Ліза
Чи колись раніше я замислювалась над значенням слів «хвилювати серце»? П’ять років тому я б просто знизала плечима, якби мене попросили описати, як це відчувається. Але зараз, прохолодного літнього ранку, зручно вмостившись у кріслі на балконі, я тримала в руках газетну вирізку, в якій саме так і описувалася одна з кращих моїх ранніх робіт — «Та, що хвилює серце». Та чи розумів сам репортер значення цього виразу, чи додав його просто так, заради гарного слівця?
Я викликала в пам’яті образ картини майже без зусиль. Вона належала до того періоду, коли я виливала на полотно всі романтичні мрії юнацьких років: золотокрилих драконів з сапфіровими очима, гордих вершників, потворних химер і прекрасних богів та богинь, які немов перекочували з обкладинок книг в жанрі фентезі. Згодом я неодноразово оформлювала такі обкладинки. Що ж, деякі мої картини й справді були гарні як для новачка. Але чи була моя Діана «тою, що хвилює серце»? Я хотіла, дуже хотіла перенести на полотно її спокійний смуток, зробити картину світлою і простою. «Діана» за духом була більше схожа на мої нинішні роботи. «Втомлена мисливиця присіла відпочити на колоду, поруч лук і сагайдак. Її погляд спрямований в далечінь. Вона про щось замислилася, рука недбало гладить собаку, що лежить біля її ніг». Опис був дійсно кращий, ніж репродукція в газеті, однак словосполучення «хвилює серце» трохи не відповідало дійсності. Діана була просто спокійна, замислена й відсторонена. Коли глядач бачив її, у нього не захоплювало подих і не стискало груди від передчуття чогось близького і невимовного, не віднімало мову, йому не хотілося завмерти, щоб бачити тільки її одну. Вона здавалася немов трохи чужою.
Я прогнала від себе видіння. Потрібно було готуватися до інтерв’ю, адже саме це — причина, через яку я сиділа тут з трохи побганою, досить давньою вирізкою з дешевого паперу, на якій була єдина відома стаття про мене. Рік тому я б точно відмовилася, але зараз я майже (ох вже це майже!) позбулася панічних атак, і вагомого приводу відмовити не знайшлося. Не те щоб у мене не було відбою від пропозицій… Однак моя остання виставка справила неабияке враження і стала – кхм! – невеликою сенсацію. Мабуть, мені слід було б це прокоментувати, якщо вже тепер я відома як «художниця, яка малює некрасивих жінок». Це була неправда — я просто зображувала справжніх жінок. В основному жінок. Зрідка це були чоловіки. Своїх натурниць я знаходила через знайомих. До того ж, просити знайомого чоловіка позувати оголеним здавалося мені поганим тоном, а шукати незнайомих – і зовсім дивною та й небезпечною справою. Три мої картини — «Незнайомка», «Подруга» й «Аліса» — потрапили на непогану виставку. Та чого тільки мені це коштувало! Покупців поки не було, натомість критиків вистачало. Ймовірно, репортер забажає поговорити про «Алісу», яку дехто вважав «надмірно провокаційною».
Я встала і пройшла на кухню, аби випити трохи чаю з м’ятою перед розмовою про мою «надмірну провокацію». Залишалося ще дві години.
— Я можу пишатися собою, — вголос сказала я собі. — Я художниця, яка малює некрасивих жінок. Схибнута художниця. Про яку пишуть і говорять.
Дзвінок у двері пролунав рівно об одинадцятій, саме тоді, коли я підготувалася — змінила стару плюшеву піжаму на симпатичний синій костюм і трохи збила волосся. Я навіть мазнула губи світло-рожевою помадою, після чого зупинилася поглянути на зображення кокетливої білявки у дзеркалі. Це була не зовсім я. Точніше, зовсім не я. Зазвичай я вдягаю мішкуваті чорні речі та забуваю розчесати неслухняне волосся, пальці в мене постійно забруднені фарбою, а іноді й волосся теж, тому що в роздумах занадто часто запускаю у волосся заплямовані пальці. Але зараз я почувалася нормально. Все повинно минути добре. Я глибоко вдихнула й повільно видихнула кілька разів та відчинила двері.
— Доброго ранку, Єлизавето Яківно, — привітав мене блідий молодий хлопчина в білій ідеально випрасуваній сорочці та синіх джинсах, — маєте чудовий вигляд.
Фраза звучала ніби була заздалегідь заготована. Я трохи підняла куточки губ і запросила його ввійти. Ми влаштувалися в зелених кріслах у вітальні, як я титулувала єдину крім крихітної спальні кімнатку. Хлопчина витяг звідкись із рюкзака диктофон і записник в чорній палітурці й відкашлявся. Щось не давало мені спокою — його ідеальна підготовленість і вдавана цілковита впевненість просто волали про допомогу. Колір обличчя юного репортера не надто відрізнявся від кольору оббивки моїх крісел.
— Перше завдання, чи не так? — я спробувала підморгнути, у мене не надто вийшло, але юнак почервонів і зарився носом у записник. Я дуже легко його розкусила.
— Отже, Єлизавето Яків…
— Можна Ліза.
— Т-так, Єли… Лізо. Скажіть, чому ви обрали саме таку тематику для своїх картин?
— Ви про оголену жіночу натуру? — невинно перепитала я. — Ну, хіба не очевидно? Я хочу сказати, що жінки бувають дуже, дуже різними, і кожна має право на повагу й захоплення. Жодна з нас не повинна відповідати надуманим стандартам, тому що ми не деталі на конвеєрі. Ми — особистості. І насамперед я зображую особистість.
— М-м-м… Багато хто вважає ваші роботи дуже відвертими… і провокаційними, — обережно зауважив юнак.
— Гола жіноча натура не є сама по собі чимось новим, — я знизала плечима, — ніхто не зможе звинуватити мене у вульгарності.
— Я маю на увазі, за відгуками, я цитую, ваші картини здалися «занадто відверто потворними», — хлопець знову густо почервонів. Він не хотів говорити грубощі.
— Що ж, якщо в нашому суспільстві вважаються «занадто потворними» справжні жіночі тіла, з родимками, шрамами, стриями й зморшками, з целюлітом, складками й пігментними плямами — щось не так з суспільством, а не з моїми картинами, і вже точно не з моїми моделями, — заявила я, трохи розпалившись і віднайшовши десь у глибині душі дрібку впевненості в собі.
Репортер миттю зблід, коли я згадала складки й целюліт, а після поспіхом поставив кілька запитань про моє особисте життя і вподобання в мистецтві. Ну, особисте життя. Я нерозривно пов’язана з полотном, і поки жодному чоловікові (і жодній жінці) не вдалося мене від нього відірвати, чому я невимовно рада. Приблизно так я і виклала все бідоласі. Мабуть, він був радий накивати п’ятами, судячи з частої зміни відтінків шкіри. «Треба буде почитати статтю», — посміхнулася я, замикаючи двері.
З полегшенням переодягнувшись в більш звичний чорний колір, я стала збиратися до галереї. Можливо, саме сьогодні там опиняться мої потенційні покупці. Та й мій давній друг, Веня Журавльов, тиняється там біля своїх пейзажів. Поки він не продав жодного, і в цьому ми товариші по нещастю.
Похід в галерею виявився не дуже вдалим — раптово зарядив противний дощ, і з приємного моціону моя прогулянка перейшла у швидку пробіжку. Я увірвалася в галерею спітніла, з мокрим волоссям і розмазаною помадою, яку забула змити, і тепер веселий рожевий відтінок дисгармонував з моїм похмурим вбранням. Я б встигла привести себе до нормального вигляду десь у тихому місці, якби не Венька, що видав несамовитий крик:
— Ось вона!
Я завмерла на місці, як захоплений зненацька злочинець. До мене наближалися двоє чоловіків: один в строгому діловому костюмі, інший — в джинсах і світлій простій сорочці з коротким рукавом. І саме той, в потертих джинсах, був покупцем. Я визначила це з першого погляду, ще до того, як він представив другого чоловіка як свого помічника. Ні з чим не сплутаєш впевненість, яку дають людям гроші. Вона так легко читалась в його сіро-зелених, трохи примружених очах, схованих за скельцями окулярів із витонченою оправою.
По тому, як гострив очима мені Веня, я безпомилково визначила його статус. Багатий бізнесмен, який цікавиться новими віяннями в мистецтві, тому що зараз в моді ексцентричність. Я простягнула йому руку, і він підніс її до губ. Я злегка скривилася, так, щоб бачив тільки Венька. Не на балу ж ми у вісімнадцятому столітті!
— Отже, Єлизавето, я цікавлюся вашою картиною «Аліса». Чи не могли б ви розповісти мені про неї? — потенційний покупець жестом запросив мене пройти до картини. Та чи не забагато пафосу?
— Що ви хотіли б дізнатись? — відповіла я, заклавши руки за спину й підходячи до свого творіння. Венька закотив очі. Певна, на його думку я поводилась дуже зухвало.
— Що ви відчували, коли створювали її? — дуже серйозно запитав чоловік у джинсах, трохи нахилившись до мене.
Питання змусило мене посміхнутися. Наш бізнесмен був не такий простий — він дійсно хотів знати.
І я розповіла йому про Алісу.
Аліса в Дивокраї — якою вона була, коли виросла? Це питання ставила я собі, зображуючи свою знайому — яку звали зовсім не Алісою — але яка теж мала велике серце і світлу душу, відчайдушну цікавість, невимушену ввічливість і справжню віру в чудеса й добро. Моїй Алісі було тридцять п’ять, останні вісім років вона працювала редакторкою у невеличкому видавництві. У неї була десятирічна дочка, і на час від’їзду сестри з нею жив семирічний племінник. Я знала її історію, і вона відображалася в усьому — від маленьких зворушливих зморшок в куточках очей до довгої подряпини на руці. Подряпина — справа лап кішки, руденької Мурлики. Вона найперше впадала в очі через червоний колір, спершу трохи відвертаючи увагу від природної й вільної пози жінки, в якій вона влаштувалася на ліжку, розслаблена і занурена у свої думки одночасно. Аліса не соромилась своєї ваги або своїх зморшок. Вона просто була собою.
Я забула про те, що поруч стоїть покупець, поки він злегка не доторкнувся до моєї руки.
— Дозвольте запросити вас на вечерю, щоб обговорити продаж картини. Ви не проти?
Я хотіла відповісти у звичайній різкій манері. Але щось стримало мене, і це були навіть не знаки, які відчайдушно робив мені Веня. Людина дійсно зацікавилася. Він хотів знати більше про мої картини, а я жадала з кимось цим поділитися.
«Олександр Дмитрович», — повторив мені Веня на вухо, коли покупець пішов. Він добре знав про мою жахливу пам’ять на імена. Я вдячно потиснула йому руку.
Що за стресовий день сьогодні? Потрібно буде «намарафетитись». Я йду на ділову зустріч, а, отже, геть мішкувату чорну туніку. Я хочу справити достойне враження. Я не якась там замазура, якою постала сьогодні вдень у галереї. Красива обгортка — те, без чого мене навряд чи сприймають серйозно. Я сама без неї обходжуся, але іноді доводиться пристосовуватись, скажімо так, до навколишнього середовища.
У мене є симпатична сукня, і навіть нові туфлі, куплені саме на цей випадок.
— Настала ваша черга, — весело проспівала я, дістаючи їх з коробки, на якій стояли мої улюблені кросівки. Що ж, люблю перевтілюватися, хоча і вважаю за ідеальний повсякденний стиль.
Я майже пошкодувала про з’їдене вчора тістечко — всі солодощі незмінно відкладаються на моїх стегнах. У мене кругле обличчя, неслухняне світле волосся, і я володарка ну зовсім не модельної фігури. Я люблю капелюхи й зручний одяг. Але сьогодні особливий випадок, і я вдягну сукню, в якій маю трохи кращий вигляд, і навіть — о боги — зроблю той чортів макіяж. Манікюр? Я розсміялася своєму віддзеркаленню в обличчя. Цим рукам вже не допомогти. Тепер зачіска. О, моє бідне волосся! Чого тільки не довелося йому пережити заради зустрічі з О. Д. (так я без тіні поваги до грошей і статусу скоротила ім’я Олександра Дмитровича).
Отже, я одягла синю сукню, що закривала мої нехуденькі ноги, зробила укладку, нафарбувалася, переклала мобільний і гаманець зі звичайної сумки, що злегка нагадує чорний мішок, до маленького модного клатча. Опісля я викликала таксі — витончені сині туфельки не створені для ходьби тротуаром або поїздок у маршрутках.
У призначений час я впевнено продефілювала до столика, не без прихованого задоволення відзначивши легке здивування в очах О. Д.
— Маєте неймовірний вигляд, Єлизавето Яківно, — ошелешено промовив він, відсуваючи мені стілець.
Я подарувала йому одну зі своїх найбільш упевнених усмішок. Можна брати голими руками. Мені подобається, коли мною захоплюються, хоча й мало коли випадає шанс потішити своє дрібне марнославство.
Зробивши замовлення (салат “Цезар”, апельсиновий сік — та й досить), я відкинулася на спинку стільця і з’єднала кінчики пальців, як роблять ділові жінки у фільмах.
— Отже, Олександре Дмитровичу, поговорімо про картини.
— А ви дарма часу не гаєте, — він посміхнувся, і в куточках очей зібралися зморшки. — Що ж, я трохи обміркував все і вважаю, що моя колекція потребує вливання чогось нового, незвичного…
Він замовк і трохи відсунувся, щоб офіціантові зручніше було поставити на стіл замовлення.
— Ваші картини надихають, зачаровують і дивують, — О. Д. зробив ефектну паузу, — однак перейдемо від компліментів до справи, Єлизавето Яківно… Моє ім’я дещо значить у колі людей, що розуміються на мистецтві, і моя колекція досить відома. Для вас буде дуже непогано, якщо ваші картини з’являться у мене, проте я не буду просити вас про поступки.
— Невже? — вирвалось у мене.
— Що, як я запропоную вам… двадцять тисяч доларів за всі три?
— Ви хочете всі три? — видихнула я. — За двадцять тисяч доларів?
В голові трохи запаморочилось, але за хвилину я знов увімкнула діловий режим спілкування. О. Д. явно насолоджувався ефектом. От уже хто, як і я, не цурається марнославства.
— Чим вас так привабили саме мої картини?
Мабуть, це запитання його здивувало. Він чекав негайної відповіді й палкої подяки. А це вже ні, я не стану легко здаватися.
— Правдою, — й не моргнувши оком відповів він. — Немає ні ідеалізації, ні карикатурності. І, водночас, відчувається індивідуальність. І моделі, і ваша.
— Я не стану з вами торгуватися, — зітхнула я. — Ви заслужили мої картини.
— Тор-гу-ва-ти-ся? — промовив здивовано й дещо повільніше О. Д., завмерши з виделкою в руці, — Даруйте, дорогенька, вам моя пропозиція здається недостатньо вигідною?
Мені закортіло його якомога сильніше штурхнути за «дорогеньку», але я стрималась.
— Тільки в тому випадку, якщо ви розумієте, про що мої картини, і знаєте, навіщо хочете їх купити. А ви розумієте, я це бачу. Я згодна на ваші умови.
— Однак, у мене таке відчуття, ніби це ви мені зробили вигідну пропозицію — посміхнувся він.
Я не змогла втриматися від задоволеної усмішки у відповідь.
— Так і є, Олександре Дмитровичу. Було дуже приємно мати з вами справу.
Мій настрій не затьмарило навіть те, що, виходячи з ресторану в тих з біса дорогих туфлях, я мало не перечепилася через свою ногу. Сама грація і витонченість. Одначе й О. Д. не схибив — миттєво підтримав мене під лікоть. Я ввічливо подякувала йому й гордо відмовилася від пропозиції підвезти.
— Двадцять тисяч доларів, — повторила я, пірнаючи ввечері під тепленьку ковдру. — Двадцять. Цілих двадцять штук. Котики-єнотики! – промовила свої останні захоплені слова я, після чого провалилася в щасливий сон багатої жінки.
Перон тягнеться і тягнеться до самого горизонту, зникаючи в густому тумані. «Хіба так буває?» — сумніваюсь уголос я. Трохи холодно. Це відбувається не вперше, далеко не вперше. На мені картата блакитна сукня, схожа на ту, яку я носила ще в школі. Я стою на платформі та, здається, чекаю на поїзд, інакше навіщо б ще я стояла тут? Я відчуваю те, що якраз люблю найменше — розгубленість. Коли все навколо в тумані, буває важко зрозуміти, що відбувається насправді. Навпроти мене, на обшарпаній білій стіні вокзалу, висить годинник. Хвилинна стрілка приречено сіпається, поки нарешті не завмирає зовсім.
— Коли прибуде потяг? — вимовляю я вголос, озираючись в пошуках інших пасажирів. Це найлогічніше запитання, яке я можу вигадати, хоча мені хотілося б знати як і навіщо я тут опинилася. Я ще раз оглядаюся. Тепер неподалік я помічаю худого літнього чоловіка в старомодному сірому піджаку й круглих окулярах.
— За десять хвилин, — вимовляє він, злегка знизуючи плечима.
Я з удаваним розумінням киваю. Коли, на мій погляд, десять хвилин проходять, я знову звертаюся до єдиного, крім мене, пасажира на платформі:
— Та коли вже потяг? Невже він спізнюється?
— Зовсім ні. Потяг прибуде, щойно минуть десять хвилин.
Я нетерпляче ходжу туди й назад по платформі.
— Але я впевнена, що десять хвилин минули! — невдовзі обурююсь я.
Чоловік знову знизує плечима й відвертається.
Я знову звертаю увагу на годинник. Може бути, що вся штука в ньому?
— Справа в годиннику, чи не так? — кажу я більше сама собі, ніж чоловікові.
Зрештою, у цьому є своя логіка. Я шукаю поглядом двері в приміщення вокзалу, але не відразу їх помічаю. Тоді я підходжу до стіни й починаю повільно її обмацувати, поки не натрапляю на щось, що нагадує ручку. Ручка повертається зі скрипом, і я опиняюсь всередині. Це дуже маленьке і не надто чисте приміщення. За віконцем каси нікого немає. Біля протилежної стіни — стійка з пресою і буфет, так само безлюдні, але там виставлений товар, ніби продавчині щойно відійшли. У самому кутку криво висить коричнево-іржаво-біла вивіска «РЕМОНТ ГОДИННИКІВ».
— Агов! — кричу я, наближаючись. За вивіскою напіввідчинені двері. — Мені потрібно полагодити годинник!
За дверима хтось човгає. Вони відчиняються ще на кілька сантиметрів, щоб пропустити зігнуту стареньку в величезному старомодному очіпку.
— Ну, і де ж твій годинник? — дуже неприязно цікавиться вона, змірявши мене колючим поглядом.
Я мимоволі задкую.
— Я… він все ще на стіні.
— Ну то принеси його мені. Ти ж не думаєш, що я зніму його за тебе? — старенька щільніше загортається в хустку й зникає за дверима.
— Мені потрібна драбина, — голосно кричу я слідом, але не отримую відповіді. Що ж, пошукаю сама.
Я рухаюся вздовж стіни в надії помітити двері в підсобку й знайти там драбину. Не встигаю пройти й кількох кроків, як на щось натикаюсь. Це приставна дерев’яна драбина. Намагаючись не залишити в долонях гострі скалки, я обхоплюю її щільніше й тягну до виходу. На диво, вона дістає впритул до годинника. У мене не забирає багато часу піднятися і зняти його, щоправда, спуститися без допомоги рук, притискаючи до грудей важкий годинник, виявляється далеко не найлегшим із завдань. Дивом не порвавши сукню, я спускаюсь і поспішаю назад всередину. Двері я завбачливо залишила відчиненими.
— Я зняла годинник, — важко дихаючи, вимовляю я, — зможете полагодити його? Будь ласка.
Старенька бере у мене годинник, але не поспішає повертатися до своєї комірчини.
— А тобі є чим заплатити?
Я суну руку в кишеню сукні. Там немає нічого, окрім м’ятної цукерки.
— Бачу, що нічим, — констатує вона. Мабуть, на моєму обличчі написано неприховане розчарування.
— Але якщо годинник не запрацює, потяг не прибуде! — в розпачі вигукую я.
— А навіщо тобі на потяг? — хитро мружиться старенька.
— Я не знаю навіщо, — чесно зізнаюся я.
— Подумай-но краще, — пирхнула вона.
— Добре, я просто не хочу тут залишатися, я хочу піти, мені потрібно рухатися. Я не можу чекати на потяг вічно! — я починаю потихеньку втрачати надію.
Стрілки годинника в руках у бабусі здригаються.
— А навіщо тобі рухатися далі? — продовжує допит дивна годинникарка.
— Залишившись на місці, нічого не зміниш, — випалюю я перше, що спало на думку, і чую пронизливий гудок потяга.
Надокучливий дзвінок будильника повернув мене до реальності.
Сни одразу зникли з моєї голови, витіснені спогадом про вдалий вчорашній день. Я, самоучка, звичайна дівчина з маленького містечка на півдні, раптом стаю відомою художницею.
Я швидко перевдяглася й спустилася до крамниці. Знаменита й успішна художниця я поки в теорії, а на практиці ж — власниця невеликої крамнички з художнім приладдям, придбаної на успадковані від бабусі та дідуся гроші, і робота не чекає, хоч вчора й був вихідний. Мабуть, коли отримаю гроші, поїду в невелику відпустку… А доти я не можу дозволити собі розслабитися. Поки бігла, ледь не збила сусіда на сходовому майданчику — тьху ти, все ці мрії про двадцять штук! — і, фальшиво наспівуючи дурну пісню з реклами полуничної жуйки, помчала відкривати свій магазин.
Не те щоб покупців у мене було багато, швидше лише кілька постійних. Та іноді сюди заходили різні цікаві люди. Серед моїх знайомих траплялися дійсно ексцентричні особистості, що створювало в житті приємну різноманітність.
Ось і зараз тихенько забряжчали дзвіночки над дверима, і смаглява худа дівчина в яскравому сарафані увійшла.
Вона не відразу мене помітила, і, озираючись, повільно пройшла вздовж прилавка, розглядаючи пензлі, коробочки з олівцями й крейдами та баночки з фарбами й розчинниками. Я обережно кашлянула.
— Чим можу допомогти вам?
Вона трохи зніяковіла, і стала схожа на налякану дитину.
— У мене буде до вас трохи незвичайне прохання. Чи не могли б ви залишити у себе ось це? — дівчина витягла з кишені невеличкий пакунок, перев’язаний білою стрічкою.
— Що це? — здивувалася я, остерігаючись підійти та взяти його.
— Подарунок… сюрприз, будь ласка! — вона так смішно склала губи трубочкою на цьому «будь ласка», що я ледь не розтанула. — Сюди зараз має прийти мій хлопець… а ми посварилися. Просто віддайте йому разом з його покупками, нічого не кажіть! Ви так мене виручите! Він високий кучерявий блондин, одразу його впізнаєте!
Говорила мама, що не можна брати нічого у незнайомих людей, але я простягнула руку. Допомогти закоханим – це добра справа. Насправді кожен з нас хоче бути причетним до маленької таємниці… І я потягнулась до неї, переважно з егоїзму і бажання долучитися до чужого секрету.
Брязнули дзвіночки, дівчина пішла. Майнув за вікном квітчастий сарафан, і тільки її й бачили.
Я заховала коричневий пакунок під прилавок за банкою кави. Спочатку я нетерпляче чекала. Минуло майже пів години, а високий кучерявий блондин все не з’являвся. Я гмикнула й поставила чайник. Сердито забряжчали мої дзвіночки — це прийшов старий знайомий, учитель малювання Анатолій Сергійович, низенький, лисуватий чоловік у круглих окулярах. Я поспішила назустріч, і за вибором пензлів та приємною бесідою зовсім вже забула про пакунок. Потім прийшли мої подружки, Таня і Валя. Ми випили чаю та попліткували про спільних знайомих, слідом з’явилися нові покупці, і так непомітно пролетіло пів дня. Пора було зачинятися, сьогодні я ще повинна підписати папери й тим самим підтвердити продаж картин О. Д.
Додому я летіла натхненна й радісна. Навіть купила маленьке тістечко “павутинка”, щоб відсвяткувати свій успіх. Іноді можна. Але їсти тістечко одній було нудно. Я зробила салатиків, подзвонила Журавльову, а він притарабанив шампанське. Захід сонця ми зустріли сидячи на балконі й балакаючи про життя і живопис. Відпровадивши Веню, я подзвонила мамі й похвалилася, а під її привітання доповзла до ліжка. Уже другий день поспіль проходив якнайкраще. Про загадковий пакунок я геть забула.
Веніамін
Дістатись додому не забрало багато часу: трамвай був напівпорожній, на зупинках майже ніхто не заходив, з вікна дув легкий приємний вітерець. Хотілось так їхати і їхати, вдивлятись у світлі вікна, що пропливають зовсім поруч, але так не могло тривати вічно: ось і кінцева, ось блимають підсліпуваті вогні вивіски над кіоском. Треба йти.
На ходу він намагався розплутати навушники, але не виходило. Веніамін мало не впустив телефон, коли з нього залунав відчайдушний голос Мета Белламі. Не встиг звикнути до нового рингтону.
— Добрий вечір, Веніаміне, — загуркотів у трубці хрипкуватий голос Олександра Сафонова. — Маю вам щиро подякувати. Справді, це, мабуть, була доля, коли ми з вами стикнулись на тому форумі в мережі. Хоч я б навряд чи зайшов на виставку, що ви мені порекомендували, якби не був тут поруч у справах. І добре, що я тут був. Роботи неймовірні, такі справжні й витончені. Ви не дарма розрекламували мені вашу знайому. Був, до речі, радий з вами познайомитись.
— Навзаєм, — пробурмотів Веніамін і натиснув кнопку відбій. Розмовляти геть не хотілось. Вчора його звільнили, і розказати про це він не встиг ще нікому. Дурна це була історія, соромно й розповідати: Веніамін підробляв пішим кур’єром. Всі знають, що художники бідні, а коли й на замовлення не щастить, то будь-яка копійка стає у пригоді. Тож більшу частину тижня Веніамін проводив стоптуючи кросівки на околицях міста, або щось собі замальовуючи у транспорті, поки відвозив замовлення.
Йому це подобалось — бути завжди в дорозі. Звісно, коли не доводилось дуже поспішати, і телефон не розривався від настирливих дзвінків. Так було приємно їхати в трамваї або маршрутці, слухаючи книги Стівена Кінга або музику Девіда Боуї, та думати про все на світі. Ніде не затримуєшся – і так по колу, по колу.
Та чомусь кожен раз, проїжджаючи її станцію, навіть у годину пік, навіть знаючи, що вона на роботі, він шукав її поглядом. Озирався на всіх дівчат у чорному, зі світло-пшеничним волоссям. Сходив з розуму. Так він пропрацював кілька місяців, поки одного разу не вийшов з трамвая без пакунка. Він навіть не міг пояснити, чи вкрали його, чи він забув або загубив. Просто якоїсь миті збагнув, що їде без вантажу, і…
І йому було трохи сумно від того, що він так по-дурному втратив свою роботу, і що хтось не отримав щось важливе в тому відправленні, але, водночас, було байдуже. Його майже нудило й лихоманило. Він був наче хворий від того, як захоплювався нею.
Ліза
Я абсолютно сама в купе, важкі краплі дощу повільно відбивають нудний, монотонний ритм на склі, а за вікном пропливають осінні пейзажі в сірих тонах. Як я могла сісти у потяг, якщо навіть не пам’ятаю цього? Я штовхаю двері купе і виходжу в коридор — темний довгий прохід немов печера або шахта. Може, заглянути до сусідів? Я стукаю у найближчі двері, звичайні такі, темно-коричневі й трохи пошкрябані, але мені ніхто не відповідає.
Я йду коридором, барабанячи в усі двері. Чомусь мені лячно опинитись тут одній, у напівтемряві й тиші, яку порушують тільки краплі, що досі повільно стукають у вікна.
— Гей, можна тихіше? — невдоволено відкликаються з-за останніх дверей, і я різко тягну їх.
— Хто тут ще? Я гадала, я тут одна.
У купе сидить той самий чоловік з перону й дві черниці в довгому темному одязі. Одна спокійно дістає бутерброди зі свого кошика, друга з зосередженим виглядом читає.
— Тут є ще місце, — хоробро заявляю я, — можна до вас?
— Прошу, пані, — чоловік плескає рукою по сидінню.
Кілька хвилин проходять у ніяковій мовчанці, потім черниця простягає мені шматочок булки.
— Спасибі, — гублюся я, — я не голодна.
— Візьми, шлях неблизький, — хитає головою друга жінка, відриваючись від книги. У неї добре довгасте обличчя з дрібними зморшками навколо очей і губ.
— Я навіть не знаю, куди їду, — виривається у мене.
— Вперше завжди важко, — старша монахиня кладе мені руку на плече, — але ти розберешся. Потрібно сходити відразу, як побачиш свій будинок. Як побачиш, в ту ж мить зрозумієш, що він твій. Його не пропустиш, навіть якщо захочеш.
— Як дивно, — бубоню я, намагаючись пережувати булку, — звідки ж мені знати?
— Коли будеш близько, ми теж побачимо, — пояснює черниця, але це знову нічого мені не говорить.
Однак десь дуже глибоко я пам’ятаю, що я уві сні, і вирішую махнути на дивацтва рукою. Сіро-помаранчевий пейзаж за вікном повільно спливає, все ще падає дощ.
Я згадала про пакунок, коли вирішила трохи прибрати в крамниці й викинути банку з прилиплими залишками старої розчинної кави. За ним так і ніхто не прийшов, хоч минуло вже близько тижня. Кілька хвилин я вагалася, але цікавість перемогла совість, і я розгорнула його. Це був витончений срібний медальйон, щоправда, без ланцюжка. Такі речі вже давно не носять.
Кому потрібен медальйон з портретом або пасмом волосся коханого у двадцять першому столітті, коли фотографію предмета пристрасті можна як шпалери на екран смартфона поставити? Або, як ще дехто зі старшого покоління робить, вкласти в гаманець. Я обережно розкрила його. Всередині була чудова мініатюра — портрет молодого чоловіка з класичними рисами обличчя. Пряме темне волосся покладене на проділ, видно широкі плечі. Гарна постава. Військовий? Він схожий чимось на юного Гемінґвея: такий самий безкомпромісний і впевнений погляд, стиснуті в лінію губи з трохи опущеними куточками, широкі вилиці. Я кілька хвилин очей не могла відірвати від його гарного, серйозного обличчя. Нарешті, зітхнувши, закрила медальйон і знову заховала в пакет, сказавши собі вголос: «Це не моє».
Я вже з більшою повагою поклала його в коробку з-під печива і віднесла
додому, а там примостила на кухонній полиці. В хаті надійніше. Рано чи пізно хтось за ним прийде — схоже на цінну річ.
Захопивши планшет і складаний стільчик, я вирушила на набережну. Неділі я проводила, малюючи портрети туристів. Великого заробітку це не приносило, але обіцяло цікаві спостереження і знайомства.
Того дня погода зіпсувалась. Відчувалося наближення осені, і дуже швидко набережна майже спорожніла. Я ж не поспішала йти — якесь передчуття підказувало, що потрібно почекати ще зовсім трохи. Почекати — та на що? Я і сама добре цього не знала, але йти не можна було ні в якому разі. Я могла б врятуватися від холоду в найближчій кав’ярні або крамничці, або просто побігти додому, але тоді б я не дізналась, що ж має статися. Зуби вже цокотіли від холоду, а я все сиділа, проклинаючи свою дурість, але не йшла. За чверть години мене пробирали дрижаки, але я з упертості сиділа, засунувши замерзлі долоні під пахви та зіщулившись, і чекала, сама не знаючи чого. Передчуття чогось важливого відвідувало мене геть зрідка й ніколи не обманювало.
— Ви, напевно, дуже змерзли, — приємний чоловічий голос ніби вирвав мене із заціпеніння. — Дозвольте пригостити вас гарячим чаєм?
Чоловік років сорока усміхався щиро й приязно. Чимось схожий на Симоненка: дивиться наче крізь тебе, очі глибокі. Здавався він, мабуть, молодшим, але все видавала сивина на скронях і погляд людини, яка бачила у житті немало. Вік я вміла визначати. Коли пишеш портрети, звертаєш увагу на дрібні особливості, помічаєш кожну рисочку в обличчі.
Стискаючи щелепи, щоб не цокати зубами, я кивнула. Він легко підхопив мій стільчик і зробив жест у бік маленької кав’ярні. За хвилину я вже насолоджувалася гарячим чаєм з лимоном і нишком вивчала нового знайомого.
— Я Ліза, — промовила я, відставляючи чашку в бік. — Кому завдячую своїм несподіваним порятунком?
— Адам, — представився він і злегка всміхнувся. Правий кут рота трохи вище лівого, і усмішка вийшла від цього трохи глузливою. — А я вас десь бачив.
— Чи не в газеті?
І хто зараз читає газети… хіба такі диваки, як цей.
Він клацнув пальцями, наче фокусник або чарівник.
— Точно! Ви ілюстрували серію фентезі, а тепер виставляєте нові роботи в міській галереї. Дивовижні жіночі портрети, — він говорив з непідробним інтересом до моєї роботи, це підкупило мене.
— Ви мені лестите, — здивувалася я. — Цікавитесь мистецтвом?
— За своїми службовими обов’язками — продаю рідкісні предмети мистецтва. Навчався на мистецтвознавця, — зізнався Адам, — тому й небайдужий до живопису.
— Про живопис я можу говорити вічно, — зітхнула я.
— Здається, ми знайшли одне одного, — він знову усміхнувся.
— Мені подобаються люди, які часто усміхаються від душі, — чомусь від нього нічого не хотілося приховувати.
— А мені подобаються люди, які висловлюють свої думки прямо і відкрито, — дуже серйозно сказав Адам.
Ми замовили ще по чашечці кави. Бесіда минала так невимушено — я заговорила спершу про Дега і Гогена, Ван Гога, потім про Артемізію Джентілескі, потім про менш відомих творців, і всюди він жваво відгукувався, всім цікавився. Мене захоплювали його зауваження, такі місткі й точні. Він так само, як і я, надихався силою робіт Камілли Клодель, його хвилювала похмура магія картин Гойї, була йому близька і трагедія Фріди Кало, він теж жив у світі привидів великих, але анітрохи їх не боявся.
— Зізнавайтесь, ви самі, напевно, пишете, — здогадалася я, коли минуло близько години, а він жодного разу не заплутався у термінах, іменах і датах.
— Трохи намагався в молоді роки, — махнув він рукою, наче то була справа давно минула. — Були непогані пейзажі. Мені навіть вдалося їх продати, не повірите.
Мені захотілося дати йому надію.
— Що ж, можливо, ви ще повернетеся до живопису.
Він похитав головою і провів нігтем по столу, наче підводив риску.
— Щоб написати хорошу картину, потрібно бути дуже чесною людиною. Тоді не буде соромно перед самим собою, коли вивернеш свою душу навиворіт. Халтурити я не хочу, а останнім часом все частіше ставлю собі питання: а чи є мені що перенести на полотно? Що гідного є в мені, щоб віддати картині? Одна справа — техніка, форма, цього всього можна навчитися, але яким зараз я наповню її змістом, і чи зможу я бути з собою досить відвертим, щоб його відшукати? Розумієте?
Я розуміла. Поштовх і натхнення приходили ззовні, але наповнити твір можна тільки тим, що у тебе всередині. Після дійсно хороших картин, таких як «Аліса», я відчувала, ніби віддала себе всю, але все ще готова віддати стільки ж, нехай це й знищить мене. І я стиснула його руку, намагаючись передати своє розуміння через дотик. Чи мені не знати про ті сумніви, коли намагаєшся знайти в собі щось настільки сильне, щоб створити прекрасне?
Ми трохи посиділи в мовчанці, але незручності не відчували. Я давно не почувалась так добре, спокійно і … близько до можливого щастя.
— Мені вже час, — схаменувся Адам. — Вас підвезти?
— Не варто, я пройдуся, — відгукнулася я. І раптом пожалкувала про це.
— Чи можу я сподіватися, — обережно сказав він, — що ми ще побачимося?
Я розсміялася, так старомодно прозвучала ця фраза.
— Можете і сподівайтеся! Щонеділі мене можна знайти в тому самому місці, на набережній, у той самий час.
І я гордо продефілювала до виходу з кав’ярні, притискаючи до боку планшет та складаний стільчик.
Знайде, якщо пощастить. Якщо не знайде — що ж, тим краще, я надто звикла до гордої та зручної самотності. Безсумнівно, він — рідна душа, тільки щось в ньому насторожує. З чим він боїться зустрітися віч-на-віч, чому не до кінця чесний зі мною? І чому так сміливо ділиться потаємним з майже незнайомою жінкою? Він добре говорить про живопис, але не це мене хвилює — про нього я можу говорити й з Веніаміном. Веня — як рідний брат, милий, близький, хороший, якого я завжди рада бачити. В Адамі ж було щось загадкове і начебто трохи небезпечне, це інтригувало. З ним у нас міг би вийти запаморочливий роман, але чи потрібно мені це? І чи хочу я цього?
Так міркувала я, лежачи в теплому ліжку, перш ніж смикнути за ланцюжок нічник. Медальйон, двадцять тисяч доларів, чарівний мистецтвознавець, а ще сни, в яких відбувається щось дивне й незбагненне. Здається, не мені скаржитися на нудне життя. Що ж, подивимося!
Стукіт коліс потихеньку заколисує, але я боюся заснути — що, як пропущу свою станцію? Здавалося, тільки на мить я стулила очі, а коли знову розплющила, в купе більше не було нікого — одна я, і чомусь на мені зовсім інша сукня — довга, до підлоги, з довгим рукавом і глухим коміром, як на світлинах кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Волосся тепер не спадає на плечі вільної хвилею, а перетворилося на заколоту шпильками скромну зачіску. Біля ніг примостився чорний саквояж. Враз я помічаю, що поїзд уповільнює хід і зупиняється. За вікном напівпрозорий осінній сад, за голими гілками можна роздивитись великий сірий будинок з чотирма колонами на фасаді та вузькими віконцями, наче зі старовинної листівки. Поїзд зупиняється, і я смикаю ручку дверей, які тепер чомусь розташовуються в самому купе.
Осіннє листя вистилає платформу, і я йду наче по мокрому рудому килиму. Дивно, але в новому одязі я нормально почуваюсь. Тільки от дихати стало важче.
Я штовхаю рипучу хвіртку біля входу в сад і легко крокую по алеї. Тут листя майже немає — його охайно прибрали. Не встигаю я зробити й десятка кроків, як з будинку вибігають дві молоді дівчини в таких самих довгих сукнях: обидві темнокосі, високі й витончені. Одна з них — струнка і ніжна, як оленятко — кидається мені на шию і торсає з радісним вереском. Я навіть не встигаю здивуватися і просто усміхаюся.
— Кузино Лізо, ми не чекали тебе так рано, мила! Мама й тато та-ак скучили, ідемо, зробимо їм сюрприз. Варю, що ти стоїш, обійми її!
Друга дівчина поводиться більш стримано: очі сумні, як у доброї чарівниці, замкненої злою силою у високій вежі. Ми просто коротко обіймаємось.
Вони знають мене — отже, все правильно. Будинок привітно відчиняє двері, якийсь чоловік підхоплює мій саквояж, і я роблю крок через поріг…
Може багата жінка врешті дозволити собі трохи морозива? Я відповіла сама собі ствердно й збігала вниз, до кав’ярні, по декілька кульок мангового. Тепер я з превеликим задоволенням поглинала жовті ласощі. Прохолодна кислинка — найкраще в літню спеку після довгого робочого дня. Був вечір суботи, настав час підбити підсумки тижня. Отже, доля двадцяти тисяч доларів залишалася невирішеною — і моя, і мамина квартири вимагали ремонту, але до біса хотілося покинути все та поїхати куди-небудь на край світу. За медальйоном так ніхто і не з’явився попри кілька оголошень в газетах та Інтернеті.
Покінчивши з морозивом, я чогось потягнулася до нетбука і набрала у рядку пошуку ім’я Олександр Сафонов — О. Д. Про нього писали в основному через придбання картин, десь була навіть маленька замітка про мене. «Відомий меценат і бізнесмен придбав роботи молодої перспективної художниці Є. Си-монової». «Могли б ім’я і повністю написати», — зітхнула я і згорнула цю вкладку, але вирішила почитати про нього ще трохи. Випадково я натрапила на фото О. Д. на якомусь світському рауті поряд з приємною молодою особою. Фото було підписано: «Бізнесмен, меценат і успішний політик О. Сафонов з нареченою, відомою акторкою Вікторією Литвин». Акторка була дуже милою. Політик, треба ж! Що ж, схоже, він не тільки успішний, але і щасливий в особистому житті. А це означає, що мої роботи йому дійсно сподобалися, і він купив їх не з бажання справити на мене враження і заарканити, як дурного баранчика. Або як овечку? Я розсміялася вголос і задумалася знову. От уже хто мені цікавий в тому самому сенсі, так це Адам. Чомусь мені хотілося, щоб він прийшов завтра на набережну. Хто знає, що з цього вийде — і все ж добре було б дізнатися.
Останнє запитання на порядку денному — дивні сни. Уже понад два тижні я дивлюся якийсь неймовірний серіал, надреалістичний і яскравий, та перебуваю в самісінькому центрі подій. Про всяк випадок я набрала в пошуковому рядку «потяг» і прочитала опис в соннику. Не знайшовши нічого путнього, я опустила сріблясту кришку нетбука й пішла до холодильника по квас, нещодавно купленим у вуличної продавчині, по дорозі набираючи номер Валі — подруги й кращої спеціалістки з таємничих снів.
— Привіт, Єлизавето! — весело відгукнулися після третього гудка. — Як живеться і твориться?
— А знаєш, непогано. Я до тебе за порадою щодо снів.
— Я вся перетворилася на слух.
— А що це там гримить у тебе?
— Це? Кішки ніби по стінах бігають! — дзвінко розсміялася Валя. — Не візьмеш кошеня, до речі? Чорне й одновухе, хлопчик.
— Як мило! Не знаю, треба подумати… хоча тобі не відмовлю! — «Господи, нащо мені така відповідальність», — паралельно подумала я.
— Ну от і добре! — зраділа Валя. — І що за сон, кажи!
Я почала повільно розповідати, аби правильно донести кожне слово.
— Тільки не дивуйся… мені сниться, ніби я потягом приїхала в якийсь особняк початку двадцятого століття, — мене перервало здивоване ахання в слухавці. — Там я живу як племінниця господарів. Гадки не маю, де він знаходиться. Але — це важливо! — все реалістично до найменших подробиць, кожна річ у будинку. Я можу взяти будь-яку в руки й роздивитись. «Та що ти говориш!», — знову почула я.
— Дві дівчини, дочки господарів, Варя й Олександра, нібито мої двоюрідні сестри й подруги, і ми з ними нерозлучні. Граємо на фортепіано, співаємо, вишиваємо, ходимо до церкви, гуляємо в парку. Варя тиха, мила, замкнута. Олександра життєрадісна і надпоривна, але трохи легковажна й кокетлива, — я замовкаю, щоб дати Валі поохкати досхочу, а собі зібратися з думками.
— Батьки їх — дуже поважні люди. Обоє до мене добрі, але дуже стримано спілкуються між собою. У будинку є кілька слуг, які прибирають, працюють на кухні та подають на стіл. Всіх їх я знаю в обличчя й по іменах. Там є навіть конюх, який доглядає за жеребцями, і одного разу ми виїжджали на кінну прогулянку. Справа ось в чому: стільки подробиць побуту, одягу, манера мовлення — цього так багато, що я не могла сама це вигадати.
Валя деякий час мовчить. Принишкли навіть її коти, ніби відчули, що відбувається щось серйозне.
— Слухай, — несподівано каже вона, — а раптом це твоя родова пам’ять? Не можуть це бути твої предки, родичі з минулого?
— В тому й річ. Мама, бабуся і прабабуся з робітничо-селянського середовища. З батьком складніше, але мені, на щастя, залишився від нього старий альбом. Я перегортала весь. В кінці там портрет сім’ї його діда — четверо дітей, батьки. Теж звичайна проста сім’я. Все це надто дивно.
— Може, ти роман який читала або фільм дивилася? — припустила Валя.
— Навіть не знаю, сама про це думала. Та тільки не до цього мені зараз було.
— А після чого вони тобі почали снитися?
— Важко сказати. Перший сон повторювався кілька разів. Давно все це почалося, та я вся в полотнах була, як божевільна… Напевно, коли «Алісу» почала! Точно! — зраділа я раптовому відкриттю. — А продовження наснилось, коли я випадково знайшла медальйон, про який тобі казала.
— Тобі б до екстрасенса, — мрійливо протягнула Валя. — Хочеш, знайду тобі кого-небудь? Не шарлатана якогось, не дай Боже!
— Гаразд, — розсміялася я, — нехай. Зараз можу собі дозволити.
— То нести кота? — схаменулася Валя.
— Куди дітися? Неси!
Валя радісно прощебетала, що зателефонує, і помчала годувати котів. Їх у неї всього троє — Славко, Стьопка і Шейла. Всі вони стерилізовані, але котяче сімейство час від часу поповнюється знайдами, яких Валя майстерно сплавляє знайомим і друзям. Раніше я відбивалася маминою алергією, але тепер живу в успадкованих від бабусі двокімнатних хоромах сама і причини відмовити подрузі не маю жодної. Цікаво, якого вона екстрасенса відшукає? Я недовірливо гмикнула й витягла з шафи смугасту синю сукню. Ось у чому я піду завтра на набережну. Синій точно мій колір. У синьому я вражаю наповал!
З цією думкою я і заснула втішена, попередньо прокрутивши в голові уявний діалог з Адамом.
На моїх колінах вишивання, тоненька блискуча голочка весело пірнає в білу тканину. Поступово на ній з’являються витончені зелені візерунки. Олександра жваво розповідає про майбутню вечерю своїй маман, очі її сяють, швидкими, непомітними рухами вона поправляє якісь невидимі складочки на сукні. Її сестра читає книгу, але я бачу, що за пів години вона перегорнула сторінку лише один раз. Я вивчаю її руки, такі білі, дві лілеї на зеленому, обличчя, немовби виточене з білої криги, так падає на нього тінь, вії як у русалки. Батько теж читає, але він дійсно повністю поглинений, навіть зморшка на чолі з’явилась, і на звернення дружини відповідає тільки «так-так, люба». Ми у великій вітальні, за вікном швидко темніє, як це буває восени. Атмосфера тиха, сімейна, і я почуваюсь добре, наче я довго шукала щось і зрештою знайшла це.
— Тобі неодмінно сподобається Олексій, Лізо, — щебече Олександра, — він душка! Може, з ним приїде і його двоюрідний брат, ми ще не знайомі. Він тільки недавно повернувся з-за кордону. Побував у Франції та в Британії. Мабуть, він матиме що нам розповісти. Думаєш, мені вдягнути блакитне чи зелене?
— Блакитне тобі дуже личить, — відповідаю я, навіть не замислюючись. Голочка швидко ходить в моїх руках. Дивно, але ж раніше я і зовсім не вміла вишивати.
— А ти що вдягнеш, Варю? — питає мати. Вона щось пише у товстенній книзі з розлінованими аркушами, та час від часу зупиняється, потираючи втомлені очі.
— Ще не вирішила, — трохи з запізненням відповідає Варвара.
І я бачу на її обличчі якийсь незвичний вираз. Наче на світлий місяць набігла тінь від хмари.
Трохи пізніше, коли Олександра побажає всім на добраніч і пурхне до спальні, ми з Варею піднімемося майже одночасно. Варя уважно дивиться на мене, але нічого не говорить. Трохи пізніше ми розходимося по кімнатах і лягаємо. Я не можу стулити очей — дивний вираз на обличчі Варі не дає спокою. Чути, як за вікном свистить вітер, місяць, схожий на бліде надкушене яблуко, то виринає з хмар, то ховається за ними.
— Лізо? — двері тихенько відчиняються, майже без скрипу. — Ти ж не спиш?
— Заходь, — шепочу я. — Що з тобою сьогодні було?
Варя повільно підходить до мого ліжка, намагаючись не ступити на стару дошку, щоб підлога не скрипнула, і сідає на краєчок. Я бачу тільки її темний силует: тоненька дівоча фігура у хмаринці нічної сорочки.
— Я повинна тобі де в чому зізнатися, — шепоче вона. — Є одна людина. Один парубок. Він мені дуже дорогий.
Я знаходжу її руку і стискаю у своїй, щоб підтримати, але боюся вимовити й слово.
— Це Олексій, наречений Олександри, — приречено вимовляє Варя. — Він до нас часто приїжджав ще з дитинства, його батько товаришує з нашим. Ми завжди були разом: я, він і Олександра. Ти не пам’ятаєш, ти тоді часто хворіла й тобі не дозволяли їздити далеко… А я потай мріяла, що виросту і ми з ним одружимось. До кожної молитви про рідних я додавала й досі додаю «і раб божий Олексій». Тільки недавно, зовсім недавно я стала помічати, що під час своїх візитів до нас він все більше дивиться на неї, і намагається з нею довше бути, і прагне всюди прислужитися і догодити їй… Цього разу вже всі знають, що він приїхав зробити їй пропозицію та заручитись. Я знаю, ти зрозумієш мене. У дитинстві, коли ми бували у вас в гостях, ти завжди зберігала мої секрети. І цей я не могла більше нікому довірити…
Я обіймаю Варю, вона тихенько плаче у мене на плечі. І я розумію, що тут ми нічого не вдіємо. Це перше кохання. Його просто треба пережити.
— Ти не думала відкритися йому? — обережно запитую я.
— Що ти! Та хіба я посмію красти щастя у сестри?! Вона завжди мріяла за нього вийти заміж. Та якби я і зважилася, я перед ним слова пром-м-м-мовити не з-з-зможу, — дівчина тремтить, я вкриваю її своєю ковдрою. Ми лежимо, притиснувшись одна до одної, і я намагаюсь зігріти її.
— Може, спробуй написати листа? — з чого мені такі ідеї приходять у голову, я не знаю, але слова щось надто легко злітають з губ.
— А якщо все відкриється? — з жахом запитує Варя. — Сестра мене зненавидить!
— Не стане — вона дуже добра. А ти ще й смілива. Попроси в листі зберігати все в таємниці. Він зрозуміє, адже він шляхетна душа, правда? Ти нічого не втратиш. Або він відповість взаємністю, або ні — адже він з Олександрою навіть не заручений, тож зарано кликати його її нареченим. Можуть у нього бути почуття до тебе? Що як раптом твоя уявна неприступність зуміла охолодити їх? А якщо немає — принаймні ти дізнаєшся й між вами не буде недомовленості, — я намагаюсь говорити розсудливо і спокійно.
— О так! Ти маєш рацію, — Варя рвучко цілує мене в щоку, але промахується і потрапляє в брову, — завтра ж напишу йому! Ти найкраща у світі кузина!
Вона легко зісковзує з ліжка, завмирає в смузі місячного сяйва, перекидає довгу косу через плече. Шелестить нічна сорочка, тихо поскрипують двері, і ось її вже й слід прохолов.
Я відкидаюся на подушки та…
Що я наробила! Оце я порадила бідній дівчині! Що тепер буде! Ото дурницю вигадала. Я схопилася й озирнулася. Моя кімната, старенькі радянські меблі, серед нового тільки журнальний столик.
Потихеньку я заспокоююсь. Це всього лише сон. Можливо, і не буде жодного листа Тетяни до Онєгіна. Ми з Валентиною сходимо до ворожки, або до психотерапевта, у найгіршому разі, і це припиниться. А поки мені час на набережну. Працювати.
Футболка, босоніжки, швидкий погляд в дзеркало, і я бадьоро збігаю сходами. Комунальні служби прекрасно піклуються про мою фізичну форму, бо ліфт в нашому будинку працює в кращому разі два місяці на рік, і навіть тоді я побоююся ним користуватися. Колись у дитинстві я на цілу годину застрягла в ліфті, поки підіймалась з третього поверху на шістнадцятий до своєї подружки. Відтоді я завжди підіймалась до неї тільки пішки. Ніхто не міг мене вмовити користуватись ліфтом. Як згадаю, як там миготіло світло, холодний піт проступає на чолі.
На набережній було повно народу: юні парочки прогулювалися широким бордюром, на лавочках грали в шахи пенсіонери, пильно стежили за поплавками рибалки-аматори. Я сіла, як завжди, навпроти кав’ярні: цього разу я без складаного стільчика, тому лавочка цілком підійде. Розгорнула на колінах блокнот і стала швидко накидати обриси білосніжної золотоверхої каплички, що виднілася трохи вище, за деревами. Ну, начебто я ні на кого не чекаю. Горда панянка. Я повністю занурилась у своє заняття, коли з боку кав’ярні, як і минулого разу, з’явився Адам, у простих сірих джинсах і білій сорочці, з одною темно-бордовою трояндою на довгому стеблі.
Я поспіхом згорнула блокнот.
— Ані хвилиночки без діла, — заграваючи і з щирим усміхом промовив він. Який приємний у нього голос: такий глибокий, мов повноводна річка! (Боже, що за порівняння у моїй голові!) Я підвелась і сховала блокнот під пахву.
— На нас чекає таксі, — вже серйозно сказав Адам, — хотів показати тобі одне місце. На другому побаченні ми можемо перейти на «ти»?
Я милостиво кивнула й дозволила йому провести себе до чорного «Рено». Адам відвіз мене в невеликий, але милий і трохи запущений парк, в якому я не була вже давним-давно. Там ми зручно влаштувалися на широкій лаві. Він розстелив між нами рушник і витяг з невеликого кошика бутерброди з сиром, два пластикових стаканчики, по вінця наповнені стиглою малиною, і термос.
— Оце нічого собі! — захоплено вигукнула я. — Та ти знаєш, чим підкорити дівчину!
За їжею ми знову базікали, і між нами не було незручності й вимушеності. В основному говорила я: про своє життя, про першу нещасливу закоханість в школі, про навчання, про перші свої роботи, про те, як їздила в гори з наметами і як відзначала день народження в ліжку, коли у двадцять років захворіла на вітрянку, і ще про те, як кожні літні канікули варила варення з груш і яблук, коли жила в селі у бабусі, і багато про що інше. Йому було цікаво все. Я бачила, що він слухає мене, а не просто спостерігає за рухами моїх губ. Він говорив про себе коротко і стримано, не приховуючи чогось, але і не розповідаючи занадто багато. Його мати народилася в Польщі, тому він отримав таке незвичайне ім’я. В університеті він не був відмінником, але віртуозно списував, мабуть, завдяки гарній зоровій пам’яті деякі знання і затрималися. З дитинства він малював на шпалерах, на підлозі та на будь-якій доступній поверхні, тож батькам довелося купити йому акварельні фарби, олівці й альбом в чотири роки. У школі він незмінно вигравав всі конкурси з малювання, але в університеті розчарувався у своїх здібностях. Він закинув живопис; повернувся до нього через роки, колишнього натхнення в собі відшукати не зміг. Він трохи усміхався, розповідаючи це, але відчуття, що було щось важливе, про що він не згадує, не покидало мене. Проте не на другому ж побаченні витягати все з бідолахи!
Наші губи все ж зустрілися, і це сталося так спонтанно й невимушено, що я й отямитися не встигла: м’ята і суниця, легкий присмак п’яної вишні. Як давно я нікого не цілувала? Думка промайнула і зникла. Ті цілунки не рахуються тепер, коли я поцілувала Адама так просто й щиро. Тільки трошки вколола серце згадка про Данила. Вколола і зникла — вже багато часу минуло.
Повернувшись додому, я влаштувала невеличке прибирання, щоб прийти до тями. Від чого? Від єдиного поцілунку, першого за останні кілька років? Зателефонувати кому-небудь, розповісти? Ні, дзуськи. Це моя таємниця. Як давно у мене не було гарної таємниці! Наспівуючи саундтрек з улюбленого серіалу, мабуть-таки трохи фальшиво, я підійшла до полотна. Я знаю, сьогодні у мене зустріч з натхненням.
Я пропрацювала до глибокої ночі.
— Лізо! Варю! Приїхали! — кличе Олександра, і так збуджено бринить її голос. — Олексій і Андрій приїхали!
Варвара кидає на мене схвильований погляд, накидає мереживну хустку на плечі й збігає сходами. Алеєю до нас прямують двоє симпатичних юнаків — справжні грецькі напівбоги. Назустріч їм поспішає прислуга, щоб підхопити багаж. Олександра вся зашарілася і ховається за сестру, як дитина; власне, їй і є всього сімнадцять років.
Сім’я вітає гостей. Я намагаюся триматися скромно, але крадькома розглядаю юнаків. Олексій високий, стрункий і блідий, з трохи гордовитим обличчям. Андрій темноволосий, з відкритою усмішкою, і… він дуже схожий на портрет в медальйоні. Я нічим не видаю подиву, але за обідом продовжую стиха розглядати його. Ні, помилитися я не могла — та ж зачіска, ті ж серйозні очі, тільки портрет зроблений трохи раніше, роки на два. Варвара майже не їсть, і я тихенько штовхаю її під столом. Вона здригається і виправляється, але за хвилину знов не доносить ложку до рота. Мати несхвально хитає головою і каже щось про апетит молодих дівчат. Олександра, навпаки, видається щасливою, і відкрито всміхається Олексію. Коли подають на десерт пиріг з солодкими яблуками, я помічаю, що Андрій не відводить від мене очей, хоча сам говорить про полювання з Іваном Сергійовичем.
— Як справи у вас вдома? — запитує батько сімейства.
— Непогано, — відповідає старший брат, Андрій, — врожай цього року був вдалий. Господарство в цілковитому порядку.
— Батько вважає, що до весни ми зможемо викупити сусідню ділянку та об’єднати з нашою землею, — додає Олексій, — він дуже захопився сільським господарством.
Іван Сергійович задоволено хитає головою.
— Батько проти мого вступу на службу, — похмуро вимовляє Олексій.
— Ах, Олексію, звичайно, ви ж потрібні своєму татові вдома! — вигукує Олександра.
Юнак киває.
— Я розумію його бажання… але хіба зможу я жити, прив’язаний до будинку й землі?
— У цьому немає нічого поганого, адже й ми саме так і живемо, — невдоволено зауважує Іван Сергійович.
Сестри обмінюються поглядами, які означають «тут неймовірно нудно», але мовчки продовжують їсти.
Я посилаю підбадьорливий усміх Олексію, але його брат, здається, відносить її до себе й так і свердлить мене очима.
Розбудив мене надокучливий і різкий телефонний дзвінок.
— Вставай! — командним тоном заявила Валентина. — Ми йдемо до екстрасенса!
— Чудово, — я не до кінця прокинулася, і голос через це звучав трохи дивно. — Нічого смішнішого не придумала!
— Ти що, забула, роззява ти отака? Сама ж просила, дурненька!
Я скотилася з ліжка прямо у ковдрі й сіла, притулившись до нього збоку.
— Згадала… О котрій? І коли ти мені кота принесеш?
— Завтра! А сьогодні, подруго, ми з тобою об одинадцятій зустрічаємося у твоєму магазині і йдемо, куди я скажу!
— Звучить загрозливо…
— Авжеж!
Валя кинула трубку — помчала, напевно, до своїх котів. В ту саму хвилину знову задзвонив телефон. Це Тетяна.
— Лізко! Де тебе чорти носять? Чого не дзвониш?
— Я не дзвонила всього два дні, — простогнала я, відчуваючи муки совісті.
— Зізнайся, закохалася?
— Господь з тобою! Не в наші роки! — пожартувала я.
— Дитина штовхається, — діловито повідомила Таня, — приходь послухати.
— Неодмінно. Як Васько?
— Задоволений як слон. Передавав привіт.
— Йому теж, — позіхнула я, — мені час крамницю відкривати.
— Добре, йди, трудівниця. Мені теж час.
Я відчинила шафу, одягла те, що трапилося першим, і вибігла на роботу, на ходу доїдаючи круасан.
Валька прийшла хитра і загадкова, веліла мені скоріше замкнути крамницю і повісити табличку «Скоро буду». Табличку я не повісила, щоб не вводити в оману покупців, але надряпала на шматку картону номер телефону і встромила його у вітрині. Про всяк випадок.
Ми поїхали маршруткою, що увесь час жалібно деренчала, кудись на околицю, до симпатичного двоповерхового будиночка, пофарбованого в жовтий, з садовими гномами й крихітними фонтанами по обидва боки посипаної гравієм доріжки. Гарно зараз живуть екстрасенси!
Валя сміливо постукала, і нам відчинила висока жінка в яскравій хустці, накинутій на плечі, й сірій сукні до підлоги. Її обличчя могло б здатися досить молодим, але майже сиве волосся, заколоте шпильками, вказувало на вік ясновидиці — їй було близько шістдесяти. Всміхаючись, вона запросила нас усередину. В кімнаті не було нічого моторошного, що викликало б думки про потойбіччя. Тільки склянка з водою на столі та кілька різнокольорових свічок у свічниках. В іншому, за винятком сюрреалістичних картин на стінах, житло екстрасенса мало цілком звичайний вигляд, і навіть, на моє розчарування, геть не видавалось страшним.
— Називайте мене Марією, — сказала вона і жестом вказала на світлі крісла, заслонила щільні штори й запалила жовту свічку. Кімната відразу здалася більш таємничою. Жінка простягла мені жменю дрібних різнокольорових камінчиків, які витягла з шухляди комода, і звеліла потримати, подумки промовляючи своє питання.
Я слухняно стиснула камінці в жмені.
— Тепер висип на стіл.
Я так і зробила, і Марія з цікавістю стала розглядати їх, тримаючи в правій руці свічку. Вона видавалась дивно зосередженою, і разом з тим від неї віяло впевненістю і спокоєм.
— Тебе турбують сни, — зробила висновок вона, — і вони пов’язані з предметом, який знаходиться у твоєму домі, але тобі не належить.
Валя тихо ахнула, і я, зізнатися, була вражена. Тим часом жінка зняла з пальця каблучку, кинула її в склянку з водою і стала уважно вдивлятися в неї. Ми завмерли, не сміючи поворухнутися.
Раптово обличчя Марії змінилося, вона насупилася і швидко заговорила:
— Позбудься речі, позбудься, а то біда трапиться! І, головне, не довіряй нікому, їдь краще кудись, і не говори, куди! Не снів тобі треба боятися, а людей! Сни тобі допоможуть, а люди можуть погубити. Тебе чекає втрата і розчарування.
Вона різко видихнула і замовкла, дивлячись на мене в упор.
— У тебе, — звернулася Марія до Валі, — вийде те, що ти хочеш почати. Чекай на важливу зустріч. Тепер ідіть.
Я потягнулася до гаманця, але Валя прошепотіла мені на вухо «все сплачено», і ми вийшли.
— Думаєш, вона справжня ясновидиця? — із сумнівом промовила я. — Це ти їй наспівала про сни?
— Ні, що ти! — замахала руками Валя. — Справжня, справжніше не буває. З усього виходить, що тобі краще виїхати на час, щоб уникнути біди.
Я знизала плечима.
— Зараз би ремонт робити, а не бігти, як заєць. Та й…
— Що? — зацікавилася Валька. — Кавалер завівся?
— Завівся? Він тобі не блоха якась…
— Не треба оце мені тут! Хто-небудь є?
— Є, — неохоче визнала я, — але все в стадії початку стосунків.
— Як ти почуваєшся поруч з ним? — Валя увімкнула диванного психолога. Цього було не уникнути.
— Наче він дуже хворий, і тільки я можу його вилікувати, — без тіні посмішки відповіла я. Я справді так почувалась… і це тішило й хвилювало.
Повернувшись до крамнички, я задумалася про пророкування, але ненадовго — треба було приймати товар. Уже пізніше, ввечері, я згадала, що так і не запитала Вальку, що ж такого нового вона почала. Я потягнулася за телефоном, щоб зателефонувати їй, і побачила повідомлення від Адама. «Хотів би побачитися знову, як щодо походу до театру в суботу ввечері?» Я хмикнула і відповіла: «Так, безумовно». Схоже, поки що я нікуди не втечу.
Театр я любила з дитинства. Не тільки те, що відбувалося безпосередньо на сцені в колі світла, хвилювало й заворожувало. Швидше, якийсь особливий запах, темрява, важкі складки завіси й приглушений шепіт в залі відчиняли для мене двері в особливий світ. Зараз все було трохи по-іншому. Я відчувала руку Адама на моїй, і це змушувало мене зосередитися на своїх відчуттях: тепла хвиля з маківки до кінчиків пальців ніг, наче мене занурили в літнє море, бірюзове із сонячним золотом. Я не відривала очей від сцени, але в той самий час намагалася зрозуміти, що всередині мене відбувається. Чи хочу я бути тут і з ним насправді? Чи закохана я в нього? Чи ставить він собі те саме запитання?
Він злегка торкнувся губами мого волосся, так природно і… несподівано. Мені подобалися його милі й ненав’язливі залицяння, те, що він ніколи не переходить межу, його старомодна чемність. Може, справа саме в тому, що він мені подобається? Я з зусиллям повернулася до п’єси. Цю я знала мало не напам’ять. Саме зараз Сірано прикинувся Крістіаном заради щастя своєї Роксани. Оце любов, коли є готовність пожертвувати всім, навіть своїм щастям, заради дорогої людини. Стала б я жертвувати всім, що у мене є, заради Адама? Я чесно відповіла собі «ні». І з полегшенням видихнула. Заради нього я не накою дурниць. Вже скоїла у своєму житті достатньо.
