Лапатий сніг падає за вікном беззвучно. Немає яскравих променів сонця, що будили не так давно в жовтні. Зараз лише біле світло проникає крізь невеликі щілини жалюзів. Чонгук любить такі ранки.
Він притискає до себе ближче Юнгі, який все ще спить у його обіймах. Обличчя старшого розслаблене і Чон не може перестати роздивлятися його. Обводити кінчиками пальців чоло і брови, щоки, спускатися пальцем по охайному носику, що в моменті хмуриться. Гук лише сміється беззвучно, спостерігаючи за цією милою картиною. Коли пальці торкаються губ, повторюючи м’які вигини, мимоволі молодший згадує їхній смак, трохи терпкий від віскі. Спогади минулої ночі розливаються млістю в тілі. Можливо, він занадто романтичний, але всі ці особливі речі, напевно, ніколи не покинуть його пам’ять. Він цього не хоче. Цілувати свої ж фаланги, в надії, що там залишився відбиток тих губ червоних, що тільки-но він обводив. Відчуття теплі і Чонгук продовжує гладити Юнгі по спині, спостерігаючи і охороняючи його сон.
Тиша квартири відчувається так затишно. Лише дихання рівномірне під боком і цього достатньо. Чон і правда забув, як це, спати поруч з кимось, прокидатися раніше і розглядати вії, що тремтять. Забув, як зберігати це тепло в собі, нести його і дарувати. Чи він відчував це взагалі колись? Можливо і ні, але це виходить так легко, так щиро, ніби Гук і був народжений для того, щоб тримати у своїх руках Міна. Щоб мити його втомлене тіло, щоб змінювати брудну постільну білизну, щоб турбуватися, цілувати на ніч і бажати гарних сновидінь.
Юнгі вартий всього. Зараз, Чонгук здатен це сказати чітко, без сумнівів і страху. Мін вартий зорь у чистому чорному небі, пляжних побачень в обіймах. Вартий вогнів концерту, творів мистецтва у відомих музеях Землі, вартий тепла, визнання, любові, поваги, уваги, вартий прийняття, підтримки і турботи. Сам Гук не певен, що здатен дати це у повній мірі, але хоче дарувати, старатися, бути поруч у будь-яку мить, незалежно від настрою, проблем чи інших речей, які є буденними. Тримати за руку попри все. Гріти чужі пальці.
Юнгі ворушиться у руках, трохи жмуриться і розплющує очі. Він не пам’ятає, як заснув, але сон сьогодні був таким спокійним і тіло таке тепле. Чонгук дивиться прямо в очі, його погляд ніжний, як ті руки, що без зупину гладять. Мін розуміє все і без слів. Він бачить так багато і відчуває не менше. І це приємно до мурах шкірою, але водночас щось незрозуміле, темне і ганебне шкребеться, тягне вниз, змушує тремтіти в страху.
- Доброго ранку. – голос Чона трохи хриплий, чутно, що прокинувся він не так давно. Його посмішка, як ніколи, обнадійлива, солодка, ясна.
- Раночку. – Мін вторить звукам, але посміхнутися не може, ніби щось зупиняє за крок до цієї легкої дії.
- Як себе почуваєш? Я був трохи грубим, вибач. – легкий поцілунок, який залишається на чолі, ніби тане, розпускається ніжними ліліями під шкірою з теплом весняного сонця.
- Ну сказати, що мої старі кісточки вдячні, я не можу. Але мені було приємно і…, - Юнгі притискається до грудей, ластиться і ховається в них від того, що вирує всередині. – до біса добре.
Чонгук лише милується. Перебирає чужі пасма у пальцях. Йому хотілося це почути, бо значать ці слова так багато. І ні, він чув це і до того, не раз, але від Міна це наповнено більшим сенсом. Бо для нього хотілося бути незабутнім. Молодший лише бубонить щось на кшталт: «мені було чудово з тобою» і сам не розуміє, чому хоче сказати більше і чому слів в голові так мало залишилося.
***
Готувати сніданки разом ніколи не було чимось особливим і запахи омлету ніколи не спокушали раніше. Але просто топтатися на одній території. Плутати цукор і сіль, сміятися над цим і жартувати, чіпляти один одного просто від необхідності дотиків. Чонгук це розуміє вперше за двадцять п’ять років свого життя.
Юнгі бурчить щось про те, що Чон жахливий кулінар в моменті, коли блюдо починає підгорати і молодший несеться з пательнею до раковини, щоб омлет перестав шкварчати. Мін лишень встигає відскочити у бік і дотягнутися до перемикача на плиті (от чесно, Чонгук його квартиру так спалить, ще й не помітить). Але треба зізнатися собі у тому, що запах дуже навіть приємний і можливо, чисто теоретично, вони не отруються. Принаймні Мін на це сподівається, бо серед тисячі романтичних речей на двох, старший ніколи не бачив пункту «лежати в лікарні і бігати ригати до унітазу навипередки». Чон лише каже, що взагалі то, він добре готує, просто переживає. Чи віриться в це Юнгі? Абсолютно точно ні. Він ладен повірити в те, що молодший чудово відкриває контейнери з їжею однією правою. Але не кулінарія.
- Я і лівою можу відкрити. – гордо заявляє Чонгук.
- Та ти майстер на всі руки, що тут скажеш. – Мін закочує очі і схрещує руки на грудях, щоб виглядати переконливо. – Гук, ні, не смій, це сода, не кидай її в готовий омлет, йолопе!
***
Серед усіх речей, що коли-небудь пробував Юнгі найнебезпечнішими і сумнівними були стрибки із тарзанкою та американські гірки. Щоправда тільки до сьогоднішнього дня. Бо від тепер список поповнився пунктом «їсти те, що приготував Чонгук». Молодший сидить тихо і спостерігає і Мін лише втомлено зітхає. Драматично бере виделку і підносить шматочок до губ.
- Якщо це останній раз, що ми бачимось, знай, - він робить павзу трохи затягнуту, - я ненавиджу робити звіти і ходити на роботу.
Чон лише сміється, бо це до біса в дусі Юнгі. Жалітися до останнього подиху. Та все ж нехай. Це робить його самим собою і Чонгук це любить. Такого Міна він любить не менше ніж того, якого бачив зранку в ліжку, ніж того, хто вкладає всього себе, щоб виконати роботу бездоганно.
Старший посміхається ніжно, бачить, як Гук і правда насолоджується миттю і це виглядає так чесно, по-справжньому. Серце б’ється сильніше, розганяє кров у організмі, гріє від важливості моменту. І Юнгі майже забуває про все. Забуває про ранкову тривогу, про проблеми. Просто кусає шматочок омлету. На диво, смачно і Мін робить зусилля, щоб зізнатися собі у цьому, навіть пробує ще раз, щоб переконатися. Можливо це якась підміна реальності. Але смакує і правда чудово.
- Чонгукі, не все втрачено, твої руки на щось здатні, молодець. – Мін нахвалює так, ніби Гук гори звернув і океан пішки перейшов. Обличчя старшого сповнене насолоди і він продовжує куштувати сніданок, посміхатися і мичати собі під ніс.
Якщо б момент був би мелодією, він був би чимось з творчості безрозсудних романтиків. Тих, що ладні танцювати під дощем, сміятися голосно, читати вірші у голос, присвячуючи їх коханим. Якби це було б кіно, вони б почали кидатися їжою, бруднити один одного, знімати це на камеру, щоб у самотні вечори, коли їх розділяє декілька кілометрів, було що згадати із теплом на серці.
- Юнгі, - Чон кличе впевнено і розслаблено. Все його тіло каже про те, з якою ласкою він звертається. – ти подобаєшся мені.
Так просто ця фраза розрізала повітря, ніби нічого і не була варта. Але вона важить занадто багато для Чонгука. Для нього сказати це в голос, визнати і прийняти - немов пробачити собі все. Прочитати сторінки своєї історії, проаналізувати і залишити позаду, щоб почати писати нову оповідь, де є Юнгі, не повторюючи старих помилок. Тікати так втомлює. Йому не хочеться цього більше, тим паче, що його корабель не дарма стоїть у гавані. Не дарма молодший колись давно створив судно. Але який сенс у ньому, якщо Чонгук не розрізає моря, не ходить на ньому в океани, не пливе на зустріч своєму маякові. Часу для того щоб боятися вдосталь. Але відчувати, мріяти, дарувати себе, любити так мало. Тож варто зробити крок. І він готовий до цього саме зараз із посмішкою на губах, із теплом на душі.
- Юнгі, так, можливо я замолодий. Можливо, я роблю дурниці. Але знаєш, дивлячись на тебе, я розумію, що шкодуватиму, як ніколи, якщо не зроблю крок вперед. Не візьму за руку. В мене багато слів, що я хочу тобі сказати , так багато думок в голові, тисячі висновків і страхів. Але для мене ти причина боротися і йти далі. Дозволяти кохати себе і кохати самому. І я хочу пройти цей шлях із тобою до моменту, коли наші «подобаєшся» не стануть «кохаю». Так, я не можу обіцяти вічностей, не можу обіцяти, що ми будемо лише щасливими. Але я готовий взяти відповідальність і бути поруч, попри страх зробити колись боляче, бо незважаючи на це, я також хочу стати причиною твоєї посмішки, яку я люблю.
Дихати важливо, але Чонгук забув про повітря на мить. Його слова і є його повітря, його почуття і старший також – єдине що залишилося у думці, єдине, що мало значення і має досі. Але варто підняти погляд на Юнгі, наздоганяє те жахаюче відчуття, ніби задихаєшся. Мін сидить навпроти і весь його образ за секунду перетворюється на бліду подобу. Він ніби не чує нічого, лише білий шум. Чонгук не певен, чи старший досі тут. Він виглядає так, ніби все, що було сказано віддалило його на кілометри і він був би не проти і фізично відтворити цю відстань. У погляді так багато страху, не розуміння, втрати зв’язку із реальністю, що сам Чон лякається. Лише момент і молодший сидить поруч на підлозі на колінах, заглядає в улюблені очі, які зараз виглядають чужими. Він тримає за руку Юнгі, втішає, не розуміючи, що сталося. Ніби нитки обірвалися і кінці, що не так давно були у їхніх руках, втрачені у темному вирі. Вся кухня ніби заповнюється чимось важким. Білі стіни сіріють і безодня накриває із головою.
- Чонгук, я …, - Мін ледь знаходить молодшого очима, біль розриває із середини і вперше за багато років він чує голос, який роками вибивав із своєї голови. Ті фрази, що він чув давно зараз звучать жахливими нотами, які абсолютно не пасують струнним звукам, що заповнювали приміщення з промовою Чона. «Юнгі, ти не вартий нічого. Дурний, слабкий і нікчемний. Я б так хотів, щоб ти помер, бо лише тоді, я зможу забрати тебе повністю собі, заволодіти тобою. Ти мій, Юнгі, пам’ятай про це. Тебе ніколи не полюблять так, як люблю я.» - от що залишається в голові. Тільки ця платівка, яка була програна стільки разів, що Мін був би ладен зійти з розуму, лишень би втратити її назавжди, знищити, навіть, якщо це означитиме не пам’ятати себе. – ми можемо почекати, благаю Гукі?
Благати – зовсім не у характері Юнгі. Він не робив цього так давно. Але це єдине, що лишається робити у страху. У його особистому пеклі. Він живе в тому полум’ї, звик жити і Чонгук не захоче там зостатися з Міном, йому там не місце. Янголам не варто спускатися у такі царства. Юнгі знає, бо він пав туди, дозволив крилам почорніти і тепер важкість попелу не дає здійнятися у гору. Він вже не літав роками і злетіти зараз неможливо. Тож хай летить той, хто заслужив, а він залишиться тут сам, так, як це і має бути.
Сумнівів у тому, що Чонгук злетить – немає. На його місці вже були інші. І які б речення не звучали, що б Міну не казали, його залишали з разу у раз. Бо слова – брехлива музика. Гарна, але настільки нечесна. Юнгі слухав її не раз. І зараз, коли він чує у голові єдину відому йому правду, яка і є його кредо, він не може вірити іншим мелодіям.
- Добре, але я нікуди не піду, дозволь мені бути поруч. – Гук дивиться м’яко і говорить так само, цілує пальці рук старшого і гріє інтимністю, хоча тіло так само тремтить у страху і відповіді немає. Йому боляче і навіть не за себе, але розгублений погляд Юнгі, той біль, що вирує у його очах, які зазвичай залишаються сповнені бажання боротися. Так хочеться стати надією, забрати переживання усі собі і заховати від того, що зараз ріже простір і вбиває самого Міна. Можливо це не рятує зараз, та все ж Чонгук так само сидить поруч, дивиться знизу вверх, показуючи, що він тут і попри неможливість бути чимось більшим зараз, він буде чекати і йти поруч, бо стежина не буде темною, поки горять ліхтарі.
Юнгі бачить цей погляд сповнений тих слів, що за все життя були не почуті ним самим. І він не вірить в те, що на нього можна так дивитися. Не може прийняти такої любові, бо заслуговувати на це він не здатен. Це страшно настільки, що хочеться кричати про те, який він сам ганебний, мізерний, але виходить лише ковтати сльози і мовчати. Слабкість в світі Міна – біль та потреба. І прямо зараз він до неможливості слабкий та все ж Чонгук не тікає, поки. «Йти стежкою, поки не стемніло, теж не погано» - єдине, що лишається в думці. І хай стемніє якнайшвидше, бо зламати Гука не хочеться взагалі. Але Юнгі здатен. Завжди був.