Розділ 2

Через 2 роки опісля, у королівстві Драмо, у сім’ї професійного військового з армії «Фареїв» народилася третя дитина ¬— син, ім’я якому дали Ноотар. Хлопець ріс у достатку, зухвалим, балуваним, наглим та глузливим. Він не боявся нікого, окрім свого тренера Шия. Одна присутність тренера у кімнаті чи у стінах замку вже змушувала Ноотара триматися так, наче йому зараз кидатися у першу лінію з однією десертною виделкою. Ший був дійсно справжнім військовим: жорстоким, вмілим майстром, якому все одно за кого чи проти кого воювати. М’язи, шрами й бойові татуювання видавали його досвід. Йому не було сенсу приховувати, або навпаки, виставляти свій статус. Для тих, хто у справі, вже по його ході і відточеним рухам було зрозуміло, хто перед ними, якщо ще поголена голова і лице ще нічого не сказали. Ший ганяв хлопця на тяжкі тренування, не терпів жодного зайвого слова. Фізичне насилля стало звичайною рутиною для Ноотара, і десь років у шість він перестав відчувати біль. І взагалі будь-які емоції. Лише ненависть як допінг для сильного удару і оргазм дозволявся. Все інше — непотрібне. Тільки холод розуму. Більшу частину характеру Ноотара виховав саме Ший. Від рідних батьків у нього генетична безпринципність і розгульність батька і блондинисте волосся мами, яка, до речі, пішла від них одразу, як змогла ходити після народження Ноотара. Ноотар ненавидів власного батька, і це було взаємно. Тому, як тільки хлопцю виповнилося 18, батько покликав його до себе:
—  До нас завітала частина війська, яка зараз у розвідці у володіннях міста Цурнер. Я вважаю, що ти вже маєш честь воювати, тому ти відправляєшся на завдання з ними. Зараз йди до Шия, він посвятить тебе у курс справи.
«Ха, Цурнер? Дійсно? Відправляєш мене у найгарячішу точку війни? Все зрозуміло, ти справді а ж настільки хочеш позбутися мене.»
—  Добре, сер. 
Не встиг я це сказати, а вже сідав у карету. Так принизливо було одягати звичайний одяг селян, і криве невдоволення розповзлося по моєму обличчю. Я зміг тримати мовчання перші 12 годин дороги. 
Звичайнісінька обшарпана селянська карета трусилася, й це ще більше діяло на нерви. 
—  Де ви, блядь, цю рухлядь відкопали?!
Ніхто не відповів. Або не почули через шурхіт каміння, або зробили вигляд, що не почули. 
—  Чуєш ти, скільки ще їхати?
—  Прибудемо завтра під вечір, господарю — озвався кучер.
«Тц. Ну, все одно робити нічого, окрім як завалитися спати.»
Прогорнувши кілька сторінок чергового роману, який він потайки поцупив у доступного служника-проститута, з яким він регулярно злягався, йому вдалося заснути.
Ноотар розліпив очі серед ночі від знайомого передчуття. Це передчуття гарно витренували у нього Ший та інші вчителі. Передчуття, що на тебе чекають.
—  А ну стоп, зупини карету!
—  Щось сталося, господарю?
—  Та тихо будь!
Усі карети зупинилися. Ноотар встиг кинути знак військовим. Одна хвилина на те, щоб одягтися у те, що соромно назвати бронею — настільки жалюгідними були ті лахи, які йому видали замість звичного мундиру воїна «Фареїв» 4-го класу. Частина спішилася з коней, інші стали у захисну позицію. Вони почали тихо просуватися у кущі, як хтось позаду закричав від болю.
—  Облава!!!
Їх було набагато більше. І вже після 5-х вбитих ним людей стало зрозуміло, що сенсу битися далі не було. Або вб’ють, якщо не здаєшся, або у полон. Тому Ноотар кинув останній знак про його втечу командиру війська. Так, за наказом Шия, з моменту, як він сів у карету у нього не було жодного звання, окрім як одиниця з війська, і все одно, що його батько один з трьох головних у «Фареї». І в той же момент у голові гарячим ударом по спині пройшлися розгнівані слова Шия: «Ніколи не покидай поля бою без наказу командира».
А ні, це у мене біль від влучання з пістоля. 
Я впав, дав собі 20 секунд на аналіз і перший шок й почав повзти у сторону лісу. Вони напали прямо перед в’їздом у нього. Класика для колишніх розбійників, які дізнавшись про можливість плати від господаря, проти якого вони і повстали раніше, стали у ряд «армії». Ось чим були ці «Веніди».
Я повз доти, поки не спустився у ярок. Обпершись на пеньок я встав, і тримаючись за 

гілля дерев, яке дряпало одяг, кульгав так швидко, як міг, не оглядаючись назад.
Скільки пройшло часу? Не знаю. Я не зупинився, а впав від безсилля. Я йшов до краю власної витримки щоб не думати, чи не загризуть мене тут лисиці, або чи не підуть за мною у погоню «Веніди». Я прийняв більш-менш стабільне положення і відключився.

…

— Хлопче, ти живий? 
Я розліпив пересохлі очі й крізь свої сплутані, пшенично-криваві пасма волосся побачив силует жінки. Вона трясла мене за плече.
— Т…кх…ак — прохрипів я.
— Встати можеш?
Голова нестерпно розколювалася, а на спині наче сиділо стадо їжаків і червоних мурах одночасно. Вона, здається, повторила це декілька разів, бо розчув я тільки після другого.
— Ні…агрх… спина…
— Ох, почекай тоді, я покличу Руно — сказала вона і побігла у якийсь бік. «Який це бік? Південзахсх…тссс, як же болить…»
Я в душі не чаяв хто такий Руно, але якщо він зможе струсити усіх їжаків з моєї спини і дасть води, я готовий дожити до цього моменту.