Крок перший: портрет.
Клері ніколи не думала, що власні ескізи можуть бути настільки набридливими. Але вже п’ятий за останню годину метелик позбавив її хоч якогось задоволення від малювання. Половина нового скетчбуку пішла на замальовки рослин різного рівня складності, тварин і деталей інтер’єру Інституту, тож Клері, вимальовуючи останній візерунок на крилі метелика, вирішила, що з неї досить. Якщо вже їй доводиться сидіти тут, то нудьгувати вона не збирається.
Потоптавшись трохи у коридорі і думаючи, куди б це податися, Клері вирішила просто обійти Інститут, і нехай ноги самі заведуть її в якесь цікаве місце. Їх вибір впав на зброярню.
Намалювати щось — непогано, а от когось — взагалі чудово. Так подумала Клері, побачивши Алека у кінці кімнати. Він чистив зброю. Клері завмерла біля дверей, не впевнена, чи не відішлють її якомога далі за прохання, яке вже сформувалося на кінчику її язика. Вона знала, що Алек помітив її, але той вперто ігнорував її присутність. Або ж чекав, поки вона сама нарешті заговорить і скаже, для чого заперлася в зброярню без жодної зброї в руках чи наміру до тренування.
— Алеку, привіт, — обережно вітається Клері й підходить ближче. — У мене є прохання до тебе, якщо ти не проти, — вона робить спробу всміхнутися, але хмурий вираз обличчя Алека аж ніяк не сприяє щирій усмішці. — Це не завадить твоїм… твоїм справам, — додає вона, кивнувши на клинок у його руках.
— Чого ти хочеш? — холодно запитує хлопець, піднявши на неї погляд.
— Можна тебе намалювати? — швидко, щоб не передумати, випалює Клері й підіймає етюдник у своїх руках вище.
Алек секунду просто дивиться на неї, не приховуючи свого здивування, а потім підіймає брову у відвертому роздратуванні. На його обличчі завжди був схожий вираз, Клері його іншим не пам’ятала, але зараз він, здається, вирішив вбити її поглядом.
— Може, ти краще Джейса намалюєш?
Клері очікувала це почути. Очікувала, але все одно помітно замутилася й розчаровано звела брови до перенісся.
— Вже малювала, багато разів, — спокійно промовляє вона й, випередивши нову пропозицію, додає: — Іззі теж. Я, здається, усіх знайомих вже намалювала. Навіть котів Маґнуса. І самого Маґнуса також, — Клері ловить кам’яний погляд Алека й знизує плечима. — А тебе ні.
Він кілька довгих, наповнених дивною напругою секунд розглядає її, а потім байдуже киває.
— Валяй.
Клері мимоволі всміхається, стримує себе, щоб не підстрибнути від радощів, і по-діловому сідає у кутку, навпроти Алека.
— Я не заважатиму, — говорить вона, і ці слова стають останніми на найближчу годину.
Зазвичай Клері любила слухати музику під час малювання, але тиша у деяких випадках надихала її не менше. Алек очікувано не робив спроби заговорити, дівчина теж вважала це зайвим, і в цій тиші між ними зовсім не було напруги. Навпаки, вона повнилася легкістю і комфортом.
Так і працювали. Грифель олівця завзято рипів під пальцями Клері, створюючи все нові й нові лінії та штрихи на папері. Алек час від часу гримів мечами, полірував клинки з тихим звуком тертя металу і тканини.
Піднімаючи погляд від етюдника, щоб піддивитися якусь деталь, Клері час від часу зустрічала погляд Алека, іноді непроглядний, іноді підозрілий, але вона не встигала роздивитися, оскільки він одразу опускав очі.
Коли момент останнього штриха минає, Клері розправляє плечі, задоволено окидає поглядом свою роботу. Вийшло навіть дуже добре.
— Я все, — з легкою усмішкою говорить вона і підводиться. — Дуже дякую.
Клері ще раз кидає погляд на свій малюнок, закриває етюдник і вже збирається покинути зброярню, але перед самим виходом дорогу їх загороджує Алек. І як лише зміг так швидко опинитися в іншому кінці приміщення?
— Мені показати не збираєшся? — з дещицею обурення питає він і твердо стає перед Клері на дві ноги, без слів говорячи, що вона ніколи не піде, поки Алек не побачить її малюнок.
Клері вагається лише кілька секунд, не знаючи, чи варто, але все ж вирішує показати. До того ж в очах Алека видно трохи інтриги, яким би байдужим він не хотів здаватися.
— Гаразд, — киває Клері, розгортає етюдник на потрібній сторінці й віддає його у вимогливо протягнуту руку Алека.
Той розглядає малюнок так наполегливо, ніби справді знається на усіх тонкощах академічного мистецтва і хоче висловити свою експертну думку. Клері мимоволі затамовує подих, чекаючи на його реакцію.
— Гм, — видає Алек, схвально піднявши брови, а потім переводить погляд на Клері. — А роги де?
Клері губиться на мить від несподіванки, а потім всміхається.
— Вибач. Забула домалювати.
***
Крок другий — млинці.
Клері йшла шукати Іззі, коли почула дивний шум на кухні, і одразу ж повернула туди, не сумніваючись, що знайде мисливицю саме там.
Та Ізабель на кухні не виявилося. Натомість там виявився Алек. Клері зупинилася на вході, ставши свідком дуже дивної картини: на плиті стоїть пательня й агресивно плюється олією, у двох метрах від неї завмер Алек і агресивно свердлить пательню очима. На стільниці навалена купа мисок, ложок і упаковок з-під продуктів, все це щедро присипано борошном, як і плече Алека. Схоже, у всіх Лайтвудів присутня любов до готування і нульові навички в цьому.
— Доброго ранку, — говорить Клері, ступивши кілька кроків вглиб кухні й даючи про себе знати.
Алек рефлекторно повертає до неї голову. І Клері може поклястися, що його щиро роздратований погляд здатен розігнати натовп нечисті, якби такий тут з’явився. Чомусь хочеться хоч раз побачити, як він так само щиро радіє чомусь. Але Алек і радіє — то речі, які, мабуть, дуже рідко стоять поряд.
— Може, тобі допомогти? — пропонує Клері, кинувши погляд на пательню, яка припинила виштовхувати з себе олію і тепер просто обурено шипить.
Алек знизує плечима, мовляв, роби, що хочеш, і відходить ще на крок від плити.
Клері проковзує повз нього до стільниці, на ходу вимкнувши конфорку під пательнею. Знайшовши для себе фартух, вона вдягає його і ще раз окидає уважним поглядом ситуацію на кухні.
— Що ж, почнемо. По-перше… — Клері дістає з кишені телефон, вмикає музику, і залишає його на краю стола. Сама ретельно вимиває руки й пробує на смак трохи тіста. — Надто солоне. Скажи чесно, закохався? — вона всміхається, глянувши на Алека.
— Ближче до справи, — просить Алек, склавши руки на грудях. Схоже, від бажання все ж таки зробити млинці він відмовлятися не збирається.
— Добре, ця пательня не підійде, надто товста, — Клері слухняно і з ентузіазмом береться за справу. — Помий її, а я поки виправлю тісто. Його потрібно робити трішки рідшим. Молоко ще є?
— Ем, ні, — дещо присоромлено відповідає Алек і знімає з плити «неправильну» пательню. — Це вже третя моя спроба.
— Тоді підійде і вода. Бачу цукор, не бачу олії.
Алек передає Клері потрібну пляшку і мовчки спостерігає за тим, як вона перероблює тісто, пояснюючи кожен свій рух. І так, це справді зрозуміліше, ніж в рецептурних книжках.
Поки дівчина возиться з цукром, олією і борошном, Алек заходиться прибирати зі стільниці увесь той гармидер, що він створив раніше. Музика на фоні робить процес веселішим і легшим, тепер Алек розуміє, навіщо Клері її увімкнула. Тільки підбір пісень в її плейлисті його дивує час від часу.
— Це якась нова пісня Саймона? — в якийсь момент питає він і саркастично посміхається. — Звучить жахливо.
— Ти щойно образив двох чудових людей, Алеку, — говорить Клері, з жартівливим обуренням скосивши на нього очі. — По-перше, Саймона. У нього прекрасні пісні, і щоб це зрозуміти, їх треба хоча б послухати.
— Це натяк на те, що я почав його слухати? Нізащо.
— По-друге, Брюса Спрінґстіна. А ще мене.
— Ти казала тільки про двох людей, — помічає Алек і знову посміхається так, що хочеться дати йому дружнього, але справедливого запотиличника. Чого Клері, звісно, не зробить. Вона ще хоче жити.
— Будеш пробувати смажити? — натомість питає вона і дістає з шафки тонку пательню. — Це не так вже й важко, якщо набити руку.
— Можливо, — Алек ухиляється від прямої відповіді, але все ж відходить до раковини, щоб вимити руки від борошна.
Коли пательня нагрівається, Клері виливає на неї першу порцію тіста. Пояснює Алеку, яким способом краще розподілити його по всій поверхні пательні, а також коли і як краще перевернути млинець на інший бік.
— До речі, правило «перший млинець нанівець» на мене не поширюється, — задоволена сама собою, говорить Клері, викладаючи на велику пласку тарілку перший, ідеально круглий і рум’яний млинець. — Спробуєш?
Алек киває і займає місце Клері біля плити. Дівчина спостерігає, як він виливає на пательню порцію тіста, як не зовсім рівно, але впевнено розподіляє його по всій гарячій поверхні.
— Як зрозуміти, що вже час перевертати? — питає він, пильно придивляючись до свого першого млинця.
— По вигляду, але це приходить з практикою, зараз не роздивишся, — Клері залишає Алека біля плити самого і крокує до холодника. — Коли він буде готовий, ти зможеш його підійняти. Орієнтуйся поки по цьому, — вона відчиняє холодильник і заходиться діловито там щось шукати. — Треба додати чогось соковитого і кисло-солодкого.
Клері дістає невеличку глибоку мисочку з полуницями й з усмішкою показує її Алеку.
Алек кидає на неї погляд, а потім вертає всю увагу на свій млинець. Чекає ще кілька миттєвостей, а потім перевертає його. Край млинця трохи чіпляється за бік пательні й складається у тому місці вдвоє.
— На мене поширюється, — зітхає Алек.
— Пробуй ще, — киває Клері, яка вже дістала дощечку і з ентузіазмом нарізає полуницю маленькими кільцями. І з не меншим ентузіазмом вхоплює по маленькій полуничці з миски час від часу і відправляє до рота.
— Обов’язково усе їсти, поки готуєш? — з сумнівом запитує Алек.
— Так, звісно! — відповідає Клері так, наче він спитав якусь дурницю. — Це важлива деталь у процесі. Спробуй, — вона простягає йому мисочку з полуницями.
Алек секунду вагається, а потім все ж бере ягоду з миски.
***
Крок третій. Квіти.
Де Клері точно не очікувала побачити Алека, це в оранжереї. Зазвичай вона йшла сюди тоді, коли хотілося побути наодинці з собою і своїми думками. Тут ніхто нічого не радив їй, ніхто не вважав, що знає здібності Клері краще за неї, ніхто не повчав «несправжню» мисливицю. Тут була лише вона сама і рослини навколо.
Але сьогодні ця мовчазна розмова сама з собою перервалася шерехом зі сторони барбарисових кущів, звідки секундою потому вийшов Алек, з розгубленим виразом обличчя, аркушем паперу і кошиком у руках.
Він помічає Клері, окидає швидким поглядом її та плед, на якому вона лежить, і хмуриться.
— Феїрчайлд? Що ти тут робиш?
— Я просто… — Клері сідає і спрямовує на Алека невпевнений погляд. — Іноді я прихожу сюди… подумати, розумієш?
— Розумію, — киває хлопець і втрачає до цієї теми будь-який інтерес.
Він, здається, збирається піти, але Клері чомусь хочеться його зупинити. Та й цікаво взагалі, що тут робить він.
— А ти за чим тут? — питає вона, з цікавістю кинувши погляд на аркуш в його руці.
— Я, ем… — Алек і сам заглядає у свій список невідомо чого і знизує плечима. — Тут Маґнус попросив дещо для нього зібрати, але… я не дуже знаюся на квітах.
— Може, я зможу допомогти? — слова самі по собі вилітають з Клері, але вона справді не проти допомогти. Тим паче збирати квіти це не зброю чистити чи тягати мати в залі для тренувань. Легше, веселіше і загалом цікаво.
— Може, — Алек знизує плечима ще раз.
Клері підозрює, що ці незручні рухи з’явилися в його поведінці через неї. Не те щоб вона вважала себе такою впливовою, але раніше Алек кидав в її сторону лише презирливі погляди. Іноді дивився як на зайву. Іноді взагалі удавав, що її не існує. Але згодом його ставлення до Клері дещо змінилося, та і їхнє ставлення одне до одного загалом. До міцної дружби їм було далеко і, можливо, Алек просто ще не вирішив, як поводити себе поряд з нею.
— Якщо я тебе не відволікаю.
Клері розпізнає це як згоду і підводиться. Взуває свої туфлі й підходить до Алека, щоб заглянути у список.
— О, латинь, — дивується вона, прочитавши кілька перших слів. — Із цим у мене поки є проблеми.
— А я для чого тут? — говорить Алек і вказує пальцем на перший рядок в списку. — Перше це папороть, її я вже знайшов. Далі гусятник, і я навіть не уявляю, як він виглядає.
— Гусятник… — задумливо тягне Клері, а потім здогадується. — Це, мабуть, гусячий перстач.
— Що?
— Це така рослина з дрібними жовтими квітами й гострим листям. Я бачила такі по дорозі сюди. Біля посадки королиць.
— Ще б я знав, як виглядають королиці, — зітхає Алек.
— Як ромашки.
— Зрозумів. Ходімо.
Алек раптом рушає з місця різким тихим рухом мисливця і знову губиться серед барбарису. Клері поспішає за ним. Знаходить його на стежці, що веде на вихід з оранжереї повз велику посадку з різноманітними квітами.
— Тож, дрібні жовті квітки, так? — перепитує Алек, коли вони виходять до посадки і йдуть повз неї, уважно придивляючись до рослин.
— Ага, — киває Клері й вказує рукою вперед. — Он королиці, нам туди.
— Чому Маґнус тебе не попросив це зібрати? — бурмоче собі під ніс хлопець, на ходу зазираючи в аркуш. — Або якогось фейрі.
Клері всміхається на це.
— А ти пустив би фейрі в оранжерею Інституту?
— Звісно, ні. Якщо побачиш десь амарант або, ем… курячу сліпоту — кажи.
— Добре.
— Як взагалі відрізнити це, — Алек зупиняється біля того самого гусятника і сідає навпочіпки, — від курячої сліпоти?
Клері дістає телефон з кишені.
— Зараз заґуґлимо.
Алек набирає невеличкий букет з довгих яскраво-зелених листків і жовтих квіток, кладе в кошик до папороті й продовжує читати список.
— Примарна орхідея. Вона типу біла?
— Типу молочна, — підказує Клері, порпаючись в ґуґлі в картинках курячої сліпоти. — А ще в неї дивна форма.
— Звідки ти це все знаєш? — Алек підіймає на Клері погляд.
Та ловить його, відволікшись від телефону, і знизує плечима.
— Не знаю. Я багато часу на вулиці провела в дитинстві. Дот дуже любила квіти. І мама теж. А ще наша сусідка завжди розводила шикарні клумби. Я колись плела віночок з кульбаб для Саймона на його виступ, і він…
— Добре-добре, залиш мене без цих подробиць, — просить Алек і всміхається куточками губ. — Що ж, далі в нас амарант, кам’яна троянда і… півонія. Хоч щось мені знайомо.
— Тоді почнемо з півоній, я знаю, де вони, — Клері розвертається в іншу сторону і з ентузіазмом крокує по стежці.
— Клері, — чує вона позаду.
— Га? — вона повертає голову через плече.
— Дякую, — говорить Алек і дружньо всміхається. І від цієї усмішки чомусь так тепло на душі. — За те, що допомагаєш.
— Будь ласка, — Клері теж мимоволі всміхається. — Скоро полив, треба поспішати. Ходімо.
Відгуки