Ключові слова - трави, цинамон (кориця).
Із першого дня туру він боїться, що між ними все піде шкереберть.
Але чи то вони обоє подорослішали, чи то Оллі потай додав якісь потужні заспокійливі трави у косяки Семі Елбани, котрі той нахабно смолить то в автобусі, то в спільній гримерці… Коротше кажучи, вони поводяться підкреслено дружньо і стримано. Вони ж, трясця клятого, професіонали. Навчилися нарешті ними бути, як і домовлялися колись.
Майже чотири роки не могли, а тут раптом навчилися. Наче відьми якісь пошептали.
Йоель не надто вірить у містику, але легко може уявити, як Ніко пішов домовлятися з якимись надприродними силами під час останньої своєї поїздки в Лапландію.
Чому саме Ніко і чому саме там - біс його знає, так вже склалося в голові. Бо саме з того часу наче фарт попер. Євробачення, яка-ніяка популярність, фестивальне літо, ось тепер власний тур Європою.
Нормальні люди подумали б, що їхні зусилля нарешті окупилися. Що вони достукалися до шоубізових небес. Але нормальність - переоцінена. Та і занадто все рівно і гладко іде. Аж не віриться. Їм ніколи нічого не давалось легко і задарма.
Тому Йоель сидить у напівтемряві на незручному дивані тур-автобуса, дивиться на підсвічене екраном ноутбука обличчя Ніко і гадає, що ж він віддав Хазяйці Півночі за виконання його - їхнього спільного - бажання. Живе і гаряче серце досі при ньому, в цьому немає жодних сумнівів. Варто лиш звернути увагу, як він воркує із своїм котом по відеозв’язку або як щиро дискутує із Алексі щодо аранжування нових пісень.
То, виходить, віддав те, що горіло в ньому сильніше за його серце, те, що ледь не спопелило їх обох - оту навіжену їхню закоханість, від якої було більше болю, аніж радості. І віддав, мабуть, легко і без заперечень. У вухах досі дзвенить відлуння давніх розпачливих слів: «Якби я тільки міг просто позбавитися цього, просто перестати».
Йоель тоді безжально допитувався, що ж саме перестати, захлинаючись потребою почути, що його кохають, потребою бути потрібним. За власним егоїзмом не бачив, наскільки боляче робить, влізає під шкіру, ламає останні захисні бар’єри, що залишилися до повного їхнього взаєморозчинення. Йому не страшно було потонути у цьому з головою, чесно кажучи, не страшно і тепер.
Але він не врахував бажання Ніко зберегти свою автономність. Тому зі злості обірвав все те тендітне і інтимне, що було між ними. Бо все або нічого.
За сказане і зроблене тоді досі соромно.
Він, мабуть, так остаточно і не зрозумів, що накоїв. Ані після терапії, ані після того, як Ніко на його очах по дрібці збирав себе наново. Без заперечень прийняв власну провину. Сфокусувався на роботі. Все, аби тільки не зірватися знову, не зіпсувати все ще більше, аби досягти хоча б їхньої спільної професійної мети. Щоб не так сильно скучити.
В нього майже виходить. Але іноді, от як сьогодні, нутрощі зав’язуються у вузол від бажання бути хоча б трішки ближче. Щоб скресла крига цієї доброзичливо-байдужої професійності.
Щастя, що в автобусі є мінімально необхідні речі.
Нещастя, що тремтячі від нервового напруження руки майже не слухаються, і Йоель тричі ледь не вивертає на себе окріп.
Проте коли Ніко відводить очі від монітора на голосний стукіт чашки об стіл, він розуміє, що ладен був би і обваритися, аби лиш бачити оце здивоване обличчя і посмішку, що ховається у куточках губ.
– Це…
– Чай.
– Навіщо?
Йоель знизує плечима. В нього немає відповіді. Навіщо люди роблять одне одному чай. Навіщо люди ірраціонально хочуть про когось подбати.
Чай звичайнісінький, якоїсь заурядної марки із найближчого супермаркета, але Ніко обережно куштує і таки світиться посмішкою:
– Кориця. Ти додав корицю
– Ти наче любиш, – Йоель знову знизує плечима і почувається максимально ніяково.
Наче утнув якусь неможливу дурість, і тепер над ним сміятимуться до саменького кінця світу.
Але лапландські відьми, мабуть, ворожать на совість, бо Ніко рішуче відсувається на лавці і стукає долонею по звільненому місцю:
– Я тут накидую концепцію наступного альбому, може, глянеш?
Серце калатає в горлянці так сильно, що перекриває доступ повітрю. Коли вони востаннє отак сиділи, лише вдвох, без беспечного буферу в особі Алексі чи Йоонаса поряд? Здається, в іншому житті. Йоель обережно сідає поряд і почувається так, ніби повернувся додому.
Коли через кілька годин вони нарешті розходяться спати, він засипає миттєво.
До ранку йому сниться далекий спів шаманських бубнів.
