Він не знає

Вілл з Джонатаном нишком пробрались на подвір’я свого старого будинку. З вікон м’якими смужками падало світло. Хтось там, за тими стінами, колись обписаними й розваленими, спокійно вечеряв. Дивно ось так — спостерігати як інші живуть там, де ти провів дитинство, де з тобою трапились найдивніші дива. Навіть трохи з ревнощами, ніби будинок міг зрадити, ніби місце, на якому його побудували, могло.

Там залишились, вже, певно, під шаром оновленого тинькування й свіжої фарби, зарубки на одвірку. Там скрипіла підлога лише в кількох місцях, й аби непомітно поцупити печиво, доводилось обминати небезпечні зони. Там під стелею збереглись залишки маминого соусу, що раптово вибухнув, ніби той феєрверк… Тепер, мабуть, й цю пляму зафарбували. Для тих людей — це лише неприємні залишки попередніх власників, але для них… Для них цей будинок був справжньою фортецею. Неприступною й міцною.

Випалена й суха, мертва земля хрустіла під підошвами. Вілл дослухався до того звуку та згадував зиму. Так заспокійливо рипів сніг та скресла крига, коли вони гуляли тут кілька років тому. З Джонатаном, Майком та Честером. Тоді, на різдвяних канікулах, Майк хоч і був сповнений туги за Ел, але був поряд. А зараз, хоч він і був поруч, насправді знаходився далеко. Не з ним. Та й ніколи Майк не був з ним по-справжньому, так як з Ел.

— Давно ми сюди не приходили, — тихо кинув Джонатан. — Гадаю, нинішні жителі навіть не знають про цю могилу.

Вілл коротко усміхнувся, зажурено й блідо. Вони прийшли сюди заради Честера, та думки Вілла блукали десь біля порогу дому Віллерів. Він опустився на одне коліно перед маленькою, порослою жовтою травою, могилкою. Торкнувся знесиленої землі, зітхнув:

— Він був найкращою собакою у світі.

— Пам’ятаєш, як він поцупив м’ясо? Мама тоді здивувалась, бо гадала, що купила більше. А він сидів, задоволено облизував ніс й дивився на нас як янголятко, — Джонатан усміхнувся й присів навпочіпки.

— Так. Так, він був смішним… — Вілл забрав руку й обтрусив землю з долоні. — Але я більше не хочу домашніх тваринок, — поглянув на брата швидко, а потім знову заховав погляд у напівтемряві. — До них… прив’язуєшся. Занадто.

Джонатан змовчав. У тому, як лунав голос Вілла, ховалось ще дещо, окрім скорботи за Честером. Він тужив за іншим, за кимось живим, за тим, що і втратив та не втратив водночас. Джонатан присунувся ближче, поклав руку на братове плече.

— Більше ніяких тварин. Ну, хіба рибки? Іноді нам всім треба заспокоїтися. Арґайл каже, що на рибок дивитися корисно. Що скажеш?

— Рибки? — поморщився Вілл. — О, гадаю, що одного прекрасного дня вони всі дружно загинуть.

— Це ж чому?

— Та через твою травичку. Нанюхаються й все.

— Гей!

Джонатан легенько штовхнув Вілла в плече, але потім знову поклав руку на нього. Лагідно, заспокійливо, ніби молодший брат збирався заплакати. Та цього разу Вілл не плакав. Він коротко посміхнувся у відповідь й, ковзнувши рукою по всохлій траві, пригадав той день.

Вони знайшли бідного Честера вже мертвим. Невідомо що саме з ним сталось, але слідів насильницької смерті не було. Вілл проридав усю ніч над його тілом, заривши пальці в м’яку, злегка брудну, шерсть. Песика поховали на подвір’ї, хоча Віллу хотілось, аби він спочив у лісі, біля замку Баєрсів.

Поки Джонатан копав яму, Вілл дивився в одну точку. Він побачив маленький корінчик дерева, що стирчав під глевкою землею, й спрямував усю увагу на нього. Корінець міцно тримався за ґрунт, хоч на тлі іншого коріння мав охлялий, слабкий вигляд. Однак тримався ж! Так само, як і тримався сам Вілл тоді, але… Але коли помер Честер дещо змінилось. Нехай навіть не лише через його смерть, а тому, що Вілл пережив страшні події, а його друзі почали стрімко рости. А він все чіплявся за них й чіплявся, ніби той маленький корінчик…

Річ у тім, що тієї днини, коли ховали Честера, Вілл поховав своє дитинство. Звісно, потім він намагався вп’ястися в нього, зупинити, затримати. Однак все було марно, бо дитинство самостійно йшло геть. І його важкі кроки вкарбувались у пам’ять, наче удари тяжкого баскетбольного м’яча по підлозі. Гучно, гучно, а потім все тихіше, тихіше, аж поки зовсім не зникли.

— Вілле, гадаю, нам пора йти звідси.

Джонатан обережно поплескав його по плечу, висмикуючи зі спогадів. Вілл поглянув на нього затуманено й мляво, бо не оклигав від подорожі в минуле. Але повільно кивнув, зрозумівши, про що йшла мова.

Люди в будинку закінчили вечерю. Чоловік з тарілкою, мабуть, з десертом й чашкою кави вийшов на ґанок. За ним вийшла жінка також з чашкою кави, тримаючи за руку сина. Вілл з Джонатом пригнулись й тихцем рушили назад. На щастя, їх не помітили. Сім’я жваво обговорювала ремонт, який довелось зробити, а ще здобутки свого сина: він, виявлялось, мав талант художника.

— Прямо як ти, — докинув Джонатан, усміхаючись.

— Еге ж. Цікаво, у них більше синів нема? Бо тому малому б став у пригоді брат, — підморгнув йому Вілл.

Сторожко озираючись, хлопці сполохано побігли, тільки-но опинились на безпечній відстані. Чоловік почув, як хтось чи щось вовтузилось у траві й підхопився. Жінка всадовила його на місце й мовила, що то, напевно, собака чи кіт. Їхній син одразу ж забажав котика чи песика. Він обіцяв доглядати за тваринкою й берегти його, хоч сам був це опецькуватим малям.

Сповільнившись та відхекавшись, хлопці звернули на стежку, яка вела до будинку Віллерів.

— Знаєш, що? — раптом запитав Джонатан.

— Що?

— У мене є одна ідея. Тобі вона може здатися недоречною й дивною, але…

— Але?

— Може, ми з тобою відновимо замок Баєрсів? Серйозно. Ти тільки не відмовляйся одразу, бо це, до речі, не моя ідея.

Вілл підозріливо зіщулився. Джонатан виглядав як завжди, тобто, він точно палив трохи, але не так, щоб запропонувати таке. Тому Вілл вирячився на нього спантеличено, шукаючи причину такої дивної пропозиції. Крім коктейлів від Арґайла.

— Це не моя ідея, — повторив Джонатан. — Це твої хлопці вигадали. А саме Майк.

Ім’я він вимовив тихіше, ніби раптово забракло дихання, й воно загубилось десь у пітьмі. Та сам Майк вихопив його, ніби сірник запалив, й вийшов назустріч Баєрсам. Виступив на острівець, куди падало тьмяне світло вуличного ліхтаря. І у Вілла всередині пташкою тьохнуло, сполохано залопотіло крилами, одна фраза майнула головою: «Він знає?» І це «Він знає» луною повторилось ще кілька разів.

Джонатан відійшов убік, ніби розмова не стосувалась його. Проте вуха його насторожено ловили слова. Вілл, його любий молодший брат, чому він повинен страждати… Знову.

Майк ховав очі, ніби шукав потрібні слова у невидимих надписах на асфальті. А потім, коли він нарешті поглянув на Вілла, той усміхнувся. Серце гупнуло об груди й завмерло на мить. «Він не знає, не знає, не знає…» Та й це на краще. Мабуть.

— Перед черговим кінцем світу це незвичайна, я б навіть сказав, що найтупіша ідея. Але… Але, якщо цього разу дійсно настане кінець, я хочу, аби замок Баєрсів зустрів його разом з нами, — Майк зніяковіло усміхнувся, трохи винувато, трохи приречено, трохи радісно.

Вілл кивнув, заштовхавши якнайдалі всі слова, які могли мимоволі вирватися назовні. Виважено підібрав інші, змусив себе сказати саме їх. Наліпив на губи усмішку:
— О. Я не маю нічого проти. Звісно, якщо всі кошти за ремонт ви берете на себе!

Майк видихнув, не без задоволення відчувши полегшення. Зиркнув коротко на Джонатана, а потім усміхнувся у відповідь Віллу. Так легко, так просто! Ніби нічого такого трапилось. Хоча, так, для Майка трапилось дещо інше.

Поки Вілл руйнував замок, стіни свого дитинства, Майк рвучко й стрімко дорослішав.

Поки Вілл закохувався у нього, Майк закохувався в іншу.