Коли Уст приходив на роботу до батька, щось обов’язково траплялось. Наприклад, одного разу зламався вендінговий автомат «Пузатої хати» й ніхто не отримав омріяної котлети по-київськи. Автомат тоді несамовито жбурлявся варениками, наче український воїн палив у москальську пику. Або ж смітник, замість надпису «заповнений повністю, зачекайте» почав писати стрічки з пісень Степана Гіги, а це… А це, треба зазначити, що зараз, що десять років назад, не інакше як крінжем не назвеш.
І новенька гра під назвою «Чорнобаївка-2022» ще не вийшла, а Притула не анонсував що він там таке космічне (у прямому сенсі) придбав, Уст в’юнко слідував за батьком. Вони нещодавно переїхали у відновлений Маріуполь, і батько займався тут встановленням та перевіркою вентиляційних систем у бомбосховищах. Сьогодні мав перевірити як працює система у дев’ятиповерхівці на Бавовняній. Тож, син поплентався за ним.
Щоправда, після випадків з варениками та смітником, Уста старались не допускати до жодної техніки. Бо пустотливі руки малого так і тягнулись до технологій, обмацували її й доводили до сказу. Та й він сам не дуже тягнувся до всього підряд. Бо отримати на горіхи від колишніх військових — так собі задоволення. А для приготування борщу на сорок персон є борщейл!
— Може, він, тойво, хакером стане? — запитав Квас в Устимового батька, Терена. Вони й досі звертались один до одного за позивними. — Піде в інтернет-війська, тойво.
Уст нипав по бомбосховищу, нібито інспектор, шукав бодай якусь ваду. На щастя, торкатися надважливої техніки, яка відповідала за критично важливі функції, хлопець не збирався. Він же не зовсім медвечутий, аби таке втворити. Тільки дрібнички. Самі дрібнички. Он де має стояти холодильна камера… Так.
— Еге. Сподіваюсь, що професію обере трохи інакшу, — усміхнувся Терен. — Ні, я поважаю внесок твіттерських в інформаційну війну, але… Зараз часи змінились.
— Змінились, тойво. Але хтозна, що там далі буде.
— Не починай тільки, — похитав сивою головою Терен. — Будь ласка, досить чорнобаїти одне і те ж.
— Добре, добре. Ти тільки, тойво, потім собі лікті не кусай, як Шольц у двадцять другому.
— О, до такого я точно не дійду, — засміявся Терен, дзвінко, розкотисто. — Ходімо, ще раз переконаємося в базованості системи вентиляції.
— Ходімо.
Чоловіки м’яко встали, і кожен поцілив пустою пляшкою прямо у смітник. Той ввічливо подякував за утилізацію скла, й поспішив одразу ж відправити його на переробку. Уст поглянув на батька, а той підморгнув йому понівеченим оком.
— Будь ласка, залишайся тут. Ми з дядьком Квасом скоро повернемось.
— Добренько, — помахав йому Уст, і його увага знову перейшла до невеличкого отвору в стіні.
Там скоро має з’явитися морозильна камера з п’ятьма режимами зберігання! Колеги батька, які займаються облаштуванням холодильників у бомбосховищах, за кілька годин мають привезти новеньку. Як казав дядько Квас: «Тільки-но з заводу, тойво». Взагалі слово «тойво» паразитувало в його мові, як пирій на городі бабці Марини, й жодні, навіть найновіші спреї від бур’янів, чи пак, мовні курси, ніяк не могли знищити його. «Живуча паскуда, — так казав вже батько, а потім, чвиркнувши крізь зуби, додав: — Майже як москалі. Але вони, синку, дохли набагато скоріше».
Уст бачив тих росіянців. Такі згорблені й сірі люди, з дерев’яною ложкою замість язика, перелякані, з банькатими очиськами… Словом, та й від «людей» в них майже нічого не залишилось. Деякі тут, поруч, відправлені відбудовувати місто. Чи зрозуміли вони свою провину? Якщо відсотків п’ять з них, то вже добре.
Просто Уст не міг спокійно дивитися на батькові шрами. Наче то його власні шрами. Мабуть, так і було. Відчував-бо: те, що зовні давно заросло й не так болить, як те, що залишилось всередині.
Тоді, коли розпочалась повномасштабна війна, Усту тільки-но виповнилось три. Тепер йому майже п’ятнадцять. Але навіть він, здавалось, досі відчував тут, в новій будівлі, огидний запах згарища, запах гнилі людських тіл…
Пройшовсь трохи туди-сюди. Просторо й світло, навіть не скажеш, що тут немає доступу світла з двору: ніжно й приємно дивитися, нічого не ріже очі. Батько з Квасом сперечались про щось в сусідньому відділенні сховища, й відгомін їхніх голосів долітав до вух Уста.
Ось і новенький автомат з їжею, щоправда, поки без їжі. А ось величезна герметична бочка з водою, яка самоочищатиметься кожні три доби, аби зберігалась свіжою й не застоювалась. Звісно, за умов використання хімічної чи бактеріологічної зброї, терміни очищення відкорегують. Ядерну в них відібрали, але ж, якщо трапиться й таке, то вода залишиться чистісінькою.
А там медичний бокс, де облаштували вже місця для хворих та поранених та кілька холодильників та шаф для зберігання ліків. А онде кімнатка для тварин, причому з окремими туалетами для кішок та собак… А там, де зелені повно-повнісінько й здається, що посеред сховища хтось висадив цілий ліс, оранжерея й невеличкий город. До речі, херсонські кавунчики зі сховищ: пальці відгризти можна, такі смачні. Кажуть, що скоро навіть мелітопольські черешні чи клепарівські черехи зможуть вирощувати!
Страшно подумати, що років десять-одинадцять тому на цьому місці були моторошні руїни…
Уст усміхнувся сам собі. Інспекція завершилась успішно.
«Увага!» — гучний серйозний голос, вибив майже всю радість з хлопця.
«Увага! Виявлено несправності в роботі герметичних клапанів! Увага! Виявлено несправності в роботі герметичних клапанів! Ввімкнути запасні генератори! Прохання негайно перейти в безпечну зону сховища!»
Яке гучне тестування! Устим від несподіванки аж зігнувся, ніби сталевий жіночий голос кричав прямісінько йому на вухо. За кілька місяців, які Уст провів, заважаючи й допомагаючи батьку одночасно, такого не траплялось. В шлунку похололо лише від думки: а якби таке трапилось, коли тут знаходились люди?
— Тат? Все добре? — витягнувши шию, запитав. Ніхто не відповів, і тільки тоді Уст пригадав, що взагалі-то мав навушник для зв’язку з батьком. Тицьнув його і запитав те ж саме.
— Ні. Краще тобі вийти на поверхню або перейти в іншу зону! — збентежено й розпачливо вигукнув батько, без жодних зайвих арестовлень. — Швиденько!
— Вже йду! Перейду в іншу зону.
— Добре. Але я сьогодні тут надовго, тож, краще повернись додому.
— Я залишусь. Там є старий телевізор, я вмію його вмикати. Й вода там є…
— Через пів години ти все одно звідти вийдеш. Домовились? — батько був в не в гуморі: Уст і без того вештався бомбосховищем просто так, а тут ще й така жахлива ситуація.
— Та домовились. Добре. Тільки не джавелінь.
Виходити на двір страшенно не хотілось, тому Уст швиденько перемістився у безпечну зону. Ввімкнулась додаткова вентиляційна система. Основна, судячи з батькової лайки, яку Уст чув через навушник – забув від’єднатися! – вийшла з ладу по-справжньому. Ого. Значить, досконалої системи, яка б могла забезпечити свіжим, й що найголовніше, чистим, без бруду та радіації, повітрям не існувало? Чи то… недбалість батька, дядька Кваса та їхніх колег?
— Слухай, Квасе! Надійшло повідомлення про такі ж проблеми з будинків на Романа Ратушного та Захисників Азовсталі! Трясця! — роздратовано верещав батько.
Уст відкрив рота, аби запитати чи все настільки погано, але тато від’єднався. Останнім, що почув, було Квасове «тойво».
Тривожний хробачок почав вертітися всередині Уста. Начебто він нічого ж не чіпав. Навіть й близько не підходив до яскравих кнопок контролю вентиляції. От якби йому було років десять, тоді оті блакитно-зелені кружальця зацікавили б його, але зараз… Уст сунув пальця до рота, куснув ніготь. Добре, що батьки не бачили, а то б змусили потім від руки писати п’ять сторінок листа до бабусі. Від руки! Кошмар якийсь.
І знову він подумав про те, як оце все переживав батько, інші рідні, всі українці, коли схожих бомбосховищ не мали. Це зараз вони опікуються всім, тремтять над зручністю й забезпеченістю, постійно перевіряють ті ж системи вентиляції, а тоді… Тоді про це все ніхто й не думав. Ба більше: не знав про таку розкіш.
***
Терен же разом з Квасом перевіряли клапани. Виявилось, що матеріал, з якого їх виготовили, призвів до розгерметизації. Надалі це могло нашкодити та навіть вбити людей, які б переховувались тут.
— Ти диви, антипилові фільтри також полетіли… Це ж який чмоня це встановив?! Тут же все вирізати треба й замінювати! — Терен, весь розпашілий та спітнілий, вивалився з широкого вентиляційного проходу.
Полетіли рукавички на підлогу, й Терен витер долонею піт з лоба. Квас простягнув другу чистий рушник. Похитавши головою, змусив себе змовчати. Одна тільки лайка смалила кінчик язика. Тому й кивнувши Терену, аби поступився місцем, самотужки взявся за інструмент й подався перевіряти-ладнати результати чиєїсь недбалості.
Затрьохсотити цих покидьків, які це встановили й не догледіли! І аби не дуріти через гнів, зайнявся обробкою рук антисептиком. Ковідом майже ніхто не хворів, але звичка всюди ставити чи носити з собою антисептики збереглась. Та надовго все одно не вистачило, бо злість клекотала всередині, ніби мішок з кістками двохсотого.
— Якісь скотиняки ці майстри! Та й ми не далеко пішли… Добре, що воно вийшло з ладу зараз, а не перед реальною загрозою. Клята русня! — й гепнув себе по коліну так, що аж скривився від болю.
— Здається мені, що хтось просто хотів, тойво, економити. Гадав я, що такі часи давно минули.
— Еге. Деяких навіть війна не змінить.
— На жаль, — Квас невесело посміхнувся й зняв спеціальні рукавички для огляду клапанів. — Ну що, треба замінити клапани та фільтри. Заодно, тойво, перевірити систему регенерації внутрішнього повітря. Здається мені, там також все погано.
— Боже… Невже ми оце пропустили?!
— Ти ж знаєш, якби встановлювали ми, все було б, тойво, інакше… Треба дізнатися, хто це такі криворукі майстри та й взагалі… Звідкіля такі жахливі деталі, чи не з мордору завезли? Таке лайно.
— Та хто б дозволив таке встановити? Не може бути, Квасе! Ти що! — вжахнувся Терен, його від однієї думки, що деталі привезли з московії, тіпало. — Невже ніхто не контролював?
— Мабуть. Та й нам перш ніж щось робити, треба повідомити в поліцію та й комусь з міської адміністрації. Бо, тойво, ще нас винуватити почнуть.
— Пхе. Отож. Ох, пощастило ж їм, що зараз трапилось. А я так сподівався, що тепер все буде добре, — і ледве не плюнув на чисту підлогу, але стримався.
— Ну, тоді я викликаю поліціянтів та когось з адміністрації. Ще, тойво, хлопцям нашим повідомлю. Тим, що на Ратушного та Бавовняну виїхали. І ще… холодильні камери. Точно. Мали б привезти.
— Добре. Аби тільки швидко зі всім розібрались. І «холодильникам» я сам повідомлю, що тут дещо трапилось.
— Швидко розібрались? — похитав головою Квас. — З їхньою прискіпливістю це, тойво, буде довго.
***
Поліціянти та члени міської адміністрації прибули на місце напрочуд швидко, задокументували порушення норм встановлення та експлуатації вентиляційних систем. Там же створили спеціальну комісію, запросивши до неї найкращих фахівців у сфері облаштування бомбосховищ. Домовились якнайшвидше розв’язати цю проблему та й роз’їхались, наказавши негайно замінити вентиляційну систему. Частини тієї чмонівської вентиляції відіслали на експертизу.
Все це зайняло близько трьох годин, тож, Усту довелось чекати на батька та дядька Кваса уже надворі. Вийшов через інший вихід й нетерпляче тупцював на місці. Хробачки його збентеження й хвилювань виросли в кілька разів, коли краєм вуха почув:
— Тойво. Можливо, деталі таки з росії чи Китаю. І як вони тільки потрапили до нас?
— Хе. З дечим в нашій країні доведеться ще поборотися, брате, — і ніби плеснув Кваса по плечу, принаймі звук був таким.
— Еге. Це тобі, тойво, не курс на розвиток й впровадження технологій. Тут треба, тойво, змінюватись ось тут, — пауза, наче щось показав, — а це виявилось набагато важче, ніж здавалось.
Поліціянти стрибнули в автівку, а Уст так і залишився стояти на хіднику. Розгублений й розлючений, не міг второпати, чому все ось так відбувається, чому деякі люди поводяться так, ніби війна — то таке щось, комашня на фоні. Огидно до нудоти! Й найжахливіше, що він не знає як з цим боротися. А хоче! Так хоче, що руки аж тремтять.
— Тат! — ввімкнув навушника. — У вас все добре?
— Так! – Терен звучав винувато й спантеличено. — Ти зараз там, коло будинку?
— Чекаю на вас.
— Зараз будемо, — і вже звертаючись до Кваса, запитав: — От що робити з ним?
— Здається я, тойво, знаю, ким він стане в майбутньому, — загадково посміхнувся Квас, замислено повертів кінчик рудого вуса.
***
Терен, Квас та інші спеціалісти впорались за кілька днів. Було б швидше, якби прискіпливо не перевіряли усе раз за разом. Могло здаватися, що вони надто вже переймаються цим, бо нової війни чи іншої загрози поки не існувало, однак все одно постійно тестували систему. Вентиляцію встановили заново, разів з шістнадцять переконались в тому, що все працює згідно з вимогами, але й так не заспокоїлись.
Крім того, надійшло неприємне, тривожне повідомлення: деталі все-таки завезли контрабандою, і тепер на тих, хто допустив встановлення такого добротного лайна в сховищі, чекала в’язниця. Ківачук й Медвеченко – оце вони якраз й мали б відповісти, бо їхня компанія займалась виготовленням та встановленням тих самих систем вентиляцій. А запроданець Шарійський в міській раді… Ох, ледве впіймали, бо вже збирався накивати п’ятами вбік московії. Таку схему намацали з постачанням дешевої та неякісної речовини! І це після стількох років заборон! Уст не розумів як люди, як українці могли піти на таке. Та чи справді вони українці?
— Так я й знав. Ці виродки, тойво, давно повинні б сидіти за ґратами! Задвохсотив би я їх!
— Деяким системам треба більше часу, — без тіні усмішки помітив Терен.
— Тьху! — Квас сплюнув, через що підлога ввічливо попросила прибрати за собою, а потім загрозливо заблимала. — Та зараз, зараз! Тьху ти! От бачиш, Терен, що робиться. У нас, тойво, всюди новітні технології, а ці скотиняки все одно за своє!
Уст знову вчепився в батька. Той не збирався брати сина з собою, хоч ніхто з колег не був проти. Знову пожартували про вареники, згадали про смітник. Хоча Уст давненько вже нічого не ламав. Його лишень тягнуло до сховищ, бо почувався безпечно там, ніби точно пам’ятав, як в дитинстві сидів з мамою у калідорі чи біг в укриття. Тільки тепер це почуття переросло в більше: бажав не лише досліджувати сховища, а й брати участь у їхньому проєктуванні, будівництві та оснащенні.
Трапилось ще дещо, не пов’язане зі сховищем. Але те «дещо» також викликало неабиякі почуття в грудях Устима. Рухалось та пекло, але пекло приємно, від передчуття чогось нового, від запаху свободи, від того, що ти ще юний, і все в тебе ще попереду.
— Тат?
Думка про те, якою спаплюженою була юність батька та інших людей, громовицею влучила по потилиці. Устим втратив трохи впевненості. Опустив погляд донизу, перерахував позначки для людей на інвалідному візку та незрячих.
Терен запитально поглянув на сина. Хлопці-«холодильники» якраз тільки-но завершили роботу та й сіли поруч, аби трохи перепочити.
— Мене сьогодні покликали на вечорниці. Мама дозволила. Але я хотів запитати ще в тебе.
— О, це ж чудово, — широко посміхнувся батько. — То йди, але тільки повернись до одинадцятої.
Мимоволі згадались рядки про комендантську годину, яка тривала якраз до одинадцятої. Бабуся з мамою розповідали, як то було. Устим не уявляв як ото: сидіти вдома до ранку. Хоч він не вештався ночами по місту, все ж любив іноді подихати свіжим нічним повітрям у парку імені пса Патрона поруч.
— Дякую! — поглянув на батька трохи винувато.
Той, бува, вже подумав, що син щось втворив знову. Але холодильник не горлав пісень Гіги й навіть не плювався варениками. Устима бентежило інше: війна, яку він переживав ще маленьким, наздоганяла його, навіть вже наздогнала. Тож, Терен, зрозумівши в чому річ, тихцем зітхнув. Взяв сина під руку та й відвів убік, аби ніхто більше не чув.
— Не бійся говорити про це, — поклав важку шкарубку долоню на Устимове плече. — Ми можемо звернутися за допомогою. Ментальне здоров’я, — він перемістив долоню на кошлату голову сина, — це важливо. Будь ласка, пам’ятай про це.
— Програма для дітей війни? — запитав Устим, він вже брав участь у ній, але закінчив курс. Але, видно, доведеться повернутися. — Я сходжу туди. Після вечорниць.
— Правильно. Не забувай о котрій треба повернутися.
— Не забуду. А ти, — Уст обвів задоволеним поглядом сховище. — Не затримуйся на роботі!
Відповідь Терена перебив сталевий жіночий голос.
«Система вентиляції працює бездоганно. Повна регенерація внутрішнього повітря через шість годин. Якість повітря тридцять один. Повна інформація на екрані».
— Це я вже всімнадцяте чую! — вигукнув Квас, вже більше роздратовано, аніж задоволено. — Терен, тойво, може досить вже тестувати? В мене вже макітра розвалюється!
