Незадовго до того, як спів птахів повільно розв’язував нічну безмовність, а денне світло золотило і без того бурштинові дахи Ліюе, молодий юнак почав вириватися з обіймів сну. Сьогодні на нього чекає ціла сотня завдань, які укріплені обов’язками «молодого пана». На перекус у нас купа виснажливих тренувань. Хлопця з душі воротило, коли його вуха почули про такий графік на сьогодні, але вдіяти вже нічого. Через тягар, він приступив до буденності.
Мотаючись по місту, яке славиться своїми неоднорідними вулицями, те й роблячи, переступаючи поріг однієї будівлі, а потім відразу ж іншої, в очах починало рябіти. Від усього цього ставало важко, а морського вітерцю поряд вистачало лише на трішки освіжити тіло. У вільні хвилини юнакові ледь вистачало часу на прочитання пари абзаців нового роману.
Юнак не встиг озирнутися, як день наближався до кінця. Серце молодого пана наповнювалося тишею, а на обличчі з’являлася радість від того факту, що незабаром він повністю присвятить себе роману, яким не міг насолодитися вдень.
Вимотаний хлопчисько, що плутається на околицях гільдії шукачів пригод, раптово, краєм ока, помічає локони волосся ясно-синього кольору, далеко від себе. Віддалік від нього вимальовувався силует хлопчика в білому вбранні.
— Чон’юнь? — невпевнено, пошепки каже юнак, спостерігаючи за білосніжним силуетом. У голову вбиваються думки о людині, яку вже сотні годин не бачили очі пана. Це його любий друг Чон’юнь? Чомусь Сінцьов був впевнений, що це саме він. Хоч друзі знайомі вже багато років, але зустрітися виходить дуже рідко. Один має не скінченні зустрічі з демонами, іншому потрібно щось зробити в Торговій Гільдії Фейюнь. Можна було вважати святом, коли вони зуміли та хоча б обмовитися парою слів між собою. Щоразу, коли мечник ось так зустрічав свого друга, відпускати його вже зовсім не хотілося. Бажання провести останні вільні хвилини разом було єдиним бажанням у ці моменти. — Чон’юнь! — голосніше мовить мечник, підбігаючи до силуету. — Я дуже радий, що випала нагода побачитися з тобою!
— Привіт, Сінцьов, — каже холодний хлопчина, махаючи своєму другові у відповідь, а його куточки губ починали розпливатися у ніжну посмішку.
— Твій одяг! — каже пан, оглядаючи крижинку поглядом, — він виглядає таким брудним, — зауважує Сінцьов. І справді, на перший погляд, білосніжний одяг місцями вигладить зовсім сірим та пошарпаним. Зовнішній вигляд екзорциста відрізнявся від того, що звик бачити мечник. Властивий Чон’юнь чубчик до куточків очей зараз причесаний назад. Одяг виглядає так хоч святих випроводжай. Тут і там бруд, а подекуди дірки на одязі наводили думки, наче їх чимось пропалили. Бруд знаходився не тільки на одязі, а й на білій, як кипінь, шкірі Чон’юня. — Де ж тебе так пошматували… — каже молодий пан, а його руки тягнулися до обличчя Юня, щоб вкрасти гидотний бруд з лиця друга геть.
— А, я… — хлопець трохи здригнувся від дій друга, — виконував сьогодні доручення та із-за своєї необережності не помітив хілічурла з дубиною…
— Юнь, ти хоч не поранився?! — стурбовано запитав книголюб, продовжуючи прибирати наслідок битви з хлопця.
— Думаю ні. Узагалі одягу більше не пощастило.
— А я маю на думці інше, — каже мечник, в той момент як його долоня крадеться до голови екзорциста. Запускаючи руки у волосся крижинки, створювалось враження немов руки пана оповиті справжнім шовком, а сонце, яке ось уже сяде за обрій, відкидало теплі відблиски на волоссі крижинки, влаштовуючи чудовий контраст теплого і холодного. Відпускати з м’якості свої долоні зовсім не бажалося.
— Сінцьов?
— Вибач, трохи задумався, у тебе тут листочок у волоссі був, — повільно прибираючи руку з волосся, а далі показуючи цей листок, відповідає книголюб.
— А… дякую, — трохи зніяковівши, каже хлопчик, — а в тебе як день минув?
— Ой, Юнь, я сьогодні так утомився з цими дорученнями, — сердито каже юнак, трохи зігнувши брови, — то туди, то сюди! Все тіло тепер болить! — скаржився книголюб. Він би й далі перераховував, як йому все набридло, але дещо я турбувало більше. — Так, ти тему не змінюй. Ти ж не збираєшся ось так додому йти?
— Взагалі збираюся…
— Ти нікуди не підеш, — впевнено сказав мечник, дивлячись другу в очі, — ти підеш зі мною, містере Чон’юнь.
— Чи то хіба хтось змусить мене?
— Так, — впевнено говорить молодий пан, потихеньку скорочуючи відстань між тілами, наближаючись к вуху крижинки, пошепки говорячи цікаві речі, — хіба це вигляд для шановного екзорциста?
— Вважаю, що це не так критично.
— Справді? – відсторонившись, каже хлопчик, дивлячись хитрючим поглядом на приятеля, неначе щось замисливши. — А якщо я скажу, що це лише привід щоб провести з тобою більше часу?
Спочатку, у голові Чон’юня ніби розпочалась сніжна мітель, яка усувала усі думки на своєму шляху, але потім поринувши у погляд свого приятеля, сніжинка немовби розтанула від двох гарненьких янтарних оченят друзяки. На червонім обличчі Юня виднілась усмішка, яка ще трохи та розтягнеться по всьому обличчю.
— Не обов’язково шукати такі дивні причини, — тихо мовить Юнь, — я не проти провести з тобою час, Сінцов, без яких-небудь причин, — кріо хлопець дивився в очі друга, намагаючись не відводити свого погляду, але чомусь це давалося важко.
«О, Архонти, його погляд, його чарівні очі так болісно тягнуть…» – розкидає розумом гідро хлопець, повільно поринаючи у очі приятеля, які повні ультрамаринових хвиль. Кожна секунда цього погляду, топила корабель чуттів пана у провалля нових відчуттів, не даючи виринути назад, блукаючи між іскрами у темряві.
— Сінцьов? – кличе холодок тихесеньким голоском спуститися хлопця на землю.
— Так… Вибач, замріявся.
— Щось трапилось?
— Насправді… Сьогодні мене бентежить чому від льоду віє теплом, немов від сонечка та чому зараз мене так вабить цей контраст?
— Як від льоду може віяти тепло? – питає Чон’юнь, супроводжуючи своє питання милою посмішкою. Ця виняткова посмішка не однократно була метою бачитися з приятелем та поштовхом провести ще хвилинку у заточенні цієї черевної картини. В хвилини спільних тренувань, хлопець розглядав пейзажі обертання тіла сніжинки, повністю поринаючи у казкові і досконалі танці друга. Уважно спостерігаючи за просто «дружком», його рухами … те, як він відточував свої навички — було щось виняткове. Пан завжди намагався знайти найменші косяки друга, а коли йому це вдавалося
він, хитро посміхаючись, казав йому щось у дусі «Сьогодні твої рухи виглядають мляво, може нам заскочити у «Народний вибір» за новою стравою Сян Лін? Говорять, вона додала туди особливий інгредієнт!». Холодок завжди м’яко реагував на знущання друга, у відповідь на його слова він усміхався, продовжуючи старанніше тренуватися.
— Мені від куди знати? Можливо це якийсь особливий лід?
— Можливо цей лід охоплений злими духами?! – натхненно мовить екзорцист.
— Та ні, це просто думки.
— Щось ти сьогодні часто у думки кидаєшся.
— Це тому, що ти сьогодні виглядаєш… — і тут фраза молодого пана обривається. Він хотів би сказати «… сьогодні виглядаєш так приголомшливо, що мої думки збиваються», але раптом усвідомив, наскільки ця фраза була бентежною для нього.
«Може, я зараз так розмірковую, бо довго не бачив Юня і моє серце б’ється від хвилюючої розмови з ним? Почуваю себе дурником…»
— Невже я маю поганий вигляд?
— Так! Тобто ні! – махаючи долонями у всі боки, нервово каже гідро хлопчик. — Мій любий друже як на рахунок прийти до мене додому сьогодні? — змінюючи тему, каже книголюб.
— Ну, я не заперечую, але ти сам кажеш, що мій вигляд трохи…
— Так ти все ж таки визнаєш, що тебе сьогодні добре так побили?
— Буде по твоєму, — глибоко зітхаючи, відповідає холодок.
— Тоді йдемо? – Прибравши руки за голову, сказав мечник.
— Це точно питання?
— Хм, думаю що ні, ха-ха!
— Ти в своєму репертуарі.
І ось хлопці почали крокувати у бік будинку молодого пана, обговорюючи звичайні речі. Наприклад, скільки таборів хілічурлів спустошили цього тижня, скільки людей врятували від набридливих викрадачів скарбів і про те, які ж слайми липкі та не приємні. Усіх дратує слиз слаймів?
Сонце опускало свої останні промені на Гавань перед тим як зайти за обрій, даючи ночі трохи вгамувати працьовитих людей Ліюе. Яскраві вулиці починають тихенько гаснути, а ресторани з прилавками готуватимуться до закриття. Раніше оповите шумом містечко зараз повільно перетікає в заспокоєність, відкриваючи перед собою мовчазні вулиці. Прогулюватися такими вулицями одне блаженство для друзів, особливо в присутності одне одного. Сінцьов абсолютно чесний, коли справа доходить до дорогого Юнь-Юня, адже тільки перед ним він з легкістю роз’яснював про різні речі, легко змінював свою усмішку «молодого пана» на хитру усмішку, діючи так, ніби не бачив жодних перешкод. Іноді Син Цю здавалося, що спілкування з другом його наче п’янить. Для початку мечникові було достатньо пару фраз, щоб його день ставав кращим, а потім йому хотілося дізнаватися про кожну дрібницю, що траплялася за день. Чим більше вони не бачилися, тим більше обертів набирало бажання. Внаслідок чого у мечника виник маленький план. Коли всі справи зроблено, а турботи відпускають у вільне плавання, прогулятися вулицями, де не раз приходив екзорцист, сподіваючись зустріти його було наче прозою життя. Бувало, йому навіть вдавалося зустріти Чун Юня, а сьогодні йому наче сама доля натякнула на сприятливий день.
Приятелі тягнулися в безпосередній близькості один від одного, може ще кілька сантиметрів і відстань між ними скоротилася до мінімуму. Сінцьов подобалася ця близькість, адже дотримуватися дистанції йому доводиться і так щодня, а давати своїм діям трохи волі хотілося. Весь час, поки вони крокували, мечник говорив про всякі дрібниці, адже раніше таку поведінку вважали б обурливою. У мить, коли чудовий голос Сінцьов не замовкає, а його жестикуляція переважно активніша за звичайну, можна відкрито заявити — у книголюба чудовий настрій. У такому настрої мечник часто говорив про все, що йому в голову прийде, на радощах, так би мовити, через що частенько траплялися смішні конфузи.
— Сьогодні день так повільно тягнувся, я навіть подумав, що застряг у якійсь тимчасовій петлі.
— Думаю, декому варто менше читати романів
— Та що ти знаєш! — починає говорити Сінцьов, поклавши свою долоню на плече любителя морозива. — Коли мої очі бігають рядками романів, — юнак ніжно стискає плече холодку, від чого тіло Юня трохи здригнулося, — від слова до слова, абзац за абзацом, я ніби… — трохи зупинивши свій монолог, Сінцьов замислився, йому хотілося донести свої відчуття під час читання романів своєму другові. Читати романи чудово, а обговорювати разом із друзями ще прекрасніше, певно? Чон’юнь скептично ставився до літератури, якщо це, звичайно, не література з вигнання духів. Сінцьов вважав своїм обов’язком довести любителеві морозива, що є купа цікавих жанрів, на які варто хоча б подивитись, але Чон’юнь неодноразово відмовляв йому. Можливо, якщо не вічні знущання мечника, холодок наважився щось прочитати, але після того, як його дорогий друг підсунув йому книгу з дорослого відділу, бажання зовсім відбило.
— Наче? — запитує Юнь. Як тільки слова хлопця зірвалися з губ, погляд попрямував у бік друга, зупинившись на задумливому обличчі Сінцьов. Дві вертикальні складочки на переніссі, рука, яка потихеньку погладжувала підборіддя і його усмішка — все говорило про те, що гідро хлопчина видасть хитромудрі слова, які з великою ймовірністю можуть спантеличити крижинку. Йому вже не вперше бачити задумливий вигляд друга, тому він завжди морально намагається підготуватися до його глузування.
— Серце… — продовжує мечник, — моє серце звертається в камінь, по тілу пробігають мурашки, які можна порівняти з електричним ударом, легені в момент відключатися, а думки тільки про нього … — мовить книголюб, розпливаючись в усмішці. Від хлопчика віяло впевненістю, адже, як йому здавалося, зараз його слова звучали як ніколи переконливе. Навіть захотілося десь записати або як мінімум добре запам’ятати сказані слова Чон’юню, настільки Сінцьов сподобалася його мова. Далі Сінцьов кидає погляд на екзорциста, перевіряючи, чи не надто він набрид такою відстанню між ним, та спостерігає таку картину: Юнь відвертає голову, погляд спрямований униз, очі бігають, ніби намагаючись зачепитися за щось.
— Про нього…? — перепитує екзорцист.
Сінцьов трохи спантеличила реакція друга, навіть його посмішка трохи вщухла. Мечник думав, що зробив щось не так, але прокручуючи свої слова в голові, на його обличчі знов засіяла усмішка.
— До чого було поставлене це питання, любий Чон’юнь? Що ж тебе так збентежило, хм… — мечник зупиняє свої слова, спостерігаючи за реакцією крижинки. Голова Чон’юня хоч відведена від мечника кудись у далечінь, він таки зумів побачити, як зазвичай бліді щічки любителя морозива зараз покриті рум’янцем. Через свою енергію Ян, кріо хлопчик вічно приховував свій хід думок, вічно тримав невимушений вигляд, вічно уникав певних тем. Вічно, вічно, вічно… Сінцьов ставив собі запитання, чи до кінця чесний його друг, поки роки його знущань з Юня не розплющили йому очі. Те, що екзорцист тримав у собі і так не хотів показувати на людях, було його по-справжньому «внутрішнім я». Тому коли мечник спостерігав боязкого, злегка наївного хлопц, котрого кидає у фарби, його серце билося все швидше і швидше. З’являлося тепле почуття на душі, як читання книг. Ні, краще. У рази краще. Але чому? — Я просто говорив про свою велику любов до те…
— Щ-що? — трохи заїкаючись, каже холодок.
— Кхм, про любов до теплих романів, які щоразу гріють мені душу, так.
— Сінцьов! — скрикнув юнак. Весь, наче в окропі викупаний, екзорцист злісно дивився на свого друга. Сінцьов навіть здалося, що ще мить і енергія Ян опанує розум Юня, але той вчасно взяв себе в руки. Діставши морозиво зі своєї сумки, мечник тільки чув грізне покусування морозива. — Твої глузування надто жорстокі, Сінцьов, — додає кріо хлопець.
— Хах, це ж просто жарти, не бери близько до серця.
— Так, просто жарти…
Хлопчики продовжили йти мовчки, насолоджуючись тишею сьогоднішньої темряви. Ніч ніби з’їла всі звичні для дня мелодії, змушуючи вуха парубків поринути у безголосся. Вітерець ніжно погойдував листочки дерев, розносячи навколо приємний аромат свіжості. Іноді вітерець трохи посилювався, змушуючи волосся хлопців розбігатися на всі боки. Спостерігаючи за тим, як Юнь намагається впоратися з вітром, не даючи йому влаштувати на своїй голові безладдя — змушувало Син Цю посміхатися. Дивлячись на те, як вітер ніжно грається з волоссям холодку, мечник запитав себе, а чи правда він хотів донести свою любов до романів свого друга? Може, замість образу книг був образ…
— Ні-ні! – скрикнув молодий пан.
— Ти чого так кричиш? — стурбовано запитав кріо хлопець.
«Ось потрібно саме зараз дияволам у моїй голові кидати всякі бентежливі думки? Як не вчасно. А чому бентежать? Тихо, тихо, серце, перестань стукати. Тиша на вулиці нікуди не збиралася йти, а шум твого серця досить гучний для неї, Сінцьов..»
— Я згадав, що у мене в кімнаті не прибрано. Як я зможу любого друга прийняти у такий свинарник?
«Чи зможу я дозволити увійти у свою кімнату коли мої думки заплутані у великий шматок безглуздя?»
— Такий, як при написанні тих романтичних романів?
«Романтичних… Чи можемо ми опинитися у тому романі, де я зможу підійти ближче до твого серця? Чи буду окутаний я сніжною бурею?»
— Кхм! Майже.
— Думаю, що мене вже не здивувати таким. Чи там є щось зовсім божевільне?
«Тільки мої божевільні думки, по дорозі до цієї кімнати…»
— Я завжди вмію дивувати!
— Це мені подобається в тобі. Але було краще, якщо твої «приколи» мене дивували рідше.
«Як я хочу, хочу… хочу подобатись тобі ще більше.»
— Дивись, — раптом промовляє крижинка, – твій будинок зовсім близько.
— Я навіть не помітив як час минув! А, пам’ятаєш як ми з тобою грали у хованки у моєму парку? Таке важко не пам’ятати! Я сховався так що тобі прийшлося шукати мене до самого вечора.
— Ось це пригадав… Так, пам’ятаю. Твої виходьки завжди були такими…
— Такими?
— Дурними, — говорить крижинка після чого прискорила свій шлях, залишивши свого друга позаду.
— Зачекай! – кричіть у спину другові гідро хлопець.
Сінцьов незабаром наздоганяє свого друга і ось вони вже разом прямують до дверей в будинок. Коли хлопці перетнули поріг дома, їх зустріли покоївки, ввічливо попросивши речі пана та його гостя.
— Можеш йти до моєї кімнати, я скоро підійду через пару хвилин, добре?
— Так, добре…
— Підійматися нагору ось цим сходами, — пан вказує рукою у бік сходів, — поверни праворуч і далі, йдучи коридором, моя кімната.
— Дякую, — мовить екзорцист, — а яка саме з тих кімнат? – схвильовано посміхнувшись домовляє Чон’юнь.
— Любий друже, стільки років минуло, стільки разів твої ноги проходили цими коридорами, а ти все ніяк не запам’ятаєш!
— Не драматизуй ти так ситуацію.
— Кхм, так, четверта зліва. Не дай нудьги опанувати тебе!
Після слів свого приятеля , кріо хлопець пішов до кімнати. Щоб знайти потрібну кімнату знадобився деякий час, але Чон’юнь справився з цим досить швидко та через пару хвилин вже стояв біля кімнати книголюба.
— Так, ця кімната…. — відчиняє двері, — ось вона! З останнього разу, коли я був тут, нічого не змінилося, – крижанка проходить у глиб кімнаті, — і про який бруд говорив він? Тут ніде навіть пилу упасти! — говорить хлопець, повільно йдучи кімнатою, оглядаючи її з усіх боків. Кімната оформлена у коричнево-піщаних відтінках, з елементами зеленого кольору. Легкі для очей меблі, які зроблені з пісочного дерева з золотистими візерунками, доповнював зелений килим посеред кімнати, створюючи особливу, домашню атмосферу. На книжкових полицях, з червоного кедра, виставлені різноманітні книги на різні теми, серед яких виднілись пару пригодницьких романів. Декілька книг лежали на столі, поряд з лампою у формі мушлі. Напевно, Сінцьов зовсім загубився у часі під час читання цих книжок. Чон’юнь ще деякий час розглядував полицю з книжками, поки його очі знову не почали блукали кімнатою, зупинившись на вікні з якого красувалася нічна гавань. Підійшовши до вікна, очі кріо хлопця заповнились захватом від чудових краєвидів Ліюе. — З будинку Сінцьов завжди такий чудовий краєвид відкривається! Ось би жити тут, поряд з Сінцьов та милуватися цими краєвидами разом, кожен вечір… Я б міг, напроти цієї картини, тримаючи його долоню, подивитися йому в обличчя і, коли наші погляди зустрінуться, його поці… Ні-ні-ні!, — викрикнув хлопець, тримаючись за своє почервоніле лице долонями, — Так соромно про таке думати! Я повинен тримати спокій… Як же це зробити? — вдавався в питання крижинка, ходячи туди-сюди по кімнаті. — З його дурними приколами це звучить ще більш не можливим!
Згодом хлопець віршує все ж таки присісти. У кімнаті пана стояло м’якесеньке ліжко, вкрите золотистим покривалом, яке так і манило крижинку лягти на нього, після цілого дня на ногах. Чинити опір бажанню він не став, тому коли він ліг на незрівнянно ніжний матрац ліжка, його тіло ніби поринуло у блаженство. – Ліжко насичене запахом шовковиці, – екзорцист закриває очі, – спокусливо солодкий аромат. Запах самого Сінцьов, такий приємний… – після цих слів хлопець бере у руки подушку з ліжка та міцно укладає її у своїх обіймах, – як тримати спокій коли навколо усе нагадує про нього?
Час лине, а Чон’юнь все ще лежить у ліжку, міцно тримаючи подушку, ніби представляючи на місці подушки когось. Ось навіть Сінцьов нарешті вирішує доєднатися до свого поки що друга.
— Любий Чон’юнь, — відчиняючи двері починає говорити мечник, — я вже вільний! Треба було дещо вирішити, тому трішки затримався,- хлопець оглядає кімнату намагаючись знайти свого друга, — покоївки через хвилин десять принесуть нам чаю, — погляд гідро хлопця натрапив на Чон’юня, котрий вже впав у сновидіння на його ліжку. — Чон’юнь? Ох… — тяжко зітхає. Відведений мені час забирає солодка тиша, передаючи тебе у руки сну. Як мені зле. – мовить книголюб, чуючи у відповідь лише солодке сопіння. Повільно спрямовуючи свої кроки до сплячої красуні, Сінцьов помічає як міцно тримають руки Чон’юня його подушку, ніби тримаючи скарби в обіймах. — Невже тобі так подобається тримати в обіймах мою подушку? — поставив собі запитання хлопець. — Мене навіть починає переповнювати заздрість до цієї клятої подушки. Твої руки, — хлопець нахиляє голову над обличчям крижинки, — обіймали б мене так саме міцно, любий Чон’юнь? — пошепки запитує гідро хлопець.
— Сінцьов… — сонним голосом простогнав Юнь.
Миттєво на обличчі молодого пана почав грати палкий рум’янець.
— Це просто жарти, хаха! Це не те що ти… — подумавши, що розмови розбуркали об’єкт його обожнення, книголюб почав виправдовуватись за свої слова. Хоча це виправдування виглядали навпаки підтвердженням його почуттів.
— Кохаю тебе… — млявим голосочком пробуркотів крижинка.
— Що?! – викрикнув гідро хлопець, відсторонившись від сніжинки на декілька кроків.
Інколи, коли розум Чон’юня далеко у сні, можна почути, як з його вуст долинали усякі слова. Переважно це безглузде бурмотання, яке навіть у
речення не складеш, але зараз все ніби по іншому. Нещодавно сказані слова були важелем, котрий запустив незворотні механізми в серці пана. Всього декілька слів спричинили море почутті. Велику радість, несподівану тривогу та бентежний страх. Як любо чути такі теплі слова від нього! Від нього…? Від любого друга? Світ неначе скам’янів для хлопця, у голові линяють думки про нього.
«Кохаю, кохаю, кохаю, кохаю… Хочу почути знов ці чудесні казання, про любов, про мене. Казати, посеред тиші, секрети один одному на вушко, як ти мені потрібен, як те повітря, як сонечко у житті. Я хочу дихати тобою. Зараз. Завтра. Завжди.»
Від коли почуття юного пана стали такими? Не помітивши як грань між “гарними друзями” розмокла, перетворивши почуття на хтозна що, було занадто пізно. Не вже це забаганка часу? Чи може доля з самого початку вже передбачила? Усі його жарти, усі випадкові торкання, усі його уважні розглядання та спостерігання за другом завжди виділяли його від інших людей. Мабуть Чон’юнь був винятковим настільки, що більше ніхто не міг заціпити погляд пана. У будь якому випадку більше просто бувати та мріяти про промені від сонця вже не входило в задуми мечника.
— Будь моїм сонечком, будь ласка… — мовить Сінцьов думки у слух. – Якщо твої почуття настільки некеровані, що навіть у марах ти мрієш про моє признання, — хлопець не поспішаючи осідає поряд з крижинкою, кладучи свою долоню на обличчя коханому, повільно спрямовуючи кінчики пальців до його губ, дивлячись на них поглядом спокусливих мрій. — Тоді чому б мені не піддатися твоїм привабливим промовам? — услід своєму монологу, хлопець цілує крижинку. — Доброго вечерю, спляча красуня.
— Що..? – сонливим голосом питає екзорцист.
— Ти тільки наважився відкрити очі? Мабуть моє ліжко тобі дуже сподобалось. Було краще якщо твій одяг не був таким брудним…
— Вибач за одяг але… чому ти, — торкаючись до своїх губ продовжує казати екзорцист, – настільки близько до мене?
Збитий с пантелику хлопець, навіть ще не спустившись з королівства мріянь, окинув півсонними очима на пана, ніби питаючи поглядом «Що тут коїться?». У ту мить на лиці Сінцьов виднілося тільки задоволення від моменту.
— Мені здається, я кохаю тебе, — з деякими сумнівами говоре гідро хлопець.
— Я також… — зірвалося з вуст крижинки, а його погляд був переповнений радістью, ніби його мрія збулася. — Тобто! Що-о?! — почервонів, — Якщо це один з твоїх жартів, то я…
— Думаю що ні, — на мить хлопець задумався, — я справді кохаю тебе, так, — вже з впевненістю у голосі продовжує. — Твій дотик губ, Чун’юне, — пошепки каже мечник, — відображається в моєму серці дивним прокляттям, — хлопець міцно обіймає екзорциста, притискаючи його тіло якомога близько до себе, — яке змушує моє серце тремтіти від одного погляду на тебе. Чуєш як швидко воно б’ється?
— Т-так… – увесь червоний відповідає той.
— Я хочу відчувати тебе ще більше, — гідро хлопець підводить вуста до вуха крижинки, — зроби так, щоб я розтікався у твоїх обіймах, любий Чун’юне.
Почувши такі промови, крижинка починає жадібно цілувати його, ніби звільнивши почуття, які не один рік набували оборотів в його серці. Поцілунок, а потім ще один і ще, ще, ще… Серед моря цілувань лунали солодкі стогіни від яких мислення наче п’яніло, роблячи його заручником у руках пана. Сінцьов у свій час таїв від дарованих цілунків крижинки. Поцілунок у губи, у щоки, у шию змушує пана згорати у тонні почуттів. Вже задихаючись від омріяних дій свого коханого, він лагідно укладає руки на талію Чун’юня, заводячи руки далі за спину, міцно обіймаючи його.
— Знаєш, — раптом каже сніжинка, неохоче відірвавшись від спокус, — я навіть про таке не мріяв, — дивлячись у очі каже хлопець.
«Мої мрії, де ми разом, де ми тримаємось в обіймах, закінчувалися у моїх думах, у моїх солодких снах, але раптом ти втілюєш моє думки в реальність. Ти справді повний різностей.»
— Може якщо мій розум не блокував сигнали серця, ми були разом ще цілу вічність назад.
— Ти кажеш такі бентежні речі так просто… — крижинка ховає свій погляд у плечах любого, — ніби я весь у твоїх володіннях, у пасці..
Як би пан тільки знав яку вже вічність тіло холоду тремтіть від нього. Елегантні рухи, наче спокусливий танець, чарівний голосок як запрошення у глиб почуттів, а його дратівливі жарти діяли на розсудок так, змушуючи потрапляти у його пастку кожний раз.
— Пане, Сінцьов! — хтось стукає у двері, — ми готові подати Вам та гостю чаю.
— Якого біса так не вчасно… — розлюченно каже пан.
— Чаю, серйозно? — питає крижинка.
— Це звичайна форма ввічливості до гостя! Мені від куди знати, що ми тут майже…
— Тихо, дурнику! — крижинка закриває рота коханому, — не говори таке у слух…
— Що саме? То як я хочу тебе тра…
— ТИХО!
— Вибачте, пане, що ви говорите? — повторює покоївка.
— Це тобі потрібно бути тише, моя закоханість.
Далі хлопець впускає покоївок у свою кімнату. Вони приносять чаю у кімнату пана, залишаючи закоханих у тиші, але вона триває не довго. Як тільки хлопці подивилися один на одного вони почили сміятися. Хтозна чому їх так веселив цей момент, але зараз було зрозуміло що вони насолоджувались один одним. Першим хто наважився наладив покій був Сінцьов.
— Вмираю від почуттів до тебе, так і хочеться казати як я тебе кохаю.
— Я тебе також дуже люблю.
— А я тебе ще сильніше.
— Ні, я!
— Невже? — пан навідується в очі крижинки, кладучи долоні на ланіти, — ти знаєш, що перемога все рівно буде за мною, — після цих слів пан цьомкає Чун’юня у губи, — я тебе кохаю в сотні разів більше!
— Тоді я у мільйони рази більше, Сінцьов.
