Через те, що в той момент поруч з ними проїхала машина, Кевін не почув, що сказав Ніко.
- Емммм…ти можеш повторити? Я просто не…
Проте він не зміг закінчити речення, оскільки Ніко відчайдушно захитав головою у знак протесту.
- Але чому?
- Ні!
Кевін не був точно певен, проте йому здалося, що Ніко трішки зашарівся.
- Все гаразд?
Ніко лише кивнув, а Кевін зітхнув. Він був впевнений, що пропустив щось важливе. Вони йшли мовчки декілька хвилин, і через це Кевін почав нервувати. Він намагався поговорити про їхню нову пісню та інші речі, проте виглядало так, наче Ніко його взагалі не слухав.
- Ти певен, що все гаразд? – запитав він знову.
- Так, а що?
- Ти дивно поводишся. Навіть зараз, наче намагаєшся втекти від мене. Але якщо відійдеш ще хоч трохи, то промокнеш. А я не хочу, щоб ти захворів. Хлопці вб’ють мене, якщо це станеться.
Ніко не відповів. Його поведінка вже декілька тижнів була досить дивною і Кевін хвилювався, що він зробив щось таке, що могло б це спровокувати.
- Моя парасоля не така вже й велика, то, може, ти міг би підійти ближче? – з надією запитав він, але не отримав відповідь. Тому Кевін вирішив діяти, - ходи сюди.
Він підійшов ближче до Ніко, обійняв його за плече однією рукою, а іншою взяв парасолю. І, хоча, це був не найзручніший спосіб пересування під час дощу, та Кевін зробив усе, щоб максимально захистити Ніко від нього. Незважаючи на те, що одна половина його тіла вже сильно страждала від дощу, він поводився так, наче це нічого не означало.
- Боже, ти не мусив цього робити, - зітхнув Ніко, але Кевін відчув, що після цього він притулився до нього ще ближче, і це змусило його усміхнутися, - дякую.
Їм знадобилося менше десяти хвилин, щоби дійти до дому Ніко. Кевін провів його до дверей будівлі і вони зупинилися майже перед ними. Ніко повернувся до нього і, уперше з початку їхньої прогулянки, подивився йому в очі.
- Дякую, - тихо сказав він, але Кевін також почув певну стурбованість у його голосі, тож вирішив запитати ще раз.
- Ти точно впевнений, що з тобою все гаразд?
Ніко заплющив очі й закусив губу. Потім голосно зітхнув і відповів:
- Ні, я маю тобі дещо сказати.
- Звичайно, – усміхнувся Кевін, він був заінтригований після цих слів.
- Але це… боже, - Ніко похитав головою. Було видно, що йому тяжко і Кевін відчув легку тривогу, - я не хочу, щоби між нами щось змінилося, якщо я це скажу. Тому що тобі це може не сподобатися.
- Нічого ніколи не зміниться, обіцяю! - але це звучало по-дурному, як кліше.
Всередині наростала тривога, і Кевіну здалося, що руки почали трішки тремтіти. Він хвилювався? Звичайно. Чи був він готовий до того, що наближалося? Зовсім ні.
- Справа в тому…зачекай, ти можеш злегка нахилитися? – Кевін був трохи здивований цим проханням, але зробив так, як він його просив. Ніко схвильовано усміхнувся і, коли вони були майже на одній висоті, продовжив - частина мене говорить, що я тебе люблю.
У той момент усе зупинилося. Кевін шоковано дивився на Ніко та міг заприсягтися, що в той же час його щелепа лежала на землі. І весь цей час, який здавався цілою вічністю, хоча то були лише кілька секунд, Ніко все ще дивився йому прямо в очі.
- А, - Кевін відчув, що його голос ослаб та почав тремтіти, але намагався це приховати, - інша частина?
- А інша має погану ідею, - м’яко відповів Ніко, відводячи погляд униз.
Кевін усміхнувся. Хоча це могло виглядати дуже нервово. Як і мало бути, тому що Кевін почувався саме так.
- Наскільки погану? – запитав він після кількох секунд мовчання.
- Надзвичайно погану…
Ніко наблизився до нього, їхні губи ніжно зустрілися в ласкавому поцілунку. Коли поцілунок закінчився він лише трішки відхилився, але все ще залишався дуже близько біля Кевіна. А в Кевіна було таке відчуття, наче всередині нього вибухнув цілий всесвіт.
- Ніко, я…
Він хотів щось сказати, але зрозумів, що слова можуть почекати. Кевін потягнувся за новим поцілунком. Парасоля випала з його рук, він підійшов ближче й Ніко обняв його, не перериваючи поцілунку. Кевін обняв його також.
Вони не знали, скільки часу цілувалися, але, оскільки над дверима не було даху, а парасоля лежала десь на землі - обоє промокли наскрізь.
Нарешті, коли вони вирішили зробити перерву, щоби відновити дихання, Ніко розсміявся.
- Що? – спитав Кевін, теж сміючись.
- Ми обидва ідіоти, ти це знаєш?
Кевін знову потягнувся за легким поцілунком.
- Дійсно, - потім легенько поцілував Ніко в чоло.
- Хочеш зайти?
- Звісно, - і поки Ніко шукав ключ, Кевін підхопив із землі парасолю. Вона була зовсім мокрою і брудною, але це вже не мало значення, - і знаєш, що?
Ніко обернувся до нього, і Кевін радісно усміхнувся:
- Я люблю тебе.
