Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ацуші швидко набрав номер і пішов слідом за Чюєю.
-Слухаю.-по той бік зв’язку пролунав м’який голос.
Чюя нетерпляче простягнув руку і Ацуші одразу ж дав йому телефон.
-Дадзай мертвий.-холодно й безцеремонно констатував Чюя, блідими пальцями перебираючи запальничку в руці.
-Зрозуміло, буду через п’ятнадцять хвилин.
Чюя першим завершив виклик.
-Я вийду подихаю.-Чюя віддав Ацуші телефон.
Знедолений погляд почервонілих очей пробирав до кісток.
-Чюя-сан..-стиха почав було Ацуші, але решта слів застрягли в горлі.
Добре, що Чюя його не почув.
Він ледве волік себе коридором. Ноги були наче ватяні. Чюя вийшов з центральної будівлі і дістав цигарку з нагрудної кишені піджака. Затиснувши під зубами, він підпалив її запальничкою.
Мимоволі в очі кинувся надпис, вигравірований на сріблястій поверхні: «Моєму вірному собаці.»
Чюя стиснув запальничку, швидко сховавши в кишеню. Він вдихнув дим, і заплющив очі, видихнувши , наче осінній туман, клубок.
Час тягнувся надто довго для Чюї. Цигарка все ніяк не закінчувалася. Оґая все ще не було. Роздратування, що межувало з гнівом, рвалося назовні, змушуючи підняту руку з цигаркою, злегка тремтіти. Руки, що колись, не так давно непомильно, впевнено стріляли-зараз тремтіли.
Чюя думав, що буде далі. Тут, наче все зрозуміло: Оґай констатує смерть…-Потік думок Чюї перервав тупий біль у грудях. Він скривився і сів навпочіпки, щоб тиск полегшив біль.
Оґай констатує смерть, проведуть поховання, а далі-..а, власне, Що Далі?
Відповіді не було.
Чюя йшов порожньою туманною вулицею Йокогами. Навколо не було ні душі. Вологе холодне повітря дразнило ніс. Він не знав куди йде. Ноги просто волокли його кудись. Світ немов зупинився. Десь віддалено чувся глухий гул автівок. Немов примара, Чюя йшов туди ж куди й натовп в центрі міста. Він дивився поперед себе, але не бачив нічого. Перед очима стояла сцена як забирали Дадзая. Якось все так механічно. Відпрацьовані рухи підлеглих. Механічний голос та чіткість наказів лікаря Морі-наче Дадзай ніколи й не був його підопічним змалечку.
Чомусь в той момент Чюя й зрозумів, що мав рацію. Його більше нічого не тримає в Мафії. Організація, на яку він, працював не покладаючи рук, віддаючи всю душу, люди в ній-стали чужими.
Він не пам’ятав, як зайшов додому. Він отямився лише коли обличчя огорнуло тепло квартири.
Чюя тихо зачинив двері. Настала дзвінка тиша.
Він зняв взуття на порозі і зайшов у вітальню. На підлозі, поруч із його речима, лежали домашні сірі штани та футболка Дадзая. Вони сьогодні похапцем збиралися бо через нещодавню напружену підготовку до торгівельної угоди вони проспали свій будильник. Тепер це здавалося таким незначним.
Чюя хотів нахилитися, щоб прибрати безлад, але тіло наче здерев’яніло. Горло запекло. Він взяв речі до рук. Йому здавалося, наче від них все ще віддавало теплом. Ноги раптом підкосилися і Чюя впав на коліна. Погляд затуманити сльози, що без перестанку лилися з очей. У грудях так боляче тисло. Важко дихати. Легені страшенно пекли, немов їх обпалював розпечений чистий кисень. Чюя вп’явся пальцями у шкіру голови. Голова горіла зсередини. Він скривився в гримасі болю і голосно заридав. Мабуть вперше за багато років.
Гіркі каламутні краплі падали на сіру тканину, залишаючи сліди.
Біль не покидав його тіло. Чюя ліг на підлогу і, скрутившись у клубочок, задрімав. Плач знесилив його. Він прокинувся вже вночі. Чюя деякий час лежав, бездумно дивлячись, як на стелі відбиваються вогні міста. Він повільно підвівся. Тупий ниючий біль розливався по всьому тілу, наче отрута, паралізуючи навіть серце, що поколювало час від часу, точнісінько під ритм власного биття.
Чюя не відчував нічого. Нічогісінько. Якась страшна глибочезна чорна порожнеча виникла там, де ще кілька годин тому боліло так , що він хотів вирвати це, вирізати, випалити-зробити все, щоб припинити муки. Свідомість була наче в тумані.
Чюя поплентався на кухню. Він відчинив шафку, в якій стояв запакований алкоголь різного роду. Вони з Дадзаєм випили звідси за все проживання разом лише одну пляшку. Чюя намагався пригадати коли це було. Ах, точно, на день народження Чюї. Це був якийсь лікер, назву якого Чюя не міг пригадати. Мабуть то все-таки був старий добрий Єгермейстер.
Він перебирав пляшки, на яких були етикетки, що означали для якої події яка пляшка, написані акуратним почерком Дадзая. Чюя дбайливо переглядав кожну з них, витираючи від пилу, доки не знайшов ту, що потрібно-«вип’єш, коли все скінчиться»-таким був надпис на етикетці. Чюя згадав, як сварився з Дадзаєм через це ще два роки тому. Як же зараз йому хотілося розбити цю пляшку вщент!
Чюя піднявся, зітхнувши і поставив пляшку на стіл. Він механічно дістав два келихи і зі дзвоном поставив поруч. Чюя раптом завмер, втупившись у них. Щось не так. Він стиснув губи до побіління і, заховавши келихи, відкрив пляшку. Він не смакував вино, як зазвичай-він пив його з горла, намагаючись напитися до безпам’яті. Він пив, щоб заглушити мозок, заглушити біль. Він думав, що можливо, лишень можливо, у них з Дадзаєм десь якимось чином була захована невеличка частина того товару, що вважався валютою у підпільному світі-наркотики. Лише вони могли б допомогти хоча б на мить, але повністю припинити той ядучий біль, що наче кислота пропалював нутрощі. Чюя випив усю пляшку за раз, не смакуючи дорогий напій. Цей, колись улюблений для Чюї смак, став раптом огидним і віддавав дешевим запахом нафти та гіркотою спирту.
В голові неприємно запаморочилося. По тілу розливалося тепло, від чого кінцівки поколювали. У вухах гуло, наче голова була під водою. Чюя раптом почув глухий стукіт. Та звук ключів у замку.
-Відчинено, не колупай замок!-мимоволі кинув Чюя.
Він раптом стрепенувся. Дзвін ключів, які впали на столик біля трюмо в коридорі. Чюя підвівся.
-Чюя, я вдома.-пролунав тихий втомлений голос.
Серце шалено забилося, наче птах у клітці. Він вибіг з кухні, відчуваючи, як пульс б’є по скронях, затуманюючи погляд.
Ледве не перечепившись через власну ногу, він помчав до порогу. Ось-ось, ще мить і-.. нікого не було. Усвідомлення, наче електричний струм прошило його тіло й відібрало залишки сил.
Чюя, порожнім поглядом втупившись у двері, знесилено сповз по стіні. Очі несамовито пекли. Сльози бризнули з очей, обпікаючи обличчя. Чюя сидів нерухомо, мертвим поглядом втупившись у стіну. Від цієї несамовитої тиші дзвеніло у вухах. Тиша його лякала. Ще ніколи він не почувався настільки незахищеним. Настільки самотнім.
Минали секунди, хвилини, години.
Дзвінок вивів Чюю із нескінченного трансу.
-Слухаю.-проскрипів він наче старе сухе дерево.
Це був Оґай. Дадзая вже оформили в ритуальному домі. Поховання відбудеться сьогодні по обіді.
Чюя не знав що сказати. Чюя навіть не був знайомий із ним. Дадзай просто кілька разів згадував, як Оґай врятував його від самогубста, коли тому було чи то дванадцять чи то тринадцять і взяв його до себе як помічника в клініці.
З одного боку, в Оґая було достатньо роботи замість того, щоб виконувати вже тепер обов’язки Чюї як офіційного наступника і як… Зараз це вже неважливо.
Чюя підняв з підлоги своє оніміле тіло і пошаркав до ванни. Холодна вода трохи привела його затуманений розум до тями. Неквапно перевдягнувшись, Чюя відчинив шафку в спальні, біля ліжка і дістав невеличку чорну коробочку.
Горло болюче стиснулося.
Чюя відкрив її, втупившись у дві золоті обручки. Обережно надягнувши одну, він поглянув на себе в дзеркало. Це був той самий чорний костюм. Та сама чорна краватка що й в той день. Тільки от Чюя був наче чужий. Він дивився в дзеркало на незнайомця із своїм обличчям і не міг себе впізнати. Здавалося, що за ніч він постарів на двадцять років. Його сіре втомлене обличчя вже не мало тієї юною свіжості, а порожні темні очі погасли, наче вогники від вітру. Чюя відвернувся від свого відображення, силуючись не розбити дзеркало. Навіть не вважаючи за потрібне привести до ладу тьмяне мідне волосся, що неохайно спадало на плечі, він заховав коробочку з обручкою в кишеню і покинув колись затишну квартиру на поталу німій тиші.