Постскриптум

*Вжж, пшшш. Бік*

Так, та, прийом. Кхм, вже записує? Ну, що… Від відео я вже давно втомився, але хотілося б все одно залишити це так, хоча б на диктофоні. Як я і говорив колись: мені слід було б почати говорили з собою набагато раніше. Буде багато плаваючих сенсів, адже я не готувався до цієї сповіді. Почну з того, що крутиться у голові.

Думки. О, це така розкіш. Останні декілька років це здавалося чимось неймовірним. Але тепер… Тепер є про що і коли подумати.

Життя до цього моменту зливалося у один велику груду незрозумілого, не згаданого. Наче в один день існуєш, а потім все заново мішанина спогадів і почуттів. Почуттів не найкращих до того ж.

Відчуття реальності повернулося разом з тим грохотом по залі від падіння тіла з балкону. Крові на руках. Чи то було опісля? Важко згадати. Це був наче сон – з тих, які занадто реальні, щоб бути вигадкою, але дивно припуститися думки щодо їх існування. Не буває ж такого, щоб прокинутися одного разу за милі від дому і не пам’ятати чому. Дізнатися, що роботи в тебе вже немає, бо тебе ніхто не чув і не бачив два тижні, місяці. Почути, що і близьких в тебе більше немає.

Це вже на весь, або не так вже і весь, світ відома історія: мати віддала у психіатричну лікарню ще в дитинстві, потім тести, перевірки, ліки, втечі, закриття у камері, інші ліки. Але от хотілося б згадувати не це. Хочеться пам’ятати інше: як вперше вдалося запам’ятати, вивчити. Пройти тест. Виписатися з лікарні. Поступити. Знайти ту саму людину для себе. Ну, знаєте, історія хлопця, якому не судилося бути нормальною людиною, але він спробував. Спогад наче старий запис на касеті. Іронічне порівняння, чи не так?

Так от це одна з таких плівок, де сонце засліплює камеру, все кольорів не таких яскравих, як було насправді, та й якість повний шлак, але ви зберігаєте її, бо то ваші перші шажки на зустріч одне одному, перші зізнання, почуття, при згадці яких приходить тепло того дня. В нього було з чого порівнювати, в мене ні, але я все одно знав, як виглядав у очах інших – я б з собою не заговорив.

А цей паруб’яга все одно вирішив притулитися. Я вже тоді відчував, що це було поганою ідеєю – зближуватися. Але не встояв, як тут встоїш: усмішка яскравіша за ті зірки, зморшки в куточках очей, гучний сміх і заповнення собою усього простору. Ну ми і зблизилися. Настільки тісно, що одне серце почало стукати об інше. Це була гавань. Прихисток для покалічених та змучених, благодійність для збіднілих на людське тепло. То було так глупо і відчайдушно, але чесно та міцно. Боже, як я міг таке забути…

Острів розширився для ще декількох людей. Ці зйомки стали для мене відкриттям нових дверей, входження у світ побільше разом з ним за руку. Це був справжній оазис тепер. Все таке нормальне, по-підлітковому задерикувате, хоча, здавалося б – здорові дядьки вже. Хотілося подовжити мить на все життя.

А потім виявляється, що тобі підкинули міраж. То було затишшя перед бурею. Адже все що ти пам’ятаєш було три роки тому, ти вже не в університеті, тебе звільнили з роботи, твоя гавань зникла. Твій прихисток вже давно не з тобою, адже пропав.

Та з’являється новий. Тобто повертається: вже таким же покаліченим, як і ти, затягнутим у це болото. І наче знову відкриваєшься, сподіваєшся на щось, знаходиш рівновагу на нитці здорового глузду посеред прірви безумства. Але все знову ламається, перекручується, спотворюється і в кінці кінців знищує саме себе.

А ще через деякий час ти вбиваєш обох своїми руками. Чи не своїми, чи не вбиваєш, а звільняєш, відпускаєш, бо то один то давно просто пуста оболочка колись людини. 

І тобі не пояснять що то було, як жити далі з діркою у грудях, загубленими роками, і де знайти сили рухатися далі.

Лікарі кажуть, казали і будуть казати, що то все діагноз. Хочеться в це вірити. Що пігулки зможуть затягнути прірву всередині. Добре, що вони ніколи не зрозуміють, що їм доводиться лікувати насправді.

Я вже говорив, що отямитися вийшло лише після того, як твої останні крихти гавані витекли кров’ю в тебе на руках? Ну отож. Здоровий глузд накрив лише зараз, в годинах їзди від місця трагедії, існування якої назавжди під питанням.

Та пустош все ще тут, в середині, у серці. Так глибоко, що як діставати, то простіше закинутися пачкою ліків і покінчити з цим. Та не маю права. Я іноді все ще бачу їх, його, у снах. Він все так же усміхається мені ласкаво, підбігає, обіймає, питає: де я був, чого забарився. Але щось у його погляді на мене завжди змінюється, бо тоді він ніби трохи сумно видає, що мені ще не час. І полишає.

Тож так, мені ще не час. Можливо я вже ніколи не зможу мати того, що було раніше. Та життя продовжується. Я буду пам’ятати їх усіх. Його. І одного дня ми всі ще зберемося зробити фільм покраще.

Все. Кінець запису.

*Вшшшш. Трук*