— Що малюєш?
Чара різко розвертається, прикриваючи долонею малюнок. Крейда вилітає із їхньої руки, відскакує від паперу, залишаючи чорну пляму, і вони ледь стискають губи та супляться. Азріель примирливо підіймає долоні та зупиняється у дверях.
— Пробач, не хотів тебе лякати, — він робить крок вперед, указує на місце, де сидить його сиблінґ. — Можна?
Чара киває, помітно розслабляючись. Уся родина від початку помітила, що вони не люблять ділитися тим, що відбувається у них на душі, але із міркувань увічливості не підіймали цю тему. Азріелю було відомо лише те, що така поведінка та ненависть Чари до людства мають спільні витоки.
Він сідає поруч на підлогу і кидає погляд на малюнок. Тепер, коли його нічого не приховує, Азріель бачить, що Чара малювали себе. Маленька фігурка із занадто яскраво-червоними щоками стояла, усміхнена, у кромішній пітьмі. Поруч із правим оком, однак, чорна крейда залишила свій слід, явно видний на світлій шкірі.
Азріель більше відчуває, ніж бачить, напруження людини поруч із ним, і підіймає погляд.
— Ти ніколи раніше не малювали себе.
— Це не я, — Чара відповідає, на його розсуд, трохи швидше, ніж слід. Їхній голос як завжди тихий, але слова звучать більш різко, і плечі ледь піднімаються. Вони знову беруть чорну крейду. — Вони схожі на мене зовні, але більше ми не маємо нічого спільного.
— Тож, — Азріель витягає аркуш зі стопки і й собі тягнеться до крейди, а потім, вирішивши не горбитися, лягає на підлогу — хто це?
Чара критично розглядає власний малюнок, примружившись, потім киває і підводиться. Азріель встигає помітити, що очі істоти на малюнку тепер великі та чорні.
— Демон, Який Приходить, Коли Називають Його Ім’я, — відповідає, кладучи аркуш у шухляду для «недостойних», як називали її Чара. Азріель завжди вважав, що малюнки там для його сиблінґа дуже особисті, і їхня реакція на його несподівану появу та запитання цю думку лише підтверджували.
Шухляда закривається із шурхотом, а Чара повертає голову, дивлячись братові у вічі. Наступні слова ніби придавлюють його зверху:
— Створіння ненависті.
І їхній погляд серйозний — такий серйозний, як коли вони вперше розказали, чому полізли на гору Еббот — тож Азріель більше не розпитує. Натомість бере червону крейду і окреслює контур крил. Чара сідає поруч, ледь схиляє голову та підіймає бров.
— Знову Бог Гіперсмерті?
Азріель угумкає, а потім усміхається широко-широко. Ентузіазм наповнює його за секунду.
— Я переробив його дизайн! Тепер він ще крутіший!
Його сиблінґ задумливо протягує: «Гммм…». Азріель клацає язиком і закочує очі.
— Велемовно.
Чара різко видихає через ніс — як коли чуєш щось кумедне, але цього не достатньо для повноцінного сміху.
— Старий дизайн мені подобався більше.
— У нього не було крил!
— Він був схожим на тебе.
Азріель знизує плечима.
— Це правда.
Чара мовчить, розглядаючи братів малюнок, на якому Бог Гіперсмерті, розкинувши крила та руки, чаклує Зорепад. Азріель вскакує, тріумфально тримаючи аркуш перед собою, а потім кладе його на тумбу біля ліжка. І, повний рішучості, повертається до Чари.
— Я тут подумав. Гайда спечемо пиріг?
