Айсі відкинула запорошений полог, зайшла всередину шатра, боляче вдарившись лобом об низький проріз, зашипіла. Дурна робота на побігеньках. І як вона до такого прийшла? Відьми-прародительки ж бо не служили нікому, втілюючи в життя власні підступні плани. Потрібно скоріше скидати цього… старого скелета в обладунках з туманними планами на їхнє з сестрами майбутнє. Стратег, ха! Просто слабка стара неміч.
Пахнуло нудотно-солодко, так, що паморочилося в голові й трохи п’янко стало. Айсі скреготнула зубами, відчуваючи глуху порожнечу всередині, десь під ключицею. У цьому місці не було магії.
– Навіщо прийшла?
– Запитати.
Відьма пробиралася вглиб шатра, у якого, здавалося, не було кінця-краю, тільки початок, обережно переступав через кристали на підлозі, карти, зображення, лячних ляльок зі поламаними тілами. Хто знав, що станеться якщо їх торкнутися? Раптом усе тут — пастка?
Айсі завжди була параноїком. Щоправда, це не врятувало її від невдалого нападу на Магікс.
– Ну, запитуй.
Голос лунав звідусіль, і Айсі закипіла, стискаючи кулаки від злості.
– Волію говорити віч-на-віч.
– А не знахабніла ти раптом? У моїй хаті своя правда.
– Я…
Айсі спотикнулась об ніжку крісла й полетіла вперед, у м’які руки.
Відьма Гір виявилися худенькою та щупленькою, з двома обскубаними косичками, які вона перекинула на груди. Гойдалися маленькі фіолетові камінці, пришиті до її глибокого капюшона, приховуючи її обличчя. Вуста тільки посміхалися — червоні-червоні, наче кров на снігу.
– Сама Снігова королева, – вона сковзнула вище по її передпліччям, зігрівши. Мурашки поповзли від її обережних дотиків. – Це така честь, Підкорителько світів, Королево без трону.
Айсі відсахнулася, намагаючись звернутися до магії, але тихо-порожньо-страшно. Чому королева? Що вона могла знати?
– А я ж казала тобі, Айсі, будь обережна зі своїми амбіціями.
– Марю? – голос зірвався.
Айсі раптом перенеслася в той день, у те літо, коли.
Одного разу світ впав, і як би вона не намагалася, зібрати з уламків льоду слово “дім” не могла. Дома-то більше немає.
У притулку таких, як вона, не любили. Таких як вона всюди не любили. Зухвалих вискочок, які спочатку слабкі й розгублені, а потім що навчилися бити боляче й різко, без пустослів’я. Айсі говорити не любила.
Вона ходила на озеро, опускаючи щиколотки у воду, й дивилася на себе. Дорослі казали, що сиві діти — це аномалія. А Айсі подобалося. Пасувало під колір савану та льоду.
Айсі пообіцяла собі залишатися холодною до кінця.
– Дай руку, пророкуватиму.
Вона впала на неї буквально з неба, звалившись з дерева, не перестаючи усміхатися. Відьмі все здавалося, що глумливо, й вона злилася.
– У-у-у, кошмар. Помреш рано.
– Ну дякую.
– Яка цікава лінія кохання, звивиста, але бачиш, усі зв’язки, окрім однієї, куці. Поганий смак у тебе на хлопців.
Айсі дивилася на неї, трохи жмурячись.
– Ти дійсно ворожка?
– Ні, я так, просто граюсь.
Маря була дитиною доглядачки, йшла та приходила в обід, приносила матері ланчі, а Айсі цукерки в рожевих обгортках. Цукерки були нудотними, липли до зубів, відьма морщилися, але чомусь не відмовлялася.
– Не слухай їх.
– Що?
У Айсі мороз ішов поза шкірою через її слова, сумного тону. А ще вона вже третю ніч чує голоси, скрипи, стогін, брязкіт ланцюгів. Їй шепочуть у вуха відьми про велич, про могутність, про можливість покарати-провчити. Айсі іноді їх слухає, коли знову кісточки пальців стесані чи губа кровоточила. Айсі їх слухає.
– Це погано скінчиться, знаєш?
– Да про що ти!
У такі моменти Маря лякала. Очі порожні, обличчя нагадувало біле полотно. Якщо Айсі шепотіло стародавнє зло, то за плечима в Марі — всесвіт і ймовірності майбутнього, дзвіночки, що дзеленчали про точки неповернення, про руйнування та смерті. Дзінь.
Маря — ворожка.
– Не ходи.
Айсі не любила її за це. Не ходи на озеро сьогодні, захворієш. Вона вперто ішла, крихкий лід ламався під її ногами, й Айсі — Снігова Королева взагалі — тонула безглуздо й безпорадно, захлинаючись. А потім лежала в лазареті з температурою під сорок, і Маря так хихотіла мерзотно. Стелилися рожеві папірці по підлозі.
– А я каза-а-ала.
Не лізь на дерево, не йди в ліс, не гуляй сьогодні західним крилом. Іноді Маря говорила це з чистого занепокоєння, іноді щось бачила й відчувала, але Айсі ніколи не слухалася. Королеві без трону не потрібні порадниці.
– Ти знаєш, у моєї матері були ворожки.
Вони їли виноград, лежачи на прим’ятій траві. Айсі рідко коли розповідала про те, що сталося з її домом, але тут захотілося поділитися.
– Вони писали на сувоях варіанти майбутнього, а потім Фроззі їх розшифровував.
– Маю надію, у твоєму королівстві теж будуть ворожки.
Айсі дитиною була кмітливою й слова, які обронила Маря, вона зрозуміла правильно: трон буде її.
Просто треба старатися більше.
Одного разу Маря щезла, наче не було, не залишив ні записки, ні фраз прощальних. Звільнилася її мати.
Айсі знала, що сталося щось дуже страшне, щось з Доміно та Домом Драконів, але то були плітки, які розповідала Дарсі, а Штормі палко дихала у вухо: “Й ми так зможемо”. Вони — пов’язані стародавньою магією — не очікувано стали рідними одним одному.
Марю Айсі зустріла так, мигцем, буквально на кілька годин у ліцеї в Льодовому королівстві.
Ворожка схопила її за руку, з дивним переляком ляпнула:
– О.
– О?
Дарко — цей світлий хлопчик, який повторював постійно, як мантру, “в тебе така гарна усмішка, Айсі”, багатий до того непристойного божевілля, коли до нього тягнулися меркантильні дівчата та їх матері ще з чотирнадцяти років — схилив голову до плеча.
– Ви знайомі?
– Зовсім мало.
– Айсі, – Маря облизала губи, – не роби цього.
– Ти колись нормально мені все скажеш?
– Волію напускати туману. Ох, Айсі, знаєш, справа твоя. Але чекає тебе суцільне наїбалово в майбутньому.
Маря ковзнула якимось хворобливим поглядом по розгубленому Дарко.
– Поговоримо наодинці?
Айсі звелася на ноги, наче зачарована, пішла за нею. Питання жалили язика, але відьма ображено й гордо мовчала. Нехай сама пояснює. Маря чомусь свою руку не прибрала, а Айсі дозволила собі забути про це.
Тепло й добре, так, як ніколи не було з жодним чоловіком до й з жодним після. Маря — особлива в усіх сенсах.
Вони увійшли під гілки дикої вишні.
Під ногами червоні розчавлені плоди, солодкий сік, що бризнув на щиколотки.
– Будеш цукерку?
– Буду.
Рожева обгортка, нудотність, що в’язала язик.
– Ми прийшли сюди, аби постояти? Чому ти зникла?
– Прорекла, що не потрібно було, – Маря посміхнулася. – Іноді варто тримати язика за зубами, навіть якщо ти правий.
Вітер шарпав стрічки в її косах. Айсі зловила одну за кінчик, намотала на палець. Шовк.
Здається, задзеленчав дзвіночок десь там, за межею реальності. Вони минули точку неповернення?
– Я ліцензію отримала, тепер навчатимуся тут недалеко. Заходь на чай.
– Добре. Поворожи мені.
– Що хочеш запитати?
– Лінію… лінію кохання.
Айсі наблизилася, роздивляючись приємний овал обличчя, ледь помітне ластовиння на носі, поцілувала хутко й різко, не даючи собі навіть можливості передумати.
Маря усміхалась у вуста, ведучи пальцями по її плечам. Тепло.
– А як же Дарко?
Обличчя в неї було червоне-червоне.
– Пішов він.
Вони бачилися не так часто як хотілося. Аби стати великою відьмою доводилося багато працювати.
– Дивись, якщо прикласти віяло до однієї щоки, головне очі прикрити млосно, то це означає “так”.
Айсі слухала одним вухом, милуючись плавними точними рухами. Крутилася в їхніх ногах чорний пес — сторож і захисник Марі.
(Навіщо їй пес, якщо захистити можу й я?)
Відьма видихнула, стискаючи її долоньку, повела в танець. Раз-два-три-раз. Звичайний квадрат. Пряма лінія плечей і рук, рідне тіло зовсім поруч, ось так, впритул, живіт до живота, груди до грудей.
– Ти слухаєш їх, так, Айсі?
– Кого?
Клеїти дурня її навчила Дарсі.
– Ти — суцільне розчарування.
Останній акорд, поворот, незграбна підтримка. Прощальна усмішка Марі на один бік.
Більше вони не бачилися. До сьогодні.
Маря розлила чай ажурними чашками.
– Знову на лінію кохання подивитися?
– Ні. Ворожба мені потрібна. На майбутнє.
– Ба-а-а, хіба я можу знати таке? Я — звичайна сільська ворожка. У тебе є корова?
– Ти мариш?
– Якщо є, я можу наворожити скільки літрів молока вона принесе. Що я знаю про майбутнє?
– Ти витрачаєш свій талант даремно.
– Ну-бо, запропонуй мені перейти на вашу сторону. Я послухаю.
Собака косив на Айсі злим оком, терся о ногу Марі. Гидка істота.
Маря посміхнулася, підперши голову рукою. В розрізі її мантії Айсі бачила коліно, й це чомусь відволікало.
– Мені потрібно знати, де кодекс.
– Це не до мене.
– Зможу я взагалі колись стати величною?!
– Ти втратила шанс, Айсі. Але… хто знає? Я сиджу в цьому безлюдді, сліпа та глуха, ворожу людям на кістках чи кавовій гущі. Я не та, що була, й повертатися до того — ну, кров з носа пузирями, панічки від віщих снів — не буду.
– Почекай… Допоможи мені!
– Не маю права. Й постарайся серед вічного льоду знайти інший спосіб вижити, без, – тихий смішок, – міцного чоловічого плеча.
Маря плеснула в долоні, гойднулись амулети. Простір навкруги надірвався, Айсі тільки встигла пронизливо закричати від люті, болю, образи. Й вона опинилася тут — у горах біля входу в печеру. А шатра як і не було.
Відгуки