:
- Моя поведінка була неприйнятною, вибач. Мені варто було пояснити зразу, але я злякався. Незручність й сором захлиснули мене і слова про те, що мисливцю відомо хто ти є насправді, все крутилися й крутилися в голові, змушуючи злитися на ту людину. Мисливці жорстокі по своїй природі. Не були б вони такими їх полювання ніколи б не вінчалося успіхом. Але як тільки я подумав, що тобі довелося пережити … Як тільки уявив, що, можливо, довелося тому мисливцю зробити, щоб ти розкрив свою таємницю …
Техьон замовк на якусь довгу мить, вдихаючи вологе повітря, а потім сказав:
- Гнів захлеснув мене, засліпив і я злякався, що, бачачи мене таким ти …
Він не договорив, але Чонгук, здається, зрозумів, про що Його Високість змовчав. Він кивнув головою, мовляв, я все розумію, але тобі не потрібно було збігати ось так. Тільки очі принца все ще були заплющені й він не міг бачити всієї гри почуттів на обличчі лісового духа.
- Врешті-решт, засоромившись своїх почуттів, я втік, сказавши, що мені потрібно подумати. Але, зізнатися, мені справді це потрібно було. Сказане тобою грає велику роль. Важливість цієї інформації дуже вагома, і я намагався зрозуміти, як можна її використати. Як краще зробити, щоб в кінці уникнути багатьох не приємних речей. Прости, що ігнорував так довго. Якщо ти думаєш, що я злився на тебе, то знай – в жодному разі. У тебе були всі права, щоб тримати це в секреті. І … Прости, що штовхнув. Я не хотів і дуже-дуже шкодую про це, правда. - Техьон відкрив очі, їх погляди зустрілися. - Шкодую на стільки, що готовий, здається, на все що завгодно.
Чонгук примружив очі. Він знав, що принц говорив щиро. Те, що Його Високість відчув у той день правда могло бути для нього занадто великим потрясінням, але він не був би собою, якби не спробував навіть в такий момент чимось вколоти:
- Так вже на все? - запитав і Техьон, щось відшукавши в цих словах, прикусив нижню губу.
- В межах розумного, - відповів він.
- Тоді… Потри мені спинку, - невинно усміхнувся Чонгук в той час, як прекрасне обличчя Техьона витягнулося, втративши всі фарби.
- Що? - тільки й зміг відповісти, часто кліпаючи округленими очима, які були сповнені не прихованого жаху. - Я що?
Чонгук ніяк не міг намилуватися. Реакція благородного принца була вище усяких очікувань. Може його жарт і виглядав злим, але він не мав на увазі нічого поганого.
У підсумку він стиснув вуста в одну лінію й похитав головою:
- Якщо не хочеш, то не потрібно. Просто подай мені руку, щоб я міг вибратися звідси. Вода дуже гаряча і я боюся, що моє тіло скоро звариться в ній, - протараторив так швидко, що Техьон не зміг й слова вставити. Тільки здивовано тупився на простягнуту руку.
Краплі води розсипом коштовного каміння покривали розпарену шкіру лісового духа й Техьон ніяк не міг відвести очей. Чонгук бачив й відчував шкірою, як погляд принца блукав по тому, що не було заховано під водою.
Молочний пар від води клубочився навколо, роблячи контур його тіла гострішим й надаючи вологій шкірі оливковий відтінок.
- Добре.
Чонгук не одразу повірив почутому, тому для впевненості перепитав. А отримавши ствердну відповідь, вражений, спостерігав за кожним кроком босих ніг Його Високості, який невимушено ступав по дрібних калюжах. Краї одеж, оброблені золотою ниткою, намокли та стали на тон темніші. Вони здавалися дуже важкими й, зізнатися, справді такими були. Серед людей, а особливо людей титулованих, заведено носити багатошаровий одяг.
Це ж так незручно! Навіть один шар викликав у Чонгука бажання скоріше звільнити своє тіло від мук. Але він терпів. І все заради Його Високості.
«Заради Техьона?» – від раптового усвідомлення його дихання збилося й він завмер з подивом на обличчі. Його напіввідкритий рот ніби от-от мав заголосити, що такого не може бути.
» Це, мабуть, якась помилка. Помутніння розуму, не інакше.»
Він загруз в думках настільки, що не помітив, коли принц підійшов до краю басейна.
- Чонгук.
Їх погляди зустрілися.
Вражений Чонгук дивився в очі принца і не вірив, що той так легко погодився. Потемніле море заворожувало та не давало зібратися з думками.
Принц присів небезпечно близько від краю басейна й, перекинувши волосся на одне плече так, щоб не заважало, простягнув руку.
«А на що, власне, він погодився?» – з запізненням подумав Чонгук, протягнувшись назустріч. Коли ж його зап’ястя, на якому висіла підвіска, стисли тонкі пальці, він зрозумів, що його спину терти ніхто не буде.
Під звук тихого видиху ланцюжок слухняно розв’язався й золотомушка ледь не гепнувся в воду - руки Його Високості встигли зловити маленьке, розімліле тільце …
***
Останнім часом Його Високість багато думав про своє майбутнє. Перебирав варіанти так і сяк, намагаючись подивитися під кожним кутом, але, потрібно визнати, не все можливо передбачити. Є речі, які не залежать від особистого вибору. Буває, що вирішальний поштовх вперед залежить від вибору зовсім іншої людини.
Це як кола на воді. Від однієї краплі, вони рівномірно розходяться і вщухають, а от коли дощ … Тоді кола перетинаються.
Його Високість мимоволі кинув погляд у бік ліжка. Балдахін був розв’язаний, важка тканина безліччю складок спадала до низу, відгороджуючи спальне місце від вхідних дверей і решти кімнати – раптом хто загляне, то не зможе побачити зім’яту постіль і того, хто на ній спить.
Золотомушка. Дух. Чонгук. Чари.
Як таке сталося? Не те, що ця істота посміла ніжиться в його ліжку, а взагалі …
Техьон дивився на його оголене стегно поверх ковдри та не міг повірити в справжність того, що відбувається.
Казка, не інакше. Але яким буде її фінал, коли Голова ради, мисливець, від якого Чонгук втік, дізнається, що птах весь час був в палаці?
Чим не причина розв’язати війну? Ця людина бажає влади і золотомушка в кімнаті принца - вдалий привід для перевороту. Чи може бути, що батько здогадується про зраду свого радника? Можливо він знає, що ця людина наважилася зібрати свою особисту армію, тому так раптово вирішив взятися за навчання сина?
Техьонове серце стислося до болю. Він раптом подумав, що у них залишилося дуже мало спільного часу, що усі старання, у підсумку, будуть марними.
Чи варто воно того?
Може краще відкрити вікно та виштовхати в нього цю істоту? Нехай повертається звідки прийшов. Нехай поспішить полетіти поки не стало надто пізно. І принц тому був би радий. Можливо. Але вигнати на словах виявилося куди складніше, ніж він припускав. Одна спроба вже була й та ледь не закінчилася плачем відчаю.
Чи зрозумів тоді Чонгук?
- Наслідний принц хмуриться через погоду? - пролунав голос з ліжка й Техьон подивився туди. Чонгук лежав на боці, підперши голову рукою. Грайливий погляд, на губах зухвала посмішка і ні сліду від їх минулої розмови. - Це зовсім не до лиця Вашій Високості, - зазначив він, на що принц хмикнув, згадавши якою розв’язною та дратівливою може бути ця істота.
- Як спалося на моєму ліжку? - запитав він.
- Прекрасно! - видихнув Чонгук і завалився на спину демонстративно розкинувши руки. Шовкова тканина халату, який був на ньому, послужливо підскочила оголюючи стегно ще більше. - Але спати на галявині з моху, де повітря просочене солодким ароматом землі куди краще.
- Я візьму до уваги, - посміхнувся Техьон раптовій думці, коли його перервав стук у двері.
- Ваша Високість! - голос змусив напружитися не тільки Техьона, але й Чонгука, який, ледь почувши чужу мову, сів рівно. - Вас очікують на нараді.
- Мене?! – неприємний холодок побіг по спині.
- Його Величність просив негайно прибути в зал для засідання, - все тим же рівним тоном прозвучало з того боку зачинених дверей.
Все це було неочікуваним для принца. Розгублений, він перевів погляд на Чонгука. Він не зовсім зрозумів для чого, але це бажання виникло настільки миттєво, що йому неможливо було протистояти.
Він шукав підтримки в чужих очах?
- Ваша Високість…
«Я буду тут», - говорив погляд і не повірити йому було просто неможливо.
- Іду, - нарешті відповів принц і попрямував до виходу. Щоб там не сталося, він дізнається про це тільки з’явившись на засіданні. А Чонгук в його ліжку … Техьон довіряв йому.
І боявся за нього.
***
Чонгук отримав те, чого хотів - м’яку підстилку з моху на дні клітки й жменю землі, як подушку під голову.
- Як ти і просив, - сказав Техьон в той час, як приголомшений золотомушка сидів на карнизі й в усі очі дивився з якою великодушністю Його Високість пропонував оглянути поліпшені житлові умови.
«Спробуй тільки потім сказати, що було не зручно», - погляд принца був красномовніший будь-яких слів, які не зрозуміти міг лише камінь.
«Може варто було натякнути принцу на ще одне ліжко?» – з запізненням подумав золотомушка.
Спушивши пір’я, він спурхнув з місця. Залетівши в клітку, сів на жердині. Принц, зворушений вихованістю пташки, погладив прикрасу, яка висіла у нього на шиї й сховав під одяг, мовляв, хотів мох і землю, так отримуй.
- Солодких снів, - сказав Техьон й перед тим, як відправиться спати, - оскільки вже була глибока ніч, - провів пальцем по моху в клітці. - М’яко і пахне землею. Сподіваюся, що це принесе тобі більше задоволення, ніж мої шовкові простирадла.
«Все-таки варто було просити ліжко», - пригнічено зітхнув золотомушка.
***
Золотомушка сидів на карнизі та клював край тюлі, намагаючись стягнути тканину так, щоб з’явилося більше складок. Енерговитратне, дурне і безглузде заняття, так, але знічев’я й не на таке буде витрачатися час.
Звичайно ж у нього нічого не виходило. Але він й не старався. Бездумно і методично щипав тканину в яку були вплетені блискучі нитки.
Такими гарними й мерехтливими вони були, що вкрай хотілося їх висмикнути.
Так ось, птах був зайнятий не важливою справою, коли двері покоїв тихо прочинилися і всередину увійшов хлопчина в одязі слуги. Побачивши гостя, золотомушка відразу напружився та завмер, намагаючись злитися з карнизом. Звичайно було малоймовірним, що його помітять, оскільки він сидів високо та ще й в тіні, але обережність не завадить.
Слуга виглядав дуже молодо та був досить сміливим, бо наважився увійти за відсутності Його Високості.
Переконавшись, що кімнати порожні, юнак на мить вийшов, а потім повернувся з відром води та ганчіркою.
«Прибрати прийшов?» - подумав золотомушка.
З завмиранням серця він стежив за кожним кроком незваного гостя - його не покидало відчуття тривоги. Але пов’язане воно було аж ніяк не з тим, що людина, яка служить у палаці, прийшла виконати свої обов’язки.
Слуга заправив ліжко, помив підлогу, а побачивши клітку, вичистив її від моху та землі, пригнічено хитаючи при цьому головою. Дуже старанний молодий хлопчина. Дуже уважний до своїх обов’язків. Але чи достатньо кмітливий, щоб зрозуміти для чого та клітка потрібна, як і її вміст, від якого юнак так старанно позбувся. Чи буде він досить дурним, щоб вважати побачене всього лише дивною примхою Його Високості?
Раптовий страх стиснув в міцних обіймах, що ні зітхнути, ні поворухнутися.
Закінчивши з прибиранням, юнак підійшов до вікна та розправив тюль, створивши гарні повітряні складки.
Золотомушка втягнув голову силкуючись стати частиною карнизу та не попастися на очі.
- Ах! - завмер хлопчина, змусивши золотомушку ледь не оклякнути від жаху своїм раптовим вигуком. – Зовсім забув. - Порившись у кишенях, служка витягнув підозрілу пляшечку, а після, підійшовши до столу, вилив її вміст у кухоль з водою.
«Що?! Отруїти вирішив?» – спалахнув золотомушка бажаючи зірватися з місця та виклювати тому очі, але стримався, надувшись до розміру кульки, що ось-ось лусне. Не можна висовуватися. Не можна, щоб хтось побачив.
«Не жити тобі! Дай, тільки принцу розповім!» - сопів він всередину себе, стежачи за тим, як служка зібрав всі свої речі та попрямував до виходу. Але не встиг той подолати й половини потрібної відстані, двері покоїв відчинилися впускаючи принца.
Повисла гнітюча тиша.
Золотомушка міг покластися, що йому не привиділося, як її липкі щупальця ковзнули по його пір’ю.
Обличчя Його Високості витягнулося від подиву. Він не очікував побачити тут сторонню людину. Золотомушка з висоти свого прихистку прекрасно бачив, як Техьонові вуста привідкрилися в німому вигуку, як він осягнув небезпеку та стривожено поглянув на клітку. Порожню та вичищену.
Навіть сидячи високо на карнизі, золотомушка відчув Техьонів страх. Не відчути його було просто неможливо.
- Що ти тут робиш? - подивився він на служку важким поглядом, відтіснивши того на кілька кроків у глиб кімнати.
«Не вір жодному його слову!» - подумки прокричав золотомушка, наче принц міг зрозуміти його без слів. Дурниці чистої води, звичайно. Але що ще йому залишалося робити?
Юнак схилив світлу голову, висловлюючи свою повагу наслідному принцу. Весь повний смирення і покаяння. Настільки гидко, що від виду покірного слуги у золотомушки стало сторчма пір’я.
- Я поставив питання. Мені повторити? – в голосі відчувалися загроза та роздратування, тому слуга втягнув голову в плечі.
- Вибачте, - промимрив він у відповідь. - Я тільки прибратися.
Очі принца блиснули гнівом.
- Прибратися ?! - прогарчав він. - Я ж заборонив будь-кому входити в мої кімнати. У тебе пам’ять коротка чи що? Так я можу розширити її. На дибі, наприклад! - до жаху владним та глибоким голосом сказав принц від чого помітно здригнувся не тільки юнак.
Золотомушці ще не доводилося бачити Техьона настільки розгніваним. Нищівний погляд пробирав до глибини душі навіть його самого.
- Я … Ні … Просто … Вибачте, - залепетав слуга, почавши бити поклони. - Помилуйте! - благав юнак, показуючи своє каяття.
Принц не повівся на цю гру. Доки юнак повзав в ногах, вимолюючи прощення, він продовжував вишукувати поглядом пташку. Золотомушка хотів подати хоч якийсь сигнал, але не міг. Йому залишалося лише сидіти у своєму укритті та сподіватися, що принц чим скоріше прожене слугу.
Не витримавши його стогонів, Техьон наказав юнакові замовкнути та підвестися.
- Ти все зробив? - запитав він, змірявши того скептичним поглядом.
- Так-так, - закивав слуга, заламуючи руки.
«Навіть надміру», - буркнув про себе золотомушка.
- А нічний горщик?
- Г-горщик ?!
Золотомушка оторопів не менше від служки, якого майже зловили на гарячому. Він, не вірячи в те, що почув, витягнув шию аби краще роздивитися та впевнитися, що здалося, коли Його Високість сказав з неупередженим виразом обличчя:
- Так. Ти почистив його? Не забув?
«Горщик … Серйозно? Ти хочеш покарати його одним лише горщиком? Так він тобі отруту у воду влив!»
- Ні. Я як раз збирався …
- Так продовжуй, - посміхнувся принц настільки ласкаво, що моторошно стало навіть пташці.. - Я не жену. Піду поп’ю води, поки ти тут закінчиш. - «НІ!» - А після поговоримо про те, що ти забув.
«Не підходь до столу. Не рухайся з місця. Просто стій, де стоїш!» - волати в голос означало б видати себе з головою. Видати принца і весь той час, що вони провели разом в довірі один до одного. Але й мовчати було занадто небезпечно.
Золотомушка зло подивився на слугу, який зам’явся на місці. Крик внутрішнього голосу ледь не розірвав барабанні перетинки: «Так візьми цей клятий горщик та звали вже звідси! Іди! Іди, іди, іди!». Але як би голосно золотомушка не вимовляв цю думку в голові, слуга продовжував тупцювати на місці, а ось принц встиг підійти до столу, на якому стояв кухоль.
- Тобі потрібно особисте запрошення? - запитав він, змірявши повільного юнака зневажливим поглядом.
- Ні. Я вже, - схаменувся той та кинувся виконувати доручення.
«Давай, давай. Дуй звідси. Далеко все одно не втечеш», - радів він, спостерігаючи за поспішними рухами юнака, коли пролунав плескіт води.
Усередині все захололо від страху.
Витончені пальці принца торкнулися наповненою чаші. Час ніби сповільнився, тому золотомушка чітко, рух за рухом, бачив, як Його Високість, прикривши очі та зітхнувши, підніс отруту до рота.
Вибору не було.
Зірвавшись з місця, він кинувся до принца. І перш ніж Його Високість розтиснув пальці та випустив чашу, золотомушка, луплячи крилами та пронизливо горланячи, роздряпав йому руку.
Посудина з найтоншої кераміки, ударившись об край столу, розлетівся на частини. Вміст пролився на поверхню, відобразивши в собі, як в дзеркалі, скажену пташку.
- Ти що твориш? - наляканий та здивований принц в усі очі дивився на золотомушку, який розтинав повітря у спробах перевернути кухоль. Він настільки був зосереджений на меті розбити посудину з отрутою, що не почув, як слуга, вражений дійством, прошепотів:
- Птах…
А ось Техьон почув. Він зразу ж повернувся до юнака та поспішив зупинити його вигук. Але хіба можна повернути слова назад?
- Птах! В покоях Його Високості птах! – на все горло закричав слуга.
***
«Вибір не є зло чи добро. Він не те, що ми собі уявляємо. Але зробивши вибір, завжди шкодуємо про нього. Яким би відмінним не був би результат, завжди є хвилювання, що могло б бути краще. Техьон, шкодувати це нормально. «
***
Знову він був замкнений у клітці. Знову позбавлений волі. Знову задушливі прути, біль та відчай. Знову збитий в кров дзьоб та видерті з хвоста пір’їни. Розколоті в прах надії. Розбиті мрії та нестерпна туга в очах принца.
«Прости мене. Прости … Це моя вина», - говорив погляд Його Високості й здавалося, що саме небо в його очах просить вибачення. Щиро, золотомушка не сумнівався у тому, й від того йому було нестерпно бачити принца таким.
Відчувати провину - це не те, що повинен був відчувати Техьон. Він не винен. Кожен робив те, що повинен був і вибір … Будь він інший, нічого б не змінилося.
Золотомушка сидів в клітці. Він спостерігав за Техьоном крізь позолочені прути, сильно хвилюючись за нього. Він боявся, аби розкриття їхнього секрету не зломило його, не знищило все те прекрасне, що було в цій людині.
На щоці принца застиг слід від ляпаса. Розбита губа вкрилася тонкою кіркою засохлої крові. Вона, мабуть, нила та тривожила принца, як і щока, але Техьон не показував, що йому боляче.
Він стояв прямо перед батьком, який височів над ним грізною скелею в очікуванні вдалого моменту аби впасти на тендітні плечі. Стояв, не боячись дивитися в очі, налиті гнівом. Але скільки б впевненості не випромінював принц, скільки б впертості та гордості не було в ньому, все одно на тлі величі, він був схожий на кволе деревце, яке надумало змагатися в силі з самим царственим дубом.
- І як давно? - запитав Його Величність грубим і потужним голосом, об’ємний звук якого наповнив собою величезну тронну залу, змусивши золотомушку зіщулитися в замкненій клітці.
Принц стиснув губи. Він не поспішав відповідати. Але скільки б Його Високість не впирався, золотомушка знав, що це нічого не змінить. І те, що він так відчайдушно б’ється об ґрати клітки - теж, але нічого не робити було просто неможливо. Не коли дорога тобі людина намагається самостійно розв’язати проблему.
- Техьон, - покликав володар, бажаючи отримати відповідь. Але відповіді не було. Тільки зустрічне запитання:
- Що зі слугою?
Техьон був схожий на кам’яну фігуру - такий же холодний та блідий, за винятком щоки, котра отримала ляпаса.
Дивитися на нього без щему в серці було неможливо. Вихор почуттів клекотів у середині золотомушки. Це лякало й дивувало одночасно, роблячи очікування нестерпним.
- Його допитують.
- А вода?
- Отруєна, - рівно, без тіні страху та хвилювання відповів володар. Навіть в обличчі не змінився, нібито нічого незвичного не відбулося.
- Не думаю, що допит щось дасть, - озвучив принц і золотомушка був згоден з ним. Як і володар, який, як ніхто, добре знає, що підіслані вбити мовчать до кінця. - Я думаю, що ти й так знаєш, хто це був, - додав він, вдивляючись в очі людини, яка грала роль батька.
- Не змінюй тему, Техьон! - гаркнув володар цих земель і плечі принца ледь помітно здригнулися. Мабуть, він не очікував такої сили. - Я запитав, як давно у тебе живе цей птах? - тицьнув він пальцем у напрямку клітки пропалюючи поглядом принца, який і оком не повів аби поглянути в зазначений бік.
«Молодець. Стій прямо. Ти зможеш.»
- Не має значення, - тихо відповів він - Що б ти не вирішив і не зробив - це не має ніякого значення. Радник …
- Радник? - очі Його Величності розширилися, коли він зрозумів. - Так це птах Головного Радника ?!
«Що?» - золотомушка перевів погляд з володаря на принца, який винувато прикусив губу. Як і Його Величність, він очікував пояснень.
- Техьон, що ти наробив?
- Я не крав її, якщо ти про це. Як би я міг без можливості вийти за межі палацу?
Злотомушка знав, що наслідному принцу знайоме ім’я мисливця, адже не дарма ж він минулого разу так відреагував. Навіть промайнула думка, що вони могли якось перетинатися на пустопорожніх вечорах. Але те, що людина, яка зловила його, служить в палаці, стало для золотомушки великим потрясінням на межі зради.
«Чому ти не сказав? Техьоне, навіщо ти промовчав про настільки важливу річ ?!»
- Господи, - простогнав володар і відвернувся від принца.
Його впевнені кроки відізвалися відлунням порожньої зали, коли він попрямував до трону, ручки якого були повиті золотим листям. Але на нього він не сів. Зупинився біля першої сходинки, що вела на широкий п’єдестал та якийсь час мовчки стояв ось так: опустивши посріблену часом голову та дивлячись собі під ноги.
Ідеальних правителів немає. Як і ідеального народу, який беззастережно підкорявся б своєму володарю. Але в будь-якому випадку, правитель повинен думати в першу чергу про інтереси людей. І те, що він сказав після було правильним:
- Ми повинні повернути птицю.
- Ні! - вигукнув Техьон, піддавшись вперед. Страх в його очах був помітний. Таким, що хлинув крижаною хвилею на всі боки та, діставшись до клітки з птахом, затягнув в пучину жаху.
Але розбився об скелю непохитності Його Величності.
- Так, - сказав він рішуче. - Радник занадто швидко набирається сил. Велика частина членів ради перекинулися на його сторону. Армія … Генерал коливається, але не за горами той час, коли вся армія опиниться в його руках. А коли це трапиться, Техьон, буде війна! - його очі горіли люттю. - Я стільки сил віддав, щоб привести країну до добробуту і втратити все через одного птаха … Що може бути настільки безглуздим?
Техьон стиснув губи та опустив голову, заховавши обличчя за волоссям.
- Це не допоможе, - тихо вимовив він.
Володар насупив брови.
- Це допоможе не трапиться війні у разі, якщо він дізнається, що птах весь час пробув у палаці. Техьон, ти ж кмітливий, ти повинен розуміти … Ця людина не так проста і якщо він звинуватить тебе в крадіжці свого трофею, то не минути лиха. Не забувай, що крадіжка у мисливця оплачується кров’ю. Ми повинні повернути птаха, - погляд Його Величності був безжалісний.
- А якщо він не дізнається? – подивився він на батька. - Ми можемо відпустити його. Як не тут, то за межами палацу. Чи за межами міста, країни. Просто відкриємо клітку і нехай летить. І якщо вже попадеться комусь, то це будуть не наші проблеми. Ми знати не знаємо, що це за птах і кому він колись належав.
Його Величність стомлено видихнув.
- Техьон, - сказав він. - Ти навіть не уявляєш з якою швидкістю розносяться плітки. Очі й вуха є по всюди. Від них не сховатися, тому діяти потрібно на випередження.
- Батько, - золотомушка бачив, як в очах принца спалахнула надія. Також він бачив, як швидко та згасла, коли володар промовив:
- Я вже відправив Головному Раднику послання. Думаю, він скоро буде тут.
От і все.
***
Ніч була не тільки холодною. Вона змушувала боятися й переживати за відсутність знайомого дихання поруч. Від танцюючих потворних тіней пробирало до кісток. У тьмяному світлі масляних ламп було видно лише порожнечу та приреченість.
Золотомушка практично змирився з тим, що його чекало, однак вага вирішеного питання продовжувала налягати на його маленькі плечі. Він, як ніхто інший, знає, що є речі, які нічому та нікому не підвладні; що вчинити так, як хочеться без втручання третьої особи не вийде; що одного бажання та мрії мало для досягнення свободи.
Його Величність ухвалив: «Птах повернеться законному власнику!» на що Голова Ради покірно схилив голову й подякував володарю, сказавши, що великодушність Його Величності не має меж. А після вони усамітнилися для проведення переговорів.
Але всьому є межі. Люди створили їх аби догодити самим собі, однак продовжують брехати про їх відсутність, пускаючи в очі дим із лестощів та уявної поступливості.
Це дратує та злить. Всі ці людські ігри та облуда - отрута, яка проникає в саму глиб та повільно вбиває, коли зовсім того не чекаєш.
Золотомушка пручався. Звичайно він це робив, адже кому було б до душі знову опинитися замкненим у клітці в місці, яке просякнуте болем та стражданням; в місці, в якому звуки пісень змішуються зі стогонами відчаю та останніми подихами.
Опале пір’я, кров і повільне в’янення …
Краще вже смерть.
Золотомушка думає. Дуже багато всього в голові. Всі спогади змішалися і, де була радість дивиться у вікно на промені сонця, тепер червоною плямою повисає щільна штора, яка не пропускає ні краплі світла.
Холод. Самотність. Відчай. І спогади про дім, про Джерело. Солодко-гіркі, вони змушують серце стискатися від туги та болю. Змушують шкодувати про моменти, які безповоротно втрачені. А ще очі. Добрі, щирі й кольору літнього неба. Очі, в яких захований цілий світ, так схожий на той, про який сумує душа. Світ, де зберігаються вікові, непорушні основи основ, де гармонія - це не матерія із золота і дорогоцінних каменів.
Золотомушка тому і вдивлявся в них постійно.
Він сумує за домівкою, за рідним повітрям та небом і тепер, коли питання вирішене, розуміє, що нудьгувати доведеться ще й за людиною, яка замінила йому втрачений спокій та гармонію.
Чи зможе Його Високість пережити все, що наближається?
Золотомушка хвилюється. Топчеться по клітці, не знаходячи собі місця, а в голові нове питання: чи зможе Його Високість попрощатися з ним. Чи потрібно це взагалі? Чи доречно?
Тіні танцюють на стінах. Потворні, пазуристі й німі. Вирячилися на птаха в клітці й золотомушці здається, ніби вони потішаються над ним, сміються з його дурості й того, що дозволив людині оселитися в його серці …
«І що тепер?»
Варто було подумати про це, як двері в тронний зал відчинилися в мовчазній печалі та пропустили всередину юрку чорну тінь.
Хто це, золотомушка здогадався відразу. Нехай рухоме тіло було заховано під тканиною кольору ночі й тьмяне світло частинами виривало з темряви обриси фігури, не впізнати він просто не міг. Але, поки гість не підійшов ближче, він зберігав надію, що помилився, тому що … Тому, що це означатиме кінець всьому.
Всьому, про що вони мріяли разом і окремо.
Його Високість зупинився біля клітки. Нижня половина лиця була захована під тканиною, тому зустрічі з його поглядом, пронизливим, повним невблаганної рішучості, було не уникнути.
Золотомушка, як переступав з лапки на лапку в цей момент, так і завмер, стоячи лише на одній. Його серце в грудях забилося з неможливою швидкістю, а горло схопив спазм через неможливість вимовити бодай пари слів. Він тільки й міг кричати у себе в голові та лаяти принца поглядом своїх маленьких очей.
Техьона, ясна річ, це ніяк не зупинило.
Не кажучи ні слова, він відкрив клітку і просунув всередину руку, за що поплатився кров’ю - птах змахнув крилами та клюнув за палець.
«Не смій!» - метнувся в сторону.
«Не чіпай!» - подряпав руку, яка знову потягнулася до нього.
«Не можна!» - заволав до Його Високості, щоб той схаменувся та не робив дурниць. Але людське дитя не розуміло пташиної, тому продовжувало робити, що робило, зводячи брови кожен раз, коли птах ухилявся.
- Будь ласка, - не витримавши, Техьон попросив дуже тихо. Голосом зневіреного, якого підтискає час і який боїться не встигнути більше, ніж померти.
Зрештою, після тривалих метань принц зумів зловити птаха.
Викрасти те, що належить мисливцю - злочин. Вкрасти те, що Його Величністю обіцяно повернути господареві - зрада. Хіба Техьон не розуміє цього?
Розуміє.
Якимось чином золотомушка відчуває його прагнення виправити ситуацію. Але порятунок одного людського життя ціною в сотні, хіба воно варте того?
«Зупинися, поки не пізно», - просить, притиснутий до грудей Його Високості, який, під покровом ночі, вислизнув з палацу та верхи на коні подався геть з міста.
Один бік птиці торкається грудини, відчуваючи стукіт серця, а інший - треться об тканину одягу.
І на шиї немає підвіски.
«Чого ти хочеш добитися своїм вчинком? Подумай. Ти зараз схожий на вперту, ображену дитину, яка, проігнорувавши всі заборони, знайшла відібрану раніше іграшку та забрала її собі назад. А як же твій народ? Ти ж казав, що тобі важливі всі їх життя, що від тебе залежить їх добробут. Ти подумав про них? Що буде, коли тебе зловлять? Я знаю, що таке державна зрада. Знаю, що буде коли … Я не зможу з цим жити. Техьон, будь ласка, зупинись.»
Золотомушка знову спробував вибратися, але був зупинений рукою, яка притисла його до грудей, позбавивши можливості чинити опір.
Він не хотів назад до мисливця, але й того, що творив принц, він теж не хотів. Золотомушка з жахом у серці застряг між цими двома «не хочу» і не знав, що робити. Він, правда, не знав, як буде правильно. Все сталося так швидко, що він досі, соромно зізнатися, не вибрався зі стану розгубленості.
Техьон раптово зупинився. Кінь заіржав під ним, вдаривши копитом об землю і від того, як напружилося тіло Його Високості, було не складно зрозуміти, що їх наздогнали.
Наздогнали на краю холодного світанку та перегородили шлях шеренгою з десятка солдатів.
- Ваша Високість наслідний принц, попрошу повернути те, що ви вкрали. Обіцяю, що закрию очі на ваш проступок і ми зможемо домовитися з вашим батьком про більш м’яке покарання.
- Це не ваш птах! - відгукнувся принц і золотомушка, сидячи за пазухою, відчув, як здригнулося тіло.
- Мій, - тут же відповів неприємний і скрипучий голос. - Я його спіймав.
- Але він вам не належить!
- Як і вам, Ваша Високості, - ласкаво відгукнувся голос Радника після чого повисло хвилинне мовчання.
Золотомушка подумав, що в цей момент ворожі сторони негласно змагалися у витримці інакше як було пояснити повне мовчання, яке не порушував навіть подих вітру. Все стихло в німій напрузі настільки, що золотомушка чітко чув серцебиття Його Високості; відчував вихідні вібрації й те, як легко відгукувалося на них його власне серце.
- Давайте будемо мудрими. Ми ж не дикуни й не чужі люди. Ви росли на моїх очах і мені боляче бачити те, що ви творите. Прошу, повернімось до палацу.
Техьон у відповідь промовчав і це означало категоричне «ні».
Золотомушка несамовито забився у схованці.
- Ваша Високість, не будьте такі дурні. Впертість вам не личить, - йому не потрібно було бачити, як посміхнувся Радник, вимовивши це. За час свого перебування в його орнітаріумі, він досить добре вивчив інтонації голосу мисливця і запам’ятав, яким може бути його вираз обличчя. - Просто віддайте птаха.
- Ні.
Більше не можна відсиджуватися на грудях принца. Прийшов час припинити незграбні спроби вибратися і нарешті вчинити правильно. Золотомушка щосили клюнув того в груди змусивши зашипіти від болю і після, сяк-так розправивши крила, видряпав собі шлях на волю.
Він зробив вибір. Нарешті прийняв рішення та був впевнений, що ніщо не зможе загасити горючу суміш із люті, відчаю та любові; суміш із бажання захистити, заховати та відвести геть від біди; суміш, що складається з сильного страху. Не за себе. За життя людини.
Золотомушка був упевнений настільки, що захлинувся повітрям, коли, бувши в польоті, зустрівся з поглядом небесно-блакитних очей. Там відзеркалювався світанок, він сам та рідний дім; Джерело з усією своєю чистотою та прозорістю, з силою та енергією. Птах ширяв й бачив себе там, в місці, що далеко від людської суєти, чвар та війн; в місці, яке чекає його повернення вже занадто довго.
Цей погляд, вологий, повний теплоти, ніжності та любові, нагадав йому - час додому.
Темна глибина Джерела в очах засяяла яскравим та неможливим світлом, яке манило до себе спогадами про рідний дім. Як тут не піддатися?
- Нехай все буде не марно, - ледь ворушачи вустами сказав Техьон. І Чонгук, подібно до метелика, полетів на світло, до горизонту, де сходило сонце.
Золотомушка злетів до гори так, що не дістати. Він бачив, як солдати стягнули принца з коня. Бачив, як той, без опору був поставлений на коліна перед високою фігурою Радника. Бачив посмішку на обличчі Його Високості та все ще відчував на собі його погляд, хоча прекрасно знав, що людські очі вже не могли відшукати його в небі.
Золотомушка був занадто високо. Далеко настільки, що не помітити та не зловити.
Він нарешті повертався додому.
Ось тільки не весь. Дещо забрати не вдалося. Дещо важливе залишилося там, і порожнеча в грудях тоскно говорила про втрачені моменти …