– Подобається? – Вей Їн грайливо посміхнувся своєму відображенню в дзеркалі й змахнув широким рукавом, чим змусив поли свого нового вбрання розвіятися. Осяяну медовим світлом кімнату заповнив заспокійливий шелест дзвіночка, що відкликався болем десь у грудях. – Та бачу, що подобається. Ти навіть язика проковтнув.
Дзян Чен дійсно не міг нічого сказати: почуття щирого захоплення та щемливої ностальгії огорнули його одночасно. Вей Їн протягом тривалого часу не знімав свого білого ханьфу, ніби намагаючись розірвати зв’язок з минулим. Ніби з осягненням темного шляху він став абсолютно іншою людиною – фактично, так і було, але не для Дзян Чена. Більш за все він мріяв про те, що після війни Вей Їн нарешті згадає, де його дім, хоча б на мить. Дзян Чен не просив назавжди: той був як вітер, який неможливо наздогнати. Він немов від самого народження був вільним, а такий привілей надається не кожному – а голові ордену й поготів.
– Тобі личить пурпур, – ледве вичавив він з себе без жодної краплі брехні, проте з нотками звичного роздратування – від того, що часу на милування зовсім немає. Ще пару хвилин – і весь орден наробить переполоху. Дзян Чен не має свободи, і про це нагадує буквально все. Іноді йому здається, що це він син служниці. Вей Їн завжди тримався більш зухвало і при цьому з гідністю, якої не було в нього самого.
– Як у старі добрі часи, чи не так? – той самий грайливий голос обірвав його роздуми і слідом додав на тональність нижче, не знайшовши підтримки. – Хотів вшанувати пам’ять твоїх батьків. Все ж таки я член ордену Юньмен Дзян.
Останні слова знов викликали в пам’яті зібрання у Вежі Кої, де лише лінивий не дорікнув Дзян Чену у його слабкості. «Орден Юньмен Дзян тримається лиш на одному Вей Усяні», - Дзінь Ґуаншань сказав це навмисно зневажливо, знаючи, що це обов’язково вразить гордість голови. Так і вийшло, і це не давало йому спокою.
– Можливо, пані Юй була б від цього в розпачі, – знизавши плечима, продовжував міркувати Вей Їн і дивитися на Дзян Чена у дзеркало, – але я все одно вдячний їм обом. Особливо за тебе і шицзе.
Дзян Чен нарешті зробив крок у кімнату і зачинив за собою двері: розмова погрожувала стати занадто приватною.
– Вей Усянь, – покликав він тихо, не бажаючи зіпсувати скорботну атмосферу, – я хочу, щоб ти дещо знав.
Той нарешті обернувся, але легка посмішка так і не зійшла з його обличчя.
– Що?
Дзян Чен подивився йому в очі і побачив, як на їх дні плескалася юність. Зачарований, він зітхнув перед тим, як врешті-решт сказати:
– У народі ходять чутки, що я використовую тебе для посилення могутності ордену, що прикриваюся тобою у власних цілях…
Вей Їн гмикнув, навіть не дослухавши.
– Це неправда, – зірвавшись на більш сильні емоції, ніби образ Дзінь Ґуаншаня ще стояв у нього перед очима, закінчив свою думку Дзян Чен.
– Той, хто поширює ці чутки, просто не знає тебе, – Вей Їн поклав руку йому на плече, – а ще заздрить. Бо в них самих немає таких майстерних заклиначів, як я.
Він посміхнувся – тепер вже не так, як раніше, а так, як посміхаються одне одному люди, які розділили одне горе на двох.
– Послухай, Дзян Чен. Це мій рідний орден, і я буду захищати його стільки, скільки потрібно. Не тому, що так вирішив ти, а тому, що так вирішив я.
Тепер вже прийшла черга Дзян Чена посміхнутися.
– Ти завжди був таким норовливим, – не втримавшись, він торкнувся пальцем срібних візерунків, якими були розшиті відвороти пурпурового вбрання. Погляд Вей Їна зацікавлено впав на чужу долоню.
– Я ж якось сказав тобі, що одного разу ти станеш головою ордену Юньмен Дзян, а я – твоїм слугою.
– Ти ніколи не був і не будеш моїм слугою, – одразу ж заперечив Дзян Чен, різко припинивши грати з полами чужого ханьфу і замість цього запахнув його щільніше, ніби ховаючи Вей Їна від сторонніх очей. – Моя мати ставилася до тебе несправедливо жорстоко. Казала такі речі, які я б хотів забути назавжди. Намагалася викликати в мене заздрість до тебе… Можливо, у дитинстві я й заздрив. Хотів бути гідним сином своїх батьків.
Він відпустив краї пурпурового одягу.
– Але це було так давно. Тепер їх немає в живих, і мені більше нічого з тобою ділити.
Вей Їн слухав його, ледь насупившись, від чого над переніссям з’явилася зморшка, а потім заспокійливо погладив його плече.
– Ти – гідний син, навіть не сумнівайся в цьому, – його пальці легко торкнулися комірця, і Дзян Чен знервовано ковтнув від усвідомлення, що від шиї їх відділяє лиш тонесенька смужка тканини. – Твій батько пишався б тобою.
– Шкода, що він не встиг мені цього сказати, – після невеликої паузи мовив той, і його нижня губа зрадницьки задрижала. Дзян Чен поспіхом намагався її прикусити, але приховати цього від Вей Їна не вдалося. Біль все ще був занадто сильним; новоспечений голова ордену силувався відгородити його від себе бетонною стіною, але за будь-якого зовнішнього удару переконувався, що будував її з крихкого скла. Поряд із вухом пролунав тяжкий подих, а потім чужі руки зслизнули по його плечах і пригорнули до себе. Дзян Чен охнув, жадібно вбираючи у себе запах волосся Вей Їна, що так неслухняно розметалося по його новому ханьфу. Лише зараз він помітив, що густі пасма не підв’язані стрічкою – напевно, той ще не встиг зробити це після сну. Тепло його тіла спонукало обережно торкнутися його талії однією рукою – ніби ще не маючи віри в те, що відбувається, – а другу запустити в це волосся, за якоюсь дурнуватою інерцією намагаючись його розрівняти. Дзян Чен мріяв про це ще з часів навчання у Хмарних Глибинах; потім почалася війна, і про такі ніжності можна було забути. Дорослим навіть трудніше розкривати свої почуття. Особливо чоловікам. Особливо тим, кого виховували у суворій дисципліні.
Талія під його долонею здавалася оманливо витонченою – Дзян Чен добре знав, на що здатне це на перший погляд тендітне тіло. Воно було сильнішим та витривалішим, ніж його власне, і якщо раніше Дзян Чен віддав би все, щоб хоча б на дещицю бути таким же сильним, як і Вей Їн, то зараз гадав, що немає сенсу навіть тягнутися. А коли той ступив на темний шлях, то став лише більш приваблюючим у цій своїй недосяжності.
– Не знав, що ви такий нерішучий, голово ордену Дзян, – глузливо відреагував той на ледь відчутний дотик до власної талії. – Це колись зведе вас в могилу.
Дзян Чен у дзеркальному відображенні вгледів, як щоки запашіли легким рум’янцем. Чомусь дивитися в дзеркало виявилося ще більш хвилюючим, але відвести погляд теж щось заважало. Так він бачив, як його пальці рухаються вздовж темних кучерів волосся, і це видовище здійснювало майже гіпнотичний вплив. Долоня з талії нарешті майнула на спину, на своєму шляху зачепивши дзвіночок. Тепер, припадаючи до Вей Їна всім тілом, роблячи тяжкі видихи йому в плече, Дзян Чен нарешті дав волю своїм думкам, тим, що намагався надійно сховати за тією ж бетонною стіною. Таким небезпечним, що він ніколи б не виказав їх вголос. Долоня владно слизнула по спині Вей Їна, торкаючись розкішних тканин ордена Дзян – /його/ ордена, і ця думка полум’ям охопила серце. Символ приналежності, у який Вей Їн сам себе вбрав; добре, що витримка, якої Дзян Чен зміг себе навчити, допомогла йому в цей момент не задихнутися, хоча тремтіння в його руках було без сумніву помітно. Друга думка розрізала чимось надзвичайно гострим знизу живота: все ж вбрання приємніше позбавляти – але про це Дзян Чен міг лише здогадуватися.
– Лишись зі мною, – зірвалося з його вуст різко, нерозбірливо; він виголосив своє найтемніше бажання, абсолютно випадково та поспішно, як примхлива дитина. Він же присягався, що ніколи не буде про це благати, але зараз, відчувши в своїх руках Вей Їна цілком і повністю, помилково вважав, що зміг спіймати цей вітер і він не просочиться крізь його пальці.
Той заворушив головою на плечі, і пасма його волосся, що стирчали у різні сторони, залоскотали щоку Дзян Чена.
– Куди ж, на двою думку, я піду у такий день? – не зрозумів натяку він, і Дзян Чен раптом відчув, як чужі пальці потягнули за край пурпурової стрічки на його потилиці; вітер з відчиненого вікна розвіював її та дражнив Вей Їна, який ще не втратив жаги до пустощів.
Дзян Чен не знав, чи потрібно було уточнювати, що саме він мав на увазі. Він не хотів обпектися, не хотів почути «ні» від того, за ким ішов усе життя. Йому здавалося, те, що він уже отримав, є найбільшим подарунком долі – ось він, Вей Їн, живий і здоровий, просто перед ним. Він має право та можливість споглядати на нього кожен день, навіть у селищі Вень, якщо дуже захоче. А з іншої сторони… може, гірка правда краще за солодку брехню?
– Тут твоє місце, – майже прошепотів Дзян Чен. – Чому тобі потрібно кудись тікати?
Вей Їн, напевно, вперше не знайшовся з відповіддю. Замість цього надто сильно потягнув за край стрічки, і охайно зібраний пучок волосся Дзян Чена розсипався по його спині.
– Тобі ж завжди подобалося у Пристані Лотоса, – він продовжував завдавати ударів Вей Їну прямісінько в дихало, не розуміючи, як зупинитися. Здавалося, зараз той відсахнеться, і це відчуття вітру в долонях зникне, і так і не встигне закарбуватися на серці.
– Дзян Чен, – нарешті м’яко відповів той, і голова ордену з подивом виявив, що все ще тримає його у своїх обіймах, – ти ж знаєш, що я не можу залишитися. Я потрібен людям, за яких я несу відповідальність.
Дзян Чен відчув, як у грудях закручується вогняний вихор образи і несправедливості, і, здалося, його витримки вже ні на що не вистачить.
– Мені ти теж потрібен, Вей Усянь.
І знову ткнувся в його волосся у надії, що зможе сховати в ньому сором і сльози, що поступово наверталися на очі. «Хай краще промовчить, ніж відмовить», – звучало набатом у голові, і який же він був радий тому, що навколо запанувала тиша.
За зачиненими дверима хтось вже гупав ногами, а слідом пролунали голоси. Їх вже шукали, і тільки зараз Дзян Чен зрозумів, як довго стояв у кімнаті Вей Їна, притулившись до нього грудною клітиною. Пройшло ще декілька секунд, і у двері несміливо постукали, змушуючи нарешті розірвати обійми.
– Хвилинку, – роздратовано відгукнувся голова ордену, і тіні за дверима знов щезли. У момент своєї найбільшої слабкості він відчув себе ледь не повністю голим, і тепер не розумів, що робити з цим відчуттям. Лише його розсіяний погляд бігав від обличчя Вей Їна до його долоні, що досі тримала стрічку.
– А, вибач, – той простягнув її із посмішкою, щоправда, поки що вимушеною, ніби після сварки. – Лань Джань убив би мене за таке.
Не вбив би, подумав Дзян Чен, але вголос не сказав: не хотів отруювати повітря ще й ревнощами. Він обережно взяв із його рук стрічку і вже хотів повернути її на місце, але в останній момент передумав.
– Ти дозволиш? – він посміхнувся лиш одним куточком губ і знову підійшов ближче. Підняв з плечей пишне волосся Вей Їна та лагідно зібрав його стрічкою у високий хвіст. – Не можна ж з’являтися на людях у такому вигляді.
– М, який щедрий подарунок, голово ордену! – Вей Їн розсміявся і кинув погляд у дзеркало, щоб оцінити його роботу. – А сам як будеш?
– Та якось так, – відмахнувся Дзян Чен. – Тепер і справді, як у старі добрі часи.
Він запнувся, розуміючи, що в грудях знов прокидається щемливе відчуття. Він так прагнув зробити Вей Їна своїм, але що б не робив, він залишиться ні з чим, і цього вже не виправити.
– Треба йти. Нас чекають.
Його відображення в дзеркалі ще пару секунд дивилося на послідовника темного шляху, потім повернулося спиною, а рука рефлекторно потягнулася до потилиці, виявивши, що чогось не вистачає. Вей Їн посміхнувся і, все ще дивлячись у дзеркало, сказав ніби навмання:
– У цій порі так гарно квітнуть лотоси.
Дзян Чен завмер на порозі та гадав, що йому почулося.
– Що?
Той нарешті відійшов від дзеркала та ткнув пальцем у бік вікна.
– Через декілька днів вони розпустяться. Сходиш зі мною подивитися?
Дзян Чен усміхнувся, відчувши, як медове світло кімнати резонує з його душею. Іноді мовчання все ж таки тлумачиться хибно.
Відгуки