Гра у темряві

Ти проклянеш мене колись за те, що одного разу я вигадав тебе?

Це важко, рухатись безцільно, тому що, знаєш, набір одноманітних рухів, що керують твоїм тілом (а не ти їм наче) доводить його до втоми швидше, аніж будь що інше.

Я вигадав тебе, тому, що мені потрібна була причина не боятися прокинутися завтра, а потім наступного дня, і ще раз, і ще раз…. І це мій егоїзм. Звинувачуй мене.

Але я потребую тебе. Ти – щось надзвичайно необхідне для мене.

— Ти телепень! – кричить сторонній голос і б’є мене по щоках. – Чого, скажи мені, заради ти влаштував собі голод і тепер втрачаєш свідомість на робочому місці? – я прокинувся, але чужі долоні все одно ще раз ляснули мене по щоках.

— Зробиш це ще раз і я тебе вб’ю… - скрегочу втомленим млявим голосом, ще не оговтавшись від забуття. Чужі руки тягнуться до моїх плечей і допомагають сісти на підлозі. Мій колега все ще був стурбований з приводу того, що сталося і роздратовано всміхнувся кутиком вуст, ті віп’ялися в лінію його вилиць неприємним оскалом. Я впав якраз тоді як вийшли судді відбірчого туру музичного конкурсу, залишився лише Мирослав, зі своєю дурною гримасою на обличчі, і дехто з робочого персоналу прибирав актову залу. Рояль здавався мені надто високим, аніж є його справжній розмір.

— Це я тебе вб’ю, якщо ти впадеш так під час виступу, зрозумів? Їдь додому і добре поїж, Марія тебе чекає? – Сірі очі, що зливаються з сірого відтінку сорочкою, прискіпливо вп’ялися в моє обличчя і воно наче запалилося від цього. Мене почало нудити від цієї ситуації і я влів би знову втратити свідомість. Хлопець протягнув мені пляшку з холодною водою я охоче протягнув за нею руку.

— Ти думаєш Марія вміє готувати? – іронізую, значить сили лишилися, не всі згоріли під стуленими повіками без свідомості.

— Смішно, замов собі щось, але обов’язко, трясця, поїж. Я розумію твою жагу до бездоганності, але не дозволяй їй тебе вбити.

«Вбити» - повторюю у думках і посміхаюсь. Стуляю очі і бачу тебе. О ні, ти не вб’єш мене.

Ти ж не вб’єш мене?

***

Марія мене чекала. Маленький золотавий спаніель з хвилястою шерстю. Її щасливі очі зустріли мене в коридорі. Моя сестра, що доглядала собаку поки мене не було вдома, вже пішла, лишивши записку на столі в кухні:

«Марія – чудова, повчися в неї слухняності. Вона сита, а тобі я зварила сирний суп, розігрій і поїж, маестро. Цьомк, Вікторія»

Поринаю пальцями у трохи розкуйовджене власне волосся і трохи відтягую. У голові ще крутиться після теплого, але надто приторно пахучого салону таксі. Кладу записку назад на стіл і вільною рукою послаблюю краватку на комірі білої сорочки під піджаком з подовженими полами.

Прикриваю очі і чую музику.

Так лунає твоє ім’я, відколи я його створив. Воно завжди грає для мене музикою. Не помічаю як спираюсь на стіл і стукаю пальцями по його поверхні як наче кінчиками вальсую вздовж клавіш свого інструменту. Він, до речі, у вітальні. Йди-но зі мною, не лишай, поки я вхопив твоє ім’я знову, зараз, із порожнечі, воно оксамитом тягнеться крізь мої пальці ефемерним потягом мого бажання, сліпого подуму митця. Просто тримайся мене ще трішки. Будь ласка.

Я навпомацки рушу до вітальні, я пам’ятаю усі кроки, що маю зробити до свого піаніно, швидко кладу руки на його кришку і відкриваю її, підвигаю під себе стілець. Холод клавіш пронизав мене ніжністю їх текстури і я відчув стрімке бажання натиснути. Відтворити тебе. Щоб ти сталася мною.

Станься ж.

Я відкриваю очі від звуку дзвінка. Телефон вібрує в мої кишені, випускаю важкий подих, я тягнуся за ним рукою. Контрастуюче раптове тепло із холодом клавіш змушує мене відволіктися від раптового настрою натхнення до раптового рутинного осунення, наче я мав до цього у собі всі кольори і вони раптово вицвіли з мене, осипавшись на підлогу засохлою фарбою.

— Слухаю, -  стомлено закриваю кришку інструменту. Сили на сьогодні вичерпані, навіть згадав, що десь там на кухні має бути суп. Марія, що до цього мирно сиділа осторонь і слухала мою гру, почала ластитися об мої ноги.

— Ви пам’ятаєте її? – я зригнувся. Голос по телефону сказав твоє ім’я.

Я стверджувально хитаю головою, хоч людина по той бік слухавки мене не бачить а потім важко розліплюючи трохи пересохлі губи проговорюю «Так».

***

Ти приносиш мені вдачу. Я назвав твоїм ім’ям свій новий музичний твір і його зарахували на конкурс. Мир (Мирослав аля «дивний вираз обличчя», пам’ятаєш?) казав мені готуватися до виступу, але я не звик так пришвидшувати події, більше надаючи перевагу тому, щоб краще дбати про деталі і точно забезпечувати їм більший процент успіху. Хоча перфікціонізм – це дурна відмовка про те, щоб шукати в собі десь якісь межі, уявні, боротися з ними, як з вітряками, щоб в кінцевому результаті бути ними здутим, віднесеним у шухляду життя відкладеного на потім. Я не хочу. Ти рятуєш мене. Сьогоднішнім раптовим телефонним дзвінком.

Чи поїв я? Турбуєшся про мене? Незвично.

Ні, ні, я не против.

Аххх, яка шкода, що ти не можеш прилягти поряд. Марія якраз нагріла другу половинку ліжка. Я не жену її, мені так спокійніше навіть. Лежу на спині і поглядом спираюся у стелю. Сьогодні був дивний день.Але з тобою поряд легше.

Я так хочу розповісти тобі про себе, але сьогодні я так стомився, вибач.

Хто я – неважливо. Ти лише звучи своїм ім’ям у моїй голові. Я хочу статися тобою у власній голові.