На вогні смажилися курячі крильця. Валік травив байки про сусідів. Андрій нервово потягував Чернігівське. Він не очікував побачити тут Назара. І тому, сівши навпроти, боровся з собою за кожен погляд. «Окей, він мовчить, я не повинен на нього дивитися. Не повинен. Дивимося на Валіка… Чорт, як складно. Говори щось, говори. Дай привід подивитися у твої очі».
— Кажуть, біля сусідньої хати вчора вночі сорочка пропала, — змовницьки зашепотіла Настя.
— В того Івана, що з Кудашівки? — уточнив Сашко.
— Так, уявляєш?
— Ото баба дала, певно, йому чортів, — заржав Валік.
— Та нє, ще одну вивісила. Боїться, — сказала Наталя.
— А нащо це все?
Всі обернулися на Андрія.
— Ну, щоб русалка забрала собі, а їх не чіпала.
— М-м, — Андрій підібрав губи і хотів було посміхнутися, а потім згадав дивну дівчину з острівка, й замислився. — Тобто русалка таки приходила?
Дівчата знизали плечима.
— Та хто його знає, — філософськи протягнув Валік. — Різне розказують по селі.
Колись наче було тут… — усі підвели голови і переглянулись. — Досі вінки носять та до річок не підходять у русальчин тиждень.
— Ми теж тепер будемо плести, — сказала Наталя. — Баба побачила мокрі купальники, то вже й гілля наламала.
— А що було? — Андрій, схоже, єдиний був не в курсі.
— То стара історія, — Сашко видихнув тютюновий дим. — Але дивно, що ти не знаєш.
— Хлопці, давайте оце не на ніч, — Наталя підкрутила музику і всілася біля Назара.
Той сидів мовчки й ворушив вогонь гілкою, Настя ж вирішила розговорити і його:
— Назаре, а в тебе дівчина є?
Андрій подумав, що звісно ж є, і роздратовано цокнув на Настю. Навіщо підіймати такі теми? Він якось про це і не подумав, але тепер здавалося, що напевно Назар когось має у місті.
— Ні, я більше в ці ігри не граю, — хлопці присвиснули, дівчата зробили сумні личка. Андрію ставало все цікавіше.
«Не грає він…»
— Чому? Награвся? — він і сам здивувався, що так сказав.
— Що ти там розумієш! — сердилася на нього Наталя. — Може сталося щось у людини.
— Розкажи нам, — звернулася до Назара Настя.
Той зітхнув і почав розповідь, обернувшись до дівчат. Андрій обернувся на слух.
— Я викладав музику в школі. Вона була ученицею. Я чекав. Але не дочекався, — Андрій залпом допив другу пляшку. «Що ж, йому подобаються маленькі дівчата», констатував його сп’янілий мозок. Стало гидко.
— Що трапилося?
— Нічого не вийшло?
— Вона тебе кинула? — наперебій питали дівчата. Назар хитав головою.
— Мені… довелося поїхати.
— І ти більше ніколи її не бачив?
— Бачив.
— І як вона? — спитала Наталя.
— Подорослішала певно, — в’їдливо кинув Андрій. Наталя зиркнула у відповідь.
— З нею все добре, — Назар мрійливо усміхнувся. Андрій узявся за третю пляшку. «То він ще й сталкерить ту бідну дитину». Ця його мрійлива усмішка тепер видавалася збоченою, та й весь він — занадто дивним, занадто блідим і, бляха, занадто гарним.
Валік поскидав крильця на тарілку, ввімкнув музику ще гучніше й потроху підтанцьовував. Наталя, підспівуючи запальній іноземній пісні, теж вихилялася в такт музики. Назар пішов углиб подвір’я. До Андрія підійшла Настя й потягла за руку до танцюючих друзів. Музика й алкоголь робили свою справу: думки стали невагомими й випарувалася, зірки на чорному небі танцювали хоровод, люди навкруги здавалися прекрасними, а їхні жарти — геніальними.
Одна пісня змінювала іншу. Андрій повернувся до столу. Чогось не вистачало. Чи когось.
— А де Назар? — у відповідь дівчата байдуже знизали плечима й продовжили танцювати, витягуючи Сашка до імпровізованого танцполу.
Андрій оглянув подвір’я — Назара ніде не було. Вечірка раптом втратила барви. Він відштовхнувся від стола й непевною ходою направився до сараїв. Згадалася Назарова історія. Треба спитати, як йому було зваблювати своїх учениць. За останнім сараєм та пилорамою звуки вечірки стихли. Їх щільною стіною замінив хор цвіркунів. Хитко, проте цілеспрямовано Андрій обійшов виноградник. За парканом розкинулося поле. Холодний нічний вітерець пахнув сирою землею.
Назар стояв біля паркану й палив, дивлячись у темінь ночі. Тоненький місяць делікатно світив срібним, роблячи Назара ще більше блідим.
— Я тебе загубив.
— Але ж знайшов.
Андрій дивився на його ідеальну потилицю й розумів, що пропав. Від цього стало ще гидкіше, він аж скривився.
— І що ж ти з нею зробив?
Назар упустив цигарку й різко обернувся до Андрія.
Той, втрапивши під його прямий погляд, вкрився сиротами. Не можна вестися на його очі. Він же просто збоченець. От Андрій зараз і вирішить це питання. Та в голові все мішалося і пливло перед очима. Останнім часом в нього й так дивне самопочуття. Алкоголь додав хиткості картинці. Прекрасній, треба сказати, картинці. Андрій зробив кілька кроків вперед, зібрав себе в кулак і тицьнув пальцем в сорочку Назара.
— Що ти зробив з тією ученицею?
Назар перелякано дивився на нього.
— Ти що? Що я міг зробити? Ходили співали гуртом по селі… Я і сам малий був.
— Не клей дурня! Ти був її бісовим вчителем! — в Андрія не сходився образ учителя, що звабив свою ученицю, з Назаром, який йому подобався. А він хотів склеїти. І зрозуміти, що за людина перед ним.
— Андрію, — Назар проникливо подивився Андрію в очі. — Я не святий, і накоїв у своєму житті чимало. Але її я ніколи б не образив. Усе не так.
Андрій здувся. Може, він справді все не так зрозумів?
— Як же мене харить від таких історій, — вигукнув він своє безособове звинувачення, та в голові лунало «Як же я не хочу, щоб ти виявився таким», та «Виявись таким, прошу, може, мене нарешті відпустить».
— Я кажу правду. Я сам був студентом, вчителів не вистачало, і я погодився, — в Андрія дедалі теплішало на душі. — Це справді було незручно, — усміхнувся він, певно, пригадуючи. Андрій усміхнувся теж, гостро відчуваючи, як близько до Назара він стоїть. — Я був старший за своїх учнів на кілька років. Вона подобалася мені. Дуже, — задумливо промовив він. — Та, видно, не судилося.
Запала тиша. Назар дивився застиглим поглядом кудись через Андрійове плече. Напевно, сумував про те, що не склалося. Андрію було шкода. І одночасно не було.
Назар зітхнув, підібгав губи, збираючи себе до купи, потер очі й поклав долоню Андрію на плече.
— Добре, що ти спитав. Ти мав право знати.
Той не мав, що сказати. Та й він боявся злякати прохолодну долоню, що посилала шалені хвилі по його тілу.
— Ходімо, треба спробувати ті ваші горілі крильця.
__________
POV
Ненавиджу ці дні. І чекаю на них, рахуючи кожну хвилину. Я більше не питаю «За що?» — час лікує. Не згодні? Лікує. Просто треба багато часу.
Зрештою ти робиш те, що мусиш.
Я потрапив до села у четвер. Річка була теплішою, ніж зазвичай о цій порі. Втім, прохолода раннього блідо-блакитного ранку бадьорила.
Я давно тут не був, і очікував, що життя набуло геть іншого вигляду. Та з першого погляду все виглядало більш-менш звично. Хата на краю Зеленої була цілою і, дякувати богові, пустою.
Воно й не дивно. Люди відчувають такі речі. Можна, звісно, вигадати якусь зловісну легенду. В моєму випадку дуже старатися було не потрібно. Все й так було доволі моторошно.
Зачинившись нарешті в будинку, вдихнув повітря в намаганні відчути знайомий запах. Проте пахло пилом та пусткою. Закололо в грудях та очах. Як багато втрачено. Усе це не має тепер душі. То просто бісова пастка.
Крізь замурзані вікна виднілася небесна блакить, така звичайна і така недосяжна. Неможливо злетіти крізь брудні зачинені вікна.
Підійшов до дзеркала. Роздивився. Подорослішав. Всупереч законам всесвіту. Шкіра надто бліда і наче досі не висохла. Очі знову пояснішали, було б непогано дістати якісь окуляри, бо вже геть не схожі на людські. Принаймні волосся в порядку. Цікаво, як зараз стрижуться?
В сусідній кімнаті були зіставлені непотрібні більше речі. Гірка усмішка скривила обличчя. Саме нікому непотрібні. Бо немає кому потребувати цього старого мотлоху. Шафа, притрушена пилом, наводила смуток своїм потертим боком. Втім, всередині було кілька сорочок ясних відтінків. Можливо, котрусь із них можна пристосувати до сьогодення. Портсигар, наполовину заповнений самокрутками, відправився до кишені штанів. Одна до рота, підпалив від сірника. Вдихнув…
Це справжнє диво, що я можу ще раз вдихнути повітря. Та наврядчи це слово пасує.
Сьогодні головний день. День побачення. Із собою. Зі своїм минулим.
Пройшовшись зарослою стежкою й перечекавши, поки підуть люди, йду на розпечену червневим сонцем галявину, щедро прикрашену гранітом та штучними квітами. За якихось десяток кроків починають мелькати знайомі прізвища. Не так вже й багато додалося нового. Міста поглинають нові покоління. Чи зміниться це колись?
Зупинився й сів на лавку. Усе охайно й задбано тут, посіяна травка й квіти зайняли все місце, не даючи пробитися бур’янам. Холодним каменем тягнуться теплі слова прощання. З сестрою, з донькою.
— Пробач. Що я нічого не міг вдіяти, — стало моторошно від власного голосу. Коли я востаннє його чув?
Посидівши над старими могилами й запаливши над новими, повертаюсь на територію живих.
Обережно, мов дикий звір, крадуся лісопосадками, підбираючись до найближчої до річки вулиці. Та звивається, то виходячи на дорогу, то пригортається до лісу, зрештою прямуючи додолу.
Цю дорогу мої ноги знають назубок. Колись я ходив тут, повний надій, перескакуючи всі перепони. Скоріше б добігти, скоріше б побачити. Сьогодні ж я смакую. Спішити більше немає куди. Тому я вдивляюся у різнокольорову стрічку парканів. З кожним разом вона виглядає все гірше. Проте завдання своє вона виконує — веде мене до неї.
У садочку між квітів вона й сама схожа на зів’ялу квітку. Та хіба квітка тоді припиняє бути квіткою? Ні, отож я і милуюся. Я бачу ці очі, неймовірні, повні добра й любові. Поглинає бажання відчути цей погляд на собі. Тому я концентруюся, складаю руки й дмухаю, посилаючи себе вперед разом із повітрям. Тіло відчутно легшає, світ видається більшим, і я злітаю, чіпляюся за гілку й перестрибую на дріт, а потім на мотузку для прання. І вона помічає… Обличчя одразу змінюється й набуває до болю знайомого виразу. Вона завжди так дивилася на мене. Особливо на уроках. А ти, хлоп, як хочеш, так урок і проводь.
— Сіла птаха… — повітря наповнилось жіночим співом, а очі її — сльозами. — … білокрила на топо-о-олю…
Вона пам’ятає…
______________
Всю ніч Андрія мучили кошмари. Він пірнав у річку і шукав когось у мутній воді. Страшенно колотилося серце, він розумів, що без допомоги не впорається, та продовжував пірнати, бо часу когось покликати не було. І він знову і знову набирав повні легені повітря, розгрібав руками водорості, поки не торкнувся руками чогось. Він знав, що знайшов, і знав, що не встиг…
Він плакав і кликав на допомогу. Сил не вистачало, хотілося розслабити руки й пливти за течією, нехай навіть на дно.
— Андрію, Андрію, — розносилося над водою, і він не міг зрозуміти, звідки.
Очі раптом розплющились, і згори над ним нависло обличчя баби Галі.
— Валік прийшов. Каже, ви кудись збиралися, — Андрій потер очі й навів різкість. — То куди ж це вас несе о такій порі?
— Я й сам не знаю, — про що він домовлявся вчора під пиво, жодних здогадок. — Здається, щось там треба помогти… — почав він вигадувати на ходу про всяк випадок. — … бабі Орисі… встигнути щось, перш ніж спека почнеться.
— Ага-ага, — не дуже довірливо посміювалася баба Галя, але допитуватись не стала, і Андрій, схопивши пиріжок з вишнями, посунув до хвіртки.
— Вечір в хату, — Андрій приснув на таке своєчасне привітання, а Валік показав, що у кишенях великого старого піджака має пляшки з пивом.
Андрійові нутрощі підскочили до горла.
— Оце вже ні. Стій, кави візьму.
— І вудочку, — Андрій загальмував, обернувся й питально підняв брову, на що Валік приклав пальця до свого рота, закликаючи того до тиші, і показав на вудочку, що лежала у траві: — Тільки тс-с-с.
Андрій скрутив пальцями «Ок», поставив чайника на вогонь і пішов ритися в дідовій коморі. Знайшовши усе необхідне для рибалки, включно з протикомариними стоячими штанями, Андрій залив каву до термоса, схопив ще кілька пиріжків і пішов до Валіка.
— Куди йдемо?
— Як куди? На той пляжик, що біля Василевої хати, як і домовлялися.
Андрій удав, що згадав, коли це було, хоч насправді не пам’ятав ніц. Окрім того, що, здається, сварився з Назаром.
Назар…
Він майже не чув Валікових оповідок.
Щось там про прокляту кручу, яку місцеві обходять стороною. Андрій усе ще позіхав і мріяв дійти, вмоститися й пити каву. Пахло сільським ранком. Вологим і живим. Село прокидалося, співали півні, небо набирало кольори, з сірого перетворюючись на блакитне. Нарешті хлопці звернули в посадку. Стежка швидко вивела їх на пляж, цікавий тим, що над ним висілася жовта круча, яку Андрій бачив з острівка. Здиблений берег ніби піднявся з води та так і залишився. Смуга пляжу була вузенька, але для рибалки саме те. Хлопці зробили приготування й всілися біля вудочок. Андрій нарешті взявся за каву. Валік заводив розмови про місто. Він колись там жив, але, потрапивши одного разу в халепу, вирішив уникнути проблем і знайшов прихисток у свого діда в селі, де так і залишився.
Пройшло кілька годин, сонце піднялося, та риба все не йшла. Андрій накинув смішну панамку з покемоном.
— А-ну, подивися за отими деревами, чи там нікого нема. Пам’ятаю, колись дід Павло там піймав два відра карасів, а тут сиділи хлопці, так нічого й не вловили.
Андрій був радий пройтися. Дерева закривали вид на своєрідну затоку, повну комишів. Він зайшов на затишний пляж і одразу побачив, що хтось там таки є. На березі лежала чоловіча одежа. Андрій хотів було розвернутися й піти, та почув голоси.
— Будь ласка, — почувся жалісний жіночий голос.
— Я не можу. Я нічого не можу змінити.
— Можеш…
— Навіть не проси, чула?
— Ти мусиш рятувати життя, а ти практично працюєш на те чудовисько.
— Я і рятую, — відповів чоловік нервово. — Як умію.
— Як ти з цим живеш?
— А хіба це життя?
Андрію стало ніяково, та йому здалося, що чоловічий голос знайомий, тому він зробив акуратний крок вперед. У воді стало видно чоловічу спину і знайому потилицю з мокрим волоссям. Це був Назар, він виглядав так, наче тільки-но пірнав. Поруч із ним на спині плавала дівчина. Вона то пірнала, то знову про щось його просила.
Андрій тихенько пішов геть. Він сказав Валіку, що пляжик зайнятий. Вловили вони кілька малих карасиків. Назар та дівчина так і не вийшли з пляжу. І Андрій цілий час гадав, чи то була його дівчина, і все, що він казав раніше, брехня. Чи то знайома, і вони просто вирішили поплавати зранку й обговорити нагальні питання. Все це видавалося вкрай дивним. Про що вона так його просила? І чому Назар не вважає своє життя життям?
Та Андрій вирішив не спішити з висновками.
Зрештою, це він вчора спромігся посваритися з ним, звинуватити в огидних речах і влаштовувати п’яні розбірки.
І ревнощі, і відчуття провини спонукали його до дій. Треба вибачитись за оте все і треба щось запитати. Він не конкретизував. Просто спитати і все. Чи то про дівчину, чи бог його знає про що. Головне згадати, що саме вони із Сашком говорили про вулицю Зелену.
_______________
Ця частина доби була улюбленою для Андрія. Сонце ще не сіло, проте вже збиралося. Поля та верхівки дерев залиті м’яким помаранчевим. Повітря свіже, проте густе. Наче весь пилок, що був притиснутий пекучим промінням до землі, піднявся й наповнив собою і без того пахучий вітерець.
— Ба, я пішов до Валіка! — гукнув він, зачиняючи хвіртку й, не дочекавшись відповіді, пішов у протилежному від будинку Валіка напрямку.
Вулиця Зелена знаходилася на краю села, і звалася так через гай, у який врізалася одним своїм краєм. Андрій проходив між незнайомих будинків, вітаючись, як водиться, з усіма, хто порався на городах або ж відпочивав на подвір’ях, тобто з усіма, кого бачив крізь паркани. Таке правило. Якщо схибиш, першим, що почуєш завтра від баби Галі, буде: «Чого це мама тебе вітатись не навчила?» Це тільки здається, що його ніхто тут не знає. Знають усі. А хто ні, то взнає одразу після того, як він пройде з десять метрів.
Здаля почулася скрипка. Щемка мелодія з перших нот бентежила душу й навіть повітря навколо наповнилося гірко-солодким. Андрій вирішив, що хтось, напевно, репетирує. Хтось неймовірно талановитий.
Він розглядав мальовничий куточок села. Пригадалися їхні дитячі рейди за кукурудзою. Тоді він був страшенно закоханий у Настю і ще довго сумував за нею, сидячи за партою в школі. Андрій був єдиною дитиною в сім’ї, батьки розійшлися, і мама щосили намагалася виживати. Село добряче помагало, принаймні голодні вони не були. Та все ж. Зарплата мінімальна. Безвихідь і безнадія. Мама з бабусею конче хотіли вивчити Андрія. І Андрій вчився, відставивши все решту на потім. Часом ганяючи м’яча з хлопцями, він залишався сам на полі, бо всі потроху розходилися по парах. Він ішов додому й поринав у віртуальний світ, відганяючи відчуття самотності й запевняючи себе, що його час ще настане. І раптом сьогодні ніби зорі стали у потрібну комбінацію, провернувши шестерні гороскопів, і він гостро відчув себе живим.
Андрій зупинився, дорога різко повертала вправо. Хата біля повороту виглядала геть нежилою. Шиби хоча й вцілілі, проте сірі й цілковито порослі брудом. Паркан місцями завалений, на подвір’ї панував непрохідний бур’ян. Він на пробу покликав Назара раз, другий. У відповідь тиша.
Андрій торкнувся паркану. Чому Назар сказав, що зупинився тут? Можливо, Сашко щось не так зрозумів?
Скрипка заграла з новою силою.
Мелодія щось робила з Андрієм, кликала й будила в ньому незрозумілу жагу. Він почав обходити дім вздовж паркана й прямувати до лісу на поклик чарівних звуків.
Та чим далі Андрій йшов, тим мелодія ставала все менш явною, і зрештою стало видаватися, що то шум лісу. Він перестрибнув якусь канаву й увійшов до лісової тіні. Мелодія ставала далекою і неясною, наче втрачала свої барви, поки блукала серед дерев.
Раптом позаду почав голосно брехати собака.
— Чого розкричався? — обернувся до нього Андрій. Той у відповідь тільки неспокійно товкся й кружляв на місці, не припиняючи здіймати галас.
— Ну, стривай, — Андрій зробив кілька швидких кроків у напрямку собаки, той побіг на дорогу, Андрій за ним, собака пришвидшився, він теж. Вибігши на дорогу, Андрій нахилився підняти дрючка, але передумав і т
ільки дивився собаці вслід, важко віддихуючись. Про музику з лісу він одразу ж забув, і, наче нічого такого не було, пішов вуличкою назад.
Андрій хотів запитатися когось, де зупинився «городський», та, як на зло нікого не було, і він повернувся ні з чим.