- Тривога, замовкни вже! Навіщо ти продовжуєш шкодити Томасу?! Зайнять більше немає? – розлючено галасував Роман. Його вже дістав цей емо, який досі не зрозумів де його місце.
- Ти можеш хоча б раз можеш прислухатися до мене і почати думати про когось окрім себе? Зараз дуже нестабільна ситуація і не можна йти на ризик. Дай йому час обміркувати все, або це знов погано закінчиться. Ми вже проходили через спонтанні та необдумані рішення, пам’ятаєш? – спокійно продовжив хлопець, зітхнувши і дивлячись на закипаюче натхнення. Йому треба донести до нього цю думку, або Томас знову застрягне у вибаченнях, самоаналізі та інших не дуже веселих поняттях. Він не хотів цього для нього, у Томаса і так проблем вистачає. – Я тільки за твоє і Паттонове позитивного мислення, але зараз зовсім не до нього. – обережно продовжила сторона. Здається він виклав достатньо аргументів, але Роман й слухати не хотів. Навпаки. Все більш заводився, червоніючи, як той рак. Як це він – найкорисніша сторона з усіх сімох може програти в дискусії, тривозі, що навіть ім’я свого не сказала. Ні. Це просто дурнуватий жарт. Як він може казати, що знає що ліпше? Від цієї грозової хмари лише одні проблеми і якщо ради того, щоб його плани були втілені треба її заглушити, то він знайде спосіб.
- Останнє попередження, тривога. – фальшива стриманість була дуже помітною у його тоні.
- Ні, так буде правильно. Ми всі повинні поговорити з ним. – Що ж, він намагався. Довго і терпляче вів цей діалог, але погоджуватися хмара не збиралася. Здається тривозі було байдуже на те, з якою неприхованою ненавистю на нього дивився Роман.
Треба знайти спосіб затулити йому рота, можливо тоді Томас перестане прислухатися до його ідіотських ідей та нарешті зрозуміє – хто правий.
Закрити рота. Так! Він повинен замовкнути і тоді проблем не буде.
…
Здається, цей день починався непогано. Ключове слово - здається.
Доки світлі намагалися вирішити ті мізерні проблеми, що Томас зміг нахапати за пару робочих днів, ці двоє розважалися по повній. Було приємно споглядати, як логіка, на пару з мораллю, намагалися заспокоїти збудженого новою ідеєю Романа. Ці двоє були і так гримучою сумішшю, що не завжди могли дійти згоди, а тут їх опонентом стала фантазія. Це точно не завершиться спокійно.
У Ремуса знайшлося купа чорних анекдотів і лісних коментарів у сторону брата і його бачення. Ні, він не глузував з нього, просто, як завжди підходив до питання так, як міг тільки він – без краплі адекватності та з купою нікому не потрібних артхаусних жартів. Дженесу залишалося тільки підтримувати розмову і ховати кривувату посмішку.
- Господи, мені їх навіть трооохи шкода! Це вже третя суперечка на користь принцеси, - подивляючись на логіку, яка точно була в ауті від нелогічних аргументів, проговорив Дженес. Вони трималися осторонь, не виходили у світло і задовольнялися шоу без власної участі. Та й виходити до Томаса не збиралися ще довго, на відміну від ще однієї темної сторони.
- Мені здається, чи у них виходило краще зтуляти пельку принцкесці? Зараз це виглядає жалюгідно. – протягнув він останнє слово, начебто дитина, яка залишилася не в захваті від мультфільму. Частіше за все, такі споглядання завершувалися спробами Дженеса відговорити Ремуса від початку міні армагедону, залишаючи їх подалі від непотрібних їм конфліктів.
Він не бачив сенсу витрачати час, на щось подібне: просте у рішенні для Томаса і проблемне для них у подальшому. Та й навіщо йому допомагати? Он, у нього команда з чотирьох помічників, що готові провести його по правильному шляху. Хоча стривай… Тривоги тут не було. Зараз ніхто не заземляв холодну логіку, амбіційну фантазію та імпульсивну мораль. Ось чому ніхто не міг пхнути принца на місце вдаривши по гордості. Та й не пхнуть як він бачив. Видимо світлі занадто м’якотілі, якщо єдиний хто міг зупинити цю диснеївську трагедію була сама емоційна і нестабільна сторона, ну після Ремуса. Він посміхнувся своїм же думкам, у яких сторони все більш опускалися все нижче і нижче під влучними епітетами, але у голос звичайно нічого не сказав. Нема сенсу принижувати себе у такий спосіб, та й «добродії» цього не заслуговували. Вони й так гарненько втоптували себе зараз, цією клоунадою.
- Ой, істеричка зникла! – нарешті помітивши підмітив цей факт Ремус, дивлячись на пусті сходи. – Можливо вони його таємно принесли його у жертву? Ні! Мене б точно запросили на таке! Як вони проведуть ритуал без експерту?! – посміхаючись викрикувала фантазія. Дженес справді не хотів думати наскільки яскравими картинками став цей ритуал у чужій голові. Видовище скоріш за все кумедне, але не для нього точно. – Дженес! Дженес! А давай навідаємося до нього! Я впевнений, він розслабився с цими дурнями, треба привести його до тонусу!
Обман знов глянув на вітальню. Нічого не змінювалось і балаган став ще більш і більш нудним, а ось можливість побачити одинака знов, було непоганою ідеєю. Образа ще палала у легенях не даючи спокою, то ж випустити пар у словесній конфронтації здавалося гарним планом.
- Чому б і ні. – поправляючи рукавиці на руках відповів він, не очікуючи такої швидкої реакції. Його потягли у сторону коридору, жваво підганяючи.
- Ура! Давно ж я не псував йому нерви! Як думаєш, я зможу в цей раз довести його до сіпаючого ока? – радісно продовжував Ремус, знов розбавляючи тишу.
Більшу частину монологу обман пропускав оглядаючи стіни і блукаючи у своїх думках. І що на цей раз вони почують? Після тої глобальної сварки, де їх шляхи розійшлися він не намагався знайти розмови і швидко ретирувався. Не казав майже нічого і біг так само як і Дженес. Він обходив це осторонь, намагався як мінімум, але коли нарешті стикався з ним те та те, то давав своїй зміїній сутності волю. Не міг він інакше. Не дарма ж він є обманом - він звик брехати, відведіть його за це в суд! А от Ремус мимоволі шукав зустрічі, хоч і не забував про свої образи. Десь там, за стіною з чорного гумору та лайки було бажання хоч якось повернутись до минулого.
Обман нічого з цим не робив. Навіщо? Раз на пару місяців прийти та скинути емоції на колишнього друга – було непоганим бонусом. А псувати настрій Ремусу і казати, що псувати те, що й самому не хотілось визнавати він просто не міг. Так, це правда, але все й так зіпсована і нагадувати про це ще раз не вирішить проблеми.
Тільки от, від думок про новий сеанс терапії його відволікли двері. Двері сторін завжди чимось виділялися. Іноді своєю формою, іноді деталями, або простором поряд. Останнє було з дверима тривоги. Поряд із нею завжди була важка аура, яка могла увігнати незнаючого у страх чи паніку. Але в цей раз, це було щось інше. Темні плями тягнулись від дверей по підлозі пульсуючи чорними смугами.
Щось не так, Дженес мимоволі напружився оглядаючи двері. Темно коричнева, оздоблена тонкою звивистою різьбою, та масивною залізною ручкою. Територія тривоги завжди виділялася атмосферою, але вона ніколи не була настільки… агресивною? Фізичною? Не так, вона вирувала вганяючи у тупий страх, навіть його. Здається, хазяїн кімнати не в настрої. Але чому? Він повинен бути щасливим тут. Він – щасливий! Його прийняли, Томас навіть вислуховує його та іноді прислухається. Та кімната казали інше. Навіть у часи суперечок такого не було.
- Ми заходимо! – двері болісно заскрипіли впаявшись у стіну. Ремус безцеремонно увірвався у чужий особистий простір. Здається він не вловив емоцій друга. Кімната була у рази темніша, ніж те щ обуло завжди. Тіні буквально пульсували залишаючи зовсім трохи світла. Цього ніколи не відбувалося. Так, іноді кімната зникала у мороку, в особливо погані дні, але до мигтючих ламп і практично матеріальної аури ніколи не доходило. – Фільм жахів якийсь. О! Як думаєш, він може створити маніяка з ножами у нас за спинами і почати кривавий слешер?! – з ентузіазмом продовжив Ремус. А ось Дженес все це не подобалось. Тут точно щось не так. Щось сталося. Може він помилявся у світлих? Можливо він помилився у Томасі? Може він не повинен був відпускати його? Хоча ні, він гіперболізує, це просто кімната робить це з його мозком.
- Знайдемо його і спитаєш. – сказав обман, йдучи уперед трохи нервовим кроком. Йому треба знайти його, треба перевірити.
Десь у кінці кімнати почувся схлип. Здавлений, заглушений, але судомний та до страшного знайомий. Двоє зустрілися поглядами, Ремус розгубив запал, нервово поглядаючи на іншу частину кімнати. Впустивши хоча б якісь слова вони ринули на звук. Здається фантазія стала серйозною та панікуючи бігало поглядам по всіх закутках шукаючи сторону. У кутку кімнати сиділа тривога, затуляючи рота. Не висохлі доріжки від сліз досі ближчали на щоках, пальці тремтіли вп’явшись із силою у щоки, а плечі здригались від тремтливого дихання.
- Ві. – сівши поряд з тривогою, прошепотів обман, дивлячись у перелякані, почервонілі очі. Голос був холодний, але зовсім не гнівним. Яка б образа не була, кричати на нього він не зміг би. Не коли скривджені, налякані і до біса почервонілі очі дивилися йому в душу. Він мовчав. Це бентежило. У якому б стані він не був Вергіл завжди відповідав, це була умовність, що допомагала визначити його стан. Правило яке вони ніколи не порушувала. Щось точно не так.
- Вергі? – потягнувся до нього Ремус, змусивши наляканого витягти руки у захисному жесті. Тривога одразу зрозумів свою помилку повернувши руки на місце, але цього було достатньо. Навіть при такому світлі було добре видно криві наспіх накладені шви, що проходили над губами, та кров що була розмазана руками по зідраним губам. Шви виглядали до біса болючими. Темні тіні під очами стали ще більшими та потекли, ніби туш - бридкими чорними лініями до підборіддя.
Думки у голові плуталися не даючи спокою, а у грудях почала по троху диміти провина. Чому він не помітив зникнення раніше? Чому він взагалі вирішив, що він буде у безпеці у компанії світлих? Чому він не захистив його? Він обіцяв. Дідько, він клявся піклуватись про цих бовдурів і робити те, що буде кращим для них. Як тепер йому дивитися Віргілу в очі? Як вибачатись.
- Яке лайно зробило це? – спитав Ремус, акуратно ворухнув рукою у сторону знайомого, він відлетів назад ще сильніше вживаючись у стіну. Тіні стали ще густішими, як на Вергилі, так і у всій кімнаті. Світло майже вимкнулося, лампи нестерпно заторохкотіли. Фантазія перелякано відступив, тихо бурмочучи вибачення. Вони не знали як підступитись до нього, не завдавши ще більшої шкоди. Ремус підсів ближче до Дженеса. - Це не мораль, я правий? – обережно запитав він. Замість відповіді він похитав головою, ні. Вони двоє точно знали, що Томас на таке не здатний, а логіка не стала б робити щось настільки іраціональне. Руки зжалися до білих кісточок. – Роману кінець. – він вже хотів піднятись, знайти хоча б щось що допоможе Вергілу, або хоча б виправить світло, але йому не дали цього зробити.
Тривога ціпко вхопила друга, не даючи ні шансу на крок. Він ткнувся у чужий рукав ховаючи обличчя та стискаючи пальці на чужому плечі та зап’ястку. Він похапцем тягнув повітря через ніздрі, здавлюючи щелепи до болю, боючись видати найменший звук. Він не міг подивитися йому в очі, але міг зупинити його хоч так. Не дати йому піти, не відпускати.
Значить він вгадав. Все скоїла фантазія. Це пояснювало чому Вергіл не зміг самостійно відідрати ці нитки. Обидві фантазії мали привілеї у створенні речей і матеріалів. Те що вони створювали трималося у рази краще і довше у світі свідомості, а могло й зовсім не щезнути, якщо приділити предмету багато часу. Інші мали більше обмежень у матеріалізації. Обман наприклад не міг створити щось реальне, лише нестабільні ілюзії, що при розкритті зникали. Мораль і тривога в цьому плані були найобділенішими і не могли навіть нормально доторкнутися до цих речей, їх профілем завжди були емоції та почуття, цим і скористався Роман.
Усвідомлення потроху починало душити створюючи повну картинку. Не зрозуміло скільки Вергіл був у такому стані, але він не міг зробити абсолютно нічого. Він був у глухому куті. Погукати на допомогу світлих не стикаючись з кривдником не вийде, а до темних не пішов би через сварку. Він залишився один, йому було погано і кімната це підтвердила. Навіть зараз він не просив допомоги, а вціпився у страху, що хтось постраждає. Вони вб’ють цього виродка, але це буде пізніше. Зараз їм треба заспокоїти тривогу.
- Я зрозумів. – обережно сказав Ремус, повільно узявши того за руку, та опускаючи того на підлогу. – Ми не підемо до нього, все буде добре. Все гаразд. – чути таке від нього було дивно. Фантазія не так часто серйозно ставився до хоч чогось і не чути істеричні ноти було дивно. Але здається Вергіл був не проти. Він навіть трохи заспокоївся, вціпившись у знайомі манжети та притулившись до Ремусу, чужа рука опустилася на пасма обережно перебираючи їх. Темні переглянулись. У кімнаті було занадто темно і прибрати нитки зараз вони не могли. Та й обман не впевнений, що зможе заспокоїти його тут.
- Може підемо до нашої частини будинку? – перепитав Дженес. – Ми зможемо допомогти тобі з цим і піти подалі від нього. – дивлячись у чужі очі, продовжив він. Їм треба забрати його. Вони мусять допомогти. Він повинен був бути у беспеці, а не тут на самоті з нестерпним болем. Він слабко кивнув, з недовірою дивлячись на двох старих знайомих. Ремус обережно потягнув тривогу вгору, допомагаючи підвестись. Він похитувався, ледве тримався на ногах. Чому вони не прийшли раніше?
…
Знадобилося занадто багато часу щоб позбутися цих ниток і заспокоїти Вергіла. На щастя, рани не стали гноїтись і розібратися з ними було не так складно. Привести до ладу тривогу, що страждала від паніки, до себе – ось найскладніше. Дженес та Ремус довелось доволі довго заземляти того, доки він повністю не прийшов до тями. Доки той не вийшов з паніки у якій провів декілька днів.
- Ві, ти тут? – спитав обман, у закутаного в ковдру. Він кивнув, хоча і невпевнено, але тепер він хоча б реагував. Ремус сидівший поряд з ним, обережно доторкнувся до чужого плеча.
- Точно? – схиляючись ближче та тикаючись у чуже волосся перепитав він.
- Так. – тихо прохрипів Вергіл, дивлячись на схвильованого хлопця. Очі все ще були болісно червоними та втомленими.
- Вибач. – обережно обійнявши того, сказав він. – Цього не мало статися. – рішуче завірив Ремус.До чортиків сильно хотілось дати щось про помсту, чи те який його брат гівнюк, але він залишив це на потім.
- Ти не винен. – так само тихо, але твердо, плеснувши того по плечу відповів він. – Просто треба було замовкнути вчасно. –вже тихіше додав той відповідаючи на обійми.
- Боже, Верг. – видихнув обман і обійняв їх обох, м’яко продовжуючи. – В цьому немає твоєї провини, чуєш? Що б ти не сказав, він не мав на це права.
- Нам все ще треба поговорити, про ту сварку. – почав Вергіл повертаючись до них обличчям. - Я повинен…
- Стулити пельку та обійняти мене. Залиш це потім. – Перебив його Ремус тягнучи тріо на себе та завалюючи всіх на диван.
Дивлячись на Вергіла він розумів, що він просто погодився, але щоб донести до нього це доведеться набагато багато часу. Це – факт, а ще один приємний факт - зараз він у безпеці, з ними, сонно мружится та тихо обговорює з Ремусом якусь дурницю. Зараз все не так погано, а з усім іншим вони потім розберуться.
