Така наша доля

Засніженими стежками

Сліпучо-білий килим снігу вкривав землю, наскільки бачило око. Неторкана поверхня снігового покрову була ідеально рівною, торгові шляхи і витоптані людські стежки всього за кілька годин завірюхи поховалися під тяжким насипом. Навіть дерева ледве-ледве вистромляли гілля нагору – теж біле, обліплене снігом, схоже на пухнасті павучі лапки. І тільки кремезні чорні гори похмурими велетнями височіли над рівниною. Хуртовина ганяла полониною великі лапаті сніжинки, скручувала їх у повітрі, доки вони не падали стомлено додолу. Навіть сонячне сяйво здавалося сірим, брудним і безрадісним через низькі повільні хмари, що несли на своїх горбах заметіль.

Пронизливо-крижаний вітер обпалював своїм подихом перенісся і скроні, обпікав пересохлі очі. З кожним подмухом крихітні крижані частинки сипалися в обличчя. Вітер ніби намагався скинути вершника з сідла, але велична постать, вбрана у все чорне, навіть не ворухнулась. Довга чорна накидка звивалася за спиною, мов величезні кажанячі крила. Єдиною білою плямою на фоні цієї темної безодні, що мала людські обриси, була вузька смужка шкіри над шарфом, що ховав обличчя від вітру. І хоча волосся вершника було темним, його витончені брови і довгі вії побіліли від снігу.

Стоячи в самісінькому серці сніговію, вершник замислено дивився вдалечінь – туди, де над засніженою рівниною загрозливо здіймалися дебелі гори. Здалеку вони здавалися неосяжними міфологічними звірями: вкриті білим скрижанілим хвойним лісом, мов хутром, вони порозкривали чорні роти печер, а вітер гуркотів далеким відлунням тваринного гарчання.

Нарешті вершник рушив. Його біомеханічний кінь тяжко здійняв ногу, вибираючись із кучугури. З дорожнього широкополого капелюха вершника осипався додолу сніг, що встиг осісти у його заглибинах. Такі ж білі купки покотилися з широких плеч, гублячись у складках накидки. У несамовитій тиші, яку порушували лише жалібний стогін вітру і рипіння снігу під конячими копитами, вершник похитувався у сідлі. Його постать ледве ворушилася, навіть руки, що тримали вуздечку, здавалися нерухомими. Найдивнішим, найхимернішим у постаті вершника було те, що він був ледве вдягнутий на таку віхолу: тяжка довга накидка, розкидана вітром, не допомагала зберегти тепло, еластичні мисливські обладунки файно повторювали обриси загартованого тіла, але не гріли, витончені руки з довгими пальцями не були захищені рукавицями. Лише обличчя було загорнуте у широкий дорожній шарф по самі очі.

Чорною плямою на бездоганно білому полотні засніжених Карпат вершник поволі просувався через сильну хуртечу. Його коневі доводилось докладати чимало зусиль, щоб опиратися вітру, що штовхав назад і був чи не твердішим за кам’яну стіну. Жахітна гора проводжала поодинокого мандрівника єдиним чорним оком-проваллям. Мовчазна, ніби напружена, готова стрибнути щомиті і вполювати людське життя, вона тихо зітхала, коли поміж дерев дмухав вітер, здіймаючи сніговий шлейф.

Так тривало кілька годин. Тільки беззвучне падіння м’яких лапатих сніжинок, що немов воліли заліпити очі, тужлива пісня завірюхи і рипіння з-під кінських ніг. Аж попереду замайоріла чиясь постать. Що ближче підходив кінь, тим помітнішими ставали обриси людської фігури: висока, повновида, гарно та тепло вбрана дівчина переступала з ноги на ногу від холоду. Вона щосили дмухала у виріз рукавиць, щоб зігріти задубілі руки. Гарні дівочі ланіти почервоніли від стужі і крижаної крихти, що її жбурляв у світле личко вітер. Щойно між нею та вершником лишилося не більше десяти кроків, дівчина пішла незнайомцеві назустріч.

– Дякувати богам! Така хуртовина здійнялася, що я боялася, а як ви не доїдете. Взимку стільки люду вмирає на полонинах. Їх заносить снігом, а потім місцеві знаходять закоцюблі рештки повесні, як все тане. Вам краще було перечекати.

Дівчина ніби й всміхнулася, але могло здатися, що в її голосі чутно докір. Вочевидь, вона не була такою, як зазвичай чекали від дівчини – сором’язливої, ласкавої, позбавленої сміливості і різкості. Не дочекавшись відповіді, дівчина повела далі:

– Ходім. Відпочинете з дороги.

Зрештою, вона знала, що вершник не спізниться і приїде, як було домовлено. Інакше б не вийшла його зустрічати. Цей мовчазний парубок був живою легендою Фронтиру. Людські язики служили йому кращою вихвалою, аніж будь-що, що робили інші Мисливці задля просування своїх послуг. Поколіннями жителі непривітних теренів Фронтиру радо ділилися плітками про Ді, загадкового Мисливця на вампірів, що був непереможним у бою, неперевершено вродливим і, подейкували, дампіром. Останнє не було позбавлене підґрунтя, бо вродливим леґінем Мисливець лишався вже щонайменше кілька поколінь містян. Завдяки таким чуткам Мисливець і замовник знаходили одне одного.

– Ні-ні, лишайтеся в сідлі, тут краще йти рядком, бо можна провалитися під сніг. І краще, якщо провалиться кінь, а ви лишитесь згори, – дівчина взяла коня під вузду і повела тонкою витоптаною стежкою, що зі страшною швидкістю заносилася свіжим снігом. До околиць невеличкого містечка лишалося хвилин двадцять пішки. Їх двоє, найманець та замовниця, пройшли мовчки.

Містечко, якби не гнітюча віхола, виглядало б зимовою казкою. Середньовічні готичні собори, годинникова вежа та міська ратуша визирали над невисокими барвистими будиночками. Зовнішні стіни одно- і двоповерхових будинків були пофарбовані у жовті, червоні, цегельно-коричневі, помаранчеві, блакитні і рожеві кольори. Вузькі тихі вулиці були викладені бруківкою. На відміну від густих хвойних лісів, що оточували містечко і вкривали гори, на самих вулицях лише деінде росли листяні дерева. Вони, оголені в холодну пору, тулилися посеред клумб, поряд із такими самими лисими та сумними кущами. Барв місту додавали саме різнокольорові будиночки с яскравими, коралових відтінків дахами. Їхню барвистість припорошив сніг, проте з країв дахів звисали товсті грайливі бурульки. На відміну від рівнини, настільки холодної, що вода там не випаровувалась, у місті під димарями і над вікнами виросли цілі низки поліїв.

Цокіт підков лунав спустілим під час снігопаду містом, відбиваючись від стін. Але тиша не могла тривати вічність. Помітивши чужинця, до пари, що крокувала головною вулицею, підійшов патрульний.

– Дня, панно. Хто цей чоловік? – патрульний прихопив власного капелюха за поля на знак вітання і кивнув головою дівчині. Її він впізнав. Або, можливо, судячи з характерного для місцевих одягу, сприйняв за свою. Чого не можна було сказати про чужинця, чиє вбрання кидалося в очі. Повністю чорне, не зимове, потерте у численних мандрах, але зі слідами стриманої елегантності. Цей похмурий леґінь виглядав чужорідним.

– Не хвилюйтеся, він мій гість, залишиться в місті на кілька днів, – відповіла дівчина, недбало майнувши рукою. Так, ніби Ді не вартував сторонньої уваги.

– Мисливець, – патрульний зітхнув, повільно оглядаючи незнайомця. – Ну, можу тільки побажати вам талану, пані. На все добре.

– На все добре, – була йому відповідь.

Трансильванія – стародавній край з довжелезною історією. Ці землі досі пам’ятали часи, коли ноги Аристократів крокували ними. Ця місцина ніби ввібрала у себе душу аристократського роду: кам’яні стіни бастіонів, тонковерхі вежі готичних соборів і храмів, вузькі вулички з високими бордюрами, химерні звірі на дахах і огорожах, давні герби, витесані на стінах – всі вони ніби тільки й чекали на повернення справжніх мешканців. Тих, що будували високі замки і їздили в каретах поміж низьких барвистих будиночків. Тому поява в містечку Мисливця могла бути тривожною, але не дивною.

– Нам сюди, – дівчина сказала це, навіть не обернувшись до Ді, і повела його коня в одній їй відомому напрямку.

Після того, як Аристократи здебільшого покинули цей світ, настали часи панування людства. Кожне місто, містечко і селище Фронтиру зазнало значних перебудов. Люди підлаштовували залишене Аристократією для своїх потреб. Якщо ж якась споруда виявлялася непридатною для людської діяльності, її руйнували або геть перебудовували. Ферми, заїзди, генделики, пивнички виростали над руїнами високотехнічних лабораторій, у приміщеннях дослідних центрів або заводів, які колись будували космічні кораблі. На цьому тлі будівля, біля якої зупинилася замовниця Мисливця, не виглядала незвичною. Тепер вже було складно сказати, для чого простора споруда слугувала Аристократії. Зараз в ній був розташований невеличкий заїзд з конюшнею та прибудовою під корчму.

– Маю своє діло, тримаю заїзд. Я підготувала для тебе кімнату на другому поверсі, можеш поки там розміститися, а я напою коня.

– Дякую, – вперше щось вимовив Ді. Його м’який тихий голос міг змусити вкритися мурашками будь-кого, хто його чув. Швидше за мить Ді вже опинився на землі. Він немовби граційно злетів додолу. Довга чорна накидка зашурхотіла у повітрі, зграйка сніжинок, що зібралася у її складках, здійнялася довкола, оточуючи Ді білою хмарою, що вигравала у млявому світлі похмурого дня. Що вкидалося у очі, так це те, що коли Ді крокував до ґанку, сліди по ньому на снігу лишалися ледь помітні, зовсім неглибокі. Ніби цей високий, з ладною статурою леґінь важив легше, ніж будь-яка інша людина. І навіть дерев’яні дошки сходин та ґанку не рипіли під його підборами, доки він здіймався до головної будівлі.

Його замовниця ніби й не звернула уваги на такого красеня поряд. Будь-яка інша дівчина вже б зомліла та вкрилася б рум’янцем, але вона навіть не дивилася у бік Мисливця. Тінь журби та смутку на її обличчі могла пролити світло на таємницю такої байдужості до всього. Без сумніву, якась тяжка тривога зажурила дівицю.

Договір

Надвечір Ді зійшов на перший поверх заїзду, де розташовувалась зала для прийому пожильців та відпочинку. В каміні тріскотіло полум’я, від чого у повітря здіймався теплий лоскотливий запах деревини і домашнього диму. Убрання зали було скромним, але чепурним. Невелика кількість меблів створювала видимість великого простору, втім, самі вони не були дешевими чи зіпсованими часом. На кам’яній підлозі лежала шкура гірського ведмедя – велетенського звіра, що не боявся ані морозів, ані розрідженого повітря вершин, ще однієї жертви давніх експериментів Аристократії. Ці злющі істоти славилися довгим теплим хутром, яке гріло в будь-які морози, за що і поціновувалися в минулому. Аристократи полюбляли полювати на них і шкурами прикрашати стіни або підлогу, але для більшості людей зустріч з гірськими ведмедями означала смерть. Тільки деякі досвідчені і кремезніші за інших мисливці вміли боротися з цими створіннями, в шерсті яких заплутувалась майже будь-яка зброя, не дістаючи шкіри, чиї пазурі та ікла розколювали навіть гірську породу. Те, що цей заїзд мав такий килим, свідчило про хороший статок. Втім, у цьому Ді вже встиг переконатись, навідавшись до кімнати, що йому приготувала господиня. Коло каміну стояла пара диванів та крісел, а біля побіленої стіни знаходилось фортепіано. До самої стіни тулилася велика книжкова шафа з прикріпленим до неї оголошенням – усі бажаючі могли залишити тут книги, якими хотіли б поділитися з іншими мандрівниками.

Господиня сиділа за дубовим столом, схилившись над паперами. Зараз на ній очікувано не було теплої дублянки з хутром і вовняної хустки. Вона була вдягнута, як будь-яка жінка, що звикла до роботи: у просторі стримані штани коричневого кольору, гостроносі чобітки і елегантну в своїй простоті сорочку. Суворі умови життя у Фронтирі змушували людей більш за все думати про практичність одягу, аніж про його красу. Тільки заможні жінки, які могли дозволити собі не заплямувати рук працею, вбирались у сукні. Та й зустрічались вони не у селах або нетрях, а у більш-менш великих містах. Так само, як і чоловіки робітничих професій вбирались у темні кольори, що менше бруднились. Незайнятість була справжньою розкішшю в збіднілому і спустошеному світі.

Коли вона побачила рухливу тінь, що спускалася сходами, здійняла голову. Вона саме чекала на Ді. Ті, хто хоч трохи чули про дампірів, а таких на теренах Фронтиру було чимало, знали, що вони вразливіші удень і воліють спати, а найбільших сил набувають вночі.

– Панно Елізо, – першим озвався Ді, і господиня, та сама Еліза, навряд знала наскільки рідкою є для нього така поведінка.

– О, так. Перепрошую. Ви, напевне, хочете більше дізнатись про те, для чого я вас винайняла. Як я й написала у своєму листі, дорога мені людина стала жертвою Аристократа. Впевнена, ви обізнані про те, що Аристократи досі не полишили Карпат. Ви, як ніхто, знаєте, що тут володіння предтечі всіх вампірів.

Лише сказавши це, Еліза схаменулася. Вона поглянула на Ді, та його обличчя лишилося непорушним. Як напіввампір він мав добре знати, що володар усіх вампірів, вищий серед них, князь Дракула, походив з цих земель. В минулому цей величний і жорстокий князь володарював усіма Карпатами, а влада його простиралася чи не на весь світ в період розквіту Аристократії.

– Подейкують, що у горах прихований вампірський замок, але ніхто його ніколи не бачив наживо. В околицях в усі часи зникали люди, але скільки б місцевих не ходило в гори, нічого там не знайшли. Проте в міських архівах збереглися згадки про баронесу Луческу, що володарювала цими землями. За легендою, вона була не найкривавішою, але найжадібнішою і найпихатішою панянкою при дворі Князя. Найбільше їй подобалося спокушати молодих красенів, змушувати їх жертвувати собою, йти на будь-які приниження заради неї, а потім розбивати їмі серця. Вона тішилися, якщо парубок з журби накладав на себе руки, та насолоджувалась, коли жертви добровільно віддавали свою кров. Кілька років тому про неї згадали вперше за чотири століття. В місцевої зник старший син якось вночі. Вона казала, що незадовго до цього бачила вродливу багато вбрану жінку, що вигулювала містом у сутінках. В неї було яскраве руде волосся і багряні очі. Саме про таку жінку перед зникненням в неї розпитував син, мовляв, чи не бачила вона, як така б стояла під їхнім будинком. Після того минулого року зник ще один молодик. Пішов десь у першу шлюбну ніч, так і не встигнувши провести її з нареченою. А з місяць тому загубився мій…

Еліза стихла на мить. Чи то їй складно було вести мову про дорогу людину через спогади і схвильованість, чи то вона не звикла так відверто говорити про свої стосунки. Проте вона швидко отямилась і продовжила оповідь:

– …мій коханий, Йорґу. Він допізна допомагав мені поратись по справах, а потім пішов додому по темряві. Зранку його вже ніде не було. Увесь цей час я шукала його. Мені допомагали містяни, влаштовували пошукові групи, долучались патрульні, та все марно. Ні я, ні його родичі, ні сусіди його не бачили після того. Я б могла подумати на щось інше, якби він був мисливцем або виїздив з міста. В таку хурделицю він запросто міг би зникнути під снігами. Але ж він просто йшов додому. Гадаю, поява цієї рудої жінки та зникнення молодиків якось пов’язані між собою. Зрештою, отак на рівному місці ще не зник жоден чоловік середнього або похилого віку, тільки молодики.

– Я спробую його знайти. Але маю попередити, що беру завдаток. І не повертатиму його, навіть якщо я не врятую Йорґу, – сказав Ді, коли оповідь Елізи добігла кінця.

– Добре. Але, принаймні, пообіцяйте, що він не страждатиме. Скінчіть його страждання, якщо він… Якщо вона зробила з ним це. Він би волів померти, аніж стати рабом.

– Я зроблю все, що зможу.

Еліза вдячно кивнула. На очі їй навернулися сльози. Ді не став її жаліти або заспокоювати, залишився відстороненим – втім, зачекав, доки вона заспокоїться.

– Мені дещо потрібно від вас, Елізо. Вкажіть мені його будинок, також я маю поговорити з його найближчими родичами. І розкажіть мені, як він виглядав тієї ночі. Одяг, прикмети, чи були в нього при собі якісь примітні речі. Що він казав перед тим, як піти, чи не було в нього якихось планів на найближчий час?

– Він був зодягнений у лляну сорочку, вовняні штани, коричневі чоботи і пальто з хутряним коміром. І ще. Він ходить з ціпком. Впав, як був малечею, і відтоді кульга. Ще й тому я не вірю, що він міг самотужки піти з міста.

В повітрі зависла пауза. Еліза згребла купку паперів обома руками і склала їх у стіс, постукавши об стільницю. Вочевидь, це мало означати, що на сьогодні вона вирішила закінчити з роботою.

– Завтра вранці я проведу вас до його батьківського дому. Гадаю, буде краще, якщо ми підемо разом. Мене його батьки знають і будуть більш схильні  до розмови. А поки що – надобраніч.

Еліза підвелася з-за столу і пішла до дверей, що знаходились біля сходів. Особиста спальня господині розташовувалась на першому поверсі, на відміну від кімнат для пожильців. Діставши з кишені ключа, Еліза відімкнула двері, а коли зачинила їх за собою, знов почулося тихе клацання замку. Світло вона лишила горіти для Ді, проте марно – він теж не затримався.

Запрошення

– І як тобі? Насолоджуєшся поверненням на батьківщину? – Дивний низький голос пролунав звідкілясь. Хрипкий і з цинічними нотками, він ніби доносився з лівого боку від тулуба Ді.

– Зважуючи на те, що Карпати – чи не єдина місцина, де досі скупчується Аристократія, дивовижно, що ти їх так довго уникав. Звичайним Мисливцям, зрозуміло, небезпечно сюди лізти, але ти… Просто нехтував своїм фахом, чи не так?

Ді промовчав. Він міг би стиснути кулака і припинити неприємний монолог Лівиці, але чомусь не став. Можливо, тому, що химерний голос симбіонта відлунням повторював його власні думки. Не було жодного раціонального виправдання тому, що Ді так довго уникав Карпат. Люди тут сильніше потерпали від вампірів, ніж будь-де на теренах Фронтиру, а Мисливці були вразливішими в останньому бастіоні безсмертної раси. Найвідомішому і, за чутками, найвправнішому Мисливцеві тут не було б конкуренції, проте сотнями років Ді чомусь уникав цієї золотої жили. Причина цьому, без сумніву, крилася в минулому.

Нічне місто вражало тишею. Тихий свистячий спів вітру гуляв спустошеними вулицями, вибивав барабанні дрібушечки віконними стулками та шелестів голим гіллям. Не дорожній пил, а дрібний, схожий на муку сніг здіймався над бруківкою, огортаючи землю білим крижаним туманом. В таку негоду світло ліхтарів не висвітлювало вулиць, темінь і сніг поглинали його. І тільки бліді дрібні зорі коли-не-коли визирали з-за хмар. Навіть у літню погоду люди нечасто покидали свої оселі за темряви, а коли здіймалася така хурделиця, навіть п’яниці сиділи по домівках. Ді був єдиною живою істотою, що не ховалася за кам’яними стінами від пітьми, пронизливих морозів і туги, що несла за собою мелодія вітру.

Він блукав темними провулками, заглядав у глухі кути вулиць, видивлявся одному йому відомі сліди. Чи можливо, що він шукав підтверджень існуванню загадкової рудоволосої жінки, що, за словами містян, викрадала молодих чоловіків?

Якщо містяни не вигадували, то хтива баронеса мала б звернути увагу і на Ді. Він разюче відрізнявся від місцевих. На фоні навіть найвродливіших парубків врода Ді була неперевершеною. Створеною ніби руками самих богів. Ніч личила йому. Непроглядно чорні очі відбивали сяйво далеких зірок, скидаючись на два маленьких всесвіта. Довгі кучері, припорошені снігом, примарно виблискували. Плащ його був мов відірваний клаптик беззоряного неба. Жодна жива істота не могла зрівнятися з цією неперевершеністю. І тільки красу ще одного, не живого, оспівували так само – величнішого з Аристократів, князя Дракули.

– Цієї ночі лише ми полюємо, як гадаєш?

Питання Лівиці залишилося без відповіді: десь трохи позаду почулися легкі кроки. Вони були такі тихі, що людське вухо не вловило б цей ледве існуючий шурхіт. Чиїсь ноги ступали по снігу так невагомо, що він навіть не рипів. Ді миттєво озирнувся. На даху за його спиною стояла жінка. Її руде волосся було таким яскравим, що не потьмяніло навіть уночі. Багряно-червоні очі увіп’ялися мисливцеві в обличчя.

Тільки-но він обернувся, як в його бік майнув білий спалах. За кілька міліметрів від свого обличчя Ді спіймав кишенькового ножа. Він затиснув двома пальцями тонке і надзвичайно гостре лезо, що могло б встромитися йому поміж очей. Шкіра в тих місцях, де дотикалася до леза, почервоніла і набрякла. Кишенькова зброя виявилась срібною. Пухирці з внутрішнього боку мисливцевих пальців були нічим іншим, як опіками. Втім, його обличчя навіть не смикнулось від болю.

– Не смертельний удар, але рани від срібла довго загоюються. Отже, в тебе були здогадки про те, хто я є, адже людям все одного, з якого металу лезо, яке їх поранить. А якби ти хотіла мене вбити, мала б цілитись у серце. Маєш щось особисте проти мене?

– Ні, – сказала руда красуня, – просто в тебе таке ідеальне обличчя, що мені закортіло його трішки зіпсувати. Ніщо в цьому світі не має бути таким довершеним.

Ді промовчав. Він сховав срібного ножа до своєї кишені, не припиняючи пильнувати за жінкою, що стояла на даху. Та не стала заперечувати. Вочевидь, втрату одного ножа вона не вважала суттєвою – або не наважувалась нападати знов на людину, що двома пальцями спіймала зброю, кинуту з нелюдською силою. Щоб спіймати у польоті ножа, який метнула Аристократка, треба було мати неабияку швидкість реакцій та силу, спроможну вмить зупинити інерцію. 

– Хто ти? Назви себе. Я декого тут шукаю, – мелодійний юний голос пасував цій красуні, хоча в ньому не було і ноти щирості. Вона виглядала тендітною, ніжною та аристократично моторошною. З рум’яними щоками і повними червоними губами. Підборіддя дівчини ховалось в пишному хутрі, що було приторочене до сіро-коричневого плаща, і вкривало і шию, і плечі. Проте ця ніжна краса була оманливою: гострі очі Ді навіть на такій відстані могли помітити двоє тонких ікол, що виглядали з-за яскравих спокусливих губ. 

– Ді, – пролунала відповідь, і від його дзвінкого голосу ніби сам сніг спинився у повітрі. Похмура ніч стала ще холоднішою, вбираючи у себе тривожну ауру Мисливця.

– Так я і думала. Тебе легко впізнати. Ти такий схожий на князя, як дві краплини, а його портрет є чи не в кожному замку, особливо тут, в Карпатах.

Ді промовчав, але ледве помітно стиснув тонкі вуста. Тим часом прекрасна вампіриця продовжила:

– Баронеса Луческу запрошує тебе в свій замок. Впевнена, що це буде її найбільшою помилкою в житті, проте я лишень передала її волю.

– Отже, ти – не вона, – стверджувально та тихо сказав Ді. 

– Я – Андрея Луческу, молодша баронеса Луческу, – з цими словами Андрея зникла, майнувши наостанок вогненно-рудим волоссям. Її струнка постать, здійнявшись угору, майже тієї ж миті зникла в пітьмі ночі.

Виходить, вродливою дівчиною, яку бачили містяни перед зникненням молодиків, була донька баронеси.

Зазвичай діти Аристократів були, звісно, щасливіші за людських, проте багато в чому обмежені. Головна трагедія аристократичних нащадків полягала в тому, що вони від народження були позбавлені одного єдиного дару, доступного людям – плину часу. Довічно юні, виростаючи вони виглядали однолітками своїх батьків. В деяких випадках вони були вимушені чи не все життя підкорюватись бажанням батьків, які не хотіли бачити в дітях дорослих і відпускати від себе. Діти Аристократів не могли сподіватись на спадок, а через падіння своєї раси і вельми розповсюджене полювання на вампірів не могли і оселитись деінде. Тисячоліттями ці діти жили зі своїми батьками, чиї бажання та потяги відповідали вічній молодості. Рідко коли в таких родинах зберігались гарні відносини.

– Недобре змушувати вродливу жінку чекати, але доведеться відкласти візит, га? – подав голос Лівиця, зайшовшись після того неприємним хрипким сміхом. Він і не чекав на відповідь. За той час, що вони мандрували разом, Лівиця вже давно знав, що сподіватись на розмову з Ді – все одно, що мріяти про сонце в сезон дощів.

На цьому нічна розвідка скінчився. В таку заметіль Ді вже знайшов би усі сліди, а якщо не знайшов – то їх вже поховано під снігом назавжди.

Марні пошуки

Рано вранці тихий стук у двері розбудив Елізу. Сполохана дівчина відчинила двері спальні. Її не надто довге волосся у безладі лежало на плечах, а сама вона притримувала похапцем накинутого на плечі халата.

– Доброго ранку, – привітався Ді голосом, від якого волосся на тілі в Елізи стало дибки, настільки він був тихим і прибавливим, – чи не пора нам починати пошуки?

– Авжеж, – розгублено відповіла Еліза після кількох секунд роздумів, – але я гадала, що… що такі, як ти, прокидаються пізно.

Її щоки почервоніли від ніяковості. Еліза намагалася не образити Ді та не скидатися на нечемну грубіянку, яка стане дорікати фахівцеві, якого сама ж винайняла. Не в останню чергу тому, що через своє походження він мав надлюдські здібності. Хоча більшість людей взагалі не стали б соромитись упередженості в бік дампіра. Після тисячоліть поневолення, страждань і страху під гнітом Аристократії ненависть до них стала частиною людської природи. Все, що мало стосунок до вампірів, безжально винищувалось.

Не тільки, або навіть меншою мірою, Еліза намагалась бути доброзичливою з Ді через співчуття або його надзвичайну привабливість. Він не хвилював її як чоловік, хоча мало яка жінка могла встояти попри його вампірську кров. Еліза боялася, що баронеса вже пила кров Йорґу. І питання того, як тепер ставитись до коханої людини, мучило. Якщо баронеса лише харчувалася його кров’ю, то після її смерті Йорґу мав вилікуватись. Але повернутись додому він вже не міг. Зазвичай людей, яких підозрювали в тому, що вони є жертвами Аристократів,  в кращому випадку виганяли з громади. А в гіршому – вбивали або залишали зв’язаними десь у лісі на поживу вампірові. Навіть якщо на шкірі не знаходили жодних слідів укусу. Одна лише підозра вирішувала долю людини. Настільки Аристократів боялись та ненавиділи.

І яку б сильну провину Еліза не відчувала, та вона досі не могла вирішити, чи наважиться покинути свій заїзд, залишити все майно та піти разом з Йорґу шукати іншого життя. Але вона вже змирилася або бодай вважала, що змогла, з тим, що він міг стати жертвою укуса. Це не змінило її ставлення. І через такі складні почуття до Йорґу Еліза вважала, що не має права ставитися з упередженням до Ді. Якщо вона прийняла свого коханого, то мала прийняти і Ді. Зрештою, жодна дитина не обирає, в яких батьків народитись, навіть якщо батьки – Аристократи.

– Ти снідатимеш? Вибач, я не знаю, що їдять, ну, дампіри, – Еліза прикусила щоку, вичавлюючи з себе слова.

– Це. Ми харчуємося цим.

Ді дістав звідкілясь з-під плаща прозору пігулку-капсулу, всередині якої містився якийсь червоний порошок. Еліза зойкнула, здогадавшись, що це розчинна кров. Вона чула, що Аристократія може харчуватися не тільки через укус. Завдяки своїм науковим досягненням вони навчилися синтезувати кров, що неможливо було відрізнити від тієї, яка витікала в ран, а також змогли робити з неї розчинний порошок.

– Тоді я нагрію тобі води? Тільки дай мені час вдягтися.

Еліза знов замкнулася у спальні, навіть гадки не маючи, що стала свідком неможливого. По пальцях однієї руки можна було перелічити рази, коли б Ді розповідав іншим щось про себе. Тим паче, таку особисту річ як споживання крові. Дампірів ненавиділи за одне тільки їх існування, за аристократичну зовнішність, а якби людству було загальновідоме те, що вони також вимушені пити кров, як їхні батьки, цькування набуло б масштабів, які не можна було б уявити. Хоч побоювання людей і не були безпідставними: нерідко дампіри згодом піддавались природній жазі крові, їхні очі забарвлювались червоними, і не лишалось жодної відмінності між ними і  чистокровною Аристократією, що ще більше ускладнювало існування тим, хто все життя стримував цей жахливий потяг.

Півгодини потому Еліза принесла Ді велику глиняну кружку з теплою водою. Її очі округлилися, коли їй здалося, що вона побачила усмішку Ді.

– Вона занадто гаряча для температури крові. Втім, мені підійде, –  в голосі Ді не почулося жодного натяку на піднесення, тож Еліза вирішила, що їй дійсно привиділося.

Сама ж вона з’їла лише тоста з маслом і запила простою водою.

Після сніданку обоє вийшли надвір. Хурделиця дещо стихла. Товсті хмари повільно сунули небом, через що світ забарвився синіми відтінками, проте сніг ледве-ледве падав. Поодинокі сніжинки швидко танули на одязі.

– Тобі, мабуть, подобається така погода? Мало сонця.

Ді знов промовчав. Еліза вирішила сприйняти це за згоду.

– Якщо Йорґу вже вампір, він не зможе вийти навіть в похмуру погоду, так? Що з ним буде? – трохи засмучено спитала вона.

– Часто в людей змінюється характер, коли вони стають вампірами. Аристократія еволюційно пристосована до цього, а от перетворені люди перестають бути собою. Навіть якщо він не вб’є тебе, це буде вже інший чоловік. Будь-який найслабший сонячний промінь зробить йому боляче, він відчуватиме відразу до часнику і не зможе перейти річку. Навіть дощ викликатиме в нього тривогу. До того ж, жага крові – це щось гірше за голод. Якщо він їй опиратиметься, це спричинить неймовірні страждання. А від невдоволеності і постійної спраги ще ніхто не ставав кращим. Якщо він більше не людина, тобі краще забути про нього.

– То це те, що ти відчуваєш –  постійну спрагу і страждання? Така ціна за те, щоб бути менш вампіром, але недостатньо людиною? – Еліза зітхнула. По зажуреному обличчю одразу було зрозуміло, що слова Ді засмутили її.

– Так.

Почувши цю відповідь, позбавлену емоцій, Еліза міцно стисла кулаки.

– Тоді найменше, що я можу для нього зробити, це бути поряд. Підтримати його. Кохати таким, який він є.

– Ти не розумієш, про що кажеш. Але ти ще побачиш на власні очі.

Ці слова зависли у повітрі. Вони тягарем лягли на плечі Елізи, доки вона вела Ді до будинку Йорґу.

Він мешкав у невисокому двоповерховому будиночку червоно-цегляного кольору. Вікна квартир були старими, подекуди навіть дерев’яними, а не з переробленого пластику. Навіть з вулиці було видно, де мешкають бідніші жильці. Сходами Ді та Еліза піднялися до пластикових дверей, на яких висіла табличка з прізвищем сім’ї Йорґу. Дзвінка не було, тільки саморобний дверний молоточок. Еліза хотіла постукати тричі, але не встигла опустити руку втретє, як почулося клацання замку.

– Добрий день, мамо, – Еліза привіталася з жвавою жінкою, яка ще доволі молодо виглядала, хоч з горя їй позападали щоки, – це Ді, він Мисливець. Я казала вам.

– Проходьте, – жінка пішла всередину квартири, залишивши двері прочиненими.

– Я маю запитати вас про все, що ви знаєте. Чи зник він раптово? Не було нічого дивного в його поведінці? Може, хтось переслідував його. Часто вампіри навідуються до жертви перед тим, як вкусити. – Ді почав питати одразу, як мати Йорґу запропонувала гостям сісти.

– Ні, він нічого такого мені не казав. Я б ніколи не подумала, що того вечора він не повернеться додому. 

– І ніяких змін в його поведінці не було? – продовжив питати Ді.

– Ні. Його зникнення було раптовим. Це шокувало всіх нас. До того ж, в нього були плани на наступний день. Він мав рано вранці піти у справах. 

Похила мати вигляд мала стурбований і засмучений. Певно, як кожна мати, вона карала себе за те, що не вберегла дитину, і її смуток проглядав у кожній зморшці, в кожному журливому погляді. На жаль – першочергово для себе самої – вона не знала жодної причини для зникнення сина і не помічала, щоб були якісь передвісники лиха.

– Мені шкода, що ця розмова була марною, – сказала Еліза, коли вони з Ді вийшли надвір.

– Ні, не зовсім. Знати, що він зник раптово, так само важливо, як знати, якщо вампір довго спостерігав за жертвою. Це може свідчити…

Еліза затамувала подих, проте Ді замовчав, так і не закінчивши речення. Дівоче обличчя зблідло, ніби вона здогадалася, що ховалося в цій недомовленості.

– Я також можу познайомити тебе з його друзями. Все ж, зазвичай батькам ми розповідаємо значно менше, ніж друзям, – запропонувала Еліза. Ді мовчки погодився.

Отож, їхній шлях пролягав до невеличкої кнайпи, де зазвичай збиралась молодь, аби не вештатись просто неба. Такі заклади існували всюди, де жили люди. Юнацтво збиралось за столиками або надворі, щоб поспілкуватись, старші люди випивали в компанії або палили різні суміші, які продавались тут же, похилі приходили послухати плітки та новини. Особливо взимку, коли розваги на природі ставали недоступними, а часто й небезпечними.

– Вітаю усіх, – сказала Еліза невеличкій компанії, що сиділа за просторим столом біля вікна, – це Ді, він Мисливець.

Одного слова «Мисливець» п’ятьом дівчатам та молодикам було достатньо, щоб передбачити подальший хід розмови.

– Йо, Елізо, як сама? Сідайте.

До Елізи звернувся один з леґінів, який навіть сидячі виглядав високим та статним. Він був негласно обраним лідером в компанії, проте його доброзичливе обличчя свідчило про те, що він ніколи не зловживав довірою друзів.

– Добрий день. Мені потрібно знати усе, що ви можете розповісти про останні кілька днів, коли бачили Йорґу.

Сівши за стіл, Ді зняв дорожнього капелюха. Всі ахнули, коли розгледіли його обличчя, до того сховане в тіні. Навіть парубки були захоплені такою красою. І хоч усі погляди були прикуті до нього, а на дні очей читалося жадіння, Ді ніби не помітив цього. Він спокійно чекав відповіді.

– Я бачила його останньою, – шаріючи, сказала одна з дівчин, – він питав у мене… Ну, дещо про Елізу. Це мав бути сюрприз. Але, на жаль, він не встиг. Можу тільки сказати, що він був сповнений приємного передчуття, і не схоже було, щоб він вважав, ніби йому можуть завадити.

Від почутого Елізине обличчя потьмарилось. Дівчина, що говорила, зі співчуттям подивилась на неї, а потім сховала очі.

– Він міг не помічати, що за ним спостерігають. А ви ніколи не помічали, що хтось дивно дивиться на нього? Може ви запам’ятали когось, кого часто бачили неподалік? Або з ним відбувалось щось дивне. Містичне. Не було?

Від питання Ді компанія замислилась, проте майже всі знизали плечима.

 – Він якось сказав, що знайшов біля дому жіночу рукавичку. Дуже вишукану, дорогу, зі світлої шкіри. Ще дуже дивувався, звідки б якась багачка могла взятися в районі, де живуть звичайні різнороби та робочі.

Ді кивнув хлопцеві, який про це згадав. На жаль, це було єдине, що вдалося дізнатись про останні дні і години, коли Йорґу бачили. З цією мізерною здобиччю Мисливцеві довелося полишити компанію.

– Невже нема ніякої надії? Ти не зможеш його знайти?

Ді поглянув на засмучену Елізу, і на дні його непроглядно чорних очей відобразилась тінь співчуття – дещо вкрай незвичне для неемоційного, наче мертвого, обличчя Мисливця.

– Вчора я зустрів декого. Руду жінка, про яку говорили містяни. Вона передала мені запрошення від баронеси. Гадаю, в замку я знайду відповіді на всі запитання.

– Я можу піти з тобою? Якщо з Йорґу все гаразд, я могла б вивести його з замку, - невпевнено запропонувала Еліза, але не отримала відповіді.

Візит

Над засніженим містом знов запанувала ніч. Вона огорнула землю своїми синьо-чорними крилами, обіймаючи і заколисуючи. Тиха, безшумна, зоряна ніч. Навіть вітер ледве дмухав, і флюгери стояли мовчки.

Самотній вершник прямував від міста у напрямку величних гір. Його чорні капелюх і накидка в скупому світлі місяця де-не-де виблискували сніжинками, що повільно танули. Кінь-кіборг безстрашно сунув крізь товщу снігу, здіймався гірськими схилами і скакав невідомими стежками над прірвою. Тверда рука керувала рухом коня у пошуках незвіданих шляхів.

– Нічого не відчуваєш? – вітер підхопив низький баритон і луною розніс серед засніжених верхівок.

– Ні, – відповів йому хрипкий нелюдський голос, – в неї напрочуд добра маскувальна система. Я не відчуваю замок. Але я впевнений, що він десь на полонині. Там, де може міцно стояти фундамент.

– Шукай.

– Який же ти експлуататор, – невдоволено зітхнув Лівиця.

Вочевидь, баронеса добре знала ким є її гість, інакше не змусила б Ді блукати горами Карпат. Своїх жертв вона приводила до замку іншими шляхами, а от Мисливцеві вирішила влаштувати випробовування. Це могло свідчити лише про те, що Аристократка не спокусилася чарівною красою Ді і планувала йому дещо іншу зустріч, ніж леґіням, що назавжди зникали за кам’яними стінами.

Коло години кінь Ді кружляв горами у пошуках тріщини в захисних чарах навколо замку. Аристократи вміло поєднували техногенний прогрес і магію, через що їхні захисні системи й досі працювали навіть в закинутих маєтках і палацах, хоч і все гірше з кожним роком. Механізми швидко виходили з ладу без догляду, починали збоїти і створювати аномалії. Але те, що навіть з допомогою Лівиці Ді довелося довго шукати вхід, свідчило про доглянутість  маскувальної системи навколо замку баронеси.

– Ось, тут! Я щось відчуваю! Воно попереду!

Ді скерував коня у тому напрямку, який вказав Лівиця. Навколо загуло. Хоч вітру не було, але повітряна стіна огорнула вершника, чинячи йому опір. Порожнеча стала густою, як масло, і кожний крок давався коневі з величезним зусиллям. На щастя, коневі-кіборгу не потрібно було дихати, а Ді міг вижити без повітря доволі довго, тому що вдихнути цю в’язку масу було неможливо. Щось спалахнуло синім, довкола затріскотіли блакитно-білі блискавки.

– Нарешті! Ми на місці!

Вигук Лівиці позначив момент, коли величний замок виринув ніби нізвідки. Високі стрункі вежі шпилями підпирали низьке зимове небо. Темний камінь був такий старий, що подекуди зеленів від моху, а стінами звивався прочитан.  До замку вела занедбана алея зі статуями  і фонтанами, чиї силуети вгадувалися під сніжними насипами. З перголи звисали довгі гострі бурульки, які тільки й чекали, щоб пронизати комусь голову. Ді пройшов під ними, не стривоживши своєю легкою ходою. Коли він вже наближався до замку, товстелезні кам’яні двері тяжко відчинилися. Кожна половина дверей була заввишки з трьох людей й увита видовбаними в камені  візерунками та зображеннями. Ці моторошні картини відображали сцени пекельних тортур: фігури грішників простягали руки і кричали від страждань, доки їх катували потворні демони.

Зсередини потягнуло запахом пилу, цвілі і, на подив, крижаної свіжості. Ді переступив поріг, і двері за його спиною почати повільно зачинятись. На стінах довгого коридору спалахнули старі смолоскипи. Їх вже давно ніхто не запалював, деревина відсиріла, і тремтяче полум’я було слабким, блакитнуватим. Кожен крок Ді гучно відлунював і губився під високою стелею, хоч його хода була надзвичайно тихою.

– Ніхто нас навіть не зустріне? Як нечемно! – в’їдливо протягнув Лівиця. Ді залишив його коментар без уваги. Натомість його права рука потягнулася до руків’я довгого вигнутого меча за спиною. З тихим залізним співом він витяг меч із піхов і пішов далі озброєний.

Пройшовши певну відстань Ді зупинився і спрямував погляд в темне провалля відгалуження коридору. Протяг доносив звідти неприємний гнилісний запах.

– Що таке? – спитав Лівиця.

– Там щось є, – Ді, на подив, відповів, – мені це не подобається.

І він рушив углиб. Чим далі він просувався, тим сильнішим ставав сморід. Нарешті він опинився перед низькими дверима з залізними кільцями. Потягнувши за одне з них, Ді відчинив двері.

– Матінко! – скрикнув Лівиця.

І було чого. Просторий зал з маленькими бійницями під самою стелею був братською могилою. Приміщення було заповнене свіжими, напівзогнилими і зовсім зітлілими трупами. Знизу підлогу всіювали пожовклі кістки, але чим вищим був шар, тим «свіжішими» були останки. Просто посеред замку було кладовище: трупи повільно гнили, слизька сіро-синя шкіра відшаровувалась від кісток, оголюючи згнилі залишки органів. Вони були в такому жахливому стані, що в багатьох шкіра і сухожилля згнили і кінцівками не було більше на чому триматися, тож вони розкотились на всі боки. Чорна гнилісна цівка в’язко стікала донизу і крапала на камінь. Суміш мертвої крові і рідини з нутрощів, що розкладались. Трупи знизу не могли витримати ваги верхніх шарів, а тому були розчавлені, мов комахи; їхні очі повипадали, шкіра луснула не в змозі утримати всередині м’язи і органи. Ближче до дверей тіла збереглися краще. Деякі розпухли, очі повилазили з орбіт, а з рота стікала темна рідина. Деякі луснули від газів, і нутрощі випнулися назовні безформною сіро-рожевою купою. Деякі вже почали муміфікуватись, але через гниття оточуючих трупів їхня власна шкіра була сіруватою, слизькою, і ледве трималась на кістках.

Щось зсунулось і покотилось донизу. До ніг Ді впав відносно свіжий труп смуглявого молодика. Його шия була недбало розірвана, рвані клаптики шкіри звисали довкола глибокої рани, що оголила від’єднаний шийну частину хребта. Скидалося, ніби чиїсь надгострі пазурі розірвали хлопчині горлянку з такою силою, що розрізали кістку. Шия бідолахи трималась лише на клапті шкіри. Склисті мутні очі мерця дивились кудись повз Ді, а його мирне обличчя аж ніяк не пасувало до жахливої рани і мерзенного оточення. З ніби подивовано прочиненого рота сочилася в’язка чорна рідина.

Ді відступив на крок. Двері, які стримували те, що знаходилося всередині, тепер були відчинені. Калюжа темної, гнилої крові почала просочуватись до коридору. Ця загустіла рідина ледве не торкнулася носів чоботів Ді.

– Ох, як незручно. Я хотіла там прибрати нещодавно. Але, здається, це було вже кілька століть тому.

Рівний жіночий голос, що почувся за спиною Мисливця, аж ніяк не пасував до ситуації. Миловидна жінка в розкішній оксамитовій сукні королівського смарагдового кольору була ніби не звідси. Неймовірно вродлива, з ніжними рисами округлого обличчя і янгольськими великими очима, вона незворушно дивилась на огидну темно-червону калюжу, що бруднила камінь. Її ніби і не турбував неймовірний сморід розпаду сотень тіл. І не заважав.

– Баронеса Луческу?

Жінка мило всміхнулася, ніби заграваючи. Її щік торкнувся ніжний рожевий рум’янець. Абсурдна картина в оточенні тлінного запаху і дзижчання мух.

– А ти, напевне, Його син, чи не так? Королевич…

Та не встигла баронеса договорити, як у повітрі задзвеніла тонка пісня срібного меча.

Смертельний танок

Гнилісна холодна кров все витікала з зали, що була перетворена на масове поховання, якщо цю огидну купу людських органів і кінцівок, розкидану абияк, можна було так назвати. Не більше міліметру лишалось між темною калюжею, що повільно повзла, та підбором чобота Ді, коли він легко здійнявся у повітря. Чорний плащ розлетівся на два боки, ніби формуючи два крила. Ще мить – і все аж до горизонту перетворилось на криваве море. Темно-багряна височінь не була ні небом, ні стелею, а під ногами колихалося брижами неосяжне червоне водоймище. Вдалині з-під кривавої гладі здіймалися старі жовті остови-скелети, потріскані від часу. На деяких кістках висіли клапті висушеної, немов пергаментної, коричневої шкіри. Меч Ді прорізав порожнє повітря – баронеси там вже не було, а його ноги по кісточки занурились у кров.

– Здається, вона спіймала тебе в свою ілюзію, – пролунав незвично серйозний голос Лівиці.

– Ти бачиш місце зіткнення просторової петлі?

– Ні, вона занадто сильна. Якби в мене бодай був доступ до чотирьох елементів…

– Отже, є тільки один вихід.

Ді роззирнувся на всі боки. Безкрайній простір здавався пустим. В ньому не було ані вітру, ані звуку. Тільки криваве море, з якого виринали людські останки.

– Знайди найслабше місце, – промовив Ді, простягаючи вперед ліву руку.

– Еге ж, – крекотнув Лівиця.

Ді почав поволі просуватись вперед. Його кроки тривожили рідину під ногами, і це було єдине, що викликало дрібні хвилі на ідеально рівній поверхні.

– Йди далі. Це точно петля, тож немає різниці підеш ти назад чи вперед і у який бік, все одно навернеш коло.

Так вони і рухались. Ді мовчки вглядався у горизонт, ніби щось відчував і от-от мав все збагнути, а Лівиця інколи задавав йому напрямок. Скільки б Ді не рухався, кістяні остови залишалися на сталій відстані від нього. Могло скластися враження, що він стоїть на місці, якби його ноги не рухалися в ритмі кроків. Замкнутий простір баронесиної ілюзії починався в одній точці і закінчувався нею ж. 

— Тут!

Тільки-но Лівиця вигукнув, як Ді міцніше стиснув пальці на руків’ї меча і пронизав ним повітря перед собою. На подив, лезо меча ніби встромилося в стіну. Ді наліг на нього, спираючись ногами у гладке дно кривавого озера. Навколо нього почали здійматися хвилі, мов якась невидима сила виштовхувала рідину. Руки Ді напружилися так, що під еластичним обладунком окреслилися м’язи, а його очі спалахнули червоним. Вмить обличчя вродливого юнака перетворилося на лик Аристократа — не менш привабливий, але іншою, тривожною та жахаючою красою. Пустота на зіткненні з кінчиком меча тріснула. Прозоре павутиння з ледве чутним дзвоном збігло невидимою стіною, а тоді простір луснув, як кулька. Повітря почало всмоктуватись в чорну діру, втягуючи за собою примарний краєвид. Ілюзія зруйнувалася.

— Я трохи здивована, але у захваті. Цього варто було чекати від сина Праотця. Як же давно востаннє я зустрічала достатньо сильного одноплемінника. Часи розквіту нашої раси пішли у небуття, це правда. Навіть моя донька. Жалюгідне дівчисько. Дарма, що перейняла вроду від мене, а характер від батька. В неї нема і третини нашої сили. 

Баронеса зітхнула з жалем. Вона все ще стояла там, де була. Так само, як і Ді усвідомив себе на тому ж самому місці, де був до спроби уразити баронесу. Та ніби все ще жила примарними згадками про величне минуле, зовсім не зважаючи на сьогодення. Вона була такою ж чужорідною новітнім часам, якою сама виглядала тут і зараз — в пишній оксамитовій сукні, подол якої просякла смердюча від гниття кров. Серед такого оточення вона все ще жалілася на несправедливу долю і нетямущу доньку. Ніби якась стороння сила винна в тому, що Аристократія, а разом з нею і сама баронеса, занепали.

— Скажи мені, Ді — це правда, що він хоче відродити наше плем’я?

— Так, — безбарвно відповів він.

— О, яка полегкість, — очі баронеси спалахнули новою надією. Але лиш на одну мить, а після того заскляніли з подиву. Між грудей, саме там, де мало битися серце, стирчало лезо. Баронеса Луческу впала, мов лантух. Коштовна тканина її сукні геть забруднилася у нечистотах, як і вогненно-руде волосся, що розсипалось по підлозі і потонуло, просякнуте густою юшкою. За спиною баронеси стояла її донька. В руках вона тримала старий потьмянілий меч, що покрився патиною. 

— Йди геть, — промовила вона до Ді.

— Чому ти вбила її?

— Така наша доля, хіба ні? Ми виростаємо, щоб вбити тиранів-батьків. Колись настане час, коли вб’ють і нас. Вічне життя — це наше благословення і наше прокляття.

Ді нічого не відповів уголос, проте в його очах промайнув вираз співчуття.

— Останнє питання, й я піду. Де Йорґу?

Нова баронеса Луческу кивнула головою, вказуючи Ді за спину. 

— Я заберу його. Най батьки поховають сина, як належно.

— То забирай хутчіш. Я спалю це місце, каменя на камені не залишу, най розколеться та перетвориться на пил. А тоді піду звідси і зроблю так, щоб у світі не залишилося жодної згадки про мою матір.

Ді мовчки рушив під склепіння братської могили. І хоч сморід сотень тіл огорнув його з усіх боків, Ді навіть не затулив носа. Будь-кому іншому отруйні випаровування обпекли б очі, завадили подиху, та він не зважав. Мисливцеві довелося видертися нагору по трупах, що огидно чвакали під ногами. І хоч хода його була легкою,  вслід за його кроками лунав тріск кісток, що ламалися під вагою людини. Нарешті Ді побачив чоловіка, чия світлина досі зберегалась в одній з внутрішніх кишень плащу. Його обличчя, брудне і спотворене маскою жаху, ледве нагадувало те, яким Йорґу був за життя. Одне його око витекло, губи назавжди оголили пожовклі зуби, а одяг був просякнутий рідинами гниючих людських тіл.

— А, може, не варто? Ти впевнений, що його батьки хочуть це побачити?

— Вони захочуть побачити підтвердження його смерті, — невпевнено відповів Ді Лівиці, — але, можливо…

Ді припідняв тіло. На щастя, одяг зберігся, хоч і забруднився. Ді одним рухом руки відірвав від пальта, саме такого, яке йому описувала Еліза, хутряний комір. Батьки та кохана напевне пізнають комір, який бачили так часто.

Коли Ді рушив до замкової брами, навколо нього все палало. Смолоскипи в замку були перекинуті, тисячолітні гобелени зайнялися помаранчевим полум’ям, і звідкілясь лунав тріск палаючих дерев’яних сходів. Дампіряче вухо вловлювало звуки гарячкових кроків — без сумніву, це Андрея руйнувала материнський спадок і ходила зі смолоскипом до кожної кімнати величної споруди, що доживала останні години.

На заході сонця

— Добра дівчинка. Навіть нагріла тобі води для ванни, хоча я думав, що з такими пахощами навіть не пустить за поріг. Господи, здається, від тебе досі тхне мертвечиною. В’їдається цей сморід дай боже.

Як завжди, чутно було лише голос Лівиці. Кінь з вершником стояв на пагорбі за містом. Коли червонувате сонце торкнулося обрію, у місті залунали дзвони. Їхня сумна гучна пісня лилася з усіх дзвіниць. Місто проводжало своїх синів, чоловіків і батьків, що згинули назавжди в палаючому замку баронеси. Серед карпатських гір і досі здіймався чорний їдкий дим, що, здавалося, обсмалював хмари.

Лише за годину до цього Ді повернувся до своєї наймачки, щоб продемонструвати доказ того, що він знайшов тіло Йорґу та отримати повну оплату за свої послуги.

Еліза зі сльозами на очах дозволила Ді зайти всередину. Вона притисла огидний, заляпаний кров’ю та нечистотами комір до щоки, ніби обіймаючи того, кого вже ніколи не буде поряд.

— У глибині душі я знала, що так буде. Ніхто ще не повертався з замку баронеси. Але я думала, якщо я заплачу надмірно і винайму найславетнішого Мисливця, цього разу все буде інакше. Я так хотіла вірити… Яка ж я дурна. Краще б я думала, як влаштувати поховання, якщо від нього нічого не лишилося.

Ді ніколи не вмів втішати. Він вмів полювати, вбивати, визволяти. Але так само, як сліпий не уявляє собі барви, він, що майже не знав людського тепла і турботи, не знав, як підтримати інших в скорботі.

— Мені шкода, — промовив він і легенько торкнувся плеча Елізи. Вона сперлася рукою об його груди і гучно схлипнула, але це тривало лише кілька секунд. Потім вона витерла сльози рукавом і не своїм, низьким від плачу голосом, сказала:

— Мабуть ти хочеш освіжитися. Від тебе… Виглядаєш виснаженим.

І вона пішла готувати ванну. Хоча, звісно, насправді їй хотілося побути на самоті і виплакатися.

Ді поїхав з міста — мовчазно, не обертаючись.

Ще одна громада звільнилася від гніту Аристократа. Ще одна родина була зруйнована, ще одна — не встигла зародитися. А інша гнила довгі століття і нарешті розвалилася, залишивши по собі тільки розпечені від жару полум’я руїни та стовп смоляного диму.

 — Гадаю, ти тепер не повернешся сюди ще кілька століть?

— Не мені це вирішувати, — відповів Ді Лівиці.

— То вона мала рацію, молодша баронеса, га? «Ми виростаємо, щоб вбити тиранів-батьків». Така сумна доля.

Ніч лягла на полонину. Сніг вже давно замів сліди конячих копит. Вщухнув і дим. Знов над білими горами лишились тільки пронизливий вітер, що заколисував хвою, та безмежне зоряне небо.