Скрип снігу під ногами у суцільній тиші ріже по вухах, в блискіт – сліпить очі, до сліз, до бажання позіхнути. Не від бажання спати, ні. Просто так, ненавмисне.
Хочеться пошвидше в тепло.
***
Вей Усянь відчуває себе цілком бадьорим, на відміну від хлопця, що стоїть поряд, зовсім близько, зігнувшись перед столом у невеличкій кімнаті. Вей Їн дивиться на те, як хлопець ставить підпис на сторінці журналу, а потім переводить погляд на чужий профіль, поки хлопець розгинається і зітхає.
Втома і поверхневий, короткий сон зчитується з чужого обличчя, якщо він взагалі був, той сон. У в цьому, на превеликий жаль Вей Їна, він має сумніви. Це його непокоїть – сам він планував хоч трохи поспати вночі.
— Ось, інструктаж я тобі провів, — лунає втомлено, підкріплене звуком закривання журналу. — Вранці пишеш такий самий рапорт і здаєш зміну.
Хлопець обертається до Вей Їна, дивиться на нього в очікуванні реакції. Вей Їн киває.
Інструктаж він прослухав… у сенсі «пропустив крізь вуха», чи слова просто вивітрилися із дурної усяневої голови…
Різниці немає.
Тому Вей Їн, відкривши наново журнал, уважно вчитується в рядки тексту, написані від руки. Почерк у цього парубка гарний, прямо таки каліграфічний. Як і сам парубок, поспати б йому тільки…
— Чуєш… забув твоє ім’я… – несміливо каже Вей Їн, дивлячись у журнал.
– Вандзі.
– Чуєш, Ванцзі, а оце: «журнали і книги в належному стані»… Журнали — це оця макулатура, – Вей Їн тицяє у журнал. – І… оті дві, куди машини пишуть і відвідувачів місця дислокації…
– Так, все вірно, – кивнувши, відповідає хлопець.
Вей Їн підводить на нього погляд.
– А книги? Які тут книги, де?
— Не знаю… — розгублено мовить Вандзі. — Але ми так завжди пишемо…
— Поняв. Ну… — Вей Їн киває, дивлячись в чуже обличчя. — Не буду тебе затримувати, зміну я прийняв, чи як?
Вандзі киває у відповідь.
Вей Їн ніяково усміхається, помічаючи легку, ледь вловиму усмішку на чужому обличчі.
— Зміну здав, — легко киваючи, тихо відповідає Ванцзі.
***
Згодом Вей Їн залишається один, у повній самоті маленької, теплої кімнати.
Це перше чергування Усяня на контрольно-пропускному пункті. В затишному будиночку, що стоїть посеред гарного зимового лісу, в якому вони й базуються. Усянь ніби як чув, що по одному у добовий наряд не заступають, так не прийнято, але його попросили знехувати цим правилом.
Обіцяли, що це – разово, і він знову повернеться до свого розпорядку, але… Вей Їн відчував підставу. Хоча, можливо, це йому лише здавалося, і одна доба тут нічого не змінить… в будь-якому випадку Вей Усянь точно мав впоратися зі своєю задачею.
Так він думав. Але будиночок стоїть надто далеко від бази, щоб ловити сигнал вайфаю, а мобільний інтернет тут такий паскудний, що постійно доводиться бігати на вулицю, на мороз і під снігопад. Стояти, як довбень, протираючи екран телефону від надокучливих сніжинок, у спробі завантажити хоч якусь сторінку чи, бодай, відправити твіт.
Час плине надто повільно. Телевізор, що висить у кутку, лише заколисує, який би канал він не ввімкнув. Тож Вей Їн обирає тишу.
Спробував читати, але текст наявної на телефоні книги не захопив, лише зливався в суцільну пляму літер…
Нудно, і це — найважче у службі на КПП. Відвідувачів, звичайно, сьогодні ніяких немає, бо день вихідний, а машини підрозділу, яким Вей Їн вже двічі відчиняв ворота, нікуди не записують, як пояснив Ванцзі, тільки доповідають у рацію. Записом займається вже черговий, який сидить на базі.
«З інтернетом, ага», — заздрісно думає Усянь, виходячи покурити, розглядаючи захід сонця, що ніби розчиняється червоним у густому сосновому лісі. Гарно, естетично. Але… нудно. А від цього хочеться спати.
Усянь і кави вже напився, та тільки боїться, що доведеться бігти в холодний вуличний туалет, панікуючи, що от саме зараз під’їде машина і він усе проїбе. Крім цієї реакції тіла, іншої, типу необхідної бадьорості, не додалося.
Коли сонце повністю сідає, хлопець думає прилягти на хвилинку хоч, головою на стіл, бо освітлення від обігрівача на стіні таке тепле, таке заколисуюче… Може, не проїбе нічого, але встигне за хвилину-дві набратися бадьорості?
І щойно він заплющує очі, як чує вдалині скрип кроків по снігу. Усянь різко підводиться на ноги, озирається довкола, хапаючи рацію до рук, але ворога ніякого не бачить. Тільки Ванцзі, що швидким і якимось м’яким кроком наближається до будиночка крізь щільний снігопад.
Дивлячись на цю картину, Усянь мимовільно усміхається, підводячись на ноги. І так і стоїть, з дурноватою усмішкою, коли Ванцзі заходить у двері разом із потоком крижаного повітря.
— Ну що, як несення служби? — запитує хлопець з порогу, не дивлячись у очі. Ніяковий такий…
— Ем, нормально наче, шпіон нє прашол, — жартома мовить Усянь.
Ванцзі усміхається, а потім знімає зі спини рюкзак, вкритий сніжинками. Очищає поверхню долонею, розстібає блискавку.
— Я ось… Ти запитував, де… Ось.
Ванцзі дістає з рюкзака книги.
— Це що, мені заповнювати щось ще треба? — невдоволено буркає Усянь, беручи книги до рук.
— Та ні, — підіймаючи на хлопця спокійний погляд, відповідає Ванцзі. — Ти запитув, де книги, і я взяв дещо в бібліотеці.
— Ого, в нас є бібліотека? — з чесним захватом запитує Усянь.
— Є. Я завжди беру щось з собою, бо… інтернет тут паскудний, про що я тобі забув сказати вранці, – опускаючи погляд, каже Вандзі, сідаючи на вільний стілець, ставлячи рюкзак собі на коліна.
– Я помітив, – іронічно зітхає Вей Їн. Теж сідає на стілець, кладе книги на стіл, а потім обертається до Вандзі.
– Ну… – Вандзі знизує плечима, – я відіспався, подумав, що ти можеш нудьгувати…
Усянь чує, як у Ванцзі ледь помітно збивається дихання. Тому, щоб заспокоїти, повільно бере книги, з цікавістю розглядаючи обкладинки.
— О, наукова фантастика… прикольно, дякую, що подбав про мене, — усміхається Вей Їн.
— Немає за що, – ніяково знизує плечима Вандзі.
Вей Їн не береться переконувати його у зворотньому, та він відчуває – є за що дякувати. Книги – збірки оповідань, підібрані ретельно, тож він точно не буде нудьгувати, і, можливо, не засне.
– Вей Їн… – раптово каже Вандзі, поки Усянь зосереджено читає зміст.
Вей Їн підводить на хлопця погляд.
– Я тут… Дізнався, що ти поки що будеш сюди заступати, поки не приїдуть ще люди… – доводить Вандзі сумну для Усяня новину.
Вей Їн зітхає, закриваючи книгу.
– Та я вже здогадався, що одним разом не обмежуся. Нічого, якось воно буде.
Вандзі киває, а потім тихо каже, не підводячи очі.
– Я домовився, щоб ми ходили з тобою у парі, я… Ну я ж перший тебе інструктував… Ти ж не проти?
Вандзі підіймає на Усяня погляд, чомусь схвильований. Вей Їн ненавмисне усміхається.
— Не проти. Навчиш мене тут… всякому, добре?
Вей Усянь знає, що вміє Ванцзі, він бачив його майстерність на полігоні. Вей Їн теж хоче навчитися, хоче вчитися у нього. Але Вандзі завжди відлюдькуватий, ні з ким не спілкується, обирає чергування на КПП…
Але зараз вони тут разом. Вандзі серйозно киває, і серйозним, сповненим відповідальності, голосом, каже:
— Добре. Може… Я міг би зараз розпочати? — дивлячись у очі, запитує він Усяня. Той киває, теж дуже серйозно, відповідально.
— Я тут прихопив з собою книгу з тактики, – розстібаючи рюкзак, захоплено каже Вандзі. – Не проти пройтися по ній зараз?
Вей Їн дивиться на хлопця усміхнено. Відповідає чесно:
— Я тільки за. А то спати тут хочеться.
— Знаю, – зітхає Вандзі, дивлячись крізь вікно на зимову ніч. – Тут завжди хочеться спати.
