Бал-маскарад

Натаніель

Як завжди пишно, як завжди помпезно — таким був палац, що непохитно стояв століттями. Але як тільки наступав час вечірніх зустрічей і безглуздих балів, ці дві риси тільки погіршувалися.

— Ну як вам, Мендрейку, подобається? — торохкотів, наче сорока гладкий чоловік. — Чуєте оцей хор скрипок? Вони найняли найкращих музикантів! Ну звісно, від Деверо я іншого й не очікував… О, ви ж знаєте? У перерві між танцями поставлять мою новеньку п’єсу! Не дивуйтеся так! Ні-ні, вона зовсім невеличка — щоби не томити гостів. Хоча будь моя ласка я б…

— Я зрозумів, Мейкпісе, — Мендрейк протяжно зітхнув. Бути ввічливим із цим чоловіком ставало все важче і важче.

— О ні, не звертайтеся до мене так! Це ж бал-маскарад: ви мене не знаєте, я — вас.

Він по-змовницьки підморгнув (Джон ледве стримував себе, щоби не закотити очі), одів назад свою чудернацьку маску й побіг у вихор із людей. А люду то справді було багато, щоби легко втратити таку примітну персону серед них. Всюди походжали аристократи: чоловіки в шикарних костюмах та жінки в розкішних платтях. Вони усміхалися одне одному й гомоніли так, що в залі не залишалося ні одного місця для тиші.

Очі мендрейка все ніяк не могли зупинитися на чомусь одному. У мішанині барв люди всі здавалися однією недолугою плямою. Але ось його погляд зачепився за групу, що стояла окремо від усіх. На балі-маскараді діяли всього два очевидні правила — ніхто нікого не знає та всі мають носити маски. Перше відповідно випливало з другого. Але це правило не поширювалося на делегатів Іншого царства. Маски на їхніх обличчях закривали тільки обличчя, але не всю шкіру, що видавало їхнє походження. І хоча ніхто й не знав, з ким із делегатів точно говорить, але для кожного це тільки стало кращим приводом просто сторонитися їх.

Його погляд перехопили чиїсь уважні жовтогарячі очиці. Юнак стрепенувся, і, щоби його розглядання не були настільки очевидними, вихопив у найближчого офіціанта бокал шампанського і відійшов подалі від натовпу. Хоча маски й надавали певну свободу дій та впевненість через примарну анонімність, та Джон усе ж не міг їм довіритися повністю — це як довіритися демонові через звичайну обіцянку. Біля стіни було все ж тихіше, проте це не завадило почути те, як змінився темп музики. Аристократи заметушилися в пошуках своїх партнерів.

Мендрейка це не цікавило нітрохи. Його язика торкалися маленькі бульбашки й цього було достатньо. Достатньо до того моменту, як його спокій безцеремонно перервали.

— Ви не танцюєте?

Він знову зустрівся з цими жовтогарячими очима. У тіні мармурових колон вони ніби світилися, порушуючи всі загальноприйняті правила. З-під маски, що закривала лише половину обличчя, виглядала приємна усмішка.

— А маю?

Незнайомець засміявся.

— Так хіба ж це не ваші правила? Погляньте як безладно кружляють усі довкола! О, не заперечуйте! Ви б не стояли тут, якби не думали схоже. Чи може, я все ж неправий?

Мендрейк промовчав. на диво цей делегат був досить балакучим. Мимоволі в голові з’явився спогад із розмови з людьми з Іншого царства в день назначеної зустрічі. Вони всі були… м’яко кажучи дивними, не схожими ні на кого у своїх переконаннях. Тому він був готовий до любих дивних вибрикеньок. Майже до всіх.

— Раз ваша ласка мовчати, тоді я запитаю першим: чи можу я запросити вас на танець?

— Ви певне жартуєте? — здивування Натаніеля ховалося за зведеними бровами.

— Зовсім ні, — досить серйозно відповів співрозмовник, і, ніби бажаючи запевнити у своїх намірах, протяг руку й зігнув спину в очікуванні відповіді.

Перша мелодія доходила до свого кінця, то ж у скорому часі вона мала змінитися на іншу — швидшу, якщо пам’ять не зраджувала Джона. Звуки оркестру тихим потоком доходили до того місця, де вони були зараз.

— Невже всі англійці такі нерішучі? О, можливо ви злякалися? — цей насмішкуватий тон нагадав йому одну вельми неприємну особу.

— А ви сміливі — насміхатися над… мною, — він ледве стримався, щоби не випалити свою посаду, а це було неприпустимо, якщо він хотів залишити за собою хоч якусь анонімність. Юнак поставив вузький бокал на найближчий стіл. Йому він уже був не потрібен.

Чи то з гордощів, чи то з цікавості Мендрейк подав свою руку лише для того, щоби неочікувано опинитися надто близько до свого вимушеного партнера. Він був настільки близько, що чув чуже дихання та запах різких парфумів. І перш ніж він встиг схаменутися, його вже затягли у вихор людей та кольорів. Музика змінилася, темп також — він став швидшим, і люди навколо, ніби проснулися зі сну.

Перші секунди Натаніель був як загублене цуценя. Він був готовий до довгих переговорів у раді, до інтриг палацу, до запеклих боїв, але точно не до такого!

— Нумо! Ви ніби не знайте як танцювати! — усе не вгавав делегат.

— Знаю!

Звісно він знає! Він уже десятки разів бачив бали як сьогоднішній. Вивчити декілька рухів не було проблемою. Проте Мендрейк ніколи не практикувався в цьому (власне й навіщо йому?) і не бачив у цьому ніякої користі. Тепер ж коли його силою завели в хаотичну масу, що весь час рухається, він не міг вловити потрібний ритм і рухи його виходили незграбними. Простір для двох людей був таким малим, що задуха підступала до горла, і розслабитися виходило тільки на кількох широких рухах. Крок, ще один… Ні, таки падає, під кінець встигши подумати про те, що моду на довгі й пишні плаття пора було б припинити. Та ось його ловлять за вузьку талію і ставлять назад на ноги. На мить Мендрейк затамував подих.

— Опа! Рухайтеся швидше й падати не будете, ха-ха!.. Ах, я вже бачу. Дайте сюди руку. Та не втікайте! Ну що за дурна звичка…

Натаніелеві руки знову перехопили й без будь-яких зусиль вели крізь натовп. Він старався встигати за всіма, та раз по раз наступав делегатові на лаковані туфлі, плутаючись у рухах. Мендрейк старався не дивитися іншому в очі, адже попри те, що той був тихим, він знав, що погляд не обіцяє йому нічого хорошого. Ось він бачить як витанцьовує Мейкпіс — напевно, єдиний, кого й із маскою впізнати легко; ось елегантно кружляє Фаррар — якийсь кусок паперу не міг сховати її пильні смарагдові очі.

Вогні залу м’яко сяяли, яскраво контрастуючи з темрявою вечора, що невпинно прагнула затягнути собою все навколо. Над головами — кришталева люстра, що раз по раз зачаровувала гостей; під ногами — мармурові плити, що здавалися напрочуд теплими, хоча й були зроблені з холодного каменю. Знудившись від своїх спостережень усього навколо, Джон змінив свій напрям уже на самого партнера. Шкіра рук, що підтримували його, була незвичного для Англії кольору — смаглява, прогріта сонцем. Власна рука хлопця на її тлі виглядала неначе фарфор. Білі костюми делегатів особливо сильно відділяли їй від усіх навколо, але тим не менш виглядали чудово та незвично. Волосся партнера було темним, зібраним у коротенький хвіст. Декілька пасм уже встигли вискочити, обережно спадаючи на маску. Сама маска нагадувала своєю формою орла…

Їхні погляди знову зустрілися й наступне, що побачив мендрейк — сліпучу усмішку. Музика стихла. Люди довкола, схожі на навчених ляльок, зупинилися й почали повільно розходитися до столів із їжею та напоями. Поки натаніель відсапував від усіх танцювальних па, йому в руку непомітно сунули новенький бокал повний ігристого напою.

— А ви добре танцюєте, якби тільки на ноги не наступали! — делегат засміявся. Джону ж було не до сміху.

— Якщо ви продовжите це безглуздя, я-…

— Дорогі друзі! — перебив імпровізовану погрозу веселий голос, що відразу привернув увагу зацікавлених голів. — Я хотів би представити вам мою нову п’єсу -…

Його ліву руку різко схопили. Він повернувся, щоби промовисто глянути, але у відповідь йому тільки підморгнули й повели подалі з залу.

— Навіщо? — у голову майнула здогадка. — Ви хотіли щось запитати? Тоді по скоріше, адже я маю залишатися в залі…

— Маєте залишатися? Ха-ха, не смішіть мене! Ваше обличчя скривилося наче ви скуштували найкислішого лимона! Важко таке не помітити.

Натаніель був певен у своїй силі тримати емоції під контролем, але цього разу схоже був не його день. Він озирнувся. За їхніми спинами задоволено ахав люд — признатися, не те заняття яким він хотів би займатися. Прохолода коридору так і манила після задушливого простору.

— Прогуляєтеся зі мною? Та годі вже, годі — мовчіть! Годі з мене відмовок «я не можу»: так чи ні? Хоча знаєте, у вас таки просто немає вибору — допивайте своє шампанське й гайда.

І юнак далі повів темними коридорами приголомшеного Мендрейка. Можливо, той би опирався, та після другого бокалу перспектива втекти подалі від втомливого заняття разом із незнайомцем виглядала краще ніж ніколи. І вони йшли, за них говорили їхні кроки, стукіт каблуків об дорогу підлогу та тихе дихання. Й ось, через хвилину, перед ними постали темні силуети внутрішнього саду залитого місячним сяйвом. Він був самотній та тихий аж до того моменту, як туди ступили ноги пари людей.

— Вам не здається, що ми мали б залишити бокали в залі? — задумливо промовив делегат, допиваючи останні краплі.

— Це ви в мене питаєте? Це ви мене витягли звідти! І відпустіть нарешті мою руку! — чи то не встигнувши охолонути після танцю, чи ще з якихось інших причин Натаніель відчував, як його щоки та вуха палають. І почуття це було до того неприємне, ніби його розкрили на чомусь соромному.

— З цим важко поспорити…

Тут не було чутно ніяких звуків, окрім поодиноких цвіркунів, і навіть гамір бальної зали не доходив сюди. Вони попростували далі — вглиб саду, ховаючись за ідеально підстриженими стінами кущів, ніби в лабіринті. Час від часу на дорозі траплялися химерні кам’яні статуї тварин зроблені вже за часів Деверо. По бокам цвіли червоні троянди. Шкода тільки, що вночі їхні бутони закриваються — здається, ніби засинають. Але не всі можуть спати в цей час.

Мендрейк пам’ятав дорогу до фонтану в центрі, тому перейняв ініціативу вести вже на себе. Їхнє місце призначення не заставило себе довго чекати.

Нівроку вишуканий фонтан — натаніель пам’ятав його обриси вдень, та при слабкому сяйві місяця єдине, що насправді відчувалося — волога і прохолода, що так і віяли від цього місця. Дві темні постаті підійшли ближче.

— Кажіть.

— Що казати?

— Ви ж маєте якісь питання, чи не так? — хоча поки вони сюди прибули він і почав у цьому сумніватися, та все ж не міг просто відкинути іншої думки.

— Питання тільки в тому, чому ви такий тугодум! — з розпачем зітхнув юнак.

— Що?.. — так і застрягло в горлі, коли чуже обличчя стало на небезпечній близькості — усього лише декілька дюймів! — від обличчя Натаніеля.

— Ваша проблема в тому, що ви занадто формальні — шепотіли вуста, немов у спокусника — такими словами ви розкриваєте свою особу. Розслабтеся, це бал-маскарад — я не знаю вас, ви — мене, чи не так це працює?

Мендрейк ковтнув ком, що несподівано став у горлі. Чи був це алкоголь, але йому ставало все важче тримати себе в руках. Та доля правди в словах усе ж була, і навіть не маленька. Це — бал-маскарад. Він згадав слова мейкпіса на початку, згадав силуети людей, що спокійно без застороги розмовляють. Можливо, йому і справді потрібно розслабитися. Та чи вмів він це робити? За роки проведені в раді це слово вже стерлося з пам’яті.

Та його все ж хвилювала ця відстань між їхніми обличчями.

— Чи не могли б ви відійти? — шепіт розлився садом, і в тиші здавався найголоснішим звуком.

— Але ж ви також не відходите.

І Натаніель відійшов, опісля попрямувавши до фонтану. У його дзеркальній воді плив місяць, а потім його закрила темна постать. Мендрейк сів, поставив спустілий бокал і глянув на носаки лакованих туфель навпроти нього, що були вже злегка пом’яті його невмілими кроками. Він думав, чи потрібно буде відшкодовувати ці пошкодження…

Делегат лише поставив свій бокал біля його і протягнув долоню. Чомусь серце від цього руху забилося швидше.

— Чи буде ваша ласка станцювати зі мною знову?

Натаніель промовчав — оцінював ситуацію, проте потім усе ж протягнув руку й на одному диханні промовив: «це буде останній раз». Його відразу ж підхопили за талію і єдине, що йому залишалося — покласти вхопитися за плече навпроти. І два темних силуети почали свій танець під тільки їм знану мелодію. Крок за кроком шурхотіла трава, війнув легенький вітерець, порушивши спокій дерев.

Це здавалося таким небезпечним, таким містичним і непродуманим — танцювати з незнайомцем у саду палацу. У саду, у який кожну хвилину може хтось зайти й цей хтось може його знати. Це було схоже на азартну гру й натаніель ні за що не погодився б на це, якби прямо зараз був тверезим. Так, він гадав, що все це підступна дія алкоголю, адже як інакше? Не признати ж, що він сам захотів втекти подалі від цих вистав і сам погодився на те, щоби танцювати зараз із делегатом Іншого царства. Не признати ж що сам відчував це дивне нервування, коли дивився на людину напроти себе.

Їхній другий танець скінчився так само несподівано, як і почався. Вони розійшлися, створивши дистанцію між собою.

— Схоже, на цьому наш вечір завершений, — загадково промовив делегат.

— Завершений? Хіба ви не повернетеся в зал?

— Ні, більше мені там немає що робити, — після цих слів у голові Натаніеля з’явилася до того дивна підозра, що він не хотів їй вірити й на нетверезу голову.

Та раптом незнайомець повернувся.

— Ледве не забув!

І перед тим як хлопець встиг якось зреагувати, його вуста чимось накрили. І це щось були чужі м’які губи. Від шоку юнак заціпенів, аж до того моменту, як його рот звільнили з полону.

— Були здоровенькі! — він відразу попрямував геть звідси.

— Що ти?!.. Стій! Хай йому грець — зник…

Джон занадто повільно зрозумів, що міг зробити, а винуватець уже був занадто далеко. Його погоня здавалося йому просто марною. Він повноцінно вилаявся, коли остаточно впустив із поля зору шукану особу. Прудкий до біса! Якби він тільки не заціпенів після поцілунку.

У голові гомонів вихор думок, неначе рій бджіл. Поцілунок. Він і якийсь незнайомець, делегат з Іншого царства! Кров так і прилила до лиця. Це нечувано! Цей чоловік такий бридкий, підступний, мерзенний і… і… його очі сяяли двома сонцями, а поцілунок був такий легкий і невимушений. Як би Джон не старався, та це було не так легко — згасити протиборство й оголосити переможця серед своїх позицій. Врешті-решт він вирішив, що кращим рішенням зараз буде повернутися в залу. Можливо, він таки знайде там негідника, а якщо ні — то вже завтра точно зірве прилюдно з нього маску!

Бартімеус

Вчорашній вечір був сповнений на диво приємними подіями. Бал-маскарад — ще одна бридня придумана людьми. Та якщо знати, як його використати, усе стає набагато цікавішим! От, наприклад, я використав цю можливість якнайкраще. Дивовижно, що Натаніель нічого не запідозрив, хоча він мене й не згадає вже сьогодні, як би не хотів.

Якщо згадувати той вечір… чи можливо, що це було занадто? Ні, спостерігати за напівтверезими реакціями хлопчини було одне задоволення, танцювати мені й самому сподобалося, попри скалічені ноги. Його танець був щось із чимось! Відразу видно того, хто тільки і проводить свій вільний час за знудженими бесідами. А його погляд! О, він до кінця старався не заглядати мені у вічі. Можливо, він старався мене впізнати — це було помітно по його примруженим очам, та мої чари діють бездоганно, тож він не впізнав би й без маски. Але поцілунок…

Я зупинився на мить, заглядаючи у внутрішній сад — місце, де все сталося. При денному світлі він втрачав свою містичність та романтичність. І все ж, поцілунок. Це признатися було… спонтанно й незвично для мене самого. Та врешті-решт, якої реакції опісля я міг очікувати? Схоже, тепер залишається тільки розпростертими руками чекати поки він мене викриє і вирішить роздерти на шмаття. Та я здається й не проти, хоча початковий план був погратися в хованки трішки довше, але своїми ж руками все обламав. Нічого вже не поробиш.

І все-таки, саме зараз я прямував до нього, щоби поглянути на відповідну реакцію. Після декількох заплутаних коридорів я таки натрапив на знайому вічно невдоволену постать. Він згорбився над паперами посеред самісінького коридору. Очевидно, те, як я підійшов, він навіть не помітив, адже відразу сіпнувся від мого голосу.

— О, читаєш щось цікаве?

Я заглянув йому за плече і, перш ніж він встиг закрити від мене в папку і відійти, я чітко прочитав заголовок «Всі делегати Іншого царства». Ага, нівроку цікавеньке! Пошуки вже почалися, чи є мені потреба ховатися?

— Бартімеусе! Що ти тут робиш? — очі його були дуже проникливі. Він старався щось згадати, але це поки було єдине, що міг із себе вичавити. По його збентеженому виразу обличчя легко здогадатися, що він зараз думає.

— А що я ще маю робити як делегат? Очевидно — гуляти палацом! І ти мені не заперечиш — тут немає на це заборони.

Насправді, я не знав чи це так. Від людей можна очікувати що завгодно! Але схоже інтуїція мене не підвела й на цей раз. Він із досади стиснув пальці в кулак. Було відчуття, ніби він ледве стримувався щоби врізати мені. Чи мені здалося?

— Так, заборони немає. От тільки гуляти ти маєш із супроводом.

— Ще чого! Можливо ще запропонуєш сидіти на жопі рівно? — хоча Нат би це й запропонував, не будь я делегатом. Як дивовижно приємно мати привілеї! Не те що наша зустріч кілька років тому…

— Просто замовкни і йди собі, куди йшов.

— Які ми грізні! І це у вас таке відношення до поважних осіб? Оце я розумію — Англія!

— Бартімеусе, якщо ти зараз ще щось скажеш…

— Тут щось відбувається? — увірвалася в розмову якась дівчина. Схожа на секретарку — у руках папери, несе папери до потрібного кабінету.

— Аж ніяк. Немає нічого, за що ви б мали турбуватися, — натягнуто ввічливо промовив хлопчисько.

— Це добре. Я поспішаю до крила делегатів…

— Тоді нам по дорозі! — перехопив я її слова з блискучою усмішкою. Все рівно я вже побачив усе, що хотів. — Бувайте Мендрейку!

Я швидко попрямував разом із дівчиною коридорами, заливши Натаніеля самого на себе. Найцікавіше всі рівно почнеться цього вечора, адже маскарад продовжується.

— Як пройшов вечір? — неочікувано запитала моя нова супутниця.

— Досить весело! Та хіба ти нас не бачила, Кіті?

— За таким натовпом щось побачиш! — пирхнула вона. — Та і я слідкувала не за вами, ти мав би знати… До речі, знайшов потрібні відомості?

Я дістав із внутрішнього карману моїх вільних одеж запечатаний конверт і протягнув у білі ручки. Хоча Спротив і об’явили офіційно мертвим ще кілька років тому — не без моєї допомоги! — та він усе ж функціонував зараз пречудово, хоча і з іншим складом та стратегією. Кіті була обережнішою лідеркою, якщо порівнювати з попереднім, та я не можу її за це звинувачувати — уся команда тепер лежить під грубою землею через їхню жадобу. Хоча обережність не заважала їй бути хороброю, як тоді, коли вона вирішила сама відвідати Інше царство…

Вона вже встигла прочитати все, що їй потрібно і сховала між паперами. Секретар — лише її прикриття, та, до речі, вдале. Ви спитаєте, до чого тут я тоді? Ну що ж, це досить довга історія, якось іншим разом.

На роздоріжжі ми розійшлися. Я попрямував у свої покої. Усе, що залишилося — чекати вечора.

Натаніель

Натаніель усе не міг зрозуміти, чому він нічого не пам’ятає після того вечора. Точніше, чому він пам’ятає все — що неймовірно соромно! — окрім будь-яких рис потрібного делегата. Якщо вже так сталося, то було б набагато краще, якби він напився настільки, щоби не пам’ятати зовсім нічого…

Та ж маска, що і вчора лежала на обличчі. Костюм без жодної складки. Мимоволі, задивившись на себе в дзеркалі, він торкнувся кінчиками пальців своїх губ. І наче зарання підготовлена реакція його вуха запалали. Хоча щоки й не було надто видно за маскою, але вуха видавали всі його справжні емоції. І їх навіть не було чим закрити — волосся закоротке. Кашлянувши в кулак, Мендрейк вискочив із зали відпочинку.

По спустілим коридорам лише час від часу проходили слуги, охоронці чи одинокі аристократи, які, як і він, приїхали зарання на святкування. Залишалося тільки очікувати, доки їх запросять всередину. Зміну коридорів можна було помітити тільки по статуях давніх постатей, та картинах, що в деяких місцях просто зникали. Однієї галереї Деверо просто не вистачало, тож його не рідко можна було зустріти вдало повернувши за ріг.

Люди проходили повз, схожі на розмиті плями, аж доки Мендрейк, затамувавши на мить подих, побачив у далечині знайомий костюм, темне коротке волосся та золоті очі, що оманливо дивилися на нього, ніби закликаючи до дій. Він ступив і людина вмить зникла. Довго думати було найгіршим рішенням у цій ситуації, Натаніель чкурнув за ріг — єдине можливе місце, куди міг пропасти втікач. І справді, він стояв там, уже на іншому кінці, і широко усміхався, насміхався над ним, і знову зник.

Ці ігрища не могли не нервувати, проте серце швидко билося наповнене азартом. Він знову добіг до кінця коридору, але на цьому підказки закінчилися. Було декілька варіантів, куди міг побігти цей дипломат, та стоячи біля входу в сад чи будете ви думати про інші варіанти? Мендрейк ступив на свіжу траву й заглянув вглиб саду, в уяві малюючи образ фонтану під місячним сяйвом.

На відміну від ночі пробиратися лабіринтами з листя у вечірньому промінні було в декілька разів легше. Єдине, через що він на хвилину схаменувся це була думка, що зараз там можуть бути інші люди. Проте діставшись до самого місця призначення залишалося тільки переконатися в протилежному. Тут було зовсім пусто. Невже він помилився у своїх рішеннях? Та ніби заперечуючи його думки позаду хруснула гілка. Довгожданий гість з’явився.

— А ви нетерплячі. Хотіли мене побачити вже зараз?

Після цих слів на хвилину запала мовчанка. відчуття було ніби він і зовсім забув, навіщо його переслідував і що мав зробити, схоже на вплив якихось чар. А уява лише міняла очевидні образи: з дня на ніч, з відчуженості до близькості…

— Чи це я такий? — вуха невчасно почали горіти. — Ви безсоромні, та гадаю ви й самі це знаєте. І так, я хотів вас бачити — побачити обличчя такої людини як ви.

— Знімемо разом маски? Я гадав це ніколи не станеться! Ви ж знаєте ці романтичні сюжети, де двоє закохуються на маскараді й потім шукають…

— Годі вже з мене цієї гри!

Мендрейк ступив уперед. Делегат чомусь стояв ніскільки не збентежений. Протягнута рука зняла орлячу маску й завіса зникла. За нею лишився лише відчай.

— Ну і як тобі обличчя цього безсоромника, Нате?

Серце впало й боляче стислося, у вухах дзвеніло. У голові стало пусто, але не так як після ковтка хорошого алкоголю, ні, було пусто як після новини про зраду найближчої людини.

— Бартімеусе?..

— Яке диво, вгадав! — делегат засміявся — гучно й щиро. У його руці лежала посріблена маска. — Не думав так швидко розкриватися, та ти був таким милим і стривоженим моїми пошуками, що я не встояв.

— Це… Це ж не може бути правдою, чи не так?

— Шкода тебе розчаровувати, але це найправдивіша правда, яка тільки може бути.

Приймати реальність завжди важко, а особливо таку правду. Вона ніби відро з крижаною водою, що несподівано вилили на голову. Йому потрібно було здогадатися по цьому тону, по цій манері, по цих очах… Але він чи то не хотів бачити реальності, чи то був у якомусь тумані. Тепер усі ці дивні почуття, що тривожили його вже цілий день можна було скинути на одного винуватця! Але ці дивні почуття не відпускали так просто. Вони були схожі на мед — солодкий та тягучий, що вкривав серце такою незвичною ніжністю. Та зараз вони змінилися на інші. Це був і гнів, і розпач водночас, і він не знав, чого хоче зараз більше — врізати в обличчя наглому демонові чи дати волю найглибшим емоціями на місці. Тому він просто стояв, незворушно, стараючись зрозуміти себе.

— Та годі тобі. Невже мій жарт тобі так не сподобався?

— Жарт?! Ти смієшся наді мною, Бартімеусе! Та я… Чорт тебе забирай!

Він широкими кроками попрямував до фонтану і сховав обличчя у своїх тонких руках. Ще тільки вчора тут стояла два бокали найкращого шампанського, а тепер — пелюстки троянд принесені вітром.

— Гей, ти що плачеш? — голос, що лунав згори здавався насмішкуватим і стривоженим водночас.

Натаніель не відповів.

— Та ну, маленький Натті, час для суму вже пройшов. Якщо будеш розчаровуватися через такі дурниці — не проживеш довго на цьому світі.

Юнак забрав з обличчя долоні й поглянув на людину напроти червоними змореними очима. Мокрі струмки виблискували на його худому обличчі.

— Ох, ем-… Я…

— Справді. Ти, — він всміхнувся, нещиро, ледве підіймаючи куточки своїх губ.

І більше нічого не промовив, зануривши руки в коротке волосся і знайшовши собі краще заняття у вигляді розглядання кожної травинки. Можливо, так він хотів привести себе до ладу. Давати волю емоціям не було в його стилі. Так, він міг злитися й досить часто це робив, проте сум ніколи не брав гору. До цього моменту. Натаніель був би радий розкрити негідника, якби це не виявився Бартімеус. Він не хотів собі признаватися, хоча час від часу думав про це — про їхній зв’язок, і кожен раз це визивало бурю нових емоцій. Такі емоції не личили раднику при палаці, тому при їх згадці його завжди вкривав сором і нерозуміння себе.

Бартімеус вирішив, що кращим рішенням зараз буде все ж замовкнути, що він і зробив. Через мить він непомітною тінню сів коло хлопця, винувато потираючи потилицю. Звісно, це йому вже не допоможе покращити ситуацію.

— Знаєш, не все в моїх діях було нещире…

— Та що ти кажеш! — Мендрейк різко вскочив на ноги, певне розірвавши останню струну своїх нервів. — Ти не у всьому був нещирий? Може це було тоді, коли ти запросив мене на танець? Чи тоді, коли ти вирішив повести мене в сад? Чи тоді, коли ти вирішив, що можеш поцілувати мене?

— Ну перші два справді були заплановані, але я… — його неочікувано вхопили за комір.

— З мене вистачить твоєї брехні! Ти брехав мені й коли мені було дванадцять, і в мої чотирнадцять! І я мав би закарбувати це у своїй пам’яті, але досі терпів тебе! Якби я міг перерахувати все, що ти мені тоді сказав…

— Послухай, якщо ти ще трішки надавиш, то ми… — але вони втратили баланс раніше, ніж Бартімеус встиг попередити, разом перевернувшись у фонтан.

Фонтан хоча й був великим, та не глибоким — усього по коліна. Натаніеля привітав ковток повітря, як тільки він винирнув своєю головою. Миттю потім він побачив бульбашки на нерівній поверхні й хутко забрав тиск своїх рук із чужих грудей. Наосліп знайшовши чужу руку юнак похапцем витягнув делегата з-під товщі води. Той відразу закашлявся й тихо вилаявся.

— Казав же, що впадемо зараз, — тихо зазначив постраждалий.

— Я-… Я не почув…

— Точніше не звернув уваги. Хто звертає на таке увагу, коли виливає своє глибинне? — Бартімеус піднявся, оглядаючи себе. — Овва! Усе мокре! На маскараді буду калюжкою води… Та й ти не краще, глянь на себе!

— І без твоїх зауважень це очевидно.

Вони подивилися одне на одного й разом усміхнулися. Натаніель притулився головою до холодного краю фонтану все ще перебуваючи наполовину у воді.

— Ти такий ідіот, Бартімеусе.

— Це я ідіот?! Ще чого!

І знов запала тиша. Тільки вода дзюркотіла, поки демон марно намагався забрати всю вологу зі свого волосся.

— Знаєш, я все ж таки не у всьому був нещирий.

— І в чому ж ти був щирий?

Натаніель через цю пригоду мав час уже трохи охолонути і з нудьгою спостерігав за чужими діями. Аж ось засмаглі руки кинули попередню роботу, і перед цим прямі ноги колінами стукнулися об поверхню фонтану прямісінько біля юнака. Руки вперлися у два боки від його голови, а це вічно хитре лице було небезпечно близьке до нього вже вдруге за два дні.

Нервування брало гору й Натаніель злегка засовався на місці. Та що він міг зробити в такому оточені? Їхні губи обережно з деякою засторогою торкнулися одне одного, аж доки впевненість Бартімеуса не взяла верх, і він притулився до нього пристрасніше. Юнак просто закрив очі віддавшись потоку, забувши про все, пам’ятаючи тільки цю мить. Відстань між ними повільно наросла знову.

— Я був щирим у своїх поцілунках.

Ах, від цієї усмішки хлопцеві тьохкало в грудях. Вона була така відверта, така незвична, така не схожа на той образ, що він завжди бачив. Тепер його червоні щоки не ховала маска — вона залишилася на дні фонтану.

— Ну й що ми будемо робити… з цим? — Бартімеус промовисто показав на свій та Натаніелів мокрий одяг, вдало перевівши тему.

— А є варіанти, крім піти перевдягнутися? — скептично глянув юнак, нарешті підіймаючись із води.

— Ну є в мене один гарячіший варіант…

— Без нього!

---

Роз’яснення на випадок, якщо ви хочете зрозуміти, що відбувається! Це AU без чарівників, яких я натомість замінила аристократами. Натаніель в даному контексті — радник при палаці, Деверо — король ну і тд. Бартімеус, як і деякі інші духи в палаці — представники Іншого царства (це Інший світ, але в земних реаліях). Відповідно ці двоє були знайомі ще до подій фанфіка, але так як це саме тут, на мою думку, не відіграє великої ролі, я просто згадала про це мимохідь. Спротив в цьому AU також існує, але тепер вже простолюдини проти аристократії. Якщо порівнювати з ходом подій в основній історії, то я дещо змінила порядок, як ви вже прочитали. Заручившись підтримкою Бартімеуса, Кіті діє заради своїх інтересів та ідеалів. Сподіваюся, це хоч щось пояснило! Якщо ж ні — прошу запитувати в коментарях.