Неймовірні пригоди Чмоні

 

Частина 1. Казочка, як Нікітку віправили в Україну помирати.

*присутній чорний гумор*

Нікітка Іванов жив собі у своєму СМТ і, загалом, все у нього було непогано. Був у нього тверезий батя і мама була серед тих, хто мав роботу. Але щось не жилось спокійно його батькам, і виперли вони сина на службу «долга перед родиной». То було справжне кідалово, адже Нікітка мріяв собі після школи поступити у інститут в місті, стати менеджером. Або інженером (Яким саме- не уточнюється) А у вільний час грати у World of Warcraft або дивитися аніме.

А тут мамка з папкой не тільки від місцевого дільничого не відмазали а ще й люб’язно запросили чайку попити.

І поїхав Нікітка в Україну. На ученія. Хоча, на привеликий жаль, у Нікітки було трохи клепки і голові, і він прекрасно усвідомлював, що він їде на війну. Бо йому всучили автомат у руки, а кордон вони вже от-от перетнуть.

Нікітке взагалі-то було страшно. Бо він був дрищ із досвідом «World of tanks» у голові, а не на практиці. До того ж, стрілялки і емоції вдома з півасіком у руці- це одне, а отримувати люлей від командира і по пиці від однослужбовців у реальності- це інше.

Короче кажучи, нічого Нікітка не вмів. Тиждень покрутився у військвій частині, постріляв з автоматика три рази, а на другий тиждень вже відправили в Україну, родіну зашішять.

І вирішили у частині, що Нікітка буде аху*ннй розвідник. Так що як тільки рота прибула на місце, капітан швиденько віддав наказ відправитись до місцевих і доповісти про ситуацію.

-С*ка, везучий ты х*р!!!- скривився його товариш Міша Стріказа,- Сейчас пойдет к местным бабам, бабулям! Они его жратвой накормят,- Стріказа схопив Нікітку і почав жартома душити у обхваті кулаком. А м’язи у нього були об’ємніші, ніж у Нікітки.

-Пока мы тут будем свои сраки морозить, а?!!!ААА?!Га-ха-ха!!!- заржав Стріказа.

-Да какое морозить?!! Апрель же!..

-Пошел на**!

-Давай, пи*д*й уже!- радісно «попрощалися» колеги.

Нікітка неупевненно поправив зброю і недбало зробив декілька кроків вперед. Позаду невдовзі почулося ревіння танку.Стрікоза був танкистом. А ще його співи:

- Золотые купола душу мою радуют!!!

  А то не дождь, а то не дождь - слёзы с неба капают!!!

Аж не встиг Нікітка навіть до села підійти, почувся якийсь свист…Такий приглушаючий, ніби все стихло, і от-от щось прилетить…

«Ракета?!!В нас?!!»

Але Нікітка трошки помилися. Задля ракети воно було замале…Але вистачило, щоб значно так бахнути по танку Стрікази. 

-Пацаны!..-не встиг і тявкнути Нікітка, як його самого оглушило, і він втратив свідомість.

***

«Черт…Я…Жив?!»

Нікітка розплюшив очі.

-…та набіса треба?!! Лярва! Андрій, то більше мороки, аніж користі!

-Та не кричи і не жини коней! От буде! От побачиш!!!

Нікітка побачив двох молодих людей. На вигляд -його однолітки. Дівчина з чорними патлами гаряче сперичалась із хлопцем, спершись на кісті рук й витягнувшись корпусом тіла вперед. Її співрозмовник займав таку саму позу. Хлопець мав схожі з нею риси обличча і такий самий колір волосся. Здається, це були брат і сестра?!..

«Что произошло?! Я хоть целый-то?! «

-Что с моими руками?!!-раптом Нікітка відчув, що його шось утримує…

-О-о-о!!!Прокинулось!-в розпачі сплеснула руками дівчина.

Нікітка спрбував виватись - дарма. Руки й ноги були щільно перев’язані мотузкою. А також мотузка охоплювала груди й проходила під ребрами- хтось його щільно прив’язав до стільця.

-Вы кто?!!

-Смерть твоя! Майбутня,- зиркнула очима дівчина.

-Что?! Ты что, больная?!!- почав за  давньою чисто побутово-народною руською звичкою крити лайкою всіх і все, що бачить Нікітка. Не дивлячись на те, що опинвся він у непростій, навіть небезпечній…Ворожій ситуації. Прикусив би язика.

Але ж русські впевнені що вони бог-всія-русі, якого всі бояться і водночас люблять. 

Тому нахабство у Нікітки з’явилось і нікуди не зникло:

-Мозгами соображаешь?!!Такие шутки шутить, когда я сам чуть не помер?!!

Ой, краще б Нікітка прикусив язика…

У дівчини в очах запалали два вогни  КОСТРИЩА. У ту саму хвилину вона зняйналась з місця, впритул поступаючи до недолугого хамовиська.

І от тільки тут Нікітка зрозумів: зараз будуть бить.

Нікітке стало лячно:

- Погоди!…Я не то имел в виду! Я это из-за нервов!…

Але виправдатися було запізно. Йому таки прилетіло по мордяці, але не від дівчини, а від хлопця. Він якимось чином обігнав її і виявився швидшим. Удар нагадував ляпас- «отрізвляючу пиздюліну» :

-Може ти й пережив великий стресс, але ти мусиш проявляти повагу до господарів дому, у якому знаходишься!!!Ясно?!

-Да!..Я хорошо понимаю по-украински!..Почти все понял!..

-Тож закрий пиздак, інакше тобі в’їбуть,- уточнила дівчина.

Нікітка дуже добре зрозумів слова «пиздак» і «в’їбуть», тому реально присмирів.

-Извините…Извини!- Нікітка подивися саме на дівчину.

-Хм! Ти диви, додумався!- скривилась она і повернулась до столика.

Її родич послідував її прикладу. Через хвилину вони знов знаходились на своїх місцях- дівчина по ліву сторону від столу на стільці, хлопець по праву, на табуреті. На столі лежав ноутбук і якийсь невеличкий кейс-чемоданчик. Ближче до дівчини і ноутбука ще була чашка.

Обидва з неприкритим невдоволенням і суровим поглядом подивились на нього.

-Як тебе звуть?

-Ем…Что-что?…

-Как тебя зовут?- майже без акценту повторив питання хлопець.

-Никита. Никитос…

-Пф-ха-ха!-нервово відреагувала дівчина,- Нікітос…Ага-ага…А призвище?Ну, фамілія?

-Иванов…

-Ха-ха!!- тут вже обидва ржали.

-Что?!…

-Та так нічого…Просто є такий смішний девіз у ваших, ем.. «Вот он я, я здесь, на месте! Фейки, вы ко мне не лезьте!»

-Пх-ха «я- Іван, і я - груз 200-ті» !!!…-давлячись зі сміху доповнив хлопець.

Та доволі швидко вони обидва урвали свій припадок радощів і знов стали серйозними.

-Я- Андрій,- коротко сказав хлпець.

-Марія,- назвалась дівчина.

-А…Можно стакан воды?…

-Не можна,- уїдливо відповіла дівчина.

-Всего лишь глоточек…Я могу хоть с связанными руками, просто к губам поднестите чашку…

-Ля…рва…-прошипіла Марія,- я ж сказала: не можна, бо ваші довбойоби відрубили у нас воду! Вона тепер тут на грам золота! На,- вона різко виставила чашку перед Андрієм,- мою каву допивай. Що, чо ти кривишся?! Це ж ти його припер до хати, рятувальник хренов!

-Я вже пояснив, що він нам ще згодиться,- стриманно, з почуттям самовдоволення сказав Андрій. Він вхопив чашку, де було трохи менше половини чорного напою і допоміг Іванову зробити ковток.

-Пхе!-знову фиркнула дівчина.

Здавалось, Марія почала втрачати інтерес до їх в’язня, відкривши ноутбук,- От казала я мамі, що не треба тебе в медики пускати!..

Андрій закатив очі:

-А тебе у розробники. Ти надто роздратована, сестро…

-Це через кляту війну!!! І оцього!!!- Марія різько виставила пальця на Нікітку,- Якого біса він робить у нашій хаті?!!Чого він зараз тут, а не зі своїми ротниками?!!

-А вы знаете что произошло с пацанами?! Что-то громко взорвалось в нескольких шагах у меня прямо над головой! Я потерял сознание…А с ними-то что?!

-Звичайно знаємо,- відхилившись на табуретці,  допиваючи каву з тієї самої чашки, відповів з тим самим зміїним спокоєм  Андрій,- вони мертві.

Частина 2. Тортури японськими опенінгами

Нікітка не повірив. Бо просто не міг повірити, що таке можливо: ось так раз  і москаля нема й цілої роти нема!

-Да врешь! Не может такого быть!- сперичаюсь із самим собою, почав протестувати Нікітос.

-Та може, може. Так їбануло, що здригнулася земля! Тіла російських солдатів порозлітались, як конфіті на свято! Один ти, походу живий залишився, бо тебе оглушило…

-І цей довбань притягнув тебе до нашого дому,- додала Марія.

-…думаю, ще день-два, і погонять ваших он туди, у далекі ліси,за обрій,- продовжував Андрій, допиваючи каву.

-Да лжете, ребята! Да ну вы чё, я что, вчера родился?! Целую роту?!Ну нет - нет!…Харош рассказывать…

Андрій техенько засміявля. Марія щось почала стукати та на її облитччі теж була іронічна усмішка.

-Ну, не вірить дитинка, бо не бачила на власні очі місце бою…-зітхнув Андрій.- У нас зараз в селі повнісінько наших військових, а на виході з села - активні бойові дії. Сунишься туди, і тебе грохнуть твої ж, російські війська. Бо у них наказ : стріляти у всіх, хто ніби то здався у полон. Ти був непритомній десь добу, тож думаю тебе вже вважають дезертиром. Не раджу туди повертатися. І не раджу тікати, собі зробиш гірше! Але якщо раптом надумаєш…То будеш ридати крокодильячими слізьми.

-Ну…Хорошо. Предположым. А зачем вы меня тут держите? Что, долго я тут еще буду со связанными руками и ногами сидеть?..

-Це питання до Андрія,- не підводячи очей, оповістила дівчина.

-Зараз, я подумаю, що нам у першу чергу варто буде зробити,- закусивши губу, молодий господар хати підвівся й озирнувся. Спочатку він зміряв поглядом кімнату поруч з кухнею, потім превів погляд у віконце біля дверей, що вели на ґанок.

Нарешті й Нікітка озирнувся та побачив диво дивне! Хата якась…Ну, не така…Ніби от сидять вони у домі з невеличкою кухнею, але…

Навпроти Нікітки був столик, за яким сидіа Марія. Перед нею - малесенький «буфетний набір» - дві кухонні шафки зверху й дві знизу. Потім двері для входу зі спеціальним обрамленням. Далі невеличка кімнатка -комора, біля якої стояв стілець Ніктки. А у іншій частині кіманти був якийсь дивній вихід-прохід. 

Цегла стирчала, і не було брами для дверей. І самих дверей теж не було.

А також ніякої підлоги і стелі…Ніби власники віришіли здихатись зайвого чи то коридору, чи то кімнати, яка раніше була біля кухні.

І тут до Нікітки дійшло! А хата-то розйобана!

-А что тут у Вас произошло?…-нахмурився він.

-Ну ти ж не настолько дебил, что бы решить, что это - стройка?- нарешті глянула на нього Марія.

-В ваш дом попали?…Мне очень жаль.

-Стули пельку.

-Так! Я вирішив!- усміхнувся Андрій,- спочатку грядочки!

Потім він хвацько нажав на кнопки кейсу, і Нікітка побачив там щось накшталт «набір юного медика».

Андрій витягнув шприца з якоюсь біло-мутною рідиною і повернувся до полоненого:

-Значит так…Сіпнешься, і я тобі ось це в шию захерчу! Хочеш?!..

-Нет!…

-Добренько,- продовжував всміхатися Андрій, хоча «зброю » не сховав. - Це не щкідливий апарат, але якщо ти - алергік, тобі п*зда. Тому раджу слухняно мене слухатись, інакше…

-Андрійку треба на комусь потренуватися вводити анестезійку,- прервала їх Марія.

-Анестезийку?!Откуда она у тебя тут?!..

-Та не нервуй так! Він майбутній стоматолог,а не хірург. Різати тебе вже точно не буде!- засміялась Марія.

-Це правда,- підтвердив Андрій. 

І вийшов з хати разом з чемоданчиком.

Запала мовчанка.

Марія мовчки ретельно вивчала зовнішність  Нікітки. 

Риси обличчя Нікітки були не зовсім «русськими». Він точно мав серед свої предків якихось «світлих азіатів»…Але у його сімейному дереві копирсатися абсолютно не хотілося.

-Во что играешь?…- спробував розпочати «незатейлевій разгавор» Нікітка

-У створення спрайтів для декорування елементів боді,- підперши підборіддя кулаком, відповіла Марія.

-Хм…Не слышал о такой игре. Это типа как выживалка, где крафтить нужно?..

«Дебіл, б*ять»- подумала Марія.

-Зараз ти нам крафтить стіну будеш.

-А как вы тут теперь живете, в разрушенном доме?!

-Ночувати ходимо до сусідки. А вдень тут…Намагаємось щось зробити.

-А где ваши родители? Они же не…

-Вони у акупованному місті біля моря.

-А где именно?

-Тебе це єб*ть не должно,- відійшла від теми Марія.

-Понятно…

-Чого ти сюди припхався, мамкін денацифиікатор?

-Я…Мне сказали, что мы будем спасать граждан он угнетения нового политического режима. Но вообще-то мне просто всучили повестку, сунули автомат в руки и спустя неделю- я здесь…

-Ути-путі, бідненька ти жертва обставин,- насилу стримуючи себе прокоментувала Марія.

-Знаешь…Мне тоже нелегко! Ваша граната…Или что оно там было, чуть не убила меня!…Я ничего не сделал, и чуть не умер пару часов назад! И вообще я не хотел сюда ехать! Мне лично эта война не нужна!

-Дуже цікава історія,- повернувшись знову до свого монітора, відповіла Марія.

-Да я правду говорю!!!Не веришь?!

-Не вірю.

-А зря!!!Откуда мне было знать, что тут все иначе?! Нам всем говорили, что тут народ ждет перемен, мира, лучшей жизни, и…

-Ну добре,- Марія різко розвернулась до Нікітки й глянула на нього з-під лоба:

-Припустімо, що я чекаю тут на…Японію…

-Японию?!!…

-…Японію,-продовжувала Марія,- а припхалалися ви. І що? І що мені тепер робить? А моя подруга Олена, яка три роки прожила у Франції, чекала, припустимо, на Францію. Бо у неї там теж родичі. У когось родичі у росії, і вони чекали росію, а вона, так як у неї вони у Франції, за твоєю логікою, має чекати Фанцію! А я от японців чекаю, бо мені так хочеться. І що нам тепер робити, коли припхалися ви? Що нам тепер,- Марія відкрито глузувала,- тепер залишатись «неудел»? А як же ми?! Ми ж чекали!

-Ну…И ждите, а на помощь отважилась прийти только россия!

-Але ж ми не замовляли россію. То значит, ви нас ущемлете?…Наши интересы ущемляют?!

-Я…Ничего не понял. Какая Япония? Это же так далеко!

Марія зітхнула

«Ідіот. Він навіть іронії не розуміє. Бісить»

-А почему Япония? Тебе нравится аниме? «Наруто» там, «Блич»?..

Марія пирснула сміхом:

-А ти у нас, типу прошаренний?

-А я раньше тоже смотрел «Наруто», только потом бросил. Затянутое такое стало, и сюжет запороли еще во втором сезоне…Персонажи слишком часто повторялись в своих действиях, а потом еще опенинг там был такой назойливый…

-Який, цей?

Марія ввмімкнула на повну гучніть перший опенінг «Наруто Шипуден».

-Аа-аа-агра-аа… Да-а-а-а!.. Вот это он,да… Бл*, мои уши! Выруби это, пожа-а-луйста!…

Нікітка ще не знав, що цим самім він підписав собі вирок на «тортури Нарутою»

-Зара-зараз…

Марія скачала трек на диск С і підключивши навушники, одягла на Нікітку, а музику залишила на повторі:

-Насолоджуйся.

-Б* я-я-я-я!…

Шоб він не лаявся, до рота прийшлося запхати дольку яблука.

Аж тут нарешті з’явився Андрій із залізнім ланцюгом у руках:

-Так як Рудого вже немає, я думаю, це буде найоптимальніший варіа… Марія, що ти вже змусила його слухати, що його аж трясе?

-Опенінг з Наруто,- стоячи над полоненім, злою посмішкою всміхалась Марія.

-Ой, не розбираюсь я в ваших китайських мультіках… Добре, дискотеку закінченно! Пішли!- Андрій звільниі в’язня від навушників, мотузки на ногах, але натомість одяг залізній ланцюг на ліву ногу.

-Что это?!!

-Это тебе подарок от нашей собачки!- продовжував шкіритися Андрій.- Кінець ланцюга припаянний до каменюки. А ошийник на замочку. Захочеш втекти - тобі прийдеться взяти той камінь з собою. А тепер пішли на двір! Війна війною, а город ніхто не відміняв!

І Андрій під ручку потягнув Нікітку слідом за собою.

Частина 3. Війна війною, а город ніхто не відміняв

«Это бред какой-то, абсурд!!!Что я тут делаю?! Как так только получилось?!»- мучався думками Нікітка.

Андрій всучив йому в руки лопату, і побоючись, що цей мед-псих всучить йому ще й шприц  в шию з-за спини, руський солдат вже понад годину копав землю.

Андрій увесь цей час сидів на тій самій каменюці, і тримав поруч із собою чемоданчик. Його рука була на поготові у будь яку секуну схопити витягти шприца…

Час від часу Нікітка кидав погляд на камінь, розмірковуючи, як би то можна було втекти…То був великий вапняній камінь із невеличким залізім кільцем, що дугою стирчало з самого каменю. Тобто варіанту просо зняти ланцюга не було. Потрібно було викрасти ключ від кайдана.

Ці обидва- психи! Цей сидить, доктора Хауса з себе корче…Хоча… Дратувати Андрія зайвий раз не хотілося.Невідомо що у нього по господарстві  ще було…Були ж у нього щільні мотузки, якими він зв’язав Нікіту; гострий ніж, яким госопдар прерізав ті самі мотузки…І десь подівся Нікітчин автомат…Це теж неаби як насторожувало в’язня.

-Ну що, втомився? Посиди декілька хвилин, відпочинь! Я зараз тобі подарунок принесу,- нарешті заговорив до нього Андрій й схопивши чемоданчик, зник за хатою.

Це був шанс втекти!..

Правда, слабенький Нікітка так захекався, що мав за щастя просо посидіти на траві…

-Хей! Крутишаблі!-почувся крик жінки.

«Б*ть, сейчас ножами кидаться будут!»- подумав Нікітка і впав додолу, прикриваючись руками.

-Біжу!…Я тут!- почувся голос Андрія. У руках в нього був ящик з дрібкою картоплею.

-Що хотіли, баба Надя?

-Та побачить, як ви тут…А то щось як пішли з самого ранку, так і не чутно вас…Вже думаю, чи під кулі не попали?…А це хто там лежить?…

-Та це…Друг приїхав,- Андрій став поруч з Нікіткою і обережно пнув його ногою:

-Вставай! Відміна повітряної тривоги, лярва!

-А?! Чт…

-ПІДЙОМ,- заглушив слова Нікітки своїм дзвінким голосом Андрій,- дарма перелякався, кажу!  Хибна тривога!

Нікітці аж задзвиніло у вусі від такої «турботи», але він урешті-решть підвівся.

-Щось він дивний якийсь. Як він тут опинився?-не довіряла баба.

-По телефону видзвонився. Приїхав нам допомогти картоплю саджати!- вказав на лопату всучену до землі Андрійко.

-А чого на прив’язку?

-А то ми прикалуємся так,- усміхнувся Андрій,- правда ж, Микитко?!

-Ага…Правда…- тяжко дихаючи, відповів той.

-Ну добре…Якщо у вас все добре, то добре…Чуєте, хлопчики! А може потім бабі теж допоможете копати город?

Андрій покосився на Нікітку й хижо всміхнувся:

-Ну звичайно! Із задоволенням!