Беремо і робимо!

Приват гупав у двері так несамовито сильно, що здригались стіни. Невдоволені сусіди, які гадали, що в їхній будинок щось прилетіло, вкривали довкілля такою міцною лайкою, що нею просякло повітря. Та Приват не зупинився навіть тоді, коли йому пригрозили поліцією. Був він вельми впертим парубком, та й такі фрази кидав у відповідь, що найстарші жителі під’їзду хапались за серце.

— Відчиняй уже! Чуєш?! Відчиняй, паразит ти такий, стрибучий коник, лелека б тебе ніс назад!

— Юначе, заспокойся.

Клятий старий Ощад. Це ж він викликав Приват аж сюди, під двері Моно-молодця, якому всі звикли цілувати пупа. Тепер він, знітившись мало не до самої підлоги, вдаючи, ніби спина болить, грав роль доброго дядька. Приват повільно видихнув. Ощад, звісно, був старшим за нього, але ж не настільки, щоб… Та добре.

— Що з ним трапилось? — запитав Приват якомога спокійніше, хоч всередині все так і кипіло.

— Побили. Напали якісь скотиняки та й побили… Подзвонив мені. Сказав, що йому погано.

— Чому це він подзвонив саме тобі?!

Приват миттю спохмурнів, та кипів тепер не від злості на Ощад за повільність, а від шаленої жаги відлупцювати когось ногами. Кинувши на зачинені двері, запитав:

— Так, Ощаде, якого Коломойського, він не відчиняє?

Ощад стенув плечима, кілька разів смикнув за дверну ручку. Там, у глибинах квартири, наче розмовляв хтось, а ще… верещав голодний кіт. Привату раптово забракло повітря. Найстрашніша думка бахнула по скронях так, як ЗСУ по Чорнобаївці. Схопивши телефон, Приват почав гарячково набирати номер Моно, однак той і не думав брати слухавку. Телефон розривався десь у квартирі.

— Що там коїться?! — поцікавилась збентежена сусідка.

— Нічого, все добре, — швидко кинув Приват і знову так гучно гупнув у двері, що жінці довелось притулитися до стіни. — Моно! Відчиняй двері зараз же!

— Сподіваюсь, з ним все нормально… Він був такий нещасний… Я запропонував сходити в аптеку та магазин, а він узяв та й зачинився.

— Зараз відчинить!

Привату кортіло вибити двері, схопити Моно, витрясти з нього всі дурниці та накричати так, щоб у вухах заклало. Принаймні у цьому він себе переконував. Моно дійсно міг почуватися настільки кепсько, що навіть до дверей не доповз. Приват прислуховувався до шурхотіння, і здавалось, що чув навіть як тихенько ступали по підлозі котячі лапи, але не чув дихання Моно. І це дратувало. Дратувало настільки, що Приват знервовано дряпав фарбу на новеньких дорогих дверях.

— Та йду я… йду…

Той голос, нарешті той голос пролунав! Привата гойднуло в сторону, ніби він стояв на палубі у нестерпну хитавицю. Довелось і собі за стіну триматися, як тій сусідській жінці. Вона, як і кілька інших жителів будинку, залишилась позаду з роззявленим ротом, збираючись випустити кілька невдоволених речень на світ. Приват вже не слухав її. Нікого не слухав. Крім Моно.

Видихнувши й собі, аби не зустріти Моно потоком лайливих слів, Приват зробив крок у напівтемряву квартири. Її господар ледве стояв на ногах: блідий, весь у саднах та подряпинах, зі здертими кісточками на пальцях, але… живий! Тільки б жодних травм, невидимих для ока, тільки б без них!

Привата від одних думок про це кидало в жар. Ощад, кинувши на підлогу пакунки з харчами та ліками, винувато кивнув та погнався до туалету. Моно з Приватом обмінялись короткими поглядами, та Моно розвернувся аби прошкутильгати назад, до ліжка.

— Стояти. Я тобі допоможу.

— Що?

Моно зупинився, спантеличено поглянувши на гостя. В кутиках губ затаїлась усмішка, та сама надто привітна та надто щира, від якої Привата завжди нудило. Бо так само він не міг, це по-перше. А по-друге, Моно усміхався так яскраво, так тепло, що хотілось дивитися на нього незмигно, дивитися часто, просто… не відводячи погляд.
Обережно взявши Моно під руку, Приват звалив майже всю його вагу собі на спину. Повільно пересуваючись кімнатою, все ж наступив на кінчик котячого хвоста, скинув горщик з рослиною та змусив кілька банок завмерти у передчутті скорої смерті. Як тільки вклав Моно у ліжко, повернувся за пакунками. Ощад все ще сидів у туалеті, і Приват уже, бува, подумав, що рятувати доведеться ще і його.

— То хто тебе так, га? — запитав Приват, намагаючись приділити увагу кожній, навіть крихітній подряпинці на обличчі, на шиї, на руках та й взагалі всюди.

— Якісь… довбні якісь. А ти… — Моно смикнувся від жагучого болю, але одразу ж хитро всміхнувся. — А ти хіба не радієш від цього?

— Пельку стули, гаразд?

— Так ти ж сам запитав хто мене так.

— Все одно помовч. Чи мені викликати лікаря? Та й в поліцію треба. Ти довго не відчиняв і я… Та то не має значення. Просто закрийся.

О, він точно знав як вгамувати Моно. Хоча і консультація лікаря точно не завадила б. В поліцію вони точно звернуться, хоче Моно чи не хоче, доведеться.
Приват вже встигнув накрутити себе до того, що у Моно кілька кровотеч, забоїв та взагалі той при смерті. Хоча той лежав спокійно, іноді кривився через обробку ран та саден, навіть лукаво посміхався що той чорт, та при цьому встигав гладити кота.

— Знаєш, Привате, от ти прийшов і мені одразу ж легше стало!

Приват хекнув, удавши, нібито ті слова нічого не значили для нього. Та насправді його груди наче пательнею розпеченою обпекло, та й так смачно присмалило, що аж зашкварчало. Ох, достатньо лише кількох недбалих, але таких приємних слів Моно, щоб Приват мимоволі зашарівся.

— Дякую тобі. Серйозно. Я не хотів, аби мене таким бачили. Особливо… ти.

— Це ж чого?

Запитав, а у самого серце у п’ятки гепнулось. Моно дивився так лагідно та винувато одночасно, що хотілось приголубити його, захистити від усіх бід світу та завжди бути поруч. Тому, коли Моно перехопив його руку та ніжно стиснув, Приват на хвильку забув що оцей от розбійник нещадно експлуатував чужі банкомати.

— Бо ти для мене… Ну. Коротше, ти мені подобаєшся. Не думай, що це зізнання чи щось таке. Просто. Ти не такий поганий як про тебе кажуть деякі.

У будь-який інший день Приват обурено запитав би хто ці деякі й чи вони зараз в тій же кімнаті, але лише зніяковіло посміхнувся. Стиснувши руку Моно легенько, змусив його зморщитися: боліли кісточки пальців.

— Вибач.

— Та нічого.

— Ти також непоганий. От що я хотів сказати, — надто коротко для взаємного не-зізнання та надто палко як для, знову ж таки, не-зізнання, промовив Приват.

Моно грайливо усміхнувся, і Приват завмер у солодкому передчутті того самого лиха, після якого немає дороги назад. Ви знаєте те лихо. Після того й соромно, й приємно, й ганебно, й прекрасно на душі.

— Будь ласка, нахились, — пошепки попросив Моно, і Приват одразу ж виконав його прохання.

Коли старий Ощад вийшов нарешті з вбиральні, став свідком пристрасного поцілунку двох своїх колег. Ті двоє нічого не чули, нікого не помітили, вони ніби заховались у шкарлупу, де існували лише вони самі, а все інше — зовнішній непотріб. Цілувались, пестили одне одного, трохи неоковирно, змушуючи сіпатися від болю бідного Моно й від сорому Приват, та не зупинялись.

Ощад кинув оте довгоочікуване й здивоване водночас «Овва!» собі під носа. Щоб не сполохати юнаків, він тихцем вибрався з квартири. Та й сказав, покручуючи вус, як переступив поріг квартири:

— Господи, нарешті. Я задовбався вже чекати, коли вони нарешті цейво.