Погожий день. Ши Цинсюань сидів, підогнувши ноги, на циновці і дивився на Сє Ляня. Той, стуливши очі, млів від доторків ніжних рук, що торкалися його обличча, голови, перебирали пасма волосся. Він точно був небожителем. Після довгих поневіряннь, після всих тих випробувань, що пережив цей Бог Війни, його шкіра залишилась м’якою, а волосся шовковим, наче він ще вчора був принцем і тільки-но піднесся до Небес. Цинсюань посміхнувся і торкнувся самими пальцями ледве рум’яної щоки. Його небесно-блакитні очі зустрілися з бурштиновим блиском напроти, що, за якоюсь помилкою, звали коричневим, і сховалися за віями, наче сподіваючись в таємниці залишити посмішку.
Вони знову були в Храмі Водних Каштанів. Старе, але добре відремонтоване приміщення було наповнене світлом. Ох, скільки днів воно служить пррихистком для двох богів, що знайшли один в одному саме те, що шукали, скільки обіймів і ніжностей пережило. Небожителі часто приходили не куди небуть, а саме сюди щоб впасти на не дуже зручне, але звичне, ліжко, обійнятися не тільки руками, а й ногами, і поснути. В такі моменти навіть їм насиналися сни, а обійми близької людини зігрівали серце. Неможливо згадати, скільки ночей так були проведені, як давно почалися їх легкі для обох стосунки, але зараз вони тут і жодний не має намірів це припинити.
Прохолодні пальці торкнулися більш теплих, переплітаючись з ними, стискаючи. Якби будь-кому з богів давали вибір: опинитися будь-де, чи розтягнути цю мить на нескінченність часу, кожен, не думаючи, обрав би друге. Обійми один одного варті будь-чого у цьому світі.
Вітер наче на хвилю завмер, коли Сє Лянь плавно підійнявся з чужих колін і поклав долоню до грудей, до серця Ши Цинсюаня. Він трохи натиснув, без слів вмовляючи коханого лягти на цинівку, а потім шумно видохнув повітря, милуючись. Хотілося довго цілувати ці губи, торкатися шкіри цього юнака..Й старше божество нахилилося ближче, ледве притиснулося вустами до вуст, торкнулося в ніжному поцілунку носа, щок, очей й червоної мітки на лобі. Бог Повітря засміявся від пестощів й лоскоту волосся, а потім огорнув руками шию свого небожителя й потягнув на себе, посміхаючись. Той цмокнув цю посмішку й поклав голову на груди, прислуховуючись до стукіту серця, що раніше пальцями відчував.
Отак лише стукіт серця, звуки вітру й співу пташок за вікном. Наче нічого крім цього шматочку простору в цьому світі не існувало.
— Ши Цинсюань, — не дуже голосно покликав Сє Лянь, а потім дочекавшись питального мугикання, продовжив, — Що ти будеш робити, як небо в одночас впаде?
Той роздивлявся стелю якийсь час, а потім зітхнув.
— Гадаю, я впаду разом з ним, чи не так?
Йому не дуже хотілося думати про щось тривожне в атмосфері спокою і любові, серце його збилося з ритму, через що Бог Війни піднявся, щоб подивитися на юнака. Він торкнувся щоки, а до його пальців одразу прильнули в пошуках турботи. В душі Сє Ляня піднявся вітер, а горло стиснулось від ніжності до цієї людини. Він посміхнувся і посмішка та була чутна в його словах:
— Якщо таке колись станеться, я спіймаю тебе. Ти не впадеш з небесами, Цинсюань.
Відгуки