Коли хтось звертається у своїх листах «Дорога, далека подруго», у когось чорненького серце стискається: «Чому я для всіх лише товаришка? Боже, невже немає на світі такої людини, з якою я б могла жити, хоча би жінки?», — так записує у щоденнику.
Теплий весняний ранок. Сонце тільки повільно підіймається над землею, мальовнича природа Буковини прокидається від сну. У траві сидять двоє — хтось та ще хтось.
Плавними рухами хтось чорний розчісує чиїсь коси, малий гребінець то потопає, то знову виринає з-за золотистих хвиль, і, наче човник, знову йде вглиб.
Лице когось біленького сповнене спокою, повністю втихомирене. У такі моменти з’являється нестримне бажання жити, надалі боротися за життя. Хотілося б комусь назавжди забути про ту хворобу і дихати, дихати ще вічність! Аби тільки хтось чорний був поруч! О, заради Бога, тільки не забирайте можливості торкатися любої die magische Farnblume! Та що торкатися, хоча б бачити ту далеку квітку папороті!..
Хтось чорний любить і посилає комусь найніжніші поцілунки, гладить пасами по голові, торкаючись кожної волосинки. Уста розтягнені в легенькій посмішці, але що ховається за нею? Страх, що милий хтосічок піде з цього життя. «Вона сильна, має боротися. Ми разом, і я спробую зробити все, щоби допомогти».
Хтось третій. Ні, він чужий! Його чорні жорсткі крила приносять тільки жах, сльози і біль. Чому він стоїть за плечима тендітної біленької хтосічки? Для чого переслідує когось стільки років? Його неможливо побачити, але з кожним днем він обіймає нещасного когось так, що біль проймає до кісток, розбиває і безжально ламає їх. Ці холодні обійми заважають рухатися протягом десятків років.
— Але хтось сильний. Він буде йти вперед, вестиме сю нелегку битву. Чи не так, люба? — хтось чорний відклав гребінець і схилився перед очима білого. — Хтось когось любить і любитиме всім серцем.
— Якби хтось білий не був би таким хворим, ми б могли бачитися частіше, і робити все-все, чого б моя Wunderblume хотіла би-сь, — зажурено опустила голову. — Але так…я просто тягар, котрий тягне нас додолу!
— Квіточко, люба, ніколи більше не кажіть того кламства на себе! Ви — світло мого життя, і ні в якому разі не мусить пані вважати себе тягарем — прецінь не зможу з тим змиритися. Ніколи не повторюйте і навіть не думайте більше про сі дурниці! —не витримавши, скрикнула письменниця.
Хтось білий притулився так ніжно до чорної спідниці когось милого, найближчого і водночас далекого, обвів тонкі руки навколо чиїхось колін та затремтів, тихенько схлипуючи.
— Ну чого ти, ангеле? Чи мої слова тобі боляче зробили? Чи поранила я твою вразливу поетичну натуру?
— Олю…я…пробач! Пробач мені, що розізлила! Хочу, хочу жити, бути поруч з чорненьким хтосічком…попросту вважала, що бажання мої невзаємні.
— Не тре“ вибачатися, голубонько. Хтось навіть і не думав злитися на когось, — зриває, усміхаючись, білу квітку та прикладає до голови поетеси.
Повільно гладить рукою чиєсь обличчя, витираючи кришталеві сльозинки.
І
Знову
Ті
Ніжні
Гіпнотичні
Паси…~~-~—~
