— Давай ще раз? — ну й лисиця.
— Давай.
— Я не дуже хочу говорити про те, як минув мій день.
— Добре. Тоді можливо ти хочеш поговорити про щось інше?
— Ні, не хочу.
Я замовкаю. А що далі казати взагалі? Після цією фрази має якось продовжуватися розмова чи це буде неекологічно???
Мій мозок зараз вибухне. А вона рже. Ні, ну добре, що їй весело, але це ж знущання!
— Це довга історія.
Такими словами починається моє випробовування на емпатію, бо слова ці не мої, як зазвичай.
Однієї цієї фрази мені вистачає, щоб зрозуміти, що за цією людиною стоїть ще одна людина, і що вона не готова про неї розповісти. Адже дечому варто залишатися там, де воно є? Тільки-от минуле чомусь ніколи не стоїть в минулому.
Я притуляю її до себе. Я ж просто запитала як в неї пройшов день, а вийшло ось це. Я гладжу її волосся, перебираю візерунок светра. Вона зітхає і нарешті розслабляється.
Скільки таких відповідей вона чула від мене? Страшно уявити, бо насправді дуже багато. І зараз я ніяк не можу пригадати її реакцію. Скільки людей стоїть за її довгими історіями чи про скількох з них вона вже змогла розповісти? А я?
Ніби кожного разу, коли ставлю запитання, забуваю подивитися у дзеркало. Це довга історія навіть для мене.
Довжиною у… скільки? У життя виходить.
Вона муркоче щось беззмістовне і відстороняється. Каже, що хоче випити. Я сподіваюсь, що води чи чаю. Вечір ж вже. Я багато на що сподіваюсь.
І все ж моя благовірна перейняла в мене тільки фразу, ніяк не тактику. За відмовкою має йти питання, а вона мовчить. Ну як я можу не почати розпитувати, як?
— Я можу чимось тобі допомогти?
Вона заперечно хитає головою. Схоже, між чаєм та водою вона не обрала: поставила чайник і відпиває зі стакану.
— Тоді може розповісти про щось? В тебе була сьогодні важлива зустріч, але якщо ти не хочеш про неї говорити, я сьогодні їла смачнющий бісквіт…
Мені вдається. Вона хмикає, вивчає мене поглядом ще з півхвилини, але відвертається, ніби в очікуванні чайника. Вона ніколи так не робить.
— Чи хочеш ми мовчки дивитимося нову серію? Це звісно детектив, при чому дуже дурний і очевидний, тож буде складно, але…
— Годі.
Її голос звучить незвично грубо.
— Це не мені некомфортно в тиші, а тобі.
Я завмираю. То он про що вона думала весь цей час: їй не добре, а вона знов мусить піклуватися про мене.
— Вибач, — промовляю я. Вона розвертається до мене і, здається, на її плечах ще більше втоми, ніж було до цього. — Ти права. Я мала запитати раніше. Тобі потрібна моя допомога?
Вона посміхається і качає головою. Добре, це легше. Екологічна комунікація те, чому я тільки вчусь, і інколи це дається дуже тяжко. Мій мозок не хоче працювати у режимі рації чи комп’ютера. “Прийом-прийом.” чи “Вхід-вихід” — йому замало інформації і це викликає у нього недостатньо сильний страх, щоб битися чи бігти, але достатній, щоб я почувалася не дуже. Тривога називається.
Добре. Ворог названий, то я зможу його пересилити.
— Добре, тоді я можу піти і залишити тебе саму, можемо подивитися серіяли чи щось інше мовчки, можу залишитися з тобою і відволікти історіями, або ж просто помовчати. Який варіянт би тобі більше підходив?
Вона знов посміхається. Я порушила протокол. Чому взагалі у спілкуванні має бути протокол?! Вона чекає, поки я виправлюсь.
— Давай ще раз? — ну й лисиця.
— Давай.
— Я не дуже хочу говорити про те, як минув мій день.
— Добре. Тоді можливо ти хочеш поговорити про щось інше?
— Ні, не хочу.
Я замовкаю. А що далі казати взагалі? Після цією фрази має якось продовжуватися розмова чи це буде неекологічно???
Мій мозок зараз вибухне. А вона рже. Ні, ну добре, що їй весело, але це ж знущання!
Вона підіймає кулачки.
— Давай, згадуй! — шепоче.
Я роблю глибок вдих.
— Тобі комфортно продовжувати цю розмову? — це такі зусилля волі!
— Так. Дякую, що турбуєшся за мене.
— Так, завжди будь ласка.
Вона сміється. Вирішила змилуватись.
— Мені б дуже допомогло, якби ти просто обійняла мене і побула поруч. Можеш говорити. я тебе послухаю. Можеш помовчати, я мовчатиму з тобою. Але не йди, будь ласка. Мені шкода, що сьогодні я не можу реагувати так, як би ти того хотіла.
Я підіймаю на неї погляд. В мені народжується маленька надія.
— Випробування завершено?
Вона сміється і стукається лобом в мого. Я видихаю від полегшення.
— По ідеї ти ще мала сказати, що все добре, але так, завершено. Ти гарно вчишся.
— Так, звісно, все добре! Чому я маю це говорити, це ж очевидно!
— Бо інколи я боюся, що це не так, і мені хотілося, щоб ти казала не тільки, коли щось погано.
Я дивлюсь їй прямо у очі. Ну, тепер в неї хоча б кращий настрій.
Ще й чайник закипів.