Про Море, Небо та Кінець

     Небо таке холодне. Велике. Воно бачило початок людства і побачить його кінець. Воно знає, як народилася ти, Юлю, як народилася твоя мати й твоя бабуся, і воно знає, як вони помруть. Воно бачило, де і коли я вимовила перше слово, першу думку і як вперше зрозуміла, що таким же чином я могла і не говорити зовсім.

     Воно бачило, як море ставало червоним від болю та смутку, принесеним на білі землі непроханими гостями, ставало бурим від люті; бачило важку долю жінок та дітей, завдяки яким море знов ставало синьо-іскристим та заспаним, і як доньки ставали неньками та бабцями, передавали знання про море й небо своїм онучкам та зникали десь між горизонтом та безоднею. 

     Небо бачило все. Небо – та упокорена блакить, поцяткована дитячими жовтими синцями – задумливо дивиться вниз. Воно бачить все, і нас з тобою, Юлю; але зараз холодний білий пісок просочується крізь моє волосся та пальці, і я бачу його також. Воно вдивляється в моє майбутнє, а я бачу в зірках минуле та зовсім трохи теперішнього.

     Я народилася біля моря та під великим холодним небом і майже загубила себе десь на лінії горизонту за ті півтора десятка років, що там прожила, але, – як і більшість тих, хто ділив зі мною одну й ту саму душу, – я втратила його десь поміж лісом та протитанковими їжаками. Пізніше ліс було знесено та перебито чорно-червоним, а їжаки так, напевно, і стоять там досі; принаймні, мені хотілось би вірити. В той день, коли вночі пропало світло та стало занадто гучно для моря взимку, у мене не було часу розгледіти кордон з небом, – у мене навіть не було часу зібрати свої спогади до купи та скласти їх в кишені – тому я не бачила, чи став він жовтогарячими або упокорено-рожевими, наче тільки-но відправив свою дитину в останній шлях. 

     Востаннє, коли я бачила свого брата та море, мені було на пів року менше, ніж зараз, у мене був один рюкзак, його улюблена книга і рація, яку він мені запхнув насильно. Ні я, ні мама майже не плакали, бо знання про смуток простягається на багато поколінь назад, і такі чіпкі зв’язки з минулим розбиваються тільки розміреним життям в насолоді та тиші.

     Коли ми їхали, а потім стояли, знову їхали й ховалися, небо дивилося на нас, так само як і зараз дивиться на мене і на тебе, Юлю. І я дивилася на нього, так само як зараз дивлюся на тебе, і я навіть думаю – чи ти не небо? Ти знаєш багато, занадто багато, щоб залишатися щасливою; мені іноді здається, що ти втрачаєш себе, – майже, як та, кого я знаю довго-довго, – коли твій новий скорботно-материнський образ вдивляється в лінію перетину тих двох площин, що завжди поряд, але ніколи не можуть злитися в одне ціле. Ти така холодна і далека, коли питаю я, і така сумлінно-чутлива, коли питаєш ти.

     І зараз, Юлю, ти лежиш десь поряд зі мною, і у тебе під холодними пальцями тільки каміння та трава, і ти дивишся кудись дуже високо, наче в дзеркало. Мені б хотілося, щоб ти так само побачила море, але для богічної істоти погано мати щось від людини – це заважає руху життя, і мені лише залишається сподіватися на байдужість нашого світила.

     Деякі речі неможливо змінити; на жаль, море рухається далі, а небо залишається таким, яким і було завжди. Я знаю, що в нас залишилося мало часу, але іноді мені здається, що ми застиглі в одному моменті й ще навіть не зустрілися, і ніколи вже не зустрінемося.

     Запевнити себе, що сімнадцята нуль-нуль – все ще не кінець, займає у мене трохи більше ніж три місяці влітку, і трохи менше ніж два тижні восени, щоб зрозуміти, що кінець вже давно настав о п’ятнадцятій. Я знаю це дуже добре, навіть краще, ніж ти, хоча з тобою важко змагатися у знаннях про Кінець, але я все ж таки спробую.

     Я сподіваюся, що Небо і Море зустрінуться знов, бо вони заслуговують на хороший Кінець. Юлю, чи допоможеш ти мені його влаштувати? Я знаю, що ні, але мені хотілося б спробувати.
      
     Вибач, брате, я так і не прочитала твою улюблену книгу. Я сподіваюся, що ще буде час.