Прокинувшись зранку, Андрій схопив яблуко, відкусив, та посунув було на двір, як раптом натрапив поглядом на світлини і, вирішивши боротися зі своїми страхами, гукнув:
— Ба!
— Га, — подала голос бабця.
— Це ж ви з бабою Клавою на фотці? — знов крикнув він.
Баба Галя зашаркала капцями по коридору.
— Так, синку.
— Такі гарні.
— Ой, то вже так давно було, о-о, — бабця скрушно похитала головою.
— І такі схожі. Це ж шкільна форма? Ви тут наче такі дорослі.
— Тоді, синку, пізніше до школи йшли. То ми вже тут дівки на видання були, — усміхнулася вона і, подумавши, додала: — І вчителів не вистачало, і зошитів, але жили весело.
Андрій припинив жувати.
— А що з бабою Клавою сталося?
— Ой, синку. Пропала вона. Кажуть, що бачили її біля річки, але так ніде і не знайшли, — вона шморгнула й тернула пальцями око.
Андрій насилу проковтнув недожований шмат.
— Це тому ти казала, що до річки зараз не можна? — просипів він.
— Господи, я чось, дурна, думала, що ти знаєш, — сплеснула вона руками. — Тож русальчин тиждень зараз.
— І що це означає?
— Відспіваєм пісні в суботу, неділю — тоді можна.
— А зараз? Типу русалки в річці чи що? — Андрія дратувала обізнаність оточуючих, ніби він їх ніколи не знав і взагалі приїхав сюди перший раз.
— Ти не смійся, — погрозила пальцем баба Галя. — Клава в русалій тиждень і пропала.
Андрій не збирався сміятись.
Він розфокусовано подивився на сусідні старенькі світлини, на яких були здебільшого чоловіки, але оскільки вони всі були молоді, то Андрій, окрім діда, нікого не впізнав. Усі були вбрані у брюки — жодних джинсів, годинники на руках — і жодних телефонів. Андрій усміхнувся своїм думкам, розглядаючи чоловічі обличчя.
— Вони здаються геть іншими.
— Може, тому, що вони не кудлаті? — бабуся скуйовдила Андрійове нечесане зранку волосся.
Андрій придивився до зачісок.
— Усі однаково підстрижені. Здається, ніби правий бік довший.
— Ну а як. Стриг-то всіх один. Славко.
Усмішка Андрія сповзла, пригадалася трохи асиметрична зачіска Назара, а заодно і його історія. Тоді він навіщось запитав:
— А студенти у вашій школі викладали?
Бабця розпливлася в усмішці й вхопилася за край фартуха.
— Був один студентик. Музику вів, — але раптом схопилася, піднесла руку до рота й перелякано поглянула на Андрія. — Чого це ти питаєш?
Андрій насилу змусив себе моргнути й видихнути.
— Та чув, що буває кличуть, — неслухняним голосом Андрій спробував удати невимушеність.
Насилу вирвавшись з-під пронизливого бабциного погляду, Андрій поїв, зробив щоденні завдання по господарству, якими не був надто обтяженим, і зібрався до Сашка. Треба провітрити голову. Вся ця купа збігів не вкладалася в голові.
Той якраз поливав дерева у садку. Андрій взявся помагати і, заливши чергове відро води, зірвав вишню і спитав:
— Ти знав, що сестра моєї бабусі зникла на русальчин тиждень?
Сашко стомлено подивився у відповідь, вириваючи черговий неслухняний корінчик з-під яблуні.
— А ти що, не знав?
— Ну, власне, ні. Що ще ти знаєш?
Сашко знизав плечима.
— Тільки те, що не одна вона, — Андрій мало не вдавився ягодою. — Що казати, нема чого в русалій тиждень бовтатися в річці.
— Чому ж ти нічого не сказав, коли ми купалися?
— Я вам не нянька. Хочете собі проблем, то будь ласка.
— І які ж проблеми на нас чекають?
— От і побачимо, які.
— Невже ти в усе це віриш?
— Послухай, такі, як ви, приїжджають сюди на літо, розважаються, а потім все бувайте, арівідерчі. І плювати ви хотіли на те, як тут усе повкладано.
— Та годі тобі. Ти ж знаєш, це село для мене рідне… І ти рідний, Саш…
— Коротше, — зітхнув той. — Хочеш вір, а хочеш ні. Але щось воно є. Кажуть, що в одного музиканта, що мешкав у хаті на розі Зеленої, закохалася русалка. Але він уже був закоханий в іншу дівчину. От вона і затягла її у воду на русальчин тиждень. А потім упевнена, що позбавилася конкурентки, вона пішла шукати хлопця. Її тоді багато хто бачив. Почула музику й пішла до лісу. Проте в лісі він був не сам. Тоді вона зрозуміла, що помилилася і вбила сестру дівчини, — Андрій супився дедалі більше.
— Вона, певно, не тямила себе від злості.
— Ще б пак. І прагнула тільки помсти. Кажуть, вона навіть покарала його прокляттям.
— Яким?
— Хто його зна, — Сашко знизав плечима. — Можливо, це просто плітки.
Далі працювали мовчки. Кожен думав про своє. Андрій думав, чи все це одна й та сама історія? Чи насправді якась чортівня пов’язана з давньою трагедією в його родині? Чи справді чортівня пов’язана і з Назаром теж?
Домовившись зустрітися ввечері у дівчат, хлопці розпрощалися.
Андрій точно пам’ятав, що йшов додому. Як опинився на Зеленій, він не міг би сказати і зараз. Чи то ноги самі занесли, чи може русалки сплутали всі дороги, та усвідомив себе Андрій біля хати Назара.
Не на жарт здивувавшись своєму вмінню блукати на автоматі, Андрій, утім не пішов геть. Стояв, дивився на паркан і мріяв про цигарку. Зараз би стала у нагоді. Нервово потерши свої колючі щоки, він думав, навіщо прийшов. Щоб щось взнати чи щоб просто побачити? Яка різниця? Він тут, якою б не була причина. Назара може знову не бути. І, можливо, адреса геть не та.
То він просто гляне, що там, у цій покинутій хаті. Андрій зітхнув, збираючись духом, і штовхнув хвіртку.
Ліс дивно шумів, хоч вітру й не було. Бур’яни чіплялися за штани, не пускаючи крізь свої володіння. Андрій відчинив двері та увійшов усередину.
На потертій тумбочці з дзеркалом лежав сталевий станок для гоління й помазок, які він бачив тільки у фільмах, папки з нотами, знову ноти, футляр… пожовклі чорно-білі фото.
Смуток заповзав у його душу разом із страхом. Андрій торкнувся кожної речі — усе було чисте або навіть вологе — і завмер над світлинами. Хлопці великою компанією стояли, поклавши руки на плечі один одному. Серед них був і Назар, світився незвичною відкритою усмішкою.
Це саме те, що Андрій боявся знайти. Із Назаром таки щось не так. Та всупереч усьому рука потягнулася до фото, і він провів пальцем по щасливому обличчю. Одразу ж заграла скрипка, Андрій затиснув долонями вуха, впустивши альбом.
— Пробач мені.
Андрій підскочив і відступив до стіни, хапаючись руками за рятівний холод стіни.
Назар увійшов до кімнати, вбраний у білу майку та тримаючи руки в кишенях брюк. Розгледівши напружену позу Андрія, він кинув оком на предмети в кімнаті, сів і розкрив альбом.
— Ти не повинен був почути мене. Не знаю, чому так сталося… — ніби до себе промовив він, гортаючи сторінки.
— А хто повинен був? — нічого не розуміючи, спитав Андрій. Назар знизав плечима.
— Дівчина, гадаю.
— І що ж я по-твоєму чую?
— Ти сам знаєш.
— Твою скрипку?
— Так, Андрію. На жаль.
— І що це означає?
— Що тебе тягне до мене.
В Андрія клубок підкотив до горла. Назар знає, що приваблює його. Знає і каже «на жаль». Так спокійно.
— Це якась магія чи що? Навіщо тобі це? — щось лоскотало обличчя, чи то доставучі пасма, чи ще щось. Він тернув щоку й знову заховав руку за спину.
Назар підвівся, підійшов і заправив пасмо Андрію за вухо.
— Ти дуже на неї схожий. Ось де справжня магія.
— На кого? На твою ученицю?… — й ошелешено додав: — Бабу Клаву?!
— І на неї теж.
Він взяв Андрія за плечі й по-батьківськи обійняв, похитуючи з боку в бік.
— Я ніколи цього не обирав, — прошепотів він в Андрієве плече. — Так треба. Щоб вона жила.
Слова Назара не складалися в щось зрозуміле. Він ніколи не обирав чого? А можливо кого? Аналізувати не виходило. Занадто багато невідомих. Але «щоб вона жила» було безперечно чимось хорошим, і це хоча б трохи заспокоювало.
Андрій поклав долоні Назарові на талію, затаївши подих. Він заплющив очі, намагаючись наперекір емоціям відчути цю неправдиву, абсолютно нічого не значущу близькість.
— Це правда про русалку?
Назар завмер.
— Що саме? — й почав віддалятися.
— Вона вбила бабу Клаву, а тебе прокляла?
Обличчя Назара викривила маска страждання.
— Навіщо ж ти з нею бачився вчора? Розкажи мені. Я вже нічого не розумію.
Проте простір здригнувся й штовхнув Андрія в груди. Він насилу втримав рівновагу, і очевидно, якимось чином перемістившись, вчепився руками за найближчу опору. Щось змінилося навколо, і Андрій розплющив очі, намагаючись роздивитися крізь чорні плями.
Він стояв біля паркану на розі Зеленої, ніби ніколи не входив усередину.
Що за чортівня? Та замість страху, відчувалася злість. Андрій рвонув у хату, розчахнув двері. Йому конче треба було потрапити туди, звідки його виштовхали так безцеремонно.
Та в приміщенні було пусто. Побутовий хлам валявся в малій коморі. Жодних фотоальбомів та футлярів. Хата була нежилою. Це раптом збісило ще більше. Не може бути, щоб Андрій вигадав усе. Хтось грає з ним, а цього ніхто не любить.
— Де ти? — гаркнув він у пусту кімнату. — То що там з приводу прокляття, га? — Андрій пнув ногою двері в комору, потім у сусідню кімнату, потім стару несправну шафу. — Це та твоя музика проклята, так? Дівчата чують її і закохуються в тебе, так?! Ну, вибач, що зірвав твої плани! — він театрально розвів руками перед неіснуючими глядачами. — І що я очевидно не дівчина, — сказавши це вголос, Андрій схаменувся й віддихався. Власні слова повторювалися в голові на різні лади. За що це він вибачився щойно? Андрій зіпнувся рукою на стіну й потер очі. — Господи, що я роблю?
Як щось подібне могло статися з ним? Андрій згадав, як тільки-но тримав Назара за талію. І, здавалося, геть не переймався тим, що той якби й жив зараз, то мав би виглядати геть інакше.
Відчуваючи себе знесиленим, Андрій змусив себе переставляти ноги. Геть з цього чортового лігва! Тепер він знає якусь незрозумілу до кінця правду, але цього вистачить, щоб одужати від цієї напасті. Він більше не дасть проклятій мелодії бентежити його душу.
Дійшовши до магазину, він купив пакетоване вино і одразу ж розпакував. Пішло, як то кажуть, як у суху землю.
Потроху в голові ставало легше.
Він вдихнув на повні груди і почав помічати навколишній світ. На деревах біля кожного дому висіли довгі сорочки. У повітрі чутно було дим.
Наталя і Настя палили багаття та були у вінках з березових гілок.
Виявилося, що для Андрія теж був сплетений вінок. Подумавши, він дозволив його на себе вдягти. Він же в гостях. Та й дівчата говорили щось про їхні захисні, так би мовити, властивості, що в його ситуації не буде зайвим. Це навіть було прикольно, поки не настала пора виколупування листя з волосся.
Андрій посидів біля дівчат, ті співали русальчиних пісень, щоправда, перекручуючи слова та сміючись. Сходив до діда Аркадія й витяг з його пачки якусь смердючу дешеву цигарку. Знаходячись серед людей, Андрій, утім, відчував себе наче у вакуумній бульбашці, де і час плинув інакше, і думки.
— Вчитель музики, — невесело хмикнув він сам до себе, підпаливши від багаття. — Скільки ж тобі років?
— О, Сашко! Валік! Нарешті,— дівчата зустріли хлопців такими самими вінками. Змусити Валіка вдягнути таку красу виявилося непростою задачею. Та зрештою всі були вбрані у святкові головні убори. За русалку був Сашко. Вино Андрія швидко розійшлося, й почалися танці. Спробувавши взяти участь у веселощах, Андрій старався усміхатися, старався впустити в себе радість і навіть давав себе лоскотати. Та вочевидь він був заповнений до країв чимось іншим, і веселощам просто не було в ньому місця. Тому він швидко втомився від старання й удавання, і, нарешті вловивши момент, коли всі тікали від рядженої русалки в садок, пішов додому.
Ніч цвірінькала на всі голоси буйної фауни Криворіжжя. Розсипом миготіли синюваті намистини зірок.
Андрій добре знав дорогу, орієнтуючись на рідкі ліхтарі та чорні крони дерев при дорозі.
На узбіччі забіліла чергова сорочка. Андрій подумав, що якби русалки були меркантильніші, то могли б зробити на цьому бізнес. Та сорочка раптом ворухнулася. Андрій зупинився, відчувши, як адреналін стрімко випаровує алкоголь. Сорочка рушила до нього, змушуючи задкувати, згори на пошиті плечі впали густі русаві коси, з рукавів до Андрія потяглися бліді руки й пролунав заливистий дівочий сміх.
— Відколи це парубки лякаються дівчат? — знову засміялася вона. Показалося бліде гарненьке личко. Андрій спробував опанувати себе.
— Відтоді як дівчата стали ходити по селі в сорочках? — пробурмотів він, перехрестившись.
— А ти, я бачу, жартівник, — загрозливо усміхнувшись, дівчина раптом зникла, й Андрій почув дихання на своєму вусі. — Заграймо?
Андрій сіпнувся у протилежний бік. Але одразу ж наштовхнувся на неї ніс до носа. На руку впала крапля з її мокрого волосся.
— Полин чи петрушка? Вгадай! — безбарвні очі божевільно блищали в місячному світлі. — Вгадаєш — відпущу, а не вгадаєш…
Дівчина зникла, Андрій побіг вперед, але зрозумів, що ліхтар десь не там, де мав би бути, зірки ніби разом згасли, чорні плями дерев розмазалися, і він нічого не впізнає.
З усіх боків лунав сміх. Андрій озирався і йшов наосліп, виставивши руки вперед.
— Полин чи петрушка? — бліде обличчя висіло в повітрі просто перед ним. Андрій побіг назад. Та куди б він не біг, він знову і знову натикався на дівчину. — Полин чи петрушка? — пролунало просто над головою.
— Петрушка, — задихано врешті вимовив він, нахилившись і спершись руками на коліна. — Хай буде… петрушка. Чорт з тобою.
Навколо зашумів вітер, завертаючи навколишній світ, наче пласку картинку, у вихор. Сміх розкотився з усіх боків. Андрія підняло над землею, крутонуло, і він закричав.
— Не грай з ним, — почулося раптом.
— Пізно, я вже граю.
— Не можна. Придивись. Бачиш?
— І-і-і, — почувся шокований зойк. — Справді. Оце б я вляпалася.
Вітер наче втратив звук. Ще хвилина — і він впав на землю. Не тямлячи себе від страху, Андрій спочатку боявся розплющити очі. Та навколо наче було тихо. Підвівся й помітив, що ліхтар на своєму місці, і хоч сам він був майже за селом, та принаймні знав, куди йти.
— Чому ж ти не поїхав, дурненький, — проводжав його сумний другий голос.
Увійшовши до хати, Андрій замкнув двері тремтячими руками. З дзеркала, що поруч із виходом, на нього дивився ні дати, ні взяти втікач з
божевільні.
— Андрію, ти? — гукнула зі спальні бабуся.
Андрій прочистив горло і якомога спокійніше відповів:
— Я, баб Галь, спи.
Він нагрів чайник і залив чаю. Та, взявшись за телефон, півночі гуглив усе, що міг знайти про русалок.