Прогулюючись Ханамідзакою, Аякс на повні груди вдихав приємний аромат квіту сакури та різноманітні запахи, якими було наповнене тутешнє повітря – а запахів було багато, адже літній фестиваль був у самому розпалі. Хлопець з цікавістю дивився на жителів міста, насолоджуючись приємним легким вітерцем, що грався його рудим волоссям.
«Ото вже цей простолюд – такі метушливі, безтурботні. Влаштуй тут різанину, ніхто й не помітить.» — подумав Провісник і тут же схаменувся. — «Так, дурило, перестань думати про таке. Ти ж типу у відпустці».
Звісно, відпусткою як такою це не було – якби не завдання від Її Величності Цариці, він би зараз продовжував мерзнути у Снєжній, тренуючи новобранців.
***
Вітомір Попадич – молодший лейтенант Фатуї – був одним із підлеглих Синьйори і командиром загону Попадича. Після смерті своєї командувачки загін зник без будь-яких слідів, тож у Снєжній думали, що Попадич та його люди загинули внаслідок операції зачистки в Інадзумі. Однак, доволі нещодавно, вони дали про себе знати, встрявши в сутичку з генералом армії Шьоґунату Куджьо Сарою та місцевим оні Аратакі Ітто. Декількох з них заарештували, ще кількох убили, проте Попадича ні серед одних, ні серед інших не було. Інцидент похитнув і без того напружені стосунки між Інадзумою та Снєжною, тому Цариця прийняла рішення силоміць повернути рештки загону Попадича додому, живими чи мертвими. Цю місію вона довірила «Юному Дворянину» — Тарталії.
***
Якби Попадич був кимось рівня полковника Смірнова, тоді завдання вимагало б чіткого плану і максимального рівня обережності; злякаєш раз – потім ще тисячу років шукатимеш безрезультатно, хоч додому не вертайся. Однак вистежити Попадича і тримати його на короткому повідку так, аби той взагалі нічого не підозрював, виявилося неймовірно простою задачею.
«Ми можемо взяти його будь-якої миті, — думав Аякс, — тож, гадаю, не варто поспішати. Все ж, коли ще випаде така нагода привезти малим заморських смаколиків і усіляких приколясів?».
Сувеніри, привезені Аяксом з Інадзуми минулого разу, дуже сподобалися родині хлопця, тож цього разу він просто повинен був перевершити самого себе. Тож зараз Тарталія ходив різними крамничками, намагаючись підібрати щось, що найбільше сподобалось його братикам і сестричці. Дуже швидко він опинився біля Видавництва Яе і з цікавістю розглядав різноманітні обкладинки усіляких книжок, манґи та ранобе. Його блакитні, зазвичай дуже уважні і пильні, очі зараз просто розбігалися від дивовижних і чудернацьких назв, яких у Снєжній годі й шукати: «Переродження фермера у тілі наймогутнішого дракона за останні дві тисячі років», «Меч, що розсікає нечисть», «Дивовижні пригоди Йозефа Йоганессона: Платинова Зоря»… Хлопець марно намагався намацати очима другу частину манґи, яку Антон вже встиг перечитати по десятому колу.
«Та де ж те продовження?..»
— Вам щось підказати?
Курода, один з редакторів видавництва, помітив розгубленість Аякса.
— А-а… — хлопець не одразу усвідомив, що звертаються до нього. — Так, якщо ваша ласка. — Він почухав підборіддя. — Мені потрібна друга частина… — Він вже збирався пояснити, що саме він шукає, але до болю знайомий голос перервав його думки.
— Ого, Аяксе, це ти?!
Немов та блискавка, Йоімія швидко піднялася по сходах до Тарталії. Вона, як завжди, просто випромінювала суцільний позитив та енергійність.
Зазвичай реакція Аякса дозволяла йому розрубати стрілу в польоті, лише почувши її свист за спиною, проте зараз він ледь не впав, коли дівчина з розгону стрибнула йому на шию.
— Я ТАААК рада тебе бачити, Аяксе! — застрекотала, мов з кулемета, Йоімія, відпустивши хлопця. — Серйозно, от кого-кого, а тебе я тут побачити не очікувала!
Рудий трохи розгубився, що було дуже незвичним для нього.
— Ага… Я теж радий тебе бачити! — на його обличчі засяяла посмішка.
Дівчина раптом поцікавилась:
— А що ти тут робиш взагалі? Гуляєш просто чи, може, — вона кинула загадковий погляд, — у справах тут?
Той лише почухав голову:
— Ну-у, можна сказати, і те, і інше.
— А-а, он як… — Йоімія про щось замислилась. — В будь-якому разі, добре, що я тебе зустріла саме зараз, тому що сьогодні… — вона витримала драматичну паузу, — ніч феєрверків! І у тебе, — тицьнула йому пальцем в груди, — немає НІЯКОГО права НЕ прийти подивитися!
— А-а, добре, обов’язково прийду…
Йоімія була повністю задоволена відповіддю.
— Добренько, тоді я побігла, бо заговорилася з тобою, а мені ще купа роботи горить. — Останні слова вона говорила, уже піднімаючись по сходах до Тенрьо. — Зустрінемось на феєрверках!
— А-а, так, до зустрічі! — Аякс махнув рукою на прощання, але дівчини вже слід прохолов. Хлопець раптом усвідомив, що його серце б’ється частіше, ніж зазвичай.
Йоімія… Це дівчисько не виходило з голови Тарталії ще звідтоді, як він повернувся з Інадзуми додому. Спочатку він не надавав цьому значення – все ж, нові друзі завжди засідають в голові на перший час. Але Йоімію з голови викинути було непросто. Дивлячись на Тевкра, який захоплено дивився на бої онікабуто; Антона, очі якого швидко-швидко бігали по сторінках манґи; Тоню, яка акуратно міряла, розрізала і зшивала шматки інадзумського шовку, роблячи з нього красиві кімоно (за це, до речі, варто подякувати пані Оґурі Міо, яка додала до шовку також схеми для перетворення його на одяг) – у такі моменти Аякс завжди згадував інадзумських дітей, які просто сяяли радістю, коли бачили Йоімію. Та й сама дівчина іскрилася завзяттям, енергійністю та ще багатьма поняттями, на опис яких піде дуже багато часу.
«Немов промінь сонця…» – мимоволі думав Тарталія у такі моменти.
Сьогоднішня зустріч узагалі залишила Провісника у легкому ступорі.
«Та що зі мною таке, трясця його матері?! Мало того, що застала мене зненацька, та ще й тепер не залишає, хоч її ніби й не видно»
У його рудій голові крутилося так багато різних думок, що він і забув, що робив до цього.
— Пане?.. — обережно запитав Курода. — То Ви братимете щось?
Запитання редактора ніби повернули «Юного Дворянина» до реальності.
— А-а… — Він явно був досі трохи розгубленим. — Так, звісно… — Хлопець знову взявся згадувати назву манґи, і це остаточно повернуло його свідомість на місце. — Мені потрібна друга частина манґи… Здається, вона називається…
***
Хлопець був настільки зайнятий вибором сувенірів, що й не помітив, як звечоріло. На вулицях побільшало людей у святковому вбранні – то тут, то там миготіли різнокольорові юкати. Аякс мимоволі уявив у такій Йоімію.
«Їй би пасували помаранчево-жовті кольори…» — і тут же дав собі уявного ляпаса, — «Так, припини. Краще спробуємо знайти її»
Шукати нікого не довелося – ось вона вже йшла вулицею, роззираючись навсібіч. Одягнена вона була в свій звичайний одяг. Побачивши Тарталію, Йоімія помахала рукою і прискорила крок. Хлопець пішов їй назустріч.
— О, а я якраз тебе шукала! — сказала дівчина, коли вони підійшли ближче одне до одного. — Вибач, що змусила чекати – як завжди, в останній момент щось доводиться доробляти. — Вона легко стукнула себе кулаком по стегну. — Навіть юкату не встигла вдягти. — У її голосі чулися нотки розчарування – певно, юката і справді була красивою.
— Та нічого, все гаразд. — Заспокійливо мовив Тарталія. — Я он теж, як бачиш, — показав долонею на свій одяг, — не у святковому прикиді.
— О, чудово! — вигукнула Йоімія і тут же виправилась. — Ну, в сенсі, що я не одна така буду, ха-ха! — Її невелике розчарування повністю випарувалось. — Ну, ходімо? — І, не чекаючи відповіді, рушила вперед. Аякс наздогнав її буквально трьома кроками.
***
Дорогою до острова Амакане – а саме там, за словами Йоімії, відкривався найкращий вид на феєрверки – обоє розмовляли про усілякі звичайні речі. Йоімія дивувалась, що попри зменшення активності бандитів та ронінів, які раніше часто нападали на усіляких перевізників, у тому числі і доставщиків матеріалів для феєрверків, цього разу все одно кілька партій дісталося зі значною затримкою. Аякс не сказав цього вголос, проте він подумав, що за цим також можуть стояти люди Попадича. «Варто розібратися з ними якнайшвидше, бо так і до пограбувань людських осель недалеко». Хлопець не надто багато говорив про завдання («Усе, що я можу сказати – це те, що у завдання немає конкретного строку виконання, тож я можу розслабитися»), зате дуже багато розповідав про реакцію родини на подарунки з Інадзуми.
Дуже швидко вони дісталися до острова, де уже зібралося доволі багато людей. Навіть попри це, Йоімії і Тарталії вдалося знайти тиху і зручну місцинку, аби подивитися на феєрверки. Сонце вже зайшло за обрій, даючи змогу світити місяцю і зіркам.
— Усе, зараз почнеться! — Захоплено сказала Йоімія, сідаючи, схрестивши ноги, на траву. Аякс вмостився десь у метрі від неї, витягнувши ліву ногу і сперши руку на праве коліно.
Гучний свист розітнув тишу, і у небо здійнялася золота іскра. Пролетівши трохи, вона гучно вибухнула і розсипалась на дрібненькі червоні, зелені і блакитні іскринки. Одразу за нею здійнялась ще одна, вже зелена, а після першого вибуху сталося ще кілька вибухів поменше. Далі червона іскра, блакитна, рожева… Усе небо немов зацвіло дивовижними різнобарвними квітами, що розпускались і тут же зникали.
На день народження Тоні вони всією родиною запустили феєрверк, привезений Аяксом після його минулих відвідин Інадзуми. Один, невеликий феєрверк, але ж як захоплено на нього дивилися діти. Зараз же, Аякс спостерігав десятки, сотні таких феєрверків, які, здавалося, могли перетворити ніч на день. Він був неймовірно вражений видовищем.
Іноді феєрверки вибухали у формі різних квітів, тварин та візерунків, і раптово хлопець побачив те, чого побачити точно не очікував. Він міг побитися об заклад, що один із феєрверків перетворився на блакитного нарвала!
«Нічого собі… Невже це спеціально для мене зробили такий?! Ні, чого ж “зробили”? Хіба це не Йоімія цим займається?..» — Йому раптово стало ніяково. Подумати, що Йоімія зробила феєрверк спеціально для нього? Безглуздя якесь.
«Може, варто перепитати?»
Він трохи нахилився у бік дівчини.
— Слухай, Йоіміє, це ж усе тво… — Він хотів був договорити, але йому немов відібрало мову.
Йоімія так і сиділа, схрестивши ноги і сперши голову об руку, і заворожено дивилась на вогняні квіти, які цвіли у небі, і ніби не чула запитання Тарталії. У її бурштинових очах відображалося небо, повне феєрверків. Звісно, ці відображення не були такими яскравими, як справжні, але чомусь вони зачарували Аякса набагато більше, ніж ті, у небі. Він відчував щось, чого раніше, певно, ніколи не відчував, тому й назвати собі не міг, не те що пояснити.
«Чому?.. Чому я почуваюся, ніби хочу, щоб ці очі завжди мали змогу так заворожено дивитися на феєрверки?.. Чому я не можу відвести від них… неї свого погляду? Чому моє серце раптом так калатає?.. Чому?..»
***
Потихеньку феєрверки все рідшали і рідшали, аж поки остання, яскраво-фіолетова іскра не розірвалася у небі, немовби граючи фінальний акорд у цій симфонії світла, звуку і кольору. Місяці і зорі знову стали єдиними світилами, що залишилися на небі.
Йоімія випростала ноги і потягнулась усім тілом.
— Ооооооох, оце я засиділась. — Протягнула дівчина. Вона спробувала піднятись на ноги одним різким стрибком, але несподівано навіть для себе втратила рівновагу. Аякс блискавично вхопив її за руку і потягнув на себе.
— Ти як, нормально? — Запитав він, швидко окинувши дівчину оком. Ніби ціла.
— Так, усе добре. — Заспокоїла його Йоімія, обтрушуючись від листя і трави, яка встигла налипнути на неї за час сидіння. — Ох, ледь не впала, хихи. — Вона раптом усміхнулась. — Запрацювалась сьогодні, певно. Дякую, а то так би й гепнулась. — І поплескала Аякса по плечу.
Той почухав потилицю.
— Та нема за що.
Він досі не міг викинути з голови ту прекрасну картину, від якої його серце досі калатало.
Йоімія, попри те, що «запрацювалась», була досі повна сил.
— Ну, тоді по рамену?
— Було б непогано, якщо чесно.
— То чого ми досі тут, ходімо! — І вона потягнула його за собою до фестивального містечка.
***
У раменній просто неба Тарталії довелося добряче повоювати. Спочатку Йоімія наполягала на тому, щоб пригостити його («Ти ж гість, ну!»), потім палички все ніяк не піддавались («Ніколи не вмів ними користуватися»). Зрештою, обидві битви закінчилися поразкою Аякса (Він погодився на пригощання Йоімії, наполігши натомість, що за наступні смаколики платитиме він; і попросив навчальні палички, які, на щастя, були у раменній). Після рамену вони пройшлися різними наметами; Аякс пригледів красиве віяло із дев’ятихвостою кіцуне і вирішив, що воно пасуватиме до кімоно Тоні; потім узяв кілька сортів інадзумського чаю. Йоімія ж уподобала невелику витончену шпильку для волосся, а також набір засобів для догляду за деревиною («Лук же сам за собою доглядати не буде»). Закінчити свою прогулянку вони вирішили, взявши по оніґірі (за які, як і домовлялись, платив Аякс) та сівши на пляжі.
***
Хвилі тихо і розмірено хлюпали об берег, а довга смужка повного місяця, що відбивався у морі, миготіла, немов ліхтарики. Аякс і Йоімія вже майже закінчили з оніґірі.
— До речі, Аяксе, — вирішила поцікавитись дівчина, — ти бачив той блакитний феєрверк у формі нарвала?
Аякс проковтнув решту оніґірі.
— Ясна річ, бачив. Дуже гарний вийшов, справді.
Йоімії приємно було це почути.
— Я його вже давно придумала, хотіла тобі у Снєжну надіслати, тільки потім згадала, що не знаю, де ти живеш. А сьогодні зранку бац – і ти тут, в Інадзумі! — Вона з’їла останній шматок частування. — Довелося сьогодні добряче попітніти, аби встигнути зробити його.
— А, то он чого ти так запрацювалась, так? — Здогадався Аякс. Йому знову стало ніяково. — Певно, варто було хоча б якогось листа відправити, чи що.
— Та нічого, усе добре! Головне, що красиво вийшло, чи не так?
— Ага. — Погодився той, а потім запитав: — До речі, а чому саме нарвал?
— Ну, ти ж, здається, живеш на узбережжі льодового моря? — Відповіла Йоімія. — А саме там і живуть нарвали, от я і подумала, що це було б непоганою ідеєю для тебе.
Тарталія гмикнув.
— Ого, доволі розумно. Був би я на твоєму місці, навряд чи б додумався. — Він над чимось замислився, а тоді сказав: — До речі, якщо колись захочеш мені щось надіслати, то надсилай одразу в Заполярний Палац. Головне, вкажи, що це для Провісника Тарталії.
— Добре, наступного разу так і зроблю. А поки, — вона дістала з кишені якийсь папірець і простягла його Аяксові, — дарую тобі ось це.
Хлопець подивився на папірець. Він був розписаний усілякими дивними символами, які той бачив уперше.
— Це спеціальний шифр родини Наґанохара. — Пояснила Йоімія. — Тут записана формула феєрверка, який був виготовлений спеціально для тебе. Якщо колись захочеш запустити такий самий – просто покажи цей папірець комусь із Наґанохара.
— А-а, он як. — Тарталія ніколи не подумав би, що таке щось може бути у звичайному сімейному ремеслі. — Доволі хитромудро.
— Аякже! — Гордо сказала дівчина.
***
Вони вирішили ще трохи посидіти на березі. Рівномірне похлюпування води укупі з легким морським вітерцем заколисувало.
— Щось я трохи втомилася… — напівсонно промовила Йоімія. Обережно нахилившись, вона поклала голову на плече Тарталії. Той не став заперечувати, і хто знає, чому – може, через те, що йому самому трохи спати хотілося, а може, тому що він сам був і не проти.
— Йоіміє?..
Вона підняла очі і несподівано перетнулась поглядом з Аяксом. Його блакитні очі здавались живішими, ніж зазвичай.
— Угу?
Було видно, що Аяксові ніяково говорити:
— Я хотів би… щоб наступного року ми так само… запустили в небо свої феєрверки… якщо ти не проти…
Попри сонливість, Йоімія одразу зрозуміла, що він хотів сказати насправді.
Вона торкнулась своєю долонею до рукавиці на долоні Провісника. Їхні пальці переплелися. Мов у дзеркалі, вони бачили свої обличчя в очах одне одного.
— Обов’язково, Аяксе…
Відгуки