Еміл заплющив очі. Він уявив, як Тіан його взуває та допомагає одягнутися, так як і раніше. Відчув його дотик на своїй руці, а подих — на плечі, такий легкий та невпевнений. Тоді згадав здивований погляд, коли кронпринц проголосив його Першим охоронцем. І власну злість, коли на плечі Тіана він побачив той страшний шрам.
Війна тоді ще не закінчилась, проте як тільки Еміл почув, що його улюбленого охоронця поранили, він кинувся на лінію оборони. Королева спершу пробувала завадити цьому, але зрештою здалася. Подорож зайняла більше часу, ніж того хотів би кронпринц, бо йому таки довелось взяти із собою два десятки охоронців.
Рана на плечі Тіана була страшною навіть під тією горою бинтів, яку на неї наклали. Він не належав до еліти, тож уваги його пораненню приділили зовсім мало. Еміл підозрював, що залишиться шрам. Ні, він був переконаний в цьому, так що злість і безсилля з’їдали його зсередини. Першим ділом, повернувшись, кронпринц зробив так, аби ніхто більше не міг і пальцем зачепити його охоронця — зробив настільки близьким до себе, наскільки це було можливим. Власне, тоді він і не підозрював, що йому з Тіаном вийде бути ще ближчими. Вони завжди були хорошими друзями, але одержимість охоронця військовою справою лякала Еміла, той навіть якось спитав:
— Якби довелось обирати між мною та бути воїном, що б ти обрав?
— Очевидно, вас, — Тіан не вагався. Але кронпринца ця відповідь не влаштувала. Хоч він ніколи нікому б не признався, найбільше за все Еміл боявся того, що його охоронець ставить своє життя нижче за його, наскільки б логічним це насправді не було.
А ще був випадок… у реальності якого кронпринц сумнівався. Того дня Тіан дав Емілу торкнутися свого шраму на плечі. Той звелів своєму Першому охоронцеві сісти на ліжко перед ним і опустити сорочку.
Був вечір. Сонце сідало за обрій та розсипало кімнатою рожеві відтінки, що лягали й на плечі Тіана, роблячи його світлу шкіру персиковою.
Еміл провів своїми пальцями по загрубілій шкірі і здригнувся від думки, що охоронцеві досі може бути боляче, але той нічого не сказав, навіть не обернувся до нього, сидів спиною і наче не дихав. Кронпринц, набравшись хоробрості, провів пальцями вище, пройшовся по шиї, а тоді торкнувся шкіри за вухом. Нахилившись вперед, помітив й те, що Тіан важко дихав, а його очі перелякано бігали кімнатою.
Повітря навколо них немов згустилось. Від шурхоту сорочки, що лежала на ліктях охоронця, у Еміла здригалося серце. Він наче не розумів, що з ним відбувається. Ніхто з них до кінця того так і не осягнув. Тіан, сам не усвідомлюючи, що коїть, потягнув руку назад, щоб відштовхнути кронпринца, але торкнувся його щоки і застиг. Теплі пальці переплелись з його. Еміл притулив долоню Першого охоронця до своїх губ і поцілував її.
Стемніло. Десь далеко в лісі луруси доїдали свою чергову жертву, на зап’ясті якої білів браслет, та блимали в темряві жовтими очима. Покої кронпринца вже також затягнули сутінки.
Тіан різко повернувся та кинув Еміла на ліжко:
— Ваша Високосте, будь ласка, припиніть.
Якісь нездорові вогники азарту сипалися з очей кронпринца. Він поклав одну руку на плече охоронця, а іншою провів по його грудях. Тіан божеволів. Прогнувся під легкими дотиками Еміла, майже ліг на нього і обережно лизнув його шию. Кронпринц здригнувся та почав вигинатися під міцними руками свого охоронця, який повільно розщіпав його білу накидку, а тоді стягував сорочку, оголюючи два рожевих соска.
Блакитні зіниці ще мить захоплено дивилися на груди Еміла, а тоді Тіан знову потягнувся вперед і цілував-цілував-цілував, опускаючись дедалі нижче. Нарешті стягнув і штани. Тепер він долонею, обережно, немов тримаючи в руках пташеня, водив зверху вниз і знизу вверх, слухаючи, як кронпринц з усіх сил старався втримати свій голос усередині, але йому не вдалося, тож згодом усю кімнату заполонили його здавлені зітхання та тихі стогони.
Перший охоронець мимоволі усміхнувся. Тепер його пальці намацали анус Еміла, а язиком він торкнувся пістрюна, якого щойно трохи розбалував своєю долонею, і почав виводити кола навколо голівки.
— Т-Тіане, — вже голосніше простогнав кронпринц, вхопивши охоронця за темне волосся, але той не зупинився, взагалі ніяк не зреагував, продовжуючи полизувати.
Еміл задихався від задоволення, відчуваючи спершу один, а потім два пальці, що обережно пестили його зсередини. Очі зволожилися. Останнім, що побачив кронпринц до того, як його думки заполонив непевний біль в перемішку з гострою насолодою, були яскраво-блакитні збуджені очі на розпашілому обличчі Першого охоронця, який шепотів:
— Дозвольте, Ваша Високосте… — І до того, як Еміл встиг що-небуть відповісти, Тіан уже обпікав його ревними поштовхами всередину, п’янив своїми цілунками в шию та щоки, шматував залишки свідомості необережними рухами пальців, якими то голубив груди кронпринца, то притискав його долоні до ліжка, поки той пробував вивільнитися і знову заплутатися у темному волоссі Першого охоронця.
Еміл розплющив очі. Важко дихаючи, він різко підвівся з крісла біля невисокого столу зі стосом важливих документів, попрямував до вікна та різко його розчахнув. Прохолодне повітря пестило розпашілі після марення щоки та студило розум.
Після того випадку Тіан поводився так, наче нічого не сталось. Єдине, що переконало кронпринца в тому, що це все-таки був не сон, був шепіт охоронця, що обпікав вухо:
— Ваша високосте, пробачте, це була моя помилка. Я прийму будь-яке покарання…
Та Еміл йому не відповів. Глибоко вдихнув, щоб хоч трохи опам’ятатись та, зібравши залишки своєї раціональності, мовив:
— Тіане, скажи слугам принести чаю.
Проте, звісно, взяти себе в руки йому не вдалося. Ноги таки ослабли і кронпринца підхопив охоронець.
— Звісно, Ваша високосте, — Тіан гучно ковтнув, і Еміл відчув як тепло з грудей опустилося до його стегон.
Проте тоді все закінчилося без пригод. Точніше, вони продовжились, перетворившись в еротичні сни кронпринца, які, зрештою, досі його час від часу переслідують, але тепер хоч не кожної ночі, як тоді. Адже, інколи сидячи за документами чи на нудних уроках, у думках Еміла мимоволі спливали ті непристойні сцени, так що згодом він вже не міг відрізнити: що сталося насправді, а що ні.
Кронпринц перехилився через підвіконня і двома руками плеснув себе по щоках. У нього не було часу думати про Тіана, на столі чекали стоси паперів, які він мав переглянути сьогодні.
Раніше йому в цьому трохи допомагав його Перший охоронець. Принаймні переглядав ті документи, на яких розумівся не гірше самого Еміла, — зв’язаних із військовою справою. Тоді кронпринц міг попросити його покликати прислугу, щоб ті принесли чаю та фруктів, або ж перекласти якісь документи зі столу на полицю біля стіни. Зараз же у нього не було сил навіть гукнути служок, які чемно чекали за дверима.
Останнім часом Тіан його наче уникав.
Ноги Еміла ослабли і він опустився на підлогу, досі тримаючи пальці на підвіконні. Він не міг перестати думати про свого Першого охоронця. Свідомість наче шмагало важким батогом.
Останній раз, коли кронпринц пробував поговорити із своїм охоронцем… ні, другом, Тіан не мав на нього часу, обслуговуючи принцесу. Його охоронець, його Тіан, не мав часу на Еміла! І це був не перший випадок. Кронпринц бачив свого Першого охоронця лише на спільних трапезах та зустрічах із Севастіаною. І він це ненавидів. Перед тим як Тіан поїхав, Еміл попрощався із ним досить… офіційно. Здавалося, той спеціально без заперечень послухав королеву та перейшов до принцеси, наче пробував чогось уникнути, про щось забути…
Еміл почувався зрадженим та самотнім. Його з’їдало зсередини. Звісно Тіан повністю віддасться своїй службі принцесі, своїм обов’язкам, повністю забувши про їх дружбу. Еміл здригнувся і відчув, як на очах виступили сльози. Як йому повернути свого Першого охоронця?.. Так, він обіцяв Севастіані, що дасть йому право вибору, дозволить самому вирішувати з ким він хоче залишитися і що робити. Але якщо Тіан обере не кронпринца? Що, якщо йому більше припаде до вподоби проводити час із волелюбною принцесою?.. Еміл з болем у грудях згадав, як Севастіана попросила Першого охоронця допомогти пригадати кілька прийомів із зброєю, щоб освіжити пам’ять просто після того, як кронпринц спробував спровадити від неї Кефея… Наче хотіла попередити, що своє вона так просто не віддасть. І справді, принцеса володіла зброєю незгірш за досвідчених воїнів, що пережили війну, можливо, навіть краще ніж деякі. І Тіан був щиро захоплений її майстерністю, одразу після бою обговорюючи з нею Йона, ні разу так і не підійшовши до кронпринца, окрім, хіба що, щоб привітатися та вклонитися.
У думках знову сплив шрам Першого охоронця, а за ним і його важке дихання у одному зі снів Еміла.
У Тіана був більший вибір, ніж кронпринц та його майбутня дружина. Він також отримав би можливість повернутися на лінію фронту. Це лякало Еміла ще більше. Завжди можна знайти можливість організувати зустріч так, аби у Першого охоронця не вийшло знову втекти і уникнути розмови, але якщо він загине…
Теплі сльози хлинули обличчям кронпринца.
— Ні, ні, ні, — шепотів він, закриваючи обличчя руками і вже майже лежачи на землі. Еміл не міг цього дозволити. Можливо, йому вдасться переконати Першого охоронця все ж залишитися із ним? Якщо Тіан узагалі повернеться з Цину… Кронпринц перестав дихати. Дивився вперед і пробував узяти себе в руки. Все буде добре. Все має бути добре. Це ж Тіан… зі своїми вкляканнями додолу через наменшу помилку. Що, якщо він зробить щось неприпустиме перед Імператором?.. Чи, радше, принцеса, забувшись, поведеться надто фамільярно з охоронцем і його за це стратять… Або ж Севастіана зробить якусь помилку перед братом і той уб’є її супутників як покарання.
Тривога наростала, вона сікла груди Еміла й заважала йому знову вдихнути. Сльози не припинялись.
“Хто ти врешті-решт, хіба ти не кронпринц!?” — стугоніло у голові, від чого лише гіршало. Йому потрібна була крихта чиєїсь турботи, стриманий вираз обличчя Тіана і його легка усмішка.
Еміл не міг без свого Першого охоронця. Ні, все було набагато гірше, набагато глибше, ніж звичайна потреба мати його поруч. Він нарешті глибоко вдихнув, ледве піднявся на ноги і впав на найближчий диванчик. Хто для нього зрештою Тіан? Думки знову заполонили солодкі, як королівська наливка, спогади. Ось Перший охоронець опустився на коліна, узяв у руки босу ногу кронпринца й обережно її поцілував. А ось його сорочка остаточно сповзла, оголюючи рельєфні груди у сутінках. А ось у найсолодшому сні, Тіан шепоче до нього: “Кохаю, Еміле, я тебе кохаю”. Ніколи б у житті Перший охоронець не дозволив би собі нахабності звернутися до нього на “ти”, а тим більше сказати таке.
Кронпринц спробував відігнати ці думки й подумав про Севастіану, холодну, різку, байдужу наречену, яка, схоже, багато була готова віддати, аби не стати його дружиною. Еміл ніколи не любив, коли Тіан покірно схиляв голову чи без заперечень виконував його навіть найбільш безглузді накази (звісно, усі, окрім наказу не вирости), хоча спершу очікував цього від принцеси.
Щось важко гупнуло в його грудях. Закрив очі та спробував пригадати сміх свого Першого охоронця, той необачний, який з’являлася на його устах у дуже рідкісні моменти навіть тоді, коли вони були наодинці.
Еміл згадав, як перекривив поведінку королеви:
— Наш королівський син так зовсім змарніє! — Кронпринц тоді кумедно розвів руками в сторони та схопився за голову, а Тіан… засміявся!
От тільки Еміл вже не міг згадати ні того сміху, ні його обличчя. Він пам’ятав як сильно забилося його серце і як тепло хлинуло до щік, а ще думку, що Тіану дуже пасує та посмішка, як його кутики уст легенько підскакують, а кімнату заполоняє басовий, трохи хрипкий регіт. Але його голосу він пригадати вже не міг, лише своє враження та слова, якими сам собі час від часу описував ту манеру охоронця.
“Я кохаю Тіана”.
Принц гірко посміхнувся, впав назад та закрив рукою очі.
— Чому я… раніше цього не помічав!? Це було таким очевидним. Севастіана ніколи мене не покохає і я її… теж. Це все безглуздо.
“Я кохаю Тіана!”
“Я кохаю Тіана” рвало зсередини й роз’їдало душу, збурювало свідомість і заважало дихати.
Так, Еміл задихався. Знову. Але на цей раз він уже не знав як це спинити, скрутився у клубок, обхопивши руками коліна, та почав кашляти, поки з його горла не вилетіло кілька синіх пелюсток ґліцинії, що одразу нагадали кронпринцу про затемнені очі Першого охоронця, коли той гнівався.
“Але чи справді… Тіан кохає мене, після всього, що сталося?”
Відгуки