Це було великою неочікуваністю чи не для усіх. Пірат з найгіршого покоління Монкі Д. Луффі переміг шичибукая Донкіхота Дофламінго, тим самим врятувавши Дресс Розу від повного знищення. Новини про цю значну та неймовірну подію розлетілися настільки швидко, що Світовий Уряд ще навіть не встиг розпочати застосовувати, якісь засоби аби приховати цю, на перший погляд абсурдну, інформацію. Серед народу почала зароджуватися паніка та нерозуміння: «Для чого пірату рятувати країну від іншого пірата?». Поки занепокоєння серед людей зростало, почало назрівати ще одне питання,—»А де ж винуватець цього всього? Де сам Солом’яний Бриль?».
Відповідь на це запитання була до смішного простою та неочікувано сумною. Тіло парубка лежало на даху однієї із будівель, але був один великий нюанс. Воно було практично бездиханним. Юнак був на межі загибелі. Велика дірка у грудях, що була зроблена останньою атакою Дофламінго. Коли колишній тіньрюбіто зрозумів, що знаходиться на межі поразки, то вирішив поволокти суперника разом із собою на дно.
Ребекка сиділа поруч, плачучи, що є сили. Її герой, герой цієї країни от от помре, а вона не в силах нічого зробити. Луффі сумно усміхався дівчині, а потім, коли та достатньо нахилилася, щось прошепотів. Та від подиву роззявила рота, немов втративши дар мови, але швидко оклигавшись кивнула і подивилась в сторону іншого хлопця.
Трафальгар, який до цього тільки мовчки спостерігав за тим, що відбувається, швидко відвернув погляд. Хоч він і не хотів визнавати, але втратити цього балакучого й непосидючого хлопця йому не хотілось. Ло настільки до нього звик, що наступні ранки без криків та ґевелту, які капітан піратів Бриля створює було б надто незвично.
Найгіршим у цьому всьому було те, що Трафальгар у своєму теперішньому стані був абсолютно безпомічним. Капітан піратів Серця перебував на межі втрати свідомості і навіть свої поранення не був здатен вилікувати, а про рани коханого друга краще було взагалі не думати.
Не встигнувши поринути у власні роздуми аж настільки, щоб не чути нічого Хірург Смерті почув тихий, тремтячий, але чіткий голос дівчини:»Підійди, будь ласка, Луссі хоче тобі щось сказати». Почувши це Трафальгар, незважаючи на біль у всьому тілі, підвівся і ледве доповз до знайомих. Зблизька тіло Луффі виглядало ще більш жахливо. Ребекка допомогла перекласти голову молодшого хлопця на коліна старшого, і швиденько відійшла кудись убік. Ло дивився їй у слід, аж допоки не почув знайомий голос, який його кликав.
—Торао…—Луффі якось жалісливо дивився на нього, й цим ще більше заставляв почуватись жалюгідно,—ну, не відводь погляду, будь ласка.
—Мугівара-я…—в кутиках очей почали збиратись сльози, які було просто неможливо приховати.
—Чому ти плачеш, Торао? Все ж нормально. Я як і обіцяв, переміг Дофламінго. На цьому твоя помста скінчиться. Чи можливо ти плачеш, бо я скоро помру?—Після цих слів стримувати потік власних сліз стало неможливо, і вони полилися, капля за каплею падаючи на це прекрасне, закривавлене лице.— Отже я правий, шішіші. Ну, не сумуй, я й не з таких колотнеч вибирався, от поїм зараз м’яса, і завтра вже як новенький буду.
Звісно це була брехня, після таких ран не живуть, і навіть Луффі це розумів.
—Я просто хотів попросити тебе приглянути за моєю командою, якщо моє лікування трохи затягнеться, ти ж знаєш, які вони…
Не договоривши хлопчина почав кашляти кров’ю. Для Трафальгара це було, немов, ніж у серце. В якийсь момент він перестав дихати, біль від вигляду коханого союзника сковувала груди. Сльози полилися з новою силою. Ще б трохи і Ло відключився би від нестачі кисню, але несильний удар по щоці, начебто, привів його до тями. Він дивився на любого йому парубка квадратними очима. Той в свою чергу і далі сумно посміхався. Погляд був розфокусованим, та йому все ж вдалося покласти руку на потилицю сидячого перед ним чоловіка й нагнути її.
Вуста парубків ледь доторкнулися одне до одного, але цього було досить, аби відчути їх, відчути їх смак та шершавість. Губи Луффі були в його ж власній крові, такій солодкій та одночасно гіркій, вона повністю розмочила обкусані вуста, тому їх шершавість не відчувалась. Уста Ло навпаки ж були всі в пилюці та піску. Це давало неприємне відчуття при доторкані, але Луффі це абсолютно не хвилювало. І ті, і ті вуста були по своєму унікальні на смак. Трафальгара і справді засмучувало те, що він більше ніколи не зможе розпробувувати їх досхочу. Йому не вдасться прокусити їх аж до крові, а потім довго зализувати поранене місце. Не зможе цілуватися так, що болітимуть груди від нестачі кисню. У них просто немає на це часу.
Той майже невагомий дотик був символом того, що вони закохані, хоча й ніколи не скажуть про це в голос. Просто не встигнуть сказати. Ця подія дала Трафальгару ясно зрозуміти, що шляху назад немає, вони з Луффі навіки поринули у вир забуття та шкодувань. Обидва чоловіка мали вдосталь часу, який могли провести разом, насолодитися один одним. Як же ж безглуздо вони його витратили.
Ще тепла рука хлопця, який вже ніколи не здійснить власну мрію, ніколи не стане Королем Піратів, замертво упала на холодний цемент. Солоні кришталики вже просто не могли текти з червоних, набряклих очиць. В той момент у голові Трафальгара зародилася страшна думка, що приблизно через 20 годин, тіло коханого буде таким же ж крижаним. Друга думка була ще більш приголомшлива. Життя Торао більше не мало сенсу, йому вдалося помститися за Кора-сана, хоч і такою ціною.. Ло не зможе собі цього ніколи пробачити. Чому б йому не померти разом з його милим, адже він й так не збирався зустрічатися з власною командою, лікар повинен був померти ще десятки хвилин тому…
Коли Ребекка повернулась через обумовлений час, то узріла жахливу картину. Хірург Смерті і Мугівара Луффі сиділи в обіймах, немов намагаючись зігріти один одного, обігріти уже мертві тіла. Ло так не хотів відпускати свого ненаглядного, що померти в його обіймах здавалося не такою вже й поганою ідеєю. На обох лицях була легка, майже не помітна посмішка, здається парубки були щасливі померти так. Слабкі не обирають як їм померти, але хлопці ж не слабаки.
Після того як шок принцеси минув, то крик дівчини, певно що, чуло усе королівство. Для деяких людей, смерть цих двох піратів була справжнісіньким горем, та мертвим уже було байдуже. Вони поринули у вічний, спокійний та такий до неможливості приторний сон.
І навіть смерть не розлучить їх.
