Музичним супроводом стали прекрасні:
BAD OMENS - THE DEATH OF PEACE OF MIND
У пустому залі театру немає нікого і нічого. Стоїть гробова тиша. Ідеально для НЕЇ. Дівчина легко маневрує між пустими рядами запилених крісел і шукає, де б його найзручніше сісти і споглядати виставу. Її не дивує, що глядачів немає, ба, навіть більше, вона знає – сюди ніхто не прийде. Адже ця вистава, драма, комедія – усе для неї. І вона буде дивитися так, як бачить її сама. Істинно. Правдиво.
І це буде дуже боляче.
Вона зітхає, займаючи місце рівно посередині. Вона ще сама не знає, чи готова подивитися цій правді в очі. Чи так само це важко, як дивитися самій собі в очі у відзеркаленні власної ванної кімнати, споглядаючи усіх демонів та усе жахливе, що вона в самій собі таїть? Скільки ж часу вона була сліпою до самої себе, жила у власних, райдужних світах, які ніколи не були реальними?..
Червоно-бордова завіса все ще опущена. Світло не дали, та очі вже звикли до напівтемряви і вона уловлює поглядом пилинки, що витають у повітрі навколо неї. Цікаво, що буде наприкінці? Коли вона знову саму себе примусить це передивитися? І, нарешті, перестане тішити себе уявленням про те, що з НИМИ все завжди було добре.
Вона вмощується зручніше, скидає пальто, залишається лише в чорному класичному костюмі. Адже саме так приходять до театру, чи не так? Зручно всідається, перекидує ногу на ногу в чорних лакових підборах, ледь нею похитуючи від нетерпіння. Легкий мандраж змушує тремтіти пальці, а вона все вдивляється поперед себе і чекає.
«Коли завіса підійметься чи повернемося ми обидва додому живими?
Не так важко було зрозуміти – коли любиш, втрачаєш розум.»
- Як ти собі це уявляєш, Льош? Стосунки? Робочий перепихон? Службовий роман? – надзвичайно красиве, молоде для своїх років, обличчя кривиться від нерозуміння та неприязні. – У нас обох сім’ї, діти, обов’язки, і нам вже далеко не по двадцять років, аби творити всіляку дурню.
- Сім’ї? – очі чоловіка здивовано округлюються. – Щось я не бачив аби тебе цікавила сім’я, Міша. Покажи свою праву руку, - і підходить на крок ближче.
- Це не твоя справа. Ти не маєш права лізти в моє особисте життя, нагадую, твоє місце в моєму кабінеті, але вже точно не в моїх особистих думках чи житті, - Міша нервово відсахується, несвідомо ховає праву руку за спину.
- Я ж бачу твоє бажання, Міш. Бачу, як ти затримуєш на мені погляд, бачу, як горять твої очі і впевнений, що сни твої сповнені лише мною, - чоловік підходить ближче, торкаючись кінчиками пальців щоки співбесідника. Той, у відповідь на мить забувається, притискається ближче, але все ж, відштовхує бажану, теплу долоню. – З ким ти засинаєш, скажи? М? – Льоша важко дихає та погляду не відводить. - А з ким би хотів засинати? Будь ласка, Міш, - голос його переходить на шепіт, - дай нам шанс.
- Немає ніяких нас, - чоловік остаточно відвертається від Олексія і виходить з кабінету.
Олексій втомлено і невдоволено прикриває очі. Зітхає. Він не може позбавитися цієї тяги. Не може викинути з голови ані його голос, ані його запах, ані впертий погляд темних карих очей. Йому конче потрібно володіти ним, бути з ним, оголоти його тіло і душу, і привласнити собі, бо інакше його просто розірве на шмаття ця їдуча, шалена, нічим неприкрита залежність. Мета, за яку він готовий продати душу. Він не може назвати це закоханістю чи коханням, це щось набагато гірше і, водночас, солодше, одна лише думка, як Міша стогне і прогинається під ним, промовляє його ім’я як мантру, як заклинання, присвячує самого себе йому і дарує як підношення, як жертву і як дар. Льоша підходить до стіни і притуляється лобом до холодного білого каменю, намагаючись себе остудити. Це не мине, поки він свого не доб’ється.
Дівчина в залі скептично хмикає, але досить тихо, аби не порушити ніяких усталених норм етикету. Так сильно хотіти володіти чимось або кимось… Їй це не чуждо. Вона й сама частенько спостерігала, як інші люди у пориві пристрасті привласнювали собі чужу душу, а потім безжалісно її топтали. Знайомий сценарій, бо за довгими завоюваннями занадто швидко приходить кінець. Ой! Та що ж це вона, куди такі спойлери? Вона не дозволить собі поки думати про кінцівку.
Її не покидають думки про те, як Арестович виявився правий і зачепив Подоляка за найвразливіше місце. Адже той дійсно обручки вже давно не носив, вона цікавилась і спостерігала за ним досить довгий час до війни і той факт її надзвичайно зацікавив. Людина публічна, часто у всіх на виду, а так вчиняє. Чи не було то очевидною підказкою, підтекстом, який він в собі носив і таїв? Тобто натяк висів у неї прямо перед очима, а вона здогадалась перевірити то все тільки зараз? Як же це непрофесійно.
Дівчина задумується про наступну річ. Вона знає, що Подоляк не стримається перед тим, кого так сильно і довго хоче. Вона знає, що їхня тяга один до одного взаємна, та має вона неоднакову мету. Льоша хоче привласнення та володіння, Міша бажає не обпектися, але горіти в ньому вічно. Він не дозволяє цього собі лише через те, що у Льоші сім’я та діти, а свою він має заради галочки, хоча й любить своїх дітей безмежно. Але проти власної природи не попреш. Як тільки він зустрів Арестовича, зрозумів, що пропав. Пропав, втонув назавжди в цій людині, як колись, як вже ставалось раніше… Вона знає, читала і шукала занадто багато. Дівчина чудово знає про минуле Михайла, про його смаки і незвичні для інших чоловіків вподобання. Це криється в його повадках, поведінці і тих чутках, які всеодно не вдалося повністю знищити і приховати. Мова про це все ж розповзлася інтернетними стрічками і захованими статтями, пане Подоляк, хіба Ви думали, що я їх не знайду?..
«Я зробив ще одну помилку,
Я думав, що зможу змінитися, що в мене все вийде.»
- Десант на Печерській. Зовсім скоро, - тихий шепіт, аби останні журналісти, що метушливо покидають приміщення, не вловили ані звуку. Льоша притискається тісніше аби тільки вловити ще більше тепла жаданого тіла. Він не думає про те, що вони вже напівмерці. Він думає лише про те, яким чином вберегти його для себе. Він помічає зосереджений, серйозний погляд темних карих очей, та страху там не бачить. Уловлює для себе щось незрозуміле, таке, чого глибоко в душі і не сподівався побачити. З усіх сил хапає за передпліччя і веде в пусту підсобку, причиняє двері і штовхає Мішу до стіни. А сам завмирає, важко дихаючи.
- Я знаю, що ти збираєшся зробити, Льош, - Міша так само важко дихає і не відводить погляду. – Та подумай ще раз перед тим, як наважишся.
- Всеодно здохнемо, - Льоша видихає очевидну істину, вагається може з секунду і притискається до Міші з усіх сил, охоплює обличчя обома руками і цілує. І все одразу набуває інакшого сенсу. Смак його губ осліплює серце, забиває думки, не дає можливості відірватися і схаменутися. Він отримує те, чого так жадав і не може стверджувати, що чоловік навпроти нього не бажає того ж самого. І, не зважаючи на адреналін, небезпеку, невідворотню скору смерть, їхній поцілунок сповнений ніжності і нового незвіданого відчуття правильності того, що відбувається, що хочеться навічно торкатися його, володіти ним і віддаватися його рукам. Міша притискається до його тіла, проводить руками по шороховатій тканині костюму і бореться з бажанням зірвати з нього одяг. Всього занадто багато, Льоші занадто багато, він приникає не тільки губами до його вуст, він торкається його душі, він сплітає власний язик з його власним так само, як і вплітає самого себе у серце Міші.
Михайло стогне прямо в ті солодкі губи, якось протяжно і занадто вдоволено, навіть не намагаючись противитись і відштовхувати. Він занадто довго обманював себе, що зможе стриматися, що зможе викинути старі, забуті, грішні власні бажання, хапає Льошу за шию і надавлює сильніше, кусаючи губи навпроти, цілуючи і вірячи – це останнє задоволення, яке він відчує у цьому житті.
Це - мука і невимовне задоволення одночасно, і хтось із них того ще зовсім не розуміє. В пориві власних почуттів і розуміння того, що вони всеодно не виживуть, немає ніякого значення, що вони роблять один з одним. Міша не хоче жалкувати перед тим, як йому всадять кулю в лоба, що він не отримав ці солодкі стогони у свій рот, як найвищу нагороду за всі роки страждань і тягостей власного життя. Він відчуває щастя. Льоша не хоче, героїчно загинувши в перестрілці, не згадати, поки серце відбиватиме останні удари, а кров виливатиметься з нього останніми краплями, як відчайдушно і гаряче його пристрастна захопленість і залежність розтає у його руках і віддається на поталу його діям. Він відчуває вдоволеність.
Лунає сирена, вибухи, чуються голоси, що звуть та шукають їх і обидва змушені виринути з солодкого полону власної пристрасті.
Дівчина зачудовано спостерігає за діями цих двох і зізнається сама собі, що і сама б вчинила так само перед власною смертю. Аби знала, що останнє, що бачитиме – буде кохане обличчя, вона б впала на коліна перед власними бажаннями і невідворотньо ним здалась. Вона розуміє їх. Вона бачить чесність у тому, як вони вчиняють один з одним. Та все ж, відчайдушність цього вчинку більше нагадує якусь трагедію за мотивами Шекспіра, аніж щасливий хепіенд. Адже ж ніхто насправді не сподівався, що все закінчиться добре?.. Вона оглядається на пусті ряди, аби запитати хоч когось про це, та вчасно згадує – навколо нікого немає. Мабуть, ніхто так і не наважився прийти і побачити правду. Вона сумно зітхає. Що ж, у кожного свій вибір. Вона їх не засуджує. Та зі знанням майбутнього нічого не вдієш. Вона знає, що буде далі і чим все закінчиться. Тому рве на маленькі клапті програмку вистави, на яку вона так квапливо прийшла і пафосно підкидає над собою ті клаптики. Наче сніжинки вони осідають на підлогу і сусідні крісла. Їй більше не потрібна та дурна просвітительська інформація.
«Задоволений?
Коли любиш, втрачаєш голову.
Мій.
Мій.»
Шукаючи Льошу коридорами безкінечного укриття, Міша думає лише про одне. Як сильно йому хочеться його торкнутися. Минуло два тижні, безумство чотирнадцяти днів, які пролетіли так стрімко, що жоден навіть не встиг того помітити. Переговори, жертви, він чудом уникав смерті, стільки разів, що збився з рахунку, і Льоша. Льоша, який заполонив собою все, миттєво і стрімко, як залежність, як наркотик, як повітря, без якого неможливо було існувати. Михайло відчиняє чергові двері, кімнати для брифінгів, помічає його, що всівся прямо на підлогу і про щось розмовляє зі своїм телефоном по відеозв’язку, та плювати. Він скучив. Він хоче його торкнутися. Міша занадто голосно грюкає дверима і провертає замок. Долає десять кроків і недовго вагаючись, підходить близько, обіймає його тісно притискаючись підборіддям до його голови. Вдихає рідний запах і щось нашіптує, та Льоша трохи сердито, а головне шоковано, що одразу ж і приховує від власних глядачів, пояснює йому, що у нього прямий ефір. Щось говорить про брифінг, запитує його, чи буде той записуватися, підіймається з підлоги і мечеться, переступаючи з ноги на ногу, розуміючи, що вони втнули щось непоправиме.
Дівчина в залі невдоволено цокає язиком і закочує очі. Її бісить цей уривок вистави. Скільки б вона не передивлялась те відео, та погана якість звуку і вчасний коментар Арестовича зробили своє діло – вона по сей день не могла розібрати ані слова, що Подоляк казав йому. А інтерес сказаного з’їдав її не гірше, не було в ній гіршої злості, аніж та, що породжувала незнання про щось. Звичайно ж, і так все було зрозуміло, що так друзі один одного не обіймають, не тягнуться, не хапаються, наче той довбаний потопаючий за соломинку, але все ж. Аби ж вона вловила хоч слово… Вона стервозно скривилась, спостерігаючи за обличчями цих двох. Думаєте, панове, люди не здогадаються? Не зрозуміють?
Помиляєтесь.
«Мені не вистачає того, як ти промовляєш моє ім’я,
Як ти підкорюєшся, як ти ламаєшся.»
- Брифінг, Міша… - він ледве встигає промовляти слова між нестримними, безкінечними поцілунками.
- Плювати, - чоловік несвідомо, сліпо торкається усього тіла, задирає одяг, добирається до шкіри, окреслює пальцями завойовані ділянки. Він сходить з розуму від цього чоловіка і вже давно перестав себе стримувати. Заради нього він готовий на все, заради нього він забув про сім’ю, зателефонувати додому, відписати вчасно, бо перед очима днями та ночами стоїть лише одне обличчя. У тому клятому вертольоті він думав лише про нього. Лише заради нього він пообіцяв собі вижити і повернутися. Міша нарешті відривається від поцілунку, окреслює поглядом розпростерте під собою тіло, помічає, що Льоша настільки забувся, що досі тримає в руках багатостраждальний телефон, з якого виходив на зв’язок. Міша вириває його з рук, і відкидає подалі, взамін сплітаючи пальці. Льоша хмуриться на таку агресію і вмить перевертає його, підминаючи під себе. Вглядається у потемнівші від пристрасті, очі.
- Ти здурів. З розуму зійшов, - його дихання переривчасте і слова даються не одразу і нескладно, але на губах посмішка. Карі очі з хитрими вогниками уважно вивчають обличчя навпроти, та на відміну від власних, у Мішиних, Льоша усвідомленності того, що відбувається, не бачить. Він намагається відшукати хоча б краплинку того чоловіка, якого він бачив на зборах, не переговорах, на інтерв’ю, але там нічого цього немає. Сліпа одержимість, беззаперечна закоханість. Міша хмикає у відповідь, потирається носом об його шию, знову лишаючи поцілунки туди, куди може і не може дотягнутися. Вилизує язиком солодку шкіру, вдихає запах, намагаючись закарбувати його в собі назавжди, не дай Боже забути. Як же йому глибоко плювати, що думають про нього всі інші, коли нарешті, він отримав те, чого хотів, і це взаємно…
- Ти – моє все, - він з жаром видихає ті слова, дивлячись прямо в очі. – Якщо так дуріють, якщо так сходять з розуму, то нехай, - він торкається обома руками обличчя Льоші, міцно стискаючи і не стримуючи тремтіння від переповнюючих його почуттів, - тоді я безумець.
Глядачка сумно зітхає, хоча й не приховує власного захоплення такою відвертою сценою. Робити це прямо на підлозі, не дочікуючись нічого і нікого, не даючи собі шансів на одуматися… Вона вже давно не вірить у взаємність таких почуттів, так само, як і не вірить в те, що пристрасть може перерости в щось більше і таке, щоб разом і до старості. Вона несвідомо порівнює себе з ними і розуміє – її відносини хоч розмірені, спокійні і навіть трохи нудні, але вони назавжди. Вона ніколи не корилась пристрасті і ніколи не мала мимильотних романів на стороні, на ніч або без чіткого майбутнього. Насправді, вона й не вірить в саме кохання. Вона завжди просила хоч кого-небудь пояснити їй, що ж воно таке, але її оточення завжди було таким тупим, аби хоч довести її до тієї істини, якщо не пояснити. Вона розуміла закони Всесвіту, мала декілька освіт, володіла декількома мовами, багато читала і гарно вміла віднаходити глибинний сенс у всьому, чим цікавилась, та кохання для неї було чимось дивним та аномальним. Свій власний шлюб вона називала «взаємовигідними стосунками» і їх обох те влаштовувало. Вони були з тим згодні. Ось такі дешеві мелодрами в неї викликали лише жалісливу посмішку.
- Якось ви сказали, Олексію Миколайовичу, що кохання – це довіра, - пошепки промовила вона, аби не потривожити поважну тишу величезного залу театру. – Та подивіться, що ви зробили з людиною, яка беззаперечно і назавжди вам довірилась? – вона всміхнулась і гірко зітхнула. - Хтось із вас точно пожалкує, дорогенькі.
«Ти в стінах,
Завішаних перевернутими хрестами та рамками.
Дарма я приймав усе, що було для мене таким цінним за правдиву монету.»
Льоша згадує його повсюди. На ефірах у Марка, в постах на Фейсбуці, у комментарях та в інших соціальних мережах. Мішине его роздувається і шаленіє, він не стримує доторків і відвертих поглядів кожного разу, коли з іншого кутка його власного кабінету з чужих вуст лунає його ім’я. Він посміхається, дивиться на нього своїм теплим карим поглядом, навшпиньках підходить і торкається так, щоб по той бік екрану нічого не було помітно. Шепоче лиш одними губами слова ніжності і закоханості або ж шле на телефон щось зовсім відверте, огорнуте в слова. І тоді збудження досягає максимального піку і вже не злічити місць, де вони брали один одного в цій будівлі, після кожного такого моменту. Захлинаючись від стогонів або закриваючи долонями один одному рот, на столі, змітаючи геть папери, або в укритті, в пильному кутку, у темній кімнатці бункеру, де вони обидва жили, бо більше ніде, більше нікуди було йти. Міші подобається, коли це відбувається очі в очі, а Льоша обожнює у пришвидшеному темпі вбиватися в його тіло з-за спини, притискаючи сильно до свого власного і кусаючи шию до синців та засосів. Привласнюючи. Тішачись, що чоловік під ним настільки відверто і довірливо йому віддається. І чим більше Міша віддає йому свою довіру, тим менше Льоша задумується про наслідки таких стосунків. Міша – щось тепле, неземне і просто його. Він завжди буде під рукою, а інше вже й не так важливо.
Людям подобається їхня хімія і вони самі. Тож, вони постять сумісні фото, а пізніше і відео. Лайки і коментарі сипляться ворохом, тисячами, а вони навіть не помічають, наскільки далеко заходять. Міша соромиться такої слави і мало цікавиться набутою популярністю, особливо, коли мова заходить про Льошу, адже він впевнений, що інформацію вони подають дозовано. Міша поглиблюється в роботу, у нескінченні інтерв’ю і папери, а Льоша навпаки, пірнає у славу як у темний гибокий океан, але такий бажаний, омріяний.
А Міша ж, у нечасті моменти відпочинку та самотності, щасливо думає про те, що нарешті люди не ненавидять Михайла Подоляка, не кажуть, що він бреше або щось приховує. Він сліпо вірить, що цим він зобов’язаний лише Олексію.
Колись вона напише цілу дисертацію, присвячену цим двом і чому їм не вдалося її обманути. А особливо не вдалося це Михайлу. Така чиста і щира закоханість та поміж рядків те, що це зовсім не взаємно. Вона зізнається сама собі, що знала, відчувала все з самого початку. Та ж коли вони почали записувати ці довбані двохвилинні блядські ролики… Від розуміння їхньої тупості і від спогадів, вона відшукує в кишені пальто цигарки і запальничку. А що? Вона ж тут зовсім сама. Затягуючись сизим димом, вона задумується, чому можна дозволяти собі бути такими необачними? В їхній країні такі стосунки не заборонені, та все ж, для посадовців, одружених чоловіків з ворохом дітей за плечима, можна було б діяти трохи обережніше. Особливо її дивує Подоляк. Чим більше вона дізнається про нього, чим більше вона пізнає його, чим більше аналізує інформацію, розуміє – він не грає на публіку, щоб підтримати людське захоплення ними. Зате він невдало оступається на кожному кроці, коли поряд з ним Олексій. Він кожного разу зазнає поразки, коли намагається стримати себе від доторків на камеру, коли та уввімкнена, заглядає Арестовичу в очі якимось аж занадто довірливим поглядом і занадто голосно сміється навіть тоді, коли той не жартує. Та й взагалі, як на неї, Арестович жахливо жартує. Насамперед, бо жартує над такою юнацькою та невинною закоханністю Михайла. Не напряму звичайно ж. Та це всеодно проглядується. Як і те, що Олексій поглядам Міші рідко відповідає, як і те, що з часом їхні зустрічі стають рідшими, як і те, що Арестович більше не працює з Офісу. А Михайло невідворотньо змінюється. Спочатку це зовсім непоміто, та пізніше… Так, вона обіцяє собі подумати над цим пізніше. Психологічно Подоляка читати зовсім легко, а особливо тоді, коли той залишає підказки абсолютно всюди. Таскає одяг Льоші або ж навпаки, ховає шию на власних відеоінтерв’ю і залишає славнозвісний значок «2-3 тижні» на своєму столі саме тоді, коли його настигає чергова фотосесія для чергового інтерв’ю. Так цікаво. Дівчина підперла руками підборіддя і закотила очі. Пане Михайло, ви попросили не фотографувати власні документи зблизька, а от найдорожче залишили навидноті?
Дівчина скептично хмикає. Ніщо нового немає під Місяцем. А співставляти побачене і робити з того очевидні висновки не так вже й складно. Вона докурює сигарету до кінця, струшує попіл разом з іскрами і затопчує сліди на підлозі власним взуттям. Гіркий присмак в роті ніщо в порівнянні з тим, яка гірка правда чекає на цих двох.
«Мені не вистачає того, як ти промовляєш моє ім’я,
Твоїх доторків.
Того, який ти на смак.
Твоєї близості.»
- Та як ти взагалі до цього додумався, Льош… о Господи… - він би й хотів противитися, та будучи вже майже без одягу, розкинувшись на власному, вузькому білому столі, не особливо хотілося противитися вмілим рухам язика на власному члені. Взагалі, не було змоги думати ані про що. Льоша на мить відривається від розпростертого тіла під ним, що важко дихає і стогне, майже не стуляючи рота і, Боже, як же йому подобається те, що він бачить. Олексій хитро посміхається, підтягує його трохи ближче до себе і входить плавним рухом. Стогони не стихають, тепер вони лунають від обох чоловіків, вони користуються оголошеною тривогою, пізнім часом та відчуттям безаперечної небезпеки, бо ж прилетіти сюди може в будь-який момент. Вони не застраховані і не безсмертні. Але все попереднє їх турбує в найостаннішу чергу. Поки Льоша входить в нього, поки Міша його – варто жити, дихати і вимагати, просити ще. Тож, Міша хапається за край, щоб хоча б не впасти і вигинається від задоволення, просячи ще. Олексій віддає йому самого себе до краплі, вганяючись глибше і сильніше і розуміє, що не може і не хоче позбутися цієї клятої залежності.
Вона чудово знала, що таке залежність. Стикалась з нею багато разів у своєму житті. Швидко дійшла до розуміння, що залежність не є коханням і навпаки. У виставі вимушений антракт, тож вона залишає свої речі, пробирається крізь бескінечні пусті ряди і спускається вниз, до гардеробних, головного виходу та буфету. Замовляє собі келих шампанського, адже гріх не випити за таку красиву, протиречиву та трагічну любов. Гардеробщиця дивиться на неї трохи дивно, та бажання виконує без зайвих слів. Шампанське не вищої якості, та доводиться миритися з тим, що є. Перший келих вона осушує миттю, бо в горлі пересохло, а всередині нестримний мандраж, як і кожного разу, коли вона думає про цих двох. Замовляє ще один і вже з ним повертається назад, до зали. Світло гасне.
«Пусті обіцянки, а я хочу почути, як ти кажеш,
Що тепер ти їх виконаєш.»
Все коли-небудь закінчується, стліває, перетворюється на попіл. Так і вони поступово віддаляються один від одного. Справи захлинають у собі, а обов’язки їхні суттєво різняться. Міша тягнеться до нього кожну вільну секунду, пише повідомлення, телефонує, чекає днями і ночами у своєму (їхньому?) кабінеті. Льоша повертається, але не так часто, як хотілось би. Міша волів би, аби він був поряд з ним завжди, як і раніше, як в перші дні війни, коли вони не відпускали один одного ані на крок. Льоша ж пірнає у власну славу, дає інтерв’ю направо і наліво та сипле скандальними заявами. Йому подобається хейт і хвилювання людей, тих нікчемних, які не вміють розуміти усе, що він закладає поміж рядків. Його взагалі мало що хвилює. Як і те, що він зовсім забув про того, для кого став повітрям і життям.
Іноді Михайлу також хочеться зробити власну скандальну заяву. Розказати на черговому інтерв’ю, що він безнадійно шалено закоханий, що він був щасливим, але так і не зміг зрозуміти, що ж пішло не так чи що він зробив не так. Йому безумно хочеться чесно про все розповісти, щоб стало легше, викричатись або ж хоча б рознести половину власного кабінету. Знищити кожен куточок і викинути кожну річ, що нагадує йому про Льошу. Подзвонити йому, попросити приїхати и залишитися назавжди. Він дякує Всевишньому за те, що в його кабінеті немає дзеркала, тому що коли він бачить своє відображення мимоходом десь у чужому – він себе не впізнає. Він ніколи себе таким не бачив. Промінявши сон на безсонну ніч та інтернет, він дізнається про те, що про них пишуть люди, він читає тексти та відгуки, дізнається про власних прихильників. Він дивується, як багато гарних речей пишуть про нього та Льошу і дозволяє одній крихітній сльозинці скотитися по власній щоці. Він розуміє, що в реальності у них ніколи такого не буде. Востаннє набравши номер, завчений напам’ять і почувши, що абонент недоступний (точно, адже Льоша в черговому відрядженні, та ще й з дружиною), він блокує телефон і тихо кладе його на стіл. Відчиняє сейф і знаходить власну каблучку.
Як завше – ідеально підходить.
Дівчина роздратовано видихає, допиває залишки шампанського і з розмаху кидає келих прямо до помісток сцени. Той в свою чергу розбивається на сотні крихітних шматочків. Вона вже давно зрозуміла, що Арестович вчинив з Мішою. І за це вона його ненавидить. Чоловік схуд та осунувся, його обличчя посіріло, а голос змінюється від роздратованого до примушено стишеного. Вона безжалісно спостерігає ті зміни і без співчуття відмічає у себе в думках, що він сам винен у тому, що піддався. Що дозволив собі підкоритися цій залежності. Адже в Арестовичі немає нічого стабільного, спокійного та надійного. Він ніколи нічого не обіцяє, а його слова – це зазвичай пуста, завуальована філософська нісенітниця. Чого чекати від людини, яка одружується після третього побачення? Чому вірити, якщо він називає усіх трьох своїх дружин близькими друзями і спілкується з ними однаково тісно і близько? Вона їдко хмикає. Ох, Михайло Михайлович, ви повелися на афериста. Біля вас стоїть картина темного янгола, з чорнющими крилами самого сатани, та душа ваша настільки білосніжна та невинна, що ви були здатні повірити, що Арестович стримає свої обіцянки і буде з вами назавжди? Хто дав вам цю картину? Чи знала ВОНА, що помилялась, та зовсім невірно зобразила вашу душу?
І чому ж, ти, дорослий розумний чоловік, так йому віриш?
«Ти, наче ті хвилі, приходиш і йдеш, залишаючи мене за бортом.
Ти, наче ті хвилі, приходиш і йдеш, поглинаючи усе на своєму шляху.»
Він прямує пустими осінніми дорогами Києва, урвавши собі дві години спокою просто, куди-небудь, аби тільки забутися. Йому нікуди вертатися, окрім остогидлого, але вже такого рідного Офісу, де він хоча б незамінно потрібний. Очі все ще нагадують легким болем і сіпанням, та йому всеодно. Після тижня вимушеного лікарняного йому стало легше, та на душі кішки гострими кігтями-спицями роздирають серце. Льоша дзвонив хіба тільки пару разів, цікавився, та якось холодно і завжди був надзвичайно зайнятим. Розказував більше про себе і не питав про нього. Цей факт і сірість всього міста, що його оточує зараз нагадує, як все починалось. Але тоді поряд з ним завжди був Льоша. Він освічував йому шлях.
Він заїзжає на заправку, аби купити собі поїсти і заправитись, сподівається, що людей там не буде, бо він не хоче нікого бачити. Йому не щастить, доводиться вислуховувати слова подяки, дякувати у відповідь і дозволити зробити з собою фото. Як і завжди, не дозволяючи себе торкатися. Лише одній людині він дозволяв це робити з собою.
Міша лише сподівається, що він виглядає не занадто очевидно розбитим. В глибині душі він переконаний, что ніхто і ніколи цього не помітить і про це не дізнається.
Її завжди винуватили в тому, що вона помічає занадто багато лишнього. Її завжди лякало те, що все, що вона помічає – зазвичай виявляється правдою. Несила на це дивитися, але й діватися нікуди. Ці люди наробили так багато помилок, створили так багато очевидностей, відкрили їх світу, а що у висновку?
Розбили самі себе.
Розбили її віру у будь-що.
Вона хотіла б вірити, залишками своєї чистої душі, що Арестович ненавмисне. Та, можливо то було шампанське, а може власний життєвий досвід, а може змучене Мішине обличчя на тому фото, та все те каже їй лише про одне. Доведеться рукоплескати черговій трагедії і дарувати головним її акторам чорні троянди.
Вона тихо підіймається зі свого місця, поправляє піджак, бере в руки пальто і прямує геть із залу.
Світло гасне, а завіса опускається.
Вистава скінчена.
«Коли завіса підійметься чи повернемося ми обидва додому живими?
Не так важко було зрозуміти – коли любиш, втрачаєш розум.
Коли завіса підійметься чи будемо ми обидва щасливими?
Не так важко було зрозуміти – коли любиш, втрачаєш розум.»
