У небеса хтось постукав. Несміливо так, але наполегливо.
— Хто б це міг бути? - Ангол задумливо почухав потилицю, відклав книгу і пішов відчиняти.
На порозі опинився хлопчик років десь чотирьох із чимось, білобрисий такий, з очима кольору бурхливого океану. Ангол був розгубився і, не знаючи, що сказати, жестом запросив дитину увійти. Хлопак збентежено посміхнувся і впевненим кроком рушив усередину хмари.
У кімнаті він побачив крісло, де щойно сидів Ангел, заліз у нього з ногами і знову посміхнувся.
Зовсім зніяковілий Ангел, що довго думав, що сказати, так нічого і не придумав, а вирішив піти заварити чаю. «Цікаво, який? Ягідний чи м’ятний? Або фруктовий… А, зроблю потім, якось зорієнтуюся на місцевості». Діставши з буфета дві великі чашки, Ангел повернувся до кімнати, де малюк із серйозним виглядом вивчав інтер’єр.
— Малечо, ти який чай будеш? — нарешті знайшовся Ангел, тримаючи в руках порожні чашки.
— А який маєш? — хлопчик обійняв свої коліна руками і зиркнув з-під довгих вій своїми очиськами на господаря обителі.
Ангел сів на підлогу перед дитиною і почав перераховувати, загинаючи пальці:
— Є фруктовий, з різними смаками, липовий, м’ятний, жасминовий, ромашковий… Загалом довго розповідати, та й пальців не вистачить.
— Тоді нехай буде м’ятний.
Ангел кивнув і поманив когось із кухні пальцем. У кімнату поволі влетів залізний чайник і наповнив чашки свіжим зеленим напоєм. Хлопчик простягнув долоні, і його чашка сама попливла до нього в руки, незграбно розхлюпуючи по кімнаті запах м’яти.
Очі Ангела стали неймовірно круглими.
— Не дивись на мене так, — дзвінко озвався малий. — Я сам не знав, що так умію… Який смачний!
Тримаючи обома долоньками чашку, хлопець потихеньку ковтав чай.
— До речі, я Микита.
— Приємно познайомитись, Микито. А чи не хочеш мені сказати, навіщо ти до мене завітав?
Зробивши ще один ковток, хлопчик поставив свій чай на журнальний столик поряд із кріслом. Ще мить тому смішно мружився від солодкого чаю, а тепер він надзвичайно серйозно дивиться на Ангела.
— Я хотів би попросити в тебе дещо.
Ангела це зацікавило. До нього часто зверталися різні тітки-дядьки, просили здоров’я, щастя собі та іншим, але таких дрібнот ще не було…
— Що ж ти хочеш?
— Я навіть не знаю, чи зможеш ти мені це дати…
— Те, що ти просиш, це якесь почуття?
Малець похитав головою, через що м’який чубчик розсипався по його лобі і закрив ліве око. Нетерпляче забираючи пальчиками біляве пасмо, Микита сказав:
— Це така річ. Є в тебе та в інших ангелів. Я хотів би позичити в тебе, — він перейшов на шепіт, — крила.
— Крила?
— Так, — кивнув малюк, і чубчик знову затулив йому очі.
— А навіщо?
— Це мені мама розказала, — на обличчі хлопчика заграла усмішка. — Якось я запитав її, а вона мені відповіла, що це так класно — літати. Ось тому я й прийшов до тебе.
— А хто твоя мати?
Микита махнув рукою і знову потягнувся за чаєм.
— А, на мою думку, вона теж Ангел. Як ти. Тільки не мешкає на небі.
Ангел покопався у своїх спогадах і витягнув одне, здавалося б, з минулого життя. Дивно. Як може зараз цей хлопчик сидіти перед ним у кріслі і так просто пити м’ятний чай? А мабуть, може таки, сидить же он, живий, справжній, безтурботним жестом поправляє своє сонячне волосся.
Деякий час Ангел просидів мовчки, вивчаючи свою долоню, на якій не було ні ліній долі, ні ліній життя. Збереглася лише одна, дивним чином схожа на шрам. Лінія кохання. Відвернувшись від споглядання своєї руки, він звернувся до малюка, що вже допивав чай:
— Ну що, Микитко, йдемо обирати тобі крила?
Хлопчик просто в кріслі піднявся на весь свій крихітний зріст і простягнув свої рученята до Ангела. Взявши на руки хлопця, Ангел поніс його до сусідньої кімнати, де єдиним предметом меблів була масивна шафа з чорного дерева з гарними дверима. Велика така шафа, розмірами з пів стіни. Біля самої шафи Ангел поставив малюка на підлогу і подивився на нього зверху вниз. Було цікаво спостерігати, як той спочатку розглядає шафу, обережно торкаючись пальчиками дерев’яної поверхні, а потім нетерпляче смикає за штанину.
— Ну, що чекаєш?
— Га? Та нічого не чекаю. Одну секундочку! — «старію, чи що? Щось задумався надто…»
Безсмертний Ангел посміхнувся своїм думкам і дістав з-за вороту напіврозстебнутої лляної сорочки ключик, що висів на простій білій нитці на кшталт кулона. Він спробував швидко відчинити дверцята, але замок був, мабуть, доволі давній, тому ключ у ньому довго чинив опір і скрипів, перш ніж відчинити двері. Після довгих страждань замок нарешті піддався. З тріумфальним поглядом Ангел глянув на хлопчика:
— Ну ось, зараз відкриємо.
Микита посміхнувся і кивнув: «Давай».
Ангел різко відчинив дверцята шафи, і прямо на них вилетіла ціла зграя сонечок, надзвичайно яскравих і великих. Хлопчик спіймав кілька штук у руку і, розглядаючи кумедних жучків, запитав:
— А що вони роблять у твоїй шафі?
— Як, що? — трохи невдоволено перепитав Ангел, забираючи пальцями комашку, що всілася йому на кінчик носа. — Ти хіба жодного разу не ловив цих червоних жуків, щоб потім відпустити?
Хлопчик примружився і схилив голову на бік.
— Ну, ти ж пам’ятаєш: «Сонечко, сонечко, лети у віконечко…» Як гадаєш, куди вони з віконечка потім летять? Хіба не на небо?
— А вони хіба слухаються людей?!
— Якщо чесно, не всіх. Дітей вони люблять більше, тому слухаються саме їх.
— Так он воно що… — задумливо промовив Микита, простеживши, як жучки з його долоні злетіли назад до шафи.
Ангел відчинив дверцята якомога ширше, і перед їхніми поглядами опинилися кілька пар крил, що висіли на вішаках подібно до святкових костюмів.
— Невже ти зберігаєш свої крила отак, на вішаках?
— Я пробував складати їх у тумбочку, але вони мнуться.
Хлопчик здивовано заляпав віями.
— Та жартую я. Просто краще нічого не міг вигадати. Вибирай, чого чекаєш? Які більше подобаються?
З першого погляду крила здавалися абсолютно однаковими, якщо не брати до уваги відмінностей кольору. Однаково великі, однаково красиві, однаково чарівні.
Хлопчик заворожено дивився на цю пишноту, не здатний зрозуміти, навіщо Ангелу різні крила. Нарешті він потягнувся до пари біло-сірих крил. Чудесні крупні снігові пір’їни, перемежані по краях рідкісними ідеально рівними сірими пір’їночками. Ангел дбайливо дістав крила і взяв хлопчика за руку. Все ще не відводячи погляду від приголомшливих крил, Микита слухняно пішов разом з Ангелом.
Йому здавалося, що вони йшли не півхвилини, а цілу вічність — так йому хотілося злетіти.
— А ти не боїшся?
Голос Ангела був чутний ніби здалеку. Насправді, вони просто вже стояли на ґанку. А вітер, що невідомо звідки взявся, тепер крав слова, які йому найбільше сподобалися, і тріпав волосся на білобрисій маківці.
— А як ми їх одягнемо? — схвильовано нахмуривши свої брівки, спитав хлопчик.
— Не знаю.
— Як це ти не знаєш? Ти ж щодня їх одягаєш!
— А ось і не кожен. Коли ти прийшов, хіба у мене були крила?
Питання на запитання збило наполегливого Микитку з пантелику, він почухав скуйовджену зачіску.
— Ні…
— У тому й річ, що я просто беру крила, приміряю їх до спини, і вони враз стають як мої власні, ніби все життя були в мене за плечима.
— А хіба вони не твої власні?
— Ось ці — мої, а решта — з пір’я лебедів, лелек й інших птахів. Я, звісно, здивований, що ти обрав саме ці. Вони в мене виросли, коли я… хммм, гаразд, про це, мабуть, не будемо. Давай просто спробуємо приладнати їх до твоєї спини.
Це виглядало неможливим — крила були як мінімум удвічі більші за малюка. Але тільки-но їх наблизили до його лопаток, то ніби вони приклеїлися. Пацан, не гаючи часу, змахнув тільки-но отриманими крилами.
— Знаєш, малий, вони так тобі пасують, ці крила. Якщо хочеш, можеш не повертати мені їх після польоту. Лишай собі!
— І тобі не шкода? — обличчя Микити виражало подив і водночас неймовірну радість. Ангел знизав плечима.
— Ні. Крилами більше, крилами менше.
— Але ж це твої особисті крила! Ти ж казав…
— Не особисті. Просто вони єдині, що виросли в мене. І все. Але якщо ти не хо-очеш … — протягнув Ангел з хитрою усмішкою.
— Звісно, що хочу! — захвилювався хлопчик.
— Тоді що, може, спробуєш літати?
— Звісно! Лиш як?
Вперше за весь час на обличчі хлопчика крім інших почуттів зобразився переляк.
— А ти спробуй не боятись, — Ангел заспокійливо посміхнувся. Нічого особливого, але від цієї усмішки справді стало легше.
— Ну що, я спробую?
Хлопчик смикнув плечима і ступив з хмари, поки невпевнено змахнув крилами.
«Ці крила — найслухняніші. Літаючи на них, ти ніколи не втомишся».
Ангел склав долоні рупором і прокричав услід чуду, що відлітає, тепер уже в пір’ї:
— Нікому їх не показуй!
Малюк повернувся і, ширяючи в повітрі, помахав рукою. До Ангела долинуло дзвінке «Спасибі!» і одразу ж зникло в поривах вітру.
«Як добре, що з такими крилами ніякий вітер не страшний!» — подумав Ангел і зачинив за собою двері.
…Чай уже охолов, але він же Ангел, тому йому нічого не вартувало одним клацанням пальців зігріти його. Відпивши трохи, Ангел подумав, що сонечка, напевно, наробили в іншій кімнаті страшний безлад. Прихопивши чашку з собою, він вирушив туди, де нещодавно вони відкривали шафу з крилами.
Як не дивно, все було в повному порядку, а комашки мирно сиділи на своїй полиці.
— Що, спите?
Він тицьнув пальцем у вільне місце на полиці, і на нього тут же всівся найбільший жук і почав лоскотатися своїми лапками.
— Агов, припини свої ніжності! — засміявся Ангел. — Молодці, що чемно поводилися, — звернувся він до інших комашок. Ті весело закопирсалися на своїх місцях. Ангел посадив жука назад на полицю, а сам сів прямо на підлогу перед шафою.
Окинувши поглядом свою колекцію крил, він уголос тихо промовив:
— Ніколи не думав, навіщо мені стільки крил… Та й зараз, мабуть, не буду.
Рука сама потяглася в дальній кут шафи, куди не попадало світло.
То була проста дерев’яна рамка. Таку можна поставити на стіл або, за бажання, повісити на стіну. На фотографії — дівчина з волоссям кольору весняних променів. Він не бачив її з того часу, як потрапив на небеса.
…Майже п’ять років тому…
P.S. …Та, що завжди мружилась від м’ятного чаю.
…Та, що їй так подобалися біло-сірі крила.
…Та, що розтанула останнім земним спогадом.
…Та, про яку начебто й не можна думати.
…Та, яка…
