Оговтався я вже десь у полудень, судячи по освітленню з маніпусінького вікна, яке більше нагадувало люк. Я підняв голову, щоб оглянути себе, але це було моєю найбільшою помилкою за сьогодні через стискаючий і пульсуючий головний біль. Полишивши спроби зробити це ще раз, я увімкнув логіку прислухався до своїх відчуттів, як і вчив Ший:
Запахи. Сіно. Трави. Хліб. Якийсь специфічний запах чи то пилу, чи то дерева. Пух або бавовна. Значить, я в домі тієї жінки з останніх спогадів.
Звуки. Кури. Тріскіт вогню. Мабуть я лежу на печі. Здається, щось стукає. Мабуть, хтось є на подвір’ї.
Відчуття. Вкотре переконуюся у тому, що, як і говорив Ший, це найнеприємніший пункт з усіх. Голова просто розколюється. На лобі лежала мокра, гаряча тканина. Спина була забинтована і окрім вже знайомого ріжучого болю відчувалося пощипування. Ось і знайшов джерело, звідки пахло травами. Я відчував усе своє тіло: синці, вивих лівої ноги, потягнута права рука, порізи від гілок. Все це було звичним, окрім нахрін простреленої спини. На усіх дуелях і змаганнях були чіткі правила, яких треба було дотримуватися, тому прорахувати кожну можливу ситуацію було справою уважності. Справжніх боїв без правил у мене було від сили два десятки і то, всі були на мечах і ножах. Про пулі я чув тільки у тонах лекцій від Шия. І те, що він розповідав мені про них не сильно мене зараз підбадьорювало.
Поки я проводив свій аналіз двері відчинилися, і я почув легкі кроки. Значить увійшла жінка.
Вона підійшла до мене і потягнула трохи зморщиті руки щоб забрати ганчірку.
— Води…
Жінка скочила і піднесла до мого рота глечика. Я розгледів її просте убрання, синій, замизганий фартух і косинку, яка прикривала каштанове, пряме, із маленькими сивими пасмами волосся.
— Ох, нарешті! Я Марта, я знайшла тебе вчора вночі у лісі. Ти у мене вдома, у селі Жонькі.
«Жонькі… Жонькі… Це блядь де взагалі? Чорт, взагалі голова не варить, я весь горю. І що ця жінка робила в лісі уночі?»
— Намагайся не рухатися і не глибоко дихай. У тебе травма хребта. Руно сказав, що ти чудом вижив. Тобі місяць лікуватися мінімум. Ех, не щастить тобі, парубче. Як звати хоч?
«От лайно, я зараз взагалі не в стані придумувати собі біографію, у мене гарячка, я можу все забути.»
Я згадав останнє з тих імен у романі, який читав, поки їхав у кареті.
— Каял.
— Каял… Хм, добре. Відпочивай, Каяле. І клич, якщо знадоблюся.
«Що? І вона навіть не спитає, чому я поранений, або звідки я? Що відбувається?»
З неспокійними думками й закритими від набряку очима я валявся до самого вечора. Іноді підходила Марта й давала мені якісь настойки. Ми більше не говорили, окрім її питань про мій стан.
Коли вже стемніло і я був на середині продумування своєї хибної біографії, у дальні двері постукали.
Марта, не відриваючись від плити крикнула:
— Заходьте!
У темряві щось шурхотіло, почулося здавлене «ой». Двері прочинилися і показався русявий хлопець десь мого віку.
— Вечір добрий, пані Марто! Ой… Не знав, що у вас гості. А Гуєм вдома?
— О, Хазіл. Якими долями? Ні, він тільки завтра ввечері повернеться. Сам знаєш, у них зараз все напружено.
Хазіл (що за тупе ім’я?) зняв свою коричневу накидку і вальяжно прочапав до кухні. Здається, йому було максимально паралельно на перев’язаного чувака у крові.
— Та у них завжди так — він незрозуміло поводив рукою в повітрі, ніби відмахуючись від комах. — Я вирішив до вас забігти, не хочу приходити додому раніше.
Потім двері зачинилися, і як би я не напружував вуха, нічого більше не чув.
Пройшло десь години півтори точно, поки двері на кухню не відчинилися, і звідти зі сміхом не вивалився Хазіл з якимось пакунком.
— Ахаха, та ні, що ви, я б нізащо йому про таке не казав!
Хазіл начепив своє лахміття і повернувся до Марти, яка ще стояла у дверях кухні.
— Ну все, все, йди вже, пліткар малолітній! Всі вуха продзижчав старій. Тепер оце буде крутитися в голові! Туди-сюди, туди-сюди.
Ця жартівлива перепалка могла б розважити Ноотара, якщо б усе це не було на гучності виття породистих собак для полювання у замку Драмо.
— Все, бувайте-бувайте, мем!
— Не забудь пакунок віддати!
Хазіл пішов у темряву з тим самим характерним звуком «ой».
Марта підійшла до мене і допомогла трохи сісти. Вона тримала тарілку з супом і дерев’яну ложку.
— Ну що, Каяле, я, зізнаюся, не вірю твоїй здібності зараз їсти самотужки, тому відкривай рота і не соромся. І не смій пручатися, а то як Гуєм, будеш до кінця сторіч слухати мої вмовляння і погрози. Повір, досвіду у цьому у мене багатенько.
Я недовірливо покосився на харчі у тарілці. Це була не їжа, а ссанина з кістками. Але іншого варіанту не було, а я був сильно голодний, тому я покірливо відкрив рота і проковтнув це варево разом із своїми коментарями про смак.
— Гуєм це ваш чоловік?
Жінка здивовано підняла брови, ніби її справді вразило це питання.
— Син. Він зараз на службі, має повернутися завтра ввечері. А, і вибач за юшку, ось Гуєм прийде, і принесе щось більш їстівне. Сподіваюся, на ринку ціни хоч трохи подешевшали на їжу. Були гарні дощі.
«Служить?»
— А де ваш син служить?
— У «Венідах!» — було сказано нею з повагою. Видно, вона пишалася цим.
«Опа, оце я попав, а це вже цікаво. І небезпечно. Сука, відправився на перше завдання називається. Змінюємо біографію.»
— Справді? Давно?
— Десь років 5 вже. Як тільки 16 виповнилося, так одразу й пішов.
«Майже мій одноліток. Погано.»
— Тож… хто тебе так? Бачу, ти також служиш.
Я був готовий до цього питання.
— Прострілили у бою. Я охороняв своє село на кордоні, але на нас напали. Я вже думав, мені кінець, і якби не ви, я вже був би сніданком для скажених лисиць. Я не маю, чим вам зараз відплатити, добра жінко.
— Но-но, парубче! А ну відставити дурні думки! Живий, і то добре.
Тактика компліментів і одного кроку від теми спрацювала, і тепер вона скоріше думала про свій благородний вчинок, ніж про факти і логіку. З простими людьми видалося дуже легко спілкуватися, а брехня вилітала з мене навіть щиро.
Погодувавши мене вона забрала свічку, побажала гарних снів й скорішого одужання.
Всю ніч і наступний день у мене було загострення. Я прокидався у лихоманці, щось кричав, мене трусило, а потім знову відключався. Не пам’ятаю нічого. Якийсь туман марева і ріка болю. Гаряче-гаряче-гаряче.
Відпустило мене лише під вечір.
Я прокинувся від того, що щось впало. Я повернув голову у бік звуку (о так, я зміг це зробити!) й побачив Марту, що при світлі трьох свічок шила каптур. Вона була зосереджена і, здається, чимось стривожена. Це було видно по її іноді різким рухам. Я просто тихо дивився за її роботою і намагався зрозуміти, що думаю про це все, але думки не вибудовувалися у єдиний ланцюжок. Я ніби спав, однак з відкритими очима.
Через деякий невизначений час двері прочинилися, і глибокий голос сповістив:
— Мамо! Я вдома!
Марта як ошпарена відірвалася від шиття і поспішила до дверей.
— Гуєме, сину, Слава Богу, ти тут!
Чорняве кудряве волосся по плечі, трохи смуглява шкіра, невелика борідка і накачане тіло. Ось, що Марта назвала своїм сином.
Гуєм стиснув мати у обіймах, і зустрівся поглядом зі мною. Секунда. Дві. Три. П’ять. Усвідомлення. Впізнавання. О так, вояк одразу впізнаєш.
Він моментально заховав мати за свою спину, став у стійку й дістав маленький розбійницький пістоль. Не здивуюся, якщо саме таким мене тоді й підстрелили.
— Ім’я. Місто. Служба — голос наказний, не терплячий заперечень. Густі брови зсунулися до носа, очі пильно стежили за моїми рухами, яких, до речі, не було.
— Сину, заспокойся, у нього травма хребта, він не може навіть ложку тримати.
«Хааах, то он воно як. Не дурна жінка, вона усе з самого початку прорахувала.»
Гуєм навіть пальцем не поворухнув. Мої дозволені 10 секунд на мовчання стікали до кінця, тому, з небажанням, але награним переляком я відрапортував:
— Каял. Село Ози. Служу в сільському формуванні.
«За моїми мега підрахунками, Жонькі — це десь на пів дорозі до Цурнеру від кордону. Якщо на нас напали десь неподалеку після кордону (а по часу так і було), то найближчі пункти у +- такій самій відстані від Жонькі були Ози і ще пара пунктів. Ози — це село, яке постійно завдавало клопіт нашій армії, бо вони одні з перших, хто відмовилися доєднуватися до своїх господарів і по суті захищалися від обох сторін одночасно. У Драмо усі генерали глузливо насміхалися над подібними «формуваннями», обзиваючи недалекими довбнями, однак крізь рядки усі прекрасно розуміли силу тих воїнів, що давали гідну відсіч на два фронти. Ось і гарне пояснення моїй ідеальній для 18-ти років військовій підготовці. З останньої наявної інформації, Ози взагалі відмовилися від комунікації з іншими пунктами, тому ні люди в Жоньках, ні в будь-яких інших пунктах взагалі не мають розуміння, що там відбувається. Моя історія була стовідсотково захищеною, але напрочуд підозрілою. Як в принципі й усе, що стосувалося війни.»
І звичайно, Гуєма це зовсім не вразило.
— Хто підстрелив?
— Фареї. Сидів у розвідці. Втік.
— Боягуз і кидало.
Сказав, як відрізав. Він засунув зброю на місце й повернувся до матері, яка здається взагалі не хвилювалася ні за мене, ні за Гуєма. На це мають бути причини, і я їх обов’язково віднайду. Тепер до списку постійного наглядання на другому місці я поставив Марту, бо той русявий Хазін максимум вівць пас. Кинувши останній скануючий погляд Гуєм мовчи пішов на кухню разом з Мартою, міцно зачинивши двері.
Як казав мій придворний вчитель, «історія циклічна», тому через годину Марта вийшла з тарілкою каші та м’ясом кролика. Мене годували у повній тиші. У кімнату зайшов перевдягнений у просту сорочку та штани Гуєм з посудом і їжею.
Ноотар, а відтепер «Каял з села Ози» лежав на прогрітій печі і дивися на те, як Марта і цей дивний, бісячий Гуєм вечеряли. На столі стояла свічка й тара з кашею і кроликом. Вони склали руки у замок і почали разом молитися.
— Очі всіх на Тебе, Господи, уповають з надією, бо Ти даєш поживу всім вчасно, простягаєш Свою щедру руку і всіх насичуєш милістю Своєю. Амінь.
«Нда… таким біднякам, як ви, тільки і залишається що вірити у Бога, який точно-точно буде вас любити, таких вбогих, що їдять з дерев’яних ложок».
Гуєм розкриває очі і бере Марту за руку.
— Мамо… дякую. Дякую за все. За те, що чекаєш, за твою любов.
Марта усміхнулася й взяла його руки у свої.
— Я молюся за тебе, сину. Завжди.
Я відвернувся від цієї сцени, накрившись ковдрою з головою. Пустота. Ось, що я зараз відчував, коли дивився, як Гуєм цілує руки матері.
«Цікаво, чи стане батько розшукувати мене, коли дізнається про облаву? А Ший? Чи їм обом дійсно все одно, що зі мною?».