Андрій конче потребував відпочинку. Від екзаменів, складних завдань та складних людей. Хотілося простих, зрозумілих емоцій та зони комфорту.
І це те, що Андрій любив у селі найдужче. Хай що робитиметься у буремному світі, а бабусина хата буде підведена на Великдень, майорітиме чистенькими ряднинками, пахнутиме травами, і він смакуватиме вареники з вишнями та пиріжки з картоплею й потрібкою, а потім допізна гулятиме з друзями по селі та навколишніх посадках. Саме те, що потрібно після напруженої сесії.
Андрій потягнувся й розплющив-таки одне око назло сліпучому промінню, що нахабно штрикало крізь прозору фіранку просто в очі. Дмухнув вітерець — і в кімнаті запахло диким горошком, що стелився під вікном.
— Андрійчику, — баба Галя просунула в дверний отвір своє зім’яте часом, найдобріше у світі обличчя. — Розбудила тебе, — всміхається м’яко.
— Доброго ранку, — крізь позіхання та протягування крехче Андрій.
— Доброго, синку, іди вмивайсь і снідати. Все вже готове.
— Зараз, дайте очі продерти.
— Давай-давай, — впустила двері, ніби втратила цікавість і пошаркала крізь суміжну кімнату. — Поможеш рознести сьогодні тойво, поки ще всі вдома.
— Це ж сьогодні, — цокнув Андрій, згадуючи важливе «тойво», яке баба Галя не любила називати якось інакше, сів на ліжку й відкинув набридливі кучері. Свого часу за них довелося добряче поборотися з оточуючими, та зараз відрізати їх не здавалося такою вже поганою ідеєю.
Почистивши зуби й поплескавши на обличчя водою, дбайливо залитою бабусею до рукомийника, Андрій влив у себе чашку міської кави й посмакував пиріжками, особливо смачними тут, на свіжому повітрі.
Баба Галя поралася неподалік у квітнику, Андрій дожовував цукерку, яка завжди чекала на нього після їжі, ніби він досі потребує солодких мотиваторів. Аж ось баба Галя випросталась і засвітилася незвичною щасливою усмішкою. Андрій придивився й побачив пташку на мотузці для прання просто над її плечем. Вони ніби спілкувалися поглядами, баба Галя втерла сльозу і навіть щось лагідно сказала до пташки, а потім тихенько заспівала.
Зазвичай Андрій приїжджав у липні, але цього року він закрив більшість предметів автоматом, тому приїхав раніше і був одразу залучений до всіх бабусиних справ.
Прибравши волосся до відносного ладу, Андрій у супроводі баби Галі та собаки Лінди пішов обходити один за одним будинки сусідів по вулиці, роздаючи невеличкі поминальні пакуночки з пиріжками та цукерками. Часу це зайняло багато. Кожен вважав своїм обов’язком згадати добрим словом Клаву, сестру баби Галі, та пошкодувати, якою молодою та померла. Баба Галя ну-нукала, кивала та підтакувала. Андрій дивувався, весь цей ритуал ніби й не пригнічував її. Вона поринала у спогади й усміхалася, згадуючи їхню з сестрою молодість.
Клава була дуже гарною та відкритою дівчиною, і всі її любили. Баба Галя вже не була такою схожою на неї, як раніше, зате тепер поруч був Андрій. «Це ж треба таке. Один в один Клава замолоду», лунало в кожному дворі, і довге Андрійове волосся грало на руку цьому порівнянню.
В одному з останніх дворів знайшовся Сашко. Місцевий, майже однолітка Андрія.
Побачивши хто прийшов, той одразу вскочив у колоритні невмирущі кросівки й, запаливши, махнув Андрійові, кличучи за собою. Андрій в свою чергу дав знак бабі Галі, показуючи, що він, звісно, перепрошує і все таке, але на цьому панщина для нього скінчилася, і зараз він має намір гуляти, можливо, навіть до ранку.
— Не ходіть на річку, хлопці, — замахала руками баба Галя у відповідь. Андрій насупився, але, побачивши, як Сашко посміюється, знизав плечима. — Чули? Ідіть до Лідки, до неї наче дівки приїхали.
— Ба, компоту налий, — Сашко потягнувся за пластиковою пляшкою. Бабця Орися дістала черпака та ще одну пляшку, думаючи одразу про обох хлопців. У селі чужих дітей не буває. Навіть коли їм вже по двадцять.
Озброєні двома пляшками компоту хлопці зазирнули в кілька дворів, покликали дівчат баби Ліди та Валіка, який хоч і зловживав, так би мовити, але атмосферу міг створити що треба, і скоро ватага з п’яти чоловік прямувала вздовж села. Час був майже обідній. Сонце нещадно палило, гарячий вітерець розвивав сорочки й пропікав до нутра. І якось непомітно компанія сховалась у тінь посадки. Хлопці травили анекдоти, дівчата перебільшено сміялись. Від останньої хати за компанією посунув місцевий кульгавий пес. Андрійові здавалося, що він пам’ятав його все своє життя. По-діловому обнюхуючи одному йому помітні цікавинки, пес, втім тримав відстань, ніби взявши на себе охорону цих господи-прости людських істот. Тим часом компанія, сміючись, зайшла глибше в хащі. Хтось знайшов малину, хтось подряпавсь і зойкнув. А потім Сашко ступив на вузеньку, хоч і протоптану стежку і зі словами «от побачите, тут файно» завернув усіх до непомітної галявини на берегу Саксагані, прихованої з боку села хитросплетіннями кущів.
Нарешті запахло надією на прохолоду. З-за комишів виблискувала дзеркальна водяна гладь. Андрій вдихнув на повні груди, кинув пляшку з компотом в тінь і слідом за друзями поспішив до води, скидаючи дорогою стареньку сорочку. Дівчата виявились підготовленими та вбраними в яскраві купальники. Андрій же стрибнув у воду просто в шортах, з насолодою просякаючись річковою прохолодою. Горнувши кілька разів руками під водою, він виринув і потрапив у бризки й дівочий вереск, бо Настя в той самий момент стрибала з плечей Валіка. Андрій зорієнтувався й, присівши, підставив плечі під інші дівочі ніжки.
— Давай! — і випростав ноги, загрузлі у приємній річковій муляці.
Наталка плюхнулась у воду, майже одразу виринувши.
— Наталко, ну, ти що! — крізь сміх сварилася Настя, витираючи обличчя.
— Ну, то чого підлізла?
— Я підлізла?! — Настя дала долонею по воді, посилаючи бризки на Наталю. Одразу у відповідь вистрілив інший залп бризок.
Андрій засміявся, прикрив очі й ліг спиною на воду. Сонце світило рожевим крізь повіки, вода хлюпала у вухах, віддалено пропускаючи голоси друзів. Раптом усі звуки відійшли на задній план, і Андрій почув, як вода наче сміється йому у вуха. Усе голосніше й голосніше. В той самий момент, прорізаючи усі звуки, голосно загавкав кульгавий пес. Одразу швидко заколотилося серце, неясна тривога змусила підняти голову з води й озирнутися.
Усе як і було. Залита сонцем річка, малі комашки на поверхні води, друзі недалеко від берега, — а він таки далеко відплив — і Сашко, який, виявляється, залишився на суші.
Андрій відмахнувся від примарного сміху, — занадто розслабився на сонці та й все, — і поплив до друзів. Пірнати більше не хотілося, і він вийшов важкими ногами на розпечений берег. Пес тим часом із незалежним виглядом обнюхував сліди біля комишів.
— Вода класна. Іди, скупайся, — Андрій труснув на Сашка мокрим волоссям.
Сашко віднєкнувся.
— Чого? Забобони якісь чи шо?
Сашко махнув рукою й відпив компоту.
— Баба почує, що річкою пахну, то вона мені дасть. Не можна, бачте, до понеділка.
Андрій засміявся і взяв у того з рук пляшку.
— Така спека. Я б все одно пішов. Хоч можна, хоч не можна.
— Ти її не знаєш. Пожив би тут, як я…
Андрій повалився поруч із Сашком, висмикнув колосок і почав гризти серединку.
Прикрив очі — гарно і тихо, навіть пташки не співають.
— Тут, звісно, гарно, але щоб жити…
Він вмостився зручніше й вирішив засмагати.
— Ти знаєш, коли літо, тут класно, — почав Сашко. — А взимку можна призвичаїтись. От якби ти спробував…
Андрій уявив себе тут на постійному місці перебування й розусміхався так, що мало не втратив свого колоска.
Аж ось Сашко притих, а сонце затулила якась тінь.
— Вітаю. У вас часом немає попити?
Андрій розплющив очі, прикривши їх рукою від сонця. Загавкав і десь одразу втік такий-собі-охоронець пес. Сашко привітався і простягнув незнайомцю пляшку. Хлопець зробив кілька ковтків, сів поруч і подивився на пляшку компоту на сонце.
— Смачний. Порічка й малина. Ось що ніколи не вийде з моди.
Андрій піднявся на ліктях й розглядував новенького. Виглядав той майже звично — така сама, як і в них, загублена в часі дідова сорочка, підкочена в рукавах, раритетний металевий годинник і штани з горища. Дивно, наче трохи асиметрично підстрижене волосся, яке куйовдив вітерець, і ясно-блакитні очі, що дуже контрастували до темного волосся і брів.
— Ти з Христофоровки чи з міста? — запитав хлопця Сашко.
— З міста, — підтвердив той, Сашко закивав.
— Ваші дівчата? — спитав хлопець і показав підборіддям в бік Насті з Наталкою, що виходили з води.
— Тимчасово, — криво усміхнувся Сашко, Андрій приснув, а новенький повернувся на звук, та так і вперився в Андрія очима. — Приїжджають до баби Ліди, дякувати богу. А так, малувато молоді в селі, — продовжив Сашко. Андрій ніяково заворушився під важким поглядом незнайомця.
— Це Андрій. Теж з міста, — спішив на допомогу Сашко. Андрій невпевнено салютнув.
— Назар, — новенький прочистив горло й прийняв невимушений вигляд.
— В кого зупинився?
— Нікого вже тут не лишилося, тож арендували якусь хату на Зеленій.
— Там наче немає пустих будинків.
— На повороті.
— Це там, де ми за кукурудзою ходили. — Андрій кивнув. — І що ж привело в наші краї? Сімейні справи?
— Так. Батьки бігають по канцеляріях цілими днями, а я собі відпочиваю.
Він теж вирвав колосок й почав жувати, кілька разів з’їжджаючи поглядом на Андрія, що неймовірно напружувало.
— Дивно, що хтось її здає, — замислено промовив Сашко.
— Чому? Там щось трапилося? — зацікавився Андрій.
— Тут в кожній хаті колись щось траплялося. Особливо якщо наслухатись пліток. Цим бабам тільки дай розвести зі всього трагедію.
Назар гмикнув й скосив очі на Сашка, а той спитав:
— То чиїх ти будеш? Я тут усіх знаю.
— Тут жив якийсь далекий родич. Знаю тільки, що мамин.
Сашко кивнув. Назар же обернувся до Андрія.
— А ти, Андрію, до кого приїхав? — Андрію знову стало незатишно під пронизливим поглядом.
— Я… — його голос потонув у сміху й зойках. Підійшли дівчата, оббризкали їх водою, а потім, привітавшись із новеньким, сіли поруч, перешіптуючись і стріляючи очима в Назара. Андрій не залицявся до жодної з них, — може, щось колись і було, але воно, як йому і належить, загуло — проте те, що вони так очевидно оцінили цього Назара, принаймні зовнішньо, його здивувало. Він і сам обернувся на нього в пошуках чогось вражаючого, що бачать дівчата.
Ну, так. Очі. Можливо, надто ясні, як на його смак, але від цього не менш… той… магнетичні чи що. Ну, і дивиться він ними якось так…
Здається, навіть на нього. Знову.
В котрогось із хлопців мелькнула колода з карт. Роздали на шістьох. Сашко вигукнув традиційне «На бажання!», й гра покотилася, перериваючись то кукуріканням чергового «дурня», то щиглем по чийсь переможеній макітрі. Дівчата програвали безбожно. Принаймні через раз котрась із них підскакувала на нове завдання. Аж ось для певної рівноваги у всесвіті, або ж просто всі старенькі об’єдналися проти новенького, як це часто буває, та Назар програв.
— Дідько!
— Пощастить у коханні, — гигикнув Сашко.
На що Назар сумно усміхнувся.
— Оце навряд, — тихо промовив він собі під носа, та Андрій почув…
… і йому стало цікаво.
— На голові стояти вмієш? — дзвінко запитала Настя.
— Хто? Я?
— Так! Так! Давай!
Назар було заперечив, але хлопців було вже не спинити, вони підійшли й потроху підняли його догори дриґом просто за старі радянські туфлі. Він уперся руками в землю й під сміх і піддражнювання молодиків таки став на голову. Андрій теж помагав, сміявся разом з усіма, піддаючись дружній веселості, підіймав, тримаючи за корпус та коліна. А, сівши на своє місце, щосили намагався вилізти з нав’язливої думки про те, чому торкатися Назарового торса, з якого від сили тяжіння сповзла сорочка, було так приємно.
Та ось Настя програла Назару, і він показав пальцем на свою щоку.
— З вас поцілунок, панночко, — Настя почервоніла й опустила очі.
— Пригальмуй-но, ми просто граємо, козаче, — зрозумівши по-своєму, звернувся до нього Валік.
Але Настя раптом потяглася до обличчя Назара, швидко цмокнула того у щоку й, повернувшись до Валіка, показала йому язика. Сашко з Наталкою хихикнули.
— Ото тобі, Валю, будеш знати, як лізти.
Назар дивився у роздані карти, виглядаючи при цьому вкрай сумним. Настя майже кожні кілька секунд зиркала на нього. За перше коло позбувшись усіх карт, він сперся руками об траву й, зітхнувши, замугикав якусь пісню.
І в Андрія спіткнулося серце.
Він смикнувся й обернувся до Назара, м’які звуки матеріалізувались, роблячись майже видимими. Нестерпно запекло у грудях й запаморочилось у голові.
Він наче хотів щось запитати, але питання повисло у повітрі, так і не сформувавшись.
Мільйони «Що він робить?», «Що відбувається?», «Що зі мною?» роїлися й не виходили назовні.
Ніби мелодія співпала з якимось кодом всередині Андрія, з його пульсом. Така рідна, ніби знайома з дитинства. І Назар тепер ніби теж рідний.
І очі його не просто світлі, а кришталеві, мов гірська річка. А чисті які, мов щасливий ранок. І обличчя таке аристократичне, і де він тут тільки такий узявся? А його темне вихрасте волосся… Хто так стрижеться?
Назар скинув погляд на Настю й насупився. Андрій автоматично теж подивився на неї. Настя гризла губу, намагаючись не усміхатися. Андрій збагнув, що ці двоє, схоже, сподобалися одне одному. «Так, це логічно», пробував аналізувати навіщось він, «вони обоє такі гарні».
Назар знову замугикав свою мелодію, Андрій вперився в нього поглядом, руки разом спітніли, й він рвучко зітхнув. В голові ясно промайнула картинка скрипаля з сумними очима, що грав у глибині лісу. Прекрасного скрипаля з кришталевими очима…
Що за чорт…
— Андрію… — хтось пнув його в коліно.
— Га? — Андрій обвів усіх очима, із здивуванням зауваживши, наскільки розфокусованим він був.
Чи то компот встиг забродити, чи то від спеки, але Сашко двоївся та розпливався перед очима.
— Бери.
Роздали карти. Андрій аби як склав свої карти й знову залип на колосок, що його совав між губами той співочий рот. Назар супився, не задивляючись більше на Настю. Пішла погана карта, або ж Андрій чогось кудись не підкинув. Сашко походив, дівчата радо попідкидали, й Андрій загріб мало не пів колоди. Аж ось Наталка походила до Назара з валета, Андрій долучився до закидування нового друга й скоро вже вигадував для нього нове завдання, перетасовуючи карти. Назар чекав на вирок, посміюючись зі щасливого вигляду Андрія, що нарешті виграв.
До того ж грати раптом стало неймовірно цікаво. Можливо, треба спробувати програти, склеїти дурня, й Назар тоді усміхатиметься ще…
Що ж його такого загадати? До голови, як на зло, лізли геть недоречні ідеї: то нехай роздягнеться, то нехай теж чмокне в щоку… когось. Що за єресь, їй-богу…
— Ну, давай, — підганяла Настя.
Назар потягнувся за пляшкою й зробив кілька ковтків компоту. Андрій облизав губи й бовкнув:
— Заспівай.
Назар шоковано витріщив очі, та за кілька секунд під смішки та підбадьорювання оточуючих опанував себе. Андрій не зрозумів його реакції, але вирішив, що то, певно, через сором’язливість.
— Оу…
— Справді, сьогодні ще не співали…
Друзі приготувалися слухати. Та Назар опустив очі й пробурмотів:
— Ні, сьогодні ні.
Андрій, який несподівано виявив, що насправді дуже хотів, щоб той заспівав, засмутився.
— Чому? Заспівай цю свою пісню. Ти і так її наспівуєш.
Назар підняв на нього похмурий погляд, помовчав і сумно відповів:
— Заспіваю. Якщо хочеш. Але іншим разом.
Андрію чомусь це геть не сподобалося. Він піднявся й посунув сам у бік води.
Було неприємно і навіть образливо. Адже він виграв. Назара навіть поцілували, а коли його черга настала, то не можна заспівати те, що він і так співав? Хотілося щось пнути ногою, та не було чого.
Під ногами була тільки трава, що шурхотіла, пригинаючись під кожним його кроком. Маленькі липкі бур’янчики виставляли свої яскраві квіточки, приманюючи комах п’янким ароматом. Андрій подумав, чи летіли б ті комахи на них, якби не їхня спеціальна пахуча принада?
Андрій зробив ще крок в зеленому килимі, як під пальцями почулася волога. Він прибрав ногу й помітив, що далі вже комиші. Якщо вже ступати у воду, то не тут.
— Ти не образився?
Андрій обернувся, знову миттєво відчувши себе п’яним.
Стовідсотково компот.
— Я просто поплавати хочу, — буркнув він, навіть не вдаючи ввічливість.
— Я б теж поплавав, — відповів Назар, дивлячись на воду.
— Місцеві кажуть, зараз не можна… — почав Андрій, та Назар різко обернувся до нього.
— То чому ж ти купався? — його обличчям промайнула якась дивна емоція.
Андрій зміряв хлопця похмурим поглядом. Усе це збіса дивно: цей довгий погляд, який ніхто не перериває, мандраж від кожної фрази, — знайомо Андрійові, він не маленький хлопчик, але щоб аж так… І до всього, весь час крутиться голова.
— Бо я не місцевий.
Він ступив у воду й за кілька кроків пірнув, відсікаючи себе від чогось, чого трапитись із ним точно не могло. Від своєї смішної дитячої образи, дивного діалогу, від занадто світлих очей.
Вода заспокоювала, гладила його боки, спадала гарними хвилями від Андрійового кроля та холодила голову.
Він любив плавати. Часто запливав надто далеко, змушуючи рідних, які й так побоювалися води через якісь давні забобони, хвилюватися й відправляти тата на порятунок.
Допливши до середини річки, Андрій знизив темп і змінив стиль на брас.
Поруч став помітний острівок. Андрій підплив, роззирнувся й, не побачивши нікого, вийшов на берег. Здаля було видно, як берег, з якого він приплив, порослий комишами та вербами, далі переходить у кручу, й з-під трав’яної поверхні визирає жовто глиняна серцевина землі. Зверху кручі кружляли птахи.
Ноги були важкими, мов гирі, й він сів на землю, відкидаючись спиною на траву.
Над головою шуміло листя, Андрій заплющив очі й спробував подумати про щось не ясно-блакитне, не мелодійне, яке б не мало тієї таємничої усмішки — і в нього не вийшло.
— Але й добре, що тут є хоч трішки землички. Я б не допливла, — почулося з води.
Андрій сів і роззирнувся. У воді спиною до нього сиділа дівчина й, судячи з усього, відпочивала, як і він.
— Це точно. З дальньої посадки пливеш? — Андрій не хотів налякати, проте цікаво було б, якби дівчина до нього повернулася.
— Ага, — грайливо відповіла вона й витисла воду з волосся. — А ти що, не місцевий?
Андрій здивувався. Як вона зрозуміла? На ньому ж самі мокрі шорти? Може, через довге волосся?
— Приїхав до бабусі.
Дівчина обернулася й з цікавістю подивилася на Андрія. «Гарненька», констатував він. Волосся темне, а очі ясні-ясні. «Як у Назара», послужливо підказував мозок.
— А як її звати?
Андрій усміхнувся, проте відповів:
— Галина. А ти що знаєш усіх тутешніх бабусь?
Дівчина завмерла й закліпала очима якось нещасно.
— А фамілія яка? — спитала вона, ігноруючи шпильку.
— Стефанчук. Нас багато тут, пів села, напевно.
Дівчина нахилила голову вбік і уважно розглядувала Андрія, аж раптом щось хлюпнуло неподалік, вона пильно подивилась у воду.
— То звідки, ти казала, пливеш? — він раптом зрозумів, шо не пам’ятає початок розмови.
— Я не казала, — вона винувато підібрала губи й пірнула у воду. Просто там, де сиділа, на мілині.
— Гей, що таке?
Андрій скочив й злякано подивився у воду по різні боки від острівка. Десь почувся сплеск води й дівочий голос сердито сказав:
— Їдь додому, дурний! Їдь звідси, негайно!
Андрій повернувся на голос, та нікого не побачив. Спиною прокотився холодок. Відчуття не з приємних. Мозок не хотів видавати ідей, кинувши всі сили на блокування однієї думки, що билася до свідомості. Але Андрій вирішив, що не буде її думати. Як і про те, кого нагадала йому дівчина.
Просто треба до людей.
Якомога швидше.
Для цього треба сконцентруватися й опанувати простий процес. Треба пливти. Увійти до води… до котрої не можна входити… йому ж казали. А він навіть не спитав чому.
Зуби страшенно цокотіли.
Треба пливти.
Стиснувши кулаки, він зробив кілька вольових кроків у воду — все начебто тихо.
Й припустив кролем на межі своїх можливостей. Вода цього разу була холодна й мацала його своїми липкими хвилями. Повітряні бульбашки торкалися ніг, відчуття чиєїсь присутності додавало сил, і Андрій плив швидше і швидше. Ще здаля він побачив на березі друзів та кульгавого собаку,але здавалося, що вони ніби по той бік екрана, дивляться на нього, а він ніколи не випливе з кадру. «Я не казала», лунало в його голові, змушуючи вкриватися сиротами. Руки німіли від перенапруження, та Андрій і далі плив кролем, допоки не торкнувся ногами землі.
Усі були на місці, стояли на березі й чекали на нього. Окрім Назара. Андрію здалося, шо він вільніше вдихнув.
— Скільки можна? Ти що заснув на тому березі?
— Нє, я швиденько перепочив і назад, — на автоматі відповів він.
— Швиденько, — перекривила Наталя.
— Ми тут зголодніти встигли, — жалілася Настя.
Андрій накинув сорочку на мокре тіло й, мовчки діставши собі цигарку з Сашкової пачки, посунув до посадки в бажанні ніколи більше не повертатися.
______________
Проводивши дівчат, хлопці розійшлися обідати. Андрій зачинив за собою хвіртку й пройшов повз літньої кухні та сараїв у садок. Баби Галі ніде не було видно. На городі пусто, та й нема чого там робити за такої спеки. Андрій вирішив, що та, мабуть, відпочиває у хаті, й майже повернувся з наміром йти всередину, як помітив якийсь рух. Бабця сиділа у квітнику біля куща троянд, який ще сьогодні зранку був геть кволий і нічого йому не допомагало, але тепер майорів рожевими квітами. Бабця гладила квіточки й, здавалося, говорила до них. Андрій протер очі. Може, він спить?
А може, власне, треба поспати. Посьорбавши фірмового бабусиного борщу, він пішов до окупованої ним кімнатки, дорогою покосившись на чорно-білу світлину, з якої на нього дивилася молода баба Галя та дівчина схожа на ту, з острівка.
Він влігся у ліжко. Мізки в’язко ворушилися, не відпускаючи Андрія до королівства Морфея. Історія з дівчиною на острові видавалася маренням від сонячного удару. А от Назар так і стояв перед очима й усміхався своєю сумною усмішкою. «Оце навряд», казали його гарні очі. А Андрій питав у нього подумки: «Чому?» Навколо шуміли дерева й лилася сумна мелодія, і йому хотілося взяти Назара за руку, кілька разів йому майже це вдавалося, але він раптом прокидався, і, встигнувши тільки розплющити очі, засинав знову.
Промучившись у важкій напівдрімоті з півтори години, Андрій встав із такою ж важкою головою. У вікно постукали. Відчинена шиба поворушилася, і Сашковий голос покликав:
— Ти тут, Андрію?
— Тут-тут, — Андрій відчинив вікно навстіж і потягнувся, хруснувши плечима.
— Ти той… в порядку? — Сашко чиркнув сірником і відійшов від вікна.
— Та наче. Я спав просто, — Андрій просканував вираз обличчя Сашка й додав: — А що?
— Не знаю. Дорогою з річки мовчав весь час. Думаю, може сталося щось.
— Пити хочу, капець, — Андрій потер очі, не дуже уявляючи, чим з того, що трапилося сьогодні, він міг би поділитися.
— Збираємось ввечері у Валіка на пиво. Приходь, — відповів той і посунув до калитки.
— Мгм, — махнув йому Андрій, сьорбнув компоту з кружки й замислено за
дивився на старі світлини на стіні.