Наступний тиждень…чи, скільки? Я збився з рахунку й не я пам’ятав, скільки днів пройшло. Я був зайнятий блюваванням рази по три на день, іноді з кров’ю. Пам’ятав лише відчуття рук: теплі, морщені жіночі. Широкі, з короткими, сильними пальцями чоловічі. Холодні, в мозолях від меча, з довгими пальцями юнацькі, лагідні руки.
Ці руки час від часу навіть тримали мене разом. Наприклад, коли промивали мою спину від гною. Я кричав від болю, вигукував, як ненавиджу батька, як вб’ю його. Проклинав Шия. Іноді скулив, благаючи мене вбити.
Краще б я дійсно нічого не пам’ятав, бо уривки, коли свідомість поверталася, були нестерпні й дні перетворилися у циклічні кола мого власного пекла: сніданок-Гуєм несе мене у туалет-промивання ран-обід-мазі і настойки-Руно несе мене у туалет-нічні конвульсії-мене заспокоює Марта.
Ще гірше стало, коли Марта кудись поїхала, і все це робив Гуєм.
— Марто!.. мармо!..
«Оце так збовтнув.»
Я почув скрип дверей й повернувся на бік.
— Марто…Марто, навіщо вам усе це? Вбийте мене!..вбийте…
Гуєм ніби на автоматі підійшов до мене. Він спав на ходу.
— Чшшш… Каяле, я тут, я з тобою, ти не один. Все добре, Каяле, дитино, все добре…
Сказав він і…почав поглажувати мене по голові? Так обережно, ніби я з кришталю. Так. Стопе. Яка я тобі дитина? Та я всього на 2 роки молодший за тебе!!!
Це був перший раз на моїй пам’яті, коли Гуєм втішав мене. Це було… дивно. Дуже дивно. Нагадувало чимось моменти після сексу з тим самим проститутом, коли він обіймав мене, і розглядав поглядом, який називав «закоханим». Закоханий був він у мої подачки чи у мене, я так і не зрозумів.
Але ні, щось відрізнялося у цих доторках. Гуєм міг не робити цього. Ми ж ненавидимо один одного! Та він взагалі мав отруїти мене ще за сніданком! Однак всупереч усім законам логіки, він зараз однією рукою масажував мою голову у зоні потилиці. Звідки він знає про те, що мене це розслабляє? Як багато я не пам’ятав з того, як був у муках агонії?
Мою грудну клітку здавило спазмом, і я глибоко вдихнув. Волосся Гуєма мало аромат пороху, а тіло пахло тим самим спеціальним військовим жиром для відновлення м’язів. Так колись пах і я. До того, як батько не позбувся мене. До того, як зараз ненависна мені людина торкалася мене зі знанням мого тіла, яке до того мав тільки чувак, якого я трахав у стінах замку Драмо. Робила це просто тому, щоб заспокоїти від болю.
Другий незрозумілий колючий спазм.
Я всхлипнув.
Ну що, це офіційно фіаско. Як би боляче мені не було, я ніколи не плакав. Ший вибивав з мене бажання плакати шкіряними катувальними плітками з шипами, які спеціально для цього замовляв у священника.
Гуєм також м’яко кажучи охуїв від моїх сліз. А мені вже було все одно. Я всхлипував, захлинався у істериці, притискаючись до нього. Я втратив над собою останній контроль. Я вже не належав сам собі.
Він почав щось говорити, та все марно. Я втрачав зв’язок з реальністю. Вона звузилася тільки до цього запаху жиру і пороху. Сльози затікали у вуха.
В одну мить доторки зникли, і я ніби обірвався. Ніби стрибнув у бездонну прірву.
Ось так я помру?
— Не й-й…н-не йд-ди…
Стало холодно. А потім тепло. Гуєм накрив нас ковдрою і обійняв.
Друга хвиля істерики була ще сильнішою, поки я просто не відключився від напруги. Всю ніч я провів в напівсвідомому мареві з уривків думок, розмов і липкого страху, то майже виринаючи в неспання, то знову забуваючись.
З тієї ночі це повторювалося кожен день. До моїх больових конвульсій додалися ще нічні істеричні напади.
Марта повернулася наступного дня не з пустими руками. Вона принесла якісь трави та мазі, які, за її словами, Руно віднайшов за найкращими цінами.
Завдяки новим травам, які судячи по обличчю Гуєма, обійшлися ним у непогану таку копієчку через пару днів я вже зміг їсти і сідати самотужки.
Тим часом я роздуплявся з тим, що з себе уявляє це село «Жоньки» і його жителі.
Руно виявився місцевим лікарем. Це був рудий чоловік, трохи старший за Марту. Дружини не мав. Його хата була через паркан від нашої, саме тому мене і перенесли не до нього, а до Марти, бо Руно був гарним по їх міркам лікарем, тому часто був у роз’їздах по найближчим селам і не зміг постійно наглядати за мною. Чоловік був спокійним і впевненим у своїй роботі. То і зрозуміло, у лікарів завжди буде робота, а на війні їх звичайно ніхто не вбиває. Корисні люди.
Хазіл дійсно виявився пастухом. Працював на місцевого хазяїна. У вільний від «роботи» час тусив разом з Гуємом, а коли того не було у інших своїх друзів і знайомих. По натурі організатор усіляких подій у селі і пліткар. Допомагав Марті розносити товар по найближчим селам.
Марта працювала кравчинею, і була у цьому успішною, мала своїх учениць. Як я зрозумів, одна з кімнат була облаштована під майстерню. До нас приходили різні дівчата та покупці, тому я встиг запам’ятати деяких людей по обличчям.
Мене також всі запам’ятали, і це було дуже погано. Я не міг зрозуміти ставлення людей до себе, окрім як очевидного об’єкта для пліток. Чи розповів Гуєм Хазілу, звідки я? Мене виводило з себе те, що я не мав усієї потрібної мені інформації для аналізу. Тому більшість часу я мовчав і спостерігав зі своєї печі.
Що мене найбільше шокувало, так це кількість письменних людей. Якщо про Марту, Руно і Гуєма все зрозуміло, то коли Хазіл прийшов одного разу до Гуєма віддати якусь книгу, яку вони потім гучно обговорювали весь вечір, мої уявлення про це задрипане десь на окраїнах село похитнулося. Але переконаність у тому, що тут я не пропаду тільки виросла.
З корисних людей я запам’ятав Яша — посильного поштаря. Це був хлопець років 14-ти, чомусь з вибитими зубами.
Найскладніше було з Гуємом. Переконавшись у моїй повній неспроможності ходити, він старанно мене ігнорував. І неймовірно сильно дратував своїм перебуванням. Я не міг розуміти що з ним не так, бо кожного вечора, коли він був вдома він мене заспокоював, наче я частина сім’ї, а вдень лише поглядом давав зрозуміти, що ненавидить кожну секунду моєї присутності у їх домі й селі.
З особливих подій був випадок, коли Гуєм отримав невелике поранення на тренуванні, і ми разом лежали на печі. Ну, лежав тільки Гуєм й читав щось, що мало назву «Чужою кров’ю», а я сидів й за проханням Марти перебирав її нитки. Він час від часу з осудом поглядував на мене. Напруга наростала і наростала, й задумавшись я впустив один з мотків на підлогу.
— Мало того, що боягуз, так ще й криворукий.
Я розлютився і щосили пнув його ногою. Пнув. Своєю ногою.
Гуєм витріщився на мене шоковано й розлючено. Я спробував ще раз його пнути. І ще раз. І ще раз, тепер вже сильніше. Повільно усмішка захоплення розповзалася на обличчі насупленого Гуєма з кожним моїм «ударом».
— Ти…ти мене вдарив! Ха, ти і справді вдарив! Мамо! Мамо, він б’ється!
Марта відгукнулася з іншої кімнати.
— Хто, Хазіл? Коли він встиг?
— Ні, Каял! Каял мене вдарив!
Марта підбігла до нас, коли я вже увійшов у смак, і пробував бити у больові точки, а Гуєм розглядав своє тіло у місцях, куди йому «прилітало» від мене.
— Боже, Господи милостивий, дякую! Боже мій…
Я був у прострації. На що вони дивляться? Куди спрямовані ці очі, сповнені чистої радості? Усе це відбувалося ніби крізь мене. Ніби я оболонка, зайвий елемент у цьому сюжеті. Марта міцно обійняла нас обох й тихо читала молитву.
Коли я став ходити, я взагалі не знав, що мені робити. За дні спостереження за Мартою та Гуємом я зміг запам’ятати, що і як вони роблять вдень та ввечері, про що говорять, і єдине, чим я займався — це збирав інформацію про сільських мешканців й робив маленькі побутові завдання від Марти.
Марта, до речі, з моменту появи Гуєма взагалі не змінила свого ставлення до мене, не дивлячись на холодність від нього у ті дні, коли я не бився у конвульсіях.
Особливу неясність додав діалог з Гуємом на городі.
Ранок тоді почався з голосного крику Марти:
— ГУЄЄЄМ! А НУ СЮДИ ЙДИ, ЧОРТОПОЛОХ ТИ НЕЩАСНИЙ!!!
Від цього крику ми з Гуємом підірвалися у армійську стійку готовності. Лише 5 секунд опісля ми зрозуміли, що це Марта, а не бойовий клич. Хоча, віддаю честь Марті, голос у неї що треба.
Однак з нас двох розслабився тільки я. Він чи ще не прокинувся, бо з кімнати він виходив так, наче на каторгу.
— ЦЕ ЩО В БІСА ТАКЕ?!
Я увійшов у кімнату з чистої цікавості. На мене не звертали жодної уваги.
Гуєм стояв, похиливши голову, поки Марта його відчитувала.
— НУ ТИ ПОДИВИ НА НЬОГО! ПРИНІС ОЦЕ ВСЯКИХ РОЗНОЩИКІВ ДО ХАТИ! ТАК ВОНО ЩЕ Й СПЕРЛО ШМАТ СИРУ! ТЕПЕР СКАЖИ МЕНІ, ЯК Я МАЮ ТОГО КОТА ЗВІДТИ ДІСТАВАТИ!??
У її руках був віник, й вона виглядала кота під шафою з посудом.
Вона все кричала і кричала, а Гуєм прикував погляд до підлоги.
— СКІЛЬКИ Я РАЗІВ КАЗАЛА ЦЬОГО НЕ РОБИТИ! ОТ ЩОБ ТЕБЕ! ТАК ЩЕ І МИСКА ТРІСНУЛА! *(починає говорити мовою Їко): ОТ ВИРОСТИЛА СИНА, ЩО ТОЙ УСЯКІ ДУРОЩІ З ТВАРИНАМИ ВИТВОРЯЄ! ТА ЩЕ Й КІТ ОДНЕ ХУТРО ЯК ТЕ ЙОГО ГНІЗДО НА ГОЛОВІ! ВЖЕ СКОРО БУДУТЬ ВТРЬОХ ХОДИТИ І ШЕРСТЬ СВОЮ СКИДАТИ МЕНІ! ХОЧ БЕРИ І КИЛИМ РОБИ! З ТРЬОХ КОЛЬОРІВ: ВІЗЕРУНОК «КІТ І ДВА ІДІОТА»!!!
Я не стримався і почав дико ржати. Від Гуєма, який з соромом й виглядом побитої собаки дивився на мене і Марти, яка пригрозила йому скалкою.
— (говорить мовою Їко): А ЦЕЙ ЩЕ Й СМІЄТЬСЯ! СМІЙСЯ СМІЙСЯ, ДИВИСЬ ЩОБ ЯЙЦЯ НЕ ПОВИПАДАЛИ, ЗАМІСТЬ ХУТРА!
Після цих слів я зігнувся навпіл, почав сміятися ще більше й стукати по підлозі. Марта крикнула мовою Їко «А НУ НЕ СТУКАЙ МЕНІ ТУТ», і я перестав.
Поки я потихеньку намагався встати і не дивитися на Гуєма, щоб не лягти знову, Марта відірвалася від шафки й обернулася до мене.
— *(говорить мовою Їко): Ти мене розумієш?
Я, ще до кінця не відсміявшись, відповів:
— *(мовою Їко): Пх…Так…ахаха…кхм…мем…пхх
Марта поклала скалку на стіл і підійшла до мене на відстань 10-ти кроків.
Уважно прижмурившись до мене і топнувши правою ногою, вона завела:
— *(співає мовою Їко): Як у морі карасі, ОП!
Посиніли язики, ОП!
І замовкла, очікуючи мене. Я одразу впізнав цю старовинну дитячу пісеньку, яку вчив на уроках з мов різних народів, і так само притопнув ногою.
— (співає мовою Їко): Позліталися чайки, ОП!
До причалу на піски, ОП!
Я поплескав шість разів, й ми з нею зайшлися у дикому танці. Почергово співали рядки, а на приспівах і кульмінаціях голосили разом у одне горло. Ми взялися за руки і крутилися по усій кухні:
— *(Марта і Каял разом мовою Їко): А не крути жгути,
Без жоржин і кнуту!
Бо морські приблуди,
Посохнуть у мулу!
Ми були червоні й тяжко дихали від адреналіну. Гуєм стояв ще більш переляканий у кутку й тримав у руках огидного брудного кота.
Вискочив таки, падлюка.
— Ууууух, оце задали ми з тобою жару! Мені наче знову одинадцять!
Її очі блищали життям. Здається, я випадково врятував Гуєма від гніву матері.
Ненадовго.
— Так. Гуєм, береш у руки глечика з водою, лопату і шуруєш на город. Каял, береш миску з насінням у сараї і топаєш до нас.
Гуєм із швидкістю світла вибіг виконувати наказ, а я вийшов за ним.
Знову жодних запитань з боку Марти. Вза-га-лі.
У моїх руках вже була миска з насінням, коли він навис наді мною. Марта забула щось у хаті, тому ми стояли одні. Благо, я до цього вже придумав усю свою біографію так, як вчив Ший.
— Тримаю у курсі, що якщо б не мама, я б тебе пристрелив ще при зустрічі. Ти винен їй і мені борг життя. І я дуже раджу тобі почати якнайшвидше його віддавати.
Думаю, його гнівна промова закінчився б на ноті по типу «у тебе залишилося 7 днів», але Марта вже з’явилася з сапкою, тому мені нічого не залишалося, як вкотре проковтнути свою злість на нього і стати раком, щоб посадити насіння.
Блядь, як же бісить, коли він говорить про військову справу так, наче він тут головний. Кому він погрожує? Мені? Ось знайду собі зброю, і подивимося, хто тут кому є, Гуєме.