равлик-павлик
Укррайт
12+
Джен
Укрфанфікшн
УФ
Міні
Викрадачі
Укрреал
Запитуйте дозволу
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах

присвячую українському фанфікшну

Немає схованих позначок
пт, 10/07/2022 - 12:47
вт, 11/15/2022 - 01:32
26 хвилин, 38 секунд
2
Читачі ще не додали роботу у збірки
Навіґація

ой не ходіть, дітки, до чужих в хати по ночі

Повний текст фанфіку

В приміщенні тихо – навіть годинник не йде, а немов чекає, поки станеться невідворотне. Тиша давить, вона змушує тремтіти від страху та очікування найгіршого, проте їх це не зупиняє – вони йдуть вперед, туди, де є цей прекрасний запах. Телефон в руці не дзвонить – туди вже давно не приходять сповіщення, і це проблема. Саме через те, що на телефон не приходять заповітні повідомлення, вони вийшли на полювання. Їм не потрібні гроші чи сльози, їй потрібне тільки одне.

І це …

Щось впало, і вони різко повертаються, аби тільки побачити ті тіла, що ховаються в тінях будинку. Тут тільки один вихід, і його намертво закрили в цьому місці. Спочатку здавалось, що найважчим буде привести людей в цей будинок, проте в реальності виявилось все навпаки – привести не було проблемою. Втримати їх теж не було проблемою – всі сіли та сидіти так, як їм було сказано. Найважче – змусити їх робити це. Всі обіцяли, що будуть робити все, проте коли час настав – всі розбіглись по кімнатах. Якийсь час вони терпіли – можливо, всім потрібен був час, щоб звикнути та зрозуміти все. Пройшов день – і вони не лізли. Пройшло два дні – і вони все ще не лізли. На десятий день тиші вони не витримали.

Це і варто було очікувати.

І тепер всі бояться, ховаються в хаті, де їх майже неможливо знайти. «Майже» – це не причина не спробувати. Варто тільки захотіти.

Отже, вони йдуть повільним і важким кроком, ступаючи на підлогу обережно, щоб не збудити сонних людей – тих, хто зробив все, що треба було і тому міг відпочивати зі спокійною душею. Ті, хто не зробив, – не міг.

Вони засміялися; достатньо тихо, щоб їх не почули інші, але достатньо, щоб отримати дивне задоволення від переваги на їхньому боці. А переваги були, та й ще які.

В хаті годинник не робе – тут взагалі ніхто не робе, але на годинник були найвищі надії. Були, адже він став на місці, і вони знайшли цьому найкращий сенс – якщо ніхто не бачитиме реальний час, то робитимусь більше за плановане. Все пішло не за планом, адже всі почали не робити більше планованого (чи неплановане)

Крок – крок – крок – і всі сидять, всі мовчать та бояться і слова сказати криве. Воно і не дивно – вони вийшли, голодні та злі. Запах, приємний заманливий запах йде десь з других поверхів, і вони йдуть туди, тільки аби спробувати бодай трохи. Найжахливіше не тоді, коли всі нічого не роблять, а коли хтось щось робить, але не показує; ці люди ховають такі скарби собі під подушку чи в стіл, аби вони точно не знайшли, проте вони завжди знаходять і приходять знов.

На телефон не приходить повідомлення, як це і було всі ці дні до того – і від цього вони хочуть вити. Не виють, адже всі люди в хаті злякаються і можуть навіть втекти, хоча і тікати нема куди. На другий поверх вхід закиданий всім підряд – то зошити, то книги, то просто папір, пописаний з усіх боків. Де-не-де можна побачити навіть чашки та тарілки, які за виглядом лежать тут от дуже давно. Люди з цього місця не виходить – вони не випускають. Спочатку ці люди мають закінчити їхню справу до того, як вийти у світ білий.

Стукіт. Щось впало, і вони набирають темп – треба встигнути і не дати втекти до біса. Є великий шанс, що це впав хтось з їхніх гостей. Так було кілька разів, тому ризикувати не можна. Саме тому вони біжать, якомога швидше, ховаючи телефона до кишені в русі, тільки аби встигнути та випередити. Це не може повторитися знов.

Коли ж вони заходять в кімнату, найвіддаленішу від сходів, то там темно; світло не горить навіть з вікна, адже воно закрите шторами. Важко побачити, скільки часу пройшло, якщо годинник не робить, а світло не світить. В цьому і був план, який таки спрацював.

Вони заходять, і кілька митей чекають, щоб очі звикли до темряви; проте скоро вже видніються всі обриси меблів, і вони хитро посміхаються. Якби тут не прикидалися, ця кімната не порожня – тут хтось є. І цей хтось дуже сильно ховається, щоб точно не попастися їм не очі. Не спрацює, в приміщенні чуються кроки; повільні та важкі.

– Раз, два, три, чотири, п’ять, – під столом нічого немає, а на підході до шафи вони б’ються ногою об стілець, що так необережно полишили на проході, – я іду тебе шукать!

Холодний та низький сміх роздається в кімнаті – і десь чується важкий ковток. Отже, під ліжком. Проте навіть і без цього вони б знайшли сховок – з того місця йде цей неймовірний запах, який витягнув їх зі свого місця. Замовкають, короткими кроками йдуть до того місця. Присідають та кілька митей вираховують з якого місця мають виглядати ноги. Людина з того боку ковдри дихає важко, немов через раз забуваючи вбирати в себе повітря.

Три …

Два …

І вони хапаються за ногу, різко витягаючи бешкетника з того сховку. Роздається крик – дівчина трохи подалі кричить, майже нелюдським голосом, і від цього вони задоволено посміхаються. Якщо кричить, то є що приховувати. На очі дівчині набігають сльози, і вона в істериці б’ється прямо на підлозі, безпорадно намагаючись відлізти якомога далі від них зверху. Її руки, чорні та плямами червоні, притискають до грудей блокнот, який очевидно має неймовірно для неї цінність.

– Будь ласка, відчепіться! Я нічого не маю! – слова криві та злітають на останніх буквах, та тільки вони на це тільки посміхаються – цього і варто було очікувати.

– Я тебе не вб’ю, ти мені жива потрібна.

І дівчина лементує майже не своїм голосом, ледь не непритомніє від сили, яку вкладає в цю істерику. Вони не роблять нічого, щоб зупинити це – це буває завжди, коли вони приходять забрати своє, і воно припиниться майже одразу.

Проте вона не заспокоюється, а все задкує кудись подалі, від чого їм уриває терпець – і вони міцно хапаються за блокнот, адже вся цінність прямо в ньому. Годинник не йде, щоб показати, скільки часу вони стоять в такій незручній позиції.

– Мені потрібен кантєнтВесь кантєнт!

Слова не повертають дівчину до здорового глузду. Чи то дівчині не повертають здоровий глузд. Як не крутіть, а висновок такий самий.

– Він не готовий! Я його не вичитала!

Типова відмовка, і саме тому вони – УФ – не вірять і слову. Завжди ці райтерки тільки того і хочуть – заховати такий смачний та соковитий кантєнт від УФ, щоб вони не насолодилися цим неймовірним смаком та всохли від недостачі кохання та дружби. Смерті хочуть їхньої!

– Кантєнт є кантєнт!

Блокнот між їхніми руками майже рипить від напруги, і він ось-ось має вибухнути, щоб розірватися до біса. УФ прикладає ще більше сили, тільки аби точно першими витягти його з рук та забрати собі на потіху.

Дівчина не здається; зараз, як сльози вже не стоять в очах, там горить праведний вогонь, який готовий спалювати не тільки цей дім, де вони всі живуть, а навіть на москву піти заодно. Всі інші з дому і носа не показують, намагаючись закінчити свої роботи від гріха подалі.

Раз – і блокнот репається рівно посередині, залишаючи обох з рівними половинами. Та тільки що їм робити з половинами?

УФ дивиться на шматки паперу, розкидані десь біля ніг, та тільки відчуває, як в животі закручується вузол болю. Весь цей неймовірний, смачний та цікавий кантєнт тільки що розірвався на дві частини. Це кінець, пропало всьо.

– Його ж можна склеїти, так? Він же не пропав, правда?

УФ дивиться великими очима, сподіваючись почути позитивну відповідь, що не все пропало, і все можна врятувати.

– Звісно не пропало, його склеїти можна

Можна склеїти. Це не кінець. Кантєнту бути!

– Я можу його хоча б закінчити?

– Та-та, звичайно, – їм то вже не так і важливо, адже головне, що кантєнт буде взагалі.

УФ більше нічого не каже у відповідь, а тільки йде собі з кімнати, відчуваючи повідомлення на телефон, що лежить забутий в кишені.

Повідомлення.

Швидко діставши ґаджет, вони бачать … кантєнт. О так, таки цей дім приносить свою користь суспільству. І люди тут таки працюють, а не тільки байдики б’ють.

Перед тим, як повністю зайти у світ кантєнтуУФ на мить завмирає, дивлячись на повалену вивіску. У кожного дому є своя адреса, а то і власна назва дому. Їхній дім не став винятком. Саме тому, під акомпанемент зі стогонів та плачу, вони рухом одної руки вішають назву на місце та тільки задкують, щоб подивитися на таку красу.

Будинок «твіттер». Місце народження кантєнту

    Примітки
    отже так, я обіцяла роботу про уф/кантєнт, може не зовсім те, що хотілось, але маємо те що маємо
    ---
    робота написана на крінджжовтень 2022
    тема 5: горрорна зав'язка, що в процесі стала комедією
    Вподобайка
    4
    Ставлення автора до критики

    Відгуки

    Anni Kityk

    ЇХЇХЇХЇХЇХЇ

    Я вже і забула, які вони - горорні зав’язки, але від того, як на початку було заплутано, в кінці стало ще смішніше

    Чудова робота, яку дуже приємно було читати, єдине що в абзаці, де авторка ховається під ліжком, є рядок «на сльози дівчина набігають сльози». Якщо це, звісно, не умисна іронія стосовно невичитаного кантєнту

    Дякую за цю смішняву красу!!