Моя відьма

– Лежи спокійно.

– Та я лежу…

– Ти не лежиш, ти як та дзиґа. Зараз дістану мотузок.

Я аж підскочив, витріщивши очі на мою голубоньку, що схилилася до мене низько-низько, хмурила брови так грізно. 

– Ми ж не планували сьогодні.

– Змушуєш мене!

– Ну все, все, лежу.

Я справді завмер, прийнявши найзручнішу позу. Нещодавно впав на куприк, так боляче тепер лежати на твердому, казав ж їй — поклади подушку, але ні, їй забувати можна, а мені — фіг. Завжди я у всьому винний: не слідкував за вогнем, залишив вікно відчиненим, не сказав, що плаття не пасує, подав не ту ложку, не той хвостик не тієї миші… Не скажу, що це неприємно, коли Хлоя вила з мене мотузки. Я ж дозволяв.

Та й протяг сильний до того. Що знову двері переробляти?

– А тепер очищай думки. Так-так. Ні, ніяких вульгарностей. Думай про темряву, безодню… Не ту безодню, Фріде.

– О боже, господи, пресвяті, опиши ту саму безодню, про яку я мушу думати!

Хлоя тяжко зітхнула, закинула товсту косу за спину. Така чепурна й гарна, така задумлива та зосереджена. Мені стало соромно на мить, що нагримав, тому я обережно погладив її коліно, м’який оксамит, а не шкіра в моєї любки.

– Тяжкий день?

Я тільки угукнув. Тяжкий не те слово, пекельний — от правильне.

– Знову начальник гарчав? Що на цей раз?

– Не ту каву приніс! Треба було дві ложки цурку, а я поклав одну з половиною!

Хлоя погладила мене по голові, киваючи. Долонька маленька, м’яка; я млів.

– Зробімо так: зараз ти лягаєш у пентаграму, уявляєш безодню, отримуєш незабутній кайф, а потім ми разом насилаєм порчу на Падлюку?

– Ти найкраща, Хло.

– Авжеж. У найкращого чоловіка, найкраща жінка.

 Я уявляв темряву без кінця-краю, оченята зірочок наді мною, тихе море піді мною, тишу таку, що вуха закладало. Думки текли повільно, мляво, але чомусь хотілося згадувати про минуле. З чого почалося моє таке веселе та безтурботно-турботне життя?

Мабуть, за відлік треба брати час, коли я тільки вступив у військову академію, хотів стати лицарем, захисником звичайного від незвичайного, але став от заступником секретаря начальника магічного відділу поліції. Хлопчиком дай-подай-віднеси; кавомашиною з ніжками.

Але насправді почалося все — все моє життя, щастя, свобода — на святі Святої Мадлен (першої відьми кохання). Були гучні гульки з вогнищами, випадковими зв’язками, палкими обіймами та міцним вином, а ще там між дівоньками танцювали відьми. На таку я й натрапив, як корабель сів на мілину, міг тільки блимати очима, бо подиху не хватало, в грудях щось спирало, й стояв я, як бовдур, німий.

– Випий.

Сказала тоді ще Хлоя Кастильйо, протягуючи кубок з чимось зеленим, смердючим та наче живим.

А я взяв та випив.

– Ну й телепень ти, Фріде.

Так погано, як після того варива, мені було тільки двічі за життя: перше бойове завдання та весілля.

З бойовим завданням усе зрозуміло: кров, кишки, синюшній мрець у ванні, смерділо так, що очі виїдало, а от весілля…

Кляте весілля.

Кляті родичі.

Я навіть не запам’ятав, хто був, хто як вітав, якого кольору Хлоя сукню одягла. Нічогісінько. Як ридав пам’ятаю, як п’яно гикав під час першої шлюбної ночі, цілуючи їй шию, пам’ятаю. Хлоя тоді так сміялася, так реготала, до сліз. У вівтаря не плакала, а у ліжку як прорвало. Притулилася чолом до мого плеча, шепотіла всю ніч майже, поки я обіймав її міцно:

– Ти мої зірки, Фріде.

– Ти мої теж.

Зірки для відьом — а Хлоя була відьмою у шістнадцятому поколінню — означали майже все. За ними гадали, робили порівняльні таблиці вирогідностей майбутнього, дивилися на долю дитини, робили обряди та просто будували своє життя.

Хлоя малювала мені на щоках зірочки, з’єднуючи родимки, цілувала у ніс та пестилася, наче кішка.

– Куди поїдемо у відпустку?

Я допомагав їй прибрати після ритуалу: свічки у шафу, помити підлогу від крейди, розкласти книги полицями, віддерти засохлу кров чи джем — це все така рутина, коли живеш з відьмою.

Хлоя ж займалася ритуальними штучками, туди я не ліз. Одного разу переплутав полиці, поставив склянку на верхню, а не в лівий кут нижньої, і ходив тиждень зелений у цятку.

– Не думала про це.

Вона замислилася, а я вже міг здогадатися про що, сказав швидко:

– Ми у твоєї мами були минулого разу.

Не те щоб у мене були погані стосунки з пані тещею, але ось того тижня вона зробила з мене жабу. Досі пам’ятаю присмак слизу, було неприємно. Ще під час першого знайомства вона так зиркнула, що захисні амулети на моїй шиї зав’язалися вузлом. Було весело, але більше страшно.

– Точно. Тоді у гори, до Метлусі, вона обіцяла показати новий ритуал з цапом. Так вихвалялася.

Я тільки міг зітхати. У Хлої друзі живуть по всьому світу, навіть є потойбічні, мріяти про “тільки ми удвох та пляж” не було сенсу, але я чомусь продовжував вірити, що от-от, от-от…

Хлоя, моя рідна Хлоя кохала мене та роботу, мене менше, роботу більше.

– Добре.

Вона усміхнулася лагідно, замріяно, я й сам зрадів, що погодився без суперечок. Потім якось поїдемо, куди захочу.

Потім.