Карти

Зі стелі крапало.

Раніше Азріель любив дощ: він приємно стукотів по голові та стікав по шерсті прохолодними цівками. Юний принц — спочатку самостійно, а потім із Чарою — подовгу сидів у Водоспадах, нехтуючи парасолею та підставляючи обличчя опадам. Чара казали, що дощ у Підземеллі майже такий самий, як на Поверхні.

Зараз пелюстки деколи прогинаються під особливо важкими краплями і Азріеля дратує, коли вода заливає очі.

Він перетасовує карти. Управлятися із лозами Азріель досі вмів не так добре, як колись із руками, попри незліченну кількість перезапусків, що він їх прожив у тілі квітки, тому деякі карти інколи вивалювалися із величезної колоди. Востаннє він робив дещо таке ще за життя, коли Чара принесли звідкілясь колоду із близько вісімдесяти карт і серйозно запитали, чи не хоче він дізнатися майбутнє. Азріель так і не зрозумів, який це різновид магії, що він доступний навіть людям, але, судячи з усього, ці «Таро» надають дар пророцтва.

Сьогодні він роздивлявся купи сміття з Поверхні у Водоспадах, коли до його клаптика суші течією прибило Пажа Чаш. Азріель насупився тоді, не розуміючи: чому хтось із людей викинув би таку сильну річ? Він дуже сумнівався, що монстри створили б власні «Таро», поки він був мертвий. Усе ж таки за стільки перезапусків Азріель почув би про них хоча б раз.

Тому, знайшовши решту колоди неподалік, він перемістився у більш сухе і закрите місце. Хоча принц абсолютно не пам’ятав значення жодної карти, пам’ятав він дещо інше: Чара запевняли, що трактувати їх можна інтуїтивно. І, думав він, якщо карти магічні та працюють для людей, то Азріель — монстр… квітка… істота з магією — точно впорається.

Намагатися зрозуміти значення пророцтва все одно краще, ніж втілювати у реальність думки, які його переслідували вже досить довго. Він не стане шкодити іншим. Він не використовуватиме свої сили у такому руслі. Він не хоче — не хоче! — нікого вбивати, йому зовсім не цікаво, що буде після цього. Із власною смертю Азріель уже втратив частину себе. Він не збирався втрачати решту.

На землю знову падає карта. Чому вони постійно вивалювалися із колоди зворотами донизу? Чара, здається, казали, що це теж знак. Азріель вважав, що це просто незграбність. Тим паче зараз. Який може бути знак, коли зображення випадає догори дриґом?

Він перевертає карту і дивиться на малюнок рогатої фігури. Внизу дещо кучеряво написано «Диявол». Якесь зле створіння у людській вірі, Диявол був трохи схожий на Бога Гіперсмерті. Азріель відчуває, як стискається його метафоричне горло. Якщо карти такі розумні, може, вони з нього знущаються.

Азріель устромлює «Диявола» кудись усередину колоди, перемішує її ще кілька разів і вирішує зупинитися. Витягає десять карт навмання та розкладає перед собою. Чорні візерунчасті звороти блищать і ледь переливаються під світлом несправжніх зірок.

Азріель перегортає першу карту. На ній зображено юнака із мечем на фоні блакитного, але хмарного неба. Принц задумливо гмикає. Уже другий Паж за сьогодні.

Друга обрана карта співала із її номером — Двійка Жезлів. Азріель роздивляється її уважно: людина на зображенні тримає маленьку Землю на долоні. Схоже, ця карта символізує владу.

Азріелю подобалась влада. Він любив командувати. Обожнював, коли його слухають. Чи могло бути інакше, якщо ти наслідний принц? Він міг справляти враження золотого хлопчика на всіх, включаючи власних батьків, але насправді таким ніколи не був. Інколи йому хотілося ще більше свободи та безкарності.

Зараз у Азріеля була сила, про яку він ніколи і не мріяв. Змога робити що завгодно і назавжди стерти наслідки, якщо вони тобі шкодять — хіба це не прекрасно? Ніхто навіть не дізнається, що ти робив щось заборонене.

Зображення на наступній карті виявилося перевернутим, і Азріель розвернув її у правильне положення. На карті був… міст? А ще двоє людей, одна із яких балансувала із довгою жердиною, та шість мечей, встромлених перед ними.

Це точно щось погане.

Азріель балансував із того самого дня як став квіткою. Спочатку на межі життя і смерті, експериментуючи, намагаючись дізнатися більше про свої нові здібності, а тепер — між добром і злом. Правильним та не дуже. І щодня хитався всё сильніше.

Наступна карта знову догори ногами. Люди на ній не дивляться на спостерігача — двоє дорослих стоять спиною, дивлячись на селище вдалині, а діти граються поряд. Над їхніми головами розкинулася дуга веселки.

Від зображення віє спокоєм, і Азріель майже розслабляється. Ці люди виглядають як родина. Чи є у нього шанс повернути власних батьків?..

Звичайно ні. Не будь ідіотом, Азріелю, скільки разів тобі ще потрібно побачити їхній стан? Відколи це здатність любити та критичне мислення ідуть пліч-о-пліч? Втрата одного не є виправданням відсутності іншого.

Але все ж таки. Карта навіює комфорт. Чи може це значити, що одного дня у нього на душі — на якій ще душі, Азріелю? — стане спокійніше.

Він відкриває ще дві карти. Як потрібно було тасувати колоду, щоб половина зображень виявилася перевернутою? Раптом згадалося, як Чара жалілися на біль у голові після довгого знаходження догори ногами. Азріель підняв Короля Мечів і трохи потрусив. Якби зображені на картах істоти мали дієві органи чуття, чи розболілася б голова у нього?

Принц хіхікнув і відпустив карту. Важка від вологи, вона впала поряд із Сімкою Мечів.

В одній із часоліній Азріель уперше вирішив представитися не своїм іменем. Чимось коротким і влучним, але таким, що підходило б його новій формі.

І так Азріель став Квітиком. І так він побачив, що Підземелля чудово може впоратися без принца. І йому не було прикро — звичайно ні, хіба може відчувати себе зрадженою істота без емоцій? — але всередині ніби обірвалася натягнута струна. І Азріель вирішив, що від маленьких злочинів нікому гірше не стане. І зупинитися ставало все складніше. Якщо наслідного принца забули ті, хто могли стати його підданими, то і він міг забути про свою вічну доброту. Нехай самостійно розбираються із негараздами у житті. Він робитиме так, що поратися буде із чим. Якщо Азріель Дріїмур для монстрів помер, Квітика вони не здихаються.

Але попри все мораль здавлювала фантомну душу чимось, що для істоти з емоціями було б відчуттям сорому — і Азріель звинувачував свою темну сторону. Азріель звинувачував Квітика.

Карта номер сім — співпало як із двійкою — лежить зворотом донизу. На ній повозку з людиною везуть двійко коней. Символ подорожі? На це натякає і наступна карта (вже четверта у розкладі, яка переплутала верх і низ) із зображеним на ній вершником. Та чомусь шістьма жезлами.

Дев’яту і десяту перегортає двома лозами майже одночасно. Вони виглядають як абсолютні протилежності. Спокійний Паж Жезлів, фігура якого випромінює світло і бажання миру, та несамовитий Рицар Мечів, уособлення люті. Якщо карти можна трактувати як забажаєш, то у цих двох Азріель бачив себе та Квітика.

Він окинув поглядом десять картинок перед собою. Кількість Мечів — рівно половина — прямо кажучи, тривожила. Тому що мечі є зброєю. Зброя означає біль. І Азріель не хотів перетворюватися на Квітика.

У нього розболілася голова.

Дурнуваті карти. І його віра у них ідіотська. У «Таро» немає і ніколи не могло бути магічної сили — вони людський винахід, який не може передбачати майбутнє. На що він узагалі сподівався, затіявши це ворожіння?

Жбурнувши карти у воду, Азріель зник під землею. У нього були важливіші справи. У цій часолінії він усе ще не потоваришував із Папайрусом.