Кажуть, під ранок сняться найстрашніші сни. В Андрія було не так. Уві сні він знав, що на нього чекають. Неслухняними ногами переліз через вікно і в повній темряві наосліп дійшов до маленького пляжу. Назар був там, стояв по пояс у воді і протягував до нього руки.
— Ми так і не поплавали з тобою, — м’яко усміхався він. Місяць і зорі відображалися на воді, хоч були відсутні на чорному, мов діра, небі. Краплі падали з його рук і гасили срібні блискітки зірок на водній гладі.
— Я йду, — бурмотів Андрій і йшов у воду. Все йшов і йшов, а дійти до простягнутих до нього рук не міг.
— Будь ласка, не його, — жіночий голос жалісно просив, Андрій обернувся на звук і не побачив берега.
— Я йду, — почув він із власних вуст, прокинувшись.
____________
— Проведу я русалочки до бору,
Сама вернуся додому…
Голосний спів прорізав сонний мозок. Андрій підскочив і кинувся на двір.
— Що це тут у вас, з самого ранку?
— Надінь, синку, — бабуся підвелася з вінком у руках та дотягтися до Андрійової голови не змогла.
— Я вже вчора в такому був.
— Нічо-нічо, синок, воно не помішає.
— Та не хочу я. Воно мені у волоссі заплутається.
Бабуся уважно на нього подивилася й раптом затягла:
— Проводили русалочки, проводили, — Андрій здригнувся, сусідки хлопнули в долоні й підхопили: — Щоб до нас вже русалочки не ходили…
Андрій любив традиції, шанував вірування свого народу і все таке. Але в міру. І оцей хор під дверима з березовими вінками для нього тягнув на обряд екзорцизму.
— Ба, я піду ще полежу, окей?
Та його вже ніби й не чули. Сусідки одна за одною проходили крізь імпровізовану браму з простирадел, що висіли на гілках шовковиці.
Андрій повернувся до хати й спробував полежати, та шлунок таки прокинувся і за пів години довелося йти на осад холодильника.
Хвала всім богам, бабусі наспівалися й запанувала тиша. Андрій жував бутерброд, потроху прокидаючись не тільки тілом, але й мозком. Згадався минулий вечір. Андрій зітхнув, радіючи, що все минулося.
Але…
Заграла музика. Тягуча, магнетична. Нутрощі скрутило, Андрій схлипнув. Картинка перед очима попливла. Канапка випала з рук. І Андрія потягло.
Він десь є. Грає і кличе його, Андрія.
Почуття, які й без того не давали спокою, накотили з новою силою, змітаючи всі оборонні споруди. Перед очима спливало Назарове усміхнене обличчя. Усе потойбічне, з яким Андрій стикнувся за останні дні, здавалося маячнею. Сни перемішалися з реальністю. І зрештою Андрій піднявся з-за столу, здивовано оглядаючись довкола.
Що він тут робить? Чому досі не йде до Назара? Він же чекає.
Андрій вилетів з хати у чому був. Сонце палило в оголені плечі, щебінь царапав ступні. Та він спішив. Просто йому дуже треба. Як попити у спеку, як заснути після безсонної ночі. Вибору нема. Все, що він міг вирішувати, це як зробити це скоріше.
Він не зважав на привітання. Хтось навіть вийшов на дорогу і покликав його. Та Андрію було не до того.
Показався ліс, і він стрибнув у траву попеченими від гарячої дороги ногами. Здалека почувся гавкіт, проте Андрій стрімко спустився лісовим схилом, і його оточила стіна з шурхоту, пташиних зойків та тихої, майже нечутної мелодії.
— Я йду, — прошепотів він листю, й гілки колихнулися у відповідь.
Він чув очима і бачив вухами. Наче стежка зі звуків пливла серед дерев на рівні очей. Під ногами стелилася м’яка, поросла мохом стежка.
— Я йду, чуєш, — вдалині за стовпами дерев показалася спина в ясній сорочці. Ліва рука притискала інструмент до підборіддя, а права — змушувала звуки линути зі струн просто в Андрійове серце. Він радісно зітхнув і прискорився.
Раптом десь поруч злетіла птаха, Андрій інстинктивно затулився руками та опустивши їх, не побачив нікого.
Ліс густішав. Музика то стихала, то набирала сили. Треба йти далі. Новий захід на куплет, і Андрій затягнув:
— Сіла птаааахааааа….
Пісня, яку він ніколи не знав, наче сама по собі поселилася в його голові. Вдалині знову щось замайоріло, Андрій зрадів, мов дитина:
— Он де ти, — й стрибнув, не дивлячись, в сухе листя. Ноги посунулися. Триматися не було за що, і він зрештою впав, прокотившись вглибину яру.
— Андрію, — почув він, приходячи до тями. Боки боліли, та жити можна. Тим більше, здається, він майже знайшов. — Ходи до мене, Андрію…
Виповзши на пологий схил, Андрій рушив на голос. Ноги чомусь боліли, та це було настільки нудно, що геть його не цікавило. Стежка ніби повернула назад, і раптом дерева розступилися.
Він вийшов на галявину. З іншого її боку на поваленому дереві сидів Назар і з заплющеними очима вів по струнах смичок. Андрій щасливо усміхнувся. Усе, як він і вірив. Назар чекає на нього. Сумує за ним. І грає…
Він зробив перший повільний крок.
— Я знав, що потрібен тобі, — прошепотів він. — Сьогодні ти мені заспіваєш?
Десь неподалік зашуміла вода. Андрій не здивувався. Яка різниця, що робиться там назовні… Отут, зараз і є життя. Він лагідно оглянув натхненне обличчя Назара і зробив ще крок. Подув свіжий вітер, запахло річкою.
Назар став трошки ближчим, він розплющив очі, і Андрій потонув. Це, чорт забирай, найгарніші у світі очі! Він глибоко вдихнув повітря й хотів було підбігти й обійняти нарешті…
— Андрію, синку!!! — жіночий крик прорізав простір.
Стало раптом недобре, знаєте, коли в солодкому сиропі відчув сторонній присмак і зрозумів, що схоже, з сиропом таки щось не те. Він озирнувся, та побачив тільки ліс.
— Стій, синку! Стій, не рухайся! — Андрій не впізнавав голос, але розумів, що цей хтось плаче. Було геть незрозуміло, що робити далі. Він повернувся до Назара, та нікого не побачив. Поруч хтось нерівно заспівав.
— … да нашого житечка не топтали,
Да наших дівочок не лоскотали…
Ліс навколо втрачав фарби й ставав прозорішим. Стало холодно, і сильно заболіли ноги.
— А-ну, нахили голову, — не тямлячи себе, Андрій підставив голову під прохолодні гілки.
І судомно вдихнув повітря, прикривши рукою очі від сліпучого сонця…
Навколо нього, скільки вистачало погляду, була вода. Крутий берег закінчувався просто перед ним, і від смерті його відділяла старенька баба Галя, що, обхопивши його руками, шморгала і співала свою пісню:
— Бо наше житечко у колосочку,
А наші дівочки у віночку.
Андрій шоковано охнув і, виплутавшись із міцних обіймів, відійшов на кілька кроків назад, втратив рівновагу й плюхнувся на траву.
— Що за чортівня, — шепотів він собі під носа. Він усе ще безсило роззирався й намагався осягнути все, що трапилося.
Він був у самих шортах, ноги були порізані, в реп’яхах та голках. Плечі згоріли, голова боліла.
— Що ж ти накоїв, — плакала баба Галя. Андрій поглянув на неї, та бабуся говорила в бік річки, приклавши куток хустки до рота. — Що накоїв. Невже і раніше теж ти… — голосила вона, витираючи очі.
— Він казав, що так треба, — промовив Андрій. Баба Галя стрепенулася й поглянула на нього. — Щоб ти жила.
Він тільки зараз це зрозумів. Ось у чому полягає прокляття русалки. Назар — приманка. І загубленими життями він платить за життя своєї коханої.
Бабуся з новою силою заплакала у хустку. Але швидко опанувавши себе, сердито крикнула вбік річки:
— Гадаєш, я аж так хочу жити?! Такою ціною?!
Вона припинила плакати, міняючись на очах. Підійшла до Андрія і з так само сердитим обличчям накинула хустку Андрійові на плечі та зняла свої тапки.
— Тоді ти, мабуть, ніколи мене і не знав, — кинула через плече.
Вона взяла Андрія під руку й помогла підвестись.
— Добре, що Ліда побачила тебе. Та прислала свого малого, — приговорювала вона. — Біжіть, каже, бабо, Андрій зачарований на кручу пішов. Біжу, а люди мені на зустріч, одна з вінком, друга так, щоб сказати…
Вона раптом замовкла і зупинилася. Андрій теж. Кляте листя лізло в очі й шурхотіло у вухах. Баба Галя обернулася назад. Андрій прослідкував за її поглядом. На самому краю кручі стояв Назар, сорочка, одягнута на білу майку, розвивалася вітром, руки, як завжди, у кишенях, а вологі очі нещасно дивилися їм услід. Він винувато усміхнувся крізь сльози. Баба Галя видихнула болісне «Ой» і затулила рота руками.
— Вдягни вінок, бабусю, — налякано шепотів Андрій, намагаючись виколупати його з волосся.
— Не треба, синку, — не відводячи очей від Назара, баба Галя потримала Андрія за руки й пішла.
«Йшла до нього, наче місячна царівна», пригадалося Андрійові наче з забутого сну.
— Бабусю, бабусю!
Андрій не міг зрушити з місця. Назар обійняв Галю, і з його обіймів до Андрія обернулася дівчина, яку він бачив на світлинах. Андрій зморгнув сльози,
й побіг вперед, та на березі вже нікого не було. Річка мирно лежала у підніжжя кручі, а течія несла свої таємниці далі від людських очей.