Тонка межа

Безлюдні нічні дороги. Як же він їх ненавидить. Варто сонцю лиш трохи заритися за обрій, зір немов погіршується, на вікна опускається вечірній пил, а на очі натягують окуляри зі скельцями, заклеєними щільною чорною стрічкою. Ніхріна не видно. Доводиться примружуватися та концентруватися так сильно, що в голові починає гудіти, а скроні ламаються під тяжкістю пульсації.

Ще сьогодні вранці автомобіль купався на автомийці, капот такий вимитий, що з нього можна злизувати вершки, а лобове скло кришталево чисте, прозоре настільки, що здається, ніби його немає зовсім. Але це неважливо. Воно анітрохи не додає яскравості в безпросвітну ніч. Плювати: брудне воно від плям висохлих крапель чи від трупів збитих мошок, чисте від очищувального засобу для вікон чи нової губки. Усе одно він бачить перед собою лише нешироку смугу тьмяного світла фар, що слабо освітлюють дорогу. Він немов у їде танку, заплющивши очі.

Очі, які навіть у цьому непробивному мороку виділяються небесно-синім кольором, трохи розбавленим втомою. Каштанове, майже чорне волосся, незграбно скуйовджене перед поїздкою, впалі щоки роблять вилиці ще гострішими, після нещодавнього гоління на підборідді видніється невеличка подряпина, а чіткий контур нижньої щелепи підкреслює риси обличчя, яке колись випромінювало щирість усмішок на тонких вустах і життєрадісність у погляді.

Рівний вологий від дощу асфальт нагадує прірву, якою повільно рухається червона Хонда. Можна було б сказати, що йому просто незвично та страшно сидіти за кермом чужого автомобіля, але він би відверто збрехав. Йому страшно сидіти за кермом у принципі. Страшно керувати великою залізякою, тому що в найвідповідальніший момент вона виходить з-під контролю, стає некерованою, дикою істотою, немов під дозою потужного наркотику. Він пам’ятає це відчуття. Пам’ятає, як одного разу, крізь туманну нічну завісу навколо машини, не розгледів мотоцикліста, що стояв посеред дороги. Хотілось би знати, що цей виродок там робив. Можливо, це був спосіб випустити пару — просто стояти й чекати зіткнення з неуважним водієм, що трапиться на шляху.

Його ж способом були поїздки по нічному Ратленду.

Тієї ночі він посварився зі своїм хлопцем і помчав геть із квартири, геть від подразника, геть від високої напруги, що виникла між ним і коханою людиною. І тієї ж ночі він раз і назавжди відклав цей спосіб куди подалі у свою уявну скриньку під назвою «Більше ніколи в своєму клятому житті так не роби».

Уривки все ще раптово та болісно виникають у пам’яті, пускають холод під шкірою, трощать кістки. Він вивертав кермо, ловив колесами роздільну білу смугу, гальмував, м’язи ще ніколи так сильно не стискалися. Але його доля опинилася в залізних руках бездушної машини. Удар, і все змішалося в один колір. Чорний полонив простір навколо, і єдине, що залишалося — кілька подихів, які безжально палили легені. Здавалося, ніби він лише випускає повітря назовні, не маючи змоги вдихнути знову. Він чув, як з рота виривався власний хрип, відчував гарячу рідину, що обволікала язик і горло. І голова. Жахливо, нестерпно сильно боліла голова. Немов йому розкроїли череп, немов вижирали мозок, хапаючи руками й жадібно відриваючи якомога більші шматки. Свідомість губилася між життям і смертю, здавалося, ніби це тривало кілька коротких миттєвостей, але коли він знову розплющив очі, довкола вже була біла яскрава палата. Батьки, що втомлено і схвильовано оглядали його обличчя, сестра, яка відразу почала ридати від полегшення. Незнайомий лікар, емоції якого прочитати, на жаль, так і не вдалося.

Перед очима знову виринає пейзаж за вікном, що тоді зливався в єдине ціле, поки машина нестримно переверталася і мчала в невідомість. Дерево, яке гордо стояло на узбіччі, — єдине, що зуміло нарешті припинити цей хаос, перегородивши дорогу понівеченому Форду.

— Усе гаразд, усе в порядку, — тихо шепоче він, заспокоює самого себе, звичним за рік жестом потираючи шрам біля скроні та міцно тримаючись другою рукою за гаряче кермо.

Переводить погляд на спідометр — сорок кілометрів на годину. Це смішно. Навкруги нікого немає, видимість більше ніж хороша, але нога ніби закам’яніла. Наче самостійно вирішила, що на газ сьогодні вона тиснути не збирається, і ніякі сигнали мозку її не переконають.

До будинку залишається всього три квартали. Три жалюгідні квартали, які з кожним метром немов стають довшими. На дорозі підозріло тихо. Пусто й похмуро, і він відчуває, як чудово знайоме тривожне свербіння знову починає погладжувати ребра. Серце ще ніколи не підводило. Воно знає, воно знову попереджає. Рік тому він не послухав своє серце, ігноруючи паніку та страх, виправдовуючи біль у грудях сваркою, що змусила його покинути рідний дім і блукати безлюдними вулицями.

— Усе добре, спокійно, — машина починає сповільнюватися, і він розуміє, що сам неусвідомлено зупиняється біля узбіччя. — Лайно, — він затягує ручник і швидко нахиляється до бардачка. — Бляха, — тихо бубонить собі під ніс, починаючи ритися в аптечці та відкидаючи вбік якісь невідомі ліки.

Він сам не знає, на що сподівається, вишукуючи в чужій машині свої таблетки, але навіть цей процес допомагає заспокоїтися, відволіктися. Допомагає усвідомити, що йому нічого не загрожує, він стоїть біля узбіччя, пристебнутий ременем безпеки. Була б його воля, він би пристебнувся двома, не забувши при цьому натягнути собі на голову шолом. Але, на жаль, будова цієї машини не розрахована на параноїків, на кшталт нього.

Очевидно, пошук хоча б якогось седативного чи болезаспокійливого безуспішний. Він видає тихий стогін і відкидається на спинку сидіння, прикриваючи очі та чіпляючись пальцями за кермо. Дихання потрібно вирівняти, втихомирити стривожене серце, зняти напругу в м’язах. І вгамувати цей бісовий головний біль.

Три дзвінкі удари по бічному склу остаточно вибивають із нього дух, і він різко сіпається, а всі органи на мить застигають. Притискає долоню до грудей, відчуваючи дике серцебиття, і швидко повертає голову до джерела звуку, помічаючи по той бік людину, що заглядає всередину автомобіля.

— Що? — він приспускає скло, брови зрушуються до перенісся, а погляд хапається за хлопця, який нахабно оглядає його обличчя.

— У тебе все в порядку? — спокійно питає незнайомець. Його голос прослизає в салон, низький вкрадливий тон підсилює тривогу та хвилювання. Пальці намацують кнопку на дверцятах, і лунає тихе клацання. Усі двері машини замкнені.

— Так, — тільки й відповідає він, відвертаючись і принципово вдивляючись у сміттєвий бак на тротуарі. Що завгодно, аби не стикатися з цими зосередженими очима.

— Ти весь блідий, я навіть звідси бачу, — знову починає незнайомець і нахиляється трохи нижче, тепер уже опиняючись на рівні з його обличчям. Між ними скло, але складається враження, ніби він відчуває на собі дихання цього хлопця. Паніка наростає, знову охоплює кожен сантиметр тіла, смикаючи за нерви, немов за ниточки. Ще цього не вистачало. Грабіж посеред темної ночі. Або вбивство. Або все разом. Тут як пощастить.

— Просто йди, куди йшов, — відрізає він і піднімає скло повністю, перегороджуючи шлях свіжому повітрю крізь єдине тонке джерело.

Незнайомець знову стукає у вікно. Чорт забирай, це дратує.

— Залиш мене в спокої! — кричить він зсередини, відмахуючись рукою.

— Я лікар, я можу допомогти тобі. Чуєш? — голосніше каже незнайомець та прикладає до вікна бейджик:

— Я можу викликати швидку, якщо ти мені не довіряєш, — Гаррі трохи хмуриться, нахиляючи голову набік та роздивляючись кволого хлопця за кермом, — Але тобі треба вийти на вулицю, друже. Аби свідомість не втратив.

— Не треба швидкої, — невпевнено та загальмовано відповідає той, дивлячись то на бейджик Гаррі, то на дзеркало, слабо натискаючи пальцями на скроню. Голова тріщить, розвалюється вроздріб, перед очима все поступово меркне. — Зі мною все в порядку, — тихий шепіт розноситься по салону.

— Добре, ніякої швидкої, — Гаррі киває та прибирає бейджик, на мить здається, ніби він збирається піти геть. — Тобі необхідно вийти на свіже повітря, — ствердно промовляє він та відразу смикає дверну ручку на себе, відкриваючи двері та пропускаючи до салону трохи холодного вітру.

— Якого хріна?! — скрикує хлопець у машині та відсахується ближче до пасажирського сидіння. — Я заперся, — ошелешено блимає він, його брови зсуваються на переніссі, погляд носиться по панелі приладів.

— Спокійно, — Гаррі повільно прогинається в спині, нахиляючись нижче, та притримує рукою дверцята, іншою спираючись на дах автомобіля. — Ти не замкнув двері, — обережно повідомляє він, дивлячись на розгубленого хлопця. — Переплутав кнопки, бачиш? — він акуратно торкається панелі на дверцятах, вказуючи пальцем на кнопку «Відімкнути». — Ти двічі відпер їх, — Гаррі натискає на кнопку декілька разів, — Нічого страшного, з усіма буває, — він жалібно хмурить брови та замовкає на хвилинку, ніби розмірковуючи, що робити далі. — Як тебе звати? — Гаррі ще трохи пригинається, майже опиняючись всередині машини.

— Чорт… — той важко видихає. — Луї. Мене звати Луї.

— Гаразд, Луї, вийди з машини, будь ласка, — Гаррі відступає трохи назад, вичікувально схиливши голову, аби продовжувати дивитися на Луї своїм незворушним поглядом. — Давай. Я подивлюся, наскільки все серйозно.

Луї на мить прикриває очі, відчуття, ніби вони зараз виваляться з орбіт. Гаррі не виглядає, як серійний вбивця чи грабіжник, та й посвідчення у нього є. Навряд чи хтось при здоровому глузді буде блукати пустими вулицями міста в пошуках того, кого можна обдурити своїм бейджиком і пограбувати. В будь-якому разі, Луї от-от втратить свідомість, тому він все одно зовсім скоро нічого не відчує, навіть якщо йому під ребро встромлять кілок. Луї відстібає ремінь безпеки, тримаючись однією рукою за кермо, і повертає все тіло в бік дверей, підіймаючи важкий погляд на Гаррі:

— Не можу, — він морщить обличчя від неприємного болю, все навколо починає кружляти, в очах каламутніє, а нудота підкочує до горла. — Не можу, паморочиться… В голові…

— Я бачу, — дві руки обережно хапають Луї за лікті та починають витягати з салону машини. За мить холодна поверхня дверцят стикається з його спиною, і він голосно зітхає, опускаючи голову й заплющуючи очі, аби зупинити люте обертання самотньої вулиці.

— Паскудно виглядаєш, — підсумовує Гаррі, співчутливо посміхаючись та притримуючи Луї за плечі.

— Почуваюся так само, — ледве видавлює із себе той, усвідомлюючи, що підніматися на ноги було дуже тупою ідеєю.

— Може, мені комусь зателефонувати?

— Що…? — Луї морщиться, підіймаючи на Гаррі відсторонений погляд. — Я не знаю… — він слабко озирається навколо. — Де я зараз…?

Гаррі на секунду губиться, відсуваючись трохи назад, і повільно промовляє:

— Ти біля парку Пайн Хілл, — він заглядає Луї в очі, оцінюючи його стан. — Зупинився просто посеред дороги.

— Так, я… Я знаю, вибач. Я… — Луї важко ковтає та доторкається руками до передпліч Гаррі. — В голові паморочиться, — повторює він невпевнено. — Я був, здається… Ніби…

— У тебе є якісь таблетки? Треба щось прийняти?

— Не тут, — Луї мотає головою. — Паскудство, — шипить він, зажмурюючись, тривога сильніше пульсує в очах. Ніби декілька хвилин життя загубилися, і він випав з реальності, проїхавши половину шляху інтуїтивно.

Дихання важчає, немов на легені по одному кладуть валуни, поступово стискаючи серце під слабкими ребрами. Луї робить короткі хаотичні вдихи, здається, забуває видихати, хоч це і відбувається рефлекторно.

— Поглянь на мене, Луї, — Гаррі злегка струшує його за плечі, привертаючи до себе увагу. — Від чого саме ти приймаєш таблетки?

— Від болю. Це… Мігрені. Голова розколюється постійно.

— Тільки це?

— Так, просто… Заспокійливі ще, — слова звучать нерозбірливо. — Прокляття, — він стискує передпліччя Гаррі трохи сильніше, іншою рукою натискаючи собі на груди.

— Гаразд, усе добре, — Гаррі впевнено киває головою. — Треба, щоб ти трохи заспокоївся, — він підіймає брови, виглядаючи повністю спокійно. — Давай разом зі мною, домовились?

— Що? — Луї морщиться, але Гаррі мотає головою та повільно підіймає руку долонею догори, роблячи глибокий вдих.

— Разом зі мною, — видихаючи, промовляє він та опускає руку долонею вниз. — Ще раз. Вдихаємо, — Луї киває та намагається повторювати за Гаррі, роблячи трохи нерівний і важкий вдих. — Видихаємо, — Гаррі знову веде рукою донизу, невідривно дивлячись на Луї.

Важко сказати, що це допомагає, але з кожною секундою подих Луї зовсім трохи вирівнюється, стає глибшим та менш хаотичним. Луї слідкує за рукою Гаррі, немов нею він закачує повітря в легені Луї, то втискаючи всередину, то випускаючи назовні.

— Добре, — Гаррі неквапливо киває, продовжуючи злегка водити долонею то вгору, то вниз. — Що ти відчуваєш?

— Важкість… Тривогу. Не знаю… Нудоту, біль.

— А ще? Конкретніше.

Луї хмуриться, вчергове видихаючи та відчуваючи, як спиною проходить незначна хвиля мурашок.

— Холод, — Луї переводить погляд з руки Гаррі на його очі. — Мені холодно, — раптом він починає відчувати холод сильніше, ніж до цього. З’являється озноб.

— Добре, ще щось є? Зосередься, — Гаррі не рухається, вивчаючи вираз його обличчя.

— Ще дощ, — Луї слабо киває, трохи легше дихаючи, — Дощ мрячить, — він часто моргає, відчуваючи вологу на віях.

— Так, так, це дощ, — Гаррі голосніше додає. — Що ще відчуваєш? Мене відчуваєш? — він сильніше стискує плечі Луї, змушуючи його м’язи напружитися.

— Так, — коротко відповідає той, бігаючи поглядом по обличчю Гаррі, помічаючи, що дощові краплі осипаються на його довге волосся.

— Чудово, молодець, — Гаррі киває, полегшено видихаючи. — Зосередься лише на цій миті, — він м’яко погладжує плечі Луї великими пальцями, — На холоді, на мені, — чітко промовляє він. — Прислухайся, — Гаррі підіймає вказівний палець вгору, злегка розмикаючи губи. — Чуєш це?

Луї озирається довкола, намагаючись вловити те, про що говорить Гаррі. Запах мокрого асфальту. Ледь відчутний, але приємний, віддає якимось теплом попри холодну погоду. Напевно, випаровується, важко сконцентруватися на цьому, вітер розганяє запах довкола. Все починає потроху розвиднюватися. Дрібні каплі спадають на листя дерев, створюючи лагідний монотонний шум. Не чути чужих голосів, людей на вулиці немає зовсім, бо надто пізно та сиро задля того, аби гуляти парком. Вуличні ліхтарі вправно освітлюють дорогу, видно все, навіть невеличкі калюжі, що залишилися після вчорашнього рясного дощу. Писк у вухах поступово приглушується.

— Спрямуй свою увагу на щось конкретне, — знову озивається Гаррі, і Луї відразу переводить на нього погляд, зазираючи глибоко в його очі. — Все буде добре, — спокійним голосом вимовляє Гаррі та слабо посміхається, дивлячись на Луї у відповідь.

Гаррі продовжує лагідно водити пальцями по плечах Луї, поки Луї міцно чіпляється за його передпліччя, ніби це єдине, що допомагає йому твердо стояти на ногах. Здається, поруч із Гаррі набагато безпечніше попри те, що Луї зустрів його декілька хвилин назад. Він випромінює тепло та спокій, упевненість, яку Луї розглядає в його темних очах. Він бачить у них відтінок зеленого, але при такому поганому освітлені важко розібрати, який колір причаївся в цьому проникливому погляді. Та Луї не може відірватись, відчуває, що запаморочення повертається знову, руки та ноги починають слабшати, голова сама собою хилиться набік. Відчуває, але продовжує мовчки вдивлятися в очі Гаррі, ніби втратив уміння говорити.

— Треба комусь подзвонити? — Гаррі хмуриться. — Щоб забрали тебе, — уточнює він, поки перед очима Луї все поступово починає темніти.

— Сестра, — хрипло промовляє Луї, чуючи свій голос віддалено, тривога минула, однак свідомість досі поступово розпливається. — Лотті, — тихіше додає він, його голова безсило опускається все нижче, моргати стає важче, повіки щоразу закриваються на кілька секунд довше.

— Я візьму твій телефон, — голосніше каже Гаррі, міцніше чіпляючись руками за його плечі. Луї відчуває, як його тонкі пальці впиваються в шкіру, розуміє, що тіло починає закипати, а по обличчю скочуються краплі поту, перемішуючись із краплями дощу.

Гаррі охоплює голову Луї за потилицю та обережно опускає собі на плече, дозволяючи Луї впертися в нього чолом і трохи розслабитися. Він кладе Луї на спину одну руку, повільно та заспокійливо погладжуючи, і приймається іншою шукати по його кишенях телефон.

— Не хвилюйся, все буде добре, — бездумно повторює Гаррі й нарешті намацує потрібну річ, відразу починаючи гортати список контактів.

— Лотті. Подзвони їй, — Луї видихає в тонку тканину чужої футболки, розуміючи, що його очі відкриті, але темрява вже давно заполонила все навколо. — Подзвони моїй сестрі, — ледь тихо повторює він, руки мотузками висять донизу, повністю розслаблені, яким буде і все його тіло з хвилини на хвилину.

Луї чує тихі гудки, можливо, йому лише здається, можливо, він просто дуже хоче, аби Гаррі вдалося знайти номер Лотті та повідомити їй, що трапилося. Можливо. На секунду настає тиша, підозріло заколислива та заманлива. А потім різкий звук голосу Гаррі:

— Алло, це Лотті? — він замовкає, підхоплюючи Луї зручніше та притискаючи ближче до себе. — Мене звуть Гаррі Стайлс, я лікар швидкої допомоги. Я знайшов Луї посеред дороги біля парку Пайн Хілл. Він майже непритомний, — тиша. — Так, добре, поспіши.

Гаррі відключає телефон і кидає його назад у кишеню джинсів Луї, вільною рукою починаючи заспокійливо погладжувати його волосся.

— Все добре, скоро тобі полегшає, — монотонно говорить Гаррі, відчуваючи, що тіло Луї поступово розслабляється. — Не хвилюйся.

Втримати Луї майже неможливо, тому Гаррі переносить його вагу на себе та повільно осідає разом із ним на землю, не встигаючи перемістити його на сидіння. Луї нічого не відчуває, лише віддалені дотики Гаррі, витрачаючи останні сили на те, щоби тихо попросити:

— Тільки… Не залишай мене…

— Не хвилюйся, Луї, я нікуди не піду. Я поряд, — віддалено звучить його голос, гублячись у порожнечі свідомості.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

Рев машинної сигналізації різко вривається в сон Луї, і його тіло миттєво кидає в жар від переляку. Він тихо стогне, притискаючи великий і вказівний пальці до очей в спробі привести до ладу затуманений розум.

— Який же ти виродок, Палмер, — сердито гарчить він, хапаючи подушку з-під голови та кидаючи її в зачинене вікно спальні. Головний біль знову починає віддалено миготіти.

Луї закриває обличчя руками, розуміючи, що автомобіль злощасного сусіда вчергове безконтрольно виє, а його власник все ніяк не виходить, аби зупинити це знущання. Клятий лінивець дрихне в ліжку, не звертаючи уваги на істерику своєї машини. Луї багато разів просив його полагодити сигналізацію, але він надто кінчене мудило для того, щоб не ігнорувати чужі прохання.

Попри важке пробудження, тілом розповзається приємне відчуття спокою. Луї вдома, а це найголовніше. Минула ніч невиразно відклалася в його пам’яті, перериваючись на моменті, коли він опинився на асфальті в руках незнайомця. Господи, як нерозважливо. Як нерозумно й необережно. Хоча, треба віддати інтерну належне, адже він дійсно допоміг Луї. Він навіть не пам’ятає, як опинився вдома, як Лотті приїхала й забрала його додому. Немає сумнівів, що Алан знову сердився на неї за те, що вона дала Луї свою машину. Вони з ним у шлюбі трохи більше трьох років, але Алан уже поводиться, ніби її начальник. «Туди не ходи, те не роби, з тими не спілкуйся». Від одного лише його виду й русявого волосся, що вигоріло на кінчиках, Луї хочеться розбити йому обличчя, зламати всі кістки і викинути куди подалі від сестри. Але вона дуже його кохає, і Луї не здатен просто змусити її розлюбити того покидька.

По всій квартирі розноситься приглушений дзвінок у двері, і Луї протяжно видихає, не бажаючи піднімати своє слабке тіло з ліжка навіть на мить. Якщо це Лотті, вона має ключі. Якщо це хтось сторонній, то нехай іде туди, звідки прийшов. Сьогодні Луї планує дати своєму організму стільки відпочинку, скільки буде потрібно, аби все знову прийшло до норми. Повторення минулої ночі — останнє, що зараз потрібно. Але у двері дзвонять знову. І знову, за кілька тихих секунд.

— Ну що за нахабство… — роздратовано бубонить Луї, повільно сідаючи на край ліжка й охоплюючи голову руками. Легкий дискомфорт знову просочується у скроні, починаючи пульсувати, але дзвінок у двері звучить ще голосніше, хоча це неможливо. Наче хтось навмисно збільшив гучність, аби насильно витягнути Луї з цього затишного ліжка.

Він неквапливо плететься у бік передпокою, відчуваючи, як ясність розуму поступово повертається, а погляд стає чіткішим. У роті пересохло, але вже немає часу, аби піти і випити хоча б трохи води. Набридливий дверний дзвінок ніяк не замовкає. Краще, аби трапилося щось дійсно важливе, заради чого варто було турбувати Луї в такий ранній час — дев’ята година, якщо вірити настінному годиннику в передпокої.

— Та йду я, йду, — голосно огризається Луї, однією рукою відмикаючи замок, а другою прочісуючи заплутане волосся на голові.

Як тільки двері відчиняються достатньо, аби розгледіти незваного гостя, Луї просто застигає на місці. Усі рухи припиняються, а погляд схвильовано бігає по високому усміхненому хлопцю. Довге, трохи завите волосся, виразні риси обличчя, блискучі зелені очі, непомітний сірий піджак і потерті джинси.

— Не зрозумів… — Луї насуплюється сильніше, нахиляючи голову набік і чекаючи пояснень.

— Оу, пробач, я… — Гаррі на секунду губиться. — Привіт, — він запихає руки в кишені й ніяково мружиться, мабуть, очікуючи, що йому запропонують увійти.

— Привіт…? — невпевнено повторює Луї та здивовано хмурить брови.

— Я Гаррі… Гаррі Стайлс. Інтерн. Я знайшов тебе вчора на узбіччі. Пам’ятаєш? — він робить крок ближче.

— Звісно пам’ятаю, просто… Не очікував тебе побачити. Знову, — Луї все ще трохи розгублено роздивляється його обличчя та злегка облизує губи. — Що ти тут робиш? — він знизує плечима та відразу додає: — Може, увійдеш? — напевно, його можна впустити до своєї квартири.

Врешті-решт, він ніби як урятував Луї життя.

— Якщо ти не проти, — усміхається Гаррі та заходить усередину, залишаючи по собі шлейф якихось слабких солодких парфумів.

Досить приємний запах з огляду на те, що Луї ненавидить парфуми в принципі. Йому завжди здавалося дивним бризкати на себе якусь рідину, аби пахнути чимось неприродним або кимось типу Антоніо Бандераса, з яким часто крутять рекламні ролики.

Гаррі проходить далі коридором, на секунду зупиняючись біля дзеркала, щоб трохи поправити своє ідеально вкладене волосся. Оглядається довкола і знову обертається до Луї, злегка змахуючи руками та знову опускаючи їх уздовж тіла.

— Пробач, що так раптово, я…

— Ні, це ти вибач, — відразу перебиває Луї. — Просто я трохи спантеличений, — чесно зізнається він, зніяковіло посміхаючись. — Ходімо, — він киває у бік кухні, — Щойно прокинувся, ще не зовсім бадьоро себе почуваю, — Луї помічає бічним зором, що Гаррі заходить на кухню слідом за ним. Треба бути хорошим господарем і запропонувати гостю якийсь напій. Заодно можна прибрати почуття сухості, що свербить у горлі, випивши склянку прохолодної води з-під крану. — Хочеш чай або каву?

— Ні, дякую. Я, взагалі, ненадовго зайшов. Просто вирішив перевірити, як ти, — Гаррі знизує плечима, сідаючи на стілець, що стоїть ближче до входу. 

— Як ти дізнався, де я живу? — Луї нарешті запитує те, що мучить його з моменту відкриття вхідних дверей.

— Я допоміг твоїй сестрі затягнути тебе в машину, а потім підняти на третій поверх, у твою квартиру. Мені довелося поїхати з вами, тож… Такі справи, — він розводить руками, усміхаючись.

— Пробач, це так жахливо, — винувато морщиться Луї, потираючи лоба долонею. — Ти не зобов’язаний був допомагати або взагалі звертати увагу на чувака, якого ламає в машині посеред вулиці. Вночі, — додає він і коротко всміхається. — Дякую, що не пройшов мимо, — Луї вдивляється в очі Гаррі з усією серйозністю, намагаючись донести поглядом те, наскільки сильно він йому вдячний. — І дякую, що лишився. Тоді, — Гаррі у відповідь лиш дарує йому слабку посмішку.

Над ними повисає тиша, їхні погляди, здається, надто довго вдивляються один в одного, і Луї раптом відчуває, як в горлі починає скреготіти хвилювання. При світлі дня Гаррі виглядає… Привабливо. Так, Луї може дозволити собі назвати свого рятівника привабливим. Адже це дійсно так. Гаррі бадьорий, його одяг доглянутий, обличчя сяє свіжістю, а очі з цікавістю роздивляються Луї. Можливо, ця симпатія взаємна. Навряд чи Луї назвав би самого себе привабливим, якби був зараз на місці Гаррі, але бувають дні, коли Луї теж не випромінює вічну втому, сонливість, розпач, ненависть до усього світу та роздратування.

— Як ти себе почуваєш? — запитує Гаррі та прочищає горло, облизуючи губи. Ніби намагаючись приховати усмішку.

— Ем… — Луї випростовується та повертається до крана, згадуючи, що в нього в руці склянка. — Вже набагато краще, — він підставляє склянку під потік води, — І все завдяки тобі, — кидає погляд на Гаррі через плече і знов переводить увагу на воду.

— Напевно, я невчасно, вибач, що завалився до тебе так раптово, — Гаррі чухає потилицю, вдивляючись у спину Луї. — Але я хвилювався, — він незграбно посміхається, починаючи водити по поверхні столу пальцями. — Не знаю, чому… Просто, таке в моїй практиці вперше.

— Ти ж лікар, хіба ні? — усміхається Луї та повертається до нього, роблячи декілька ковтків води.

— Інтерн, якщо точніше, — Гаррі невідривно спостерігає за ним. — Все, що я бачив — трохи порізів чи незначних травм. Але минулої ночі ти виглядав так, ніби з тебе випустили кілька літрів крові.

— Що ти робив так пізно вночі посеред дороги? — Луї переводить тему, хитро звужуючи очі та посміхаючись.

Він неквапом підходить до стільця навпроти й сідає поруч, непомітно милуючись зовнішністю хлопця. Обличчя по-дитячому невинне, але на вигляд Гаррі двадцять три або двадцять чотири. Очі зелені, наповнені всіма знаннями світу, гострі вилиці та рівне підборіддя, що ворушиться граціозно з кожним випущеним із рожевих губ словом. У грудях спалахує дивне тепле почуття, ніби вже зараз Луї готовий беззаперечно довіритись цьому хлопцеві у всьому. Звичайний красень, яких у цьому місті повно, але щось у ньому притягує, не дозволяє відірвати погляд, збуджує всі органи чуття: Луї хочеться слухати його, дивитися на нього, відчувати запах. Хочеться доторкнутися до нього, дізнатися, чи така його шкіра м’яка, якою здається.

— …тому вирішив трохи освіжитися, — Гаррі завершує свою розповідь, і Луї розуміє, що першу половину тупо прослухав. — Я рідко куди виходжу ночами, але цього разу треба було трохи підбадьоритися.

— І це було дуже вчасним рішенням, — усміхається Луї та грайливо примружує очі.

— А ти що робив так пізно вночі посеред дороги? — Гаррі так само хитро дивиться на нього у відповідь і нахиляє голову, а його губи прикрашаються слабкою посмішкою.

— Я повертався від сестри додому. Ми святкували її підвищення та дещо засиділися.

— Ти був п’яний за кермом?

— Ні, звісно ні, — Луї мотає головою, ніби щойно прозвучали найобразливіші слова на його адресу. — Просто ніч видалася насиченою. Лотті дала мені свою машину, аби я не йшов пішки. Я не сів би за кермо, але було надто далеко для нічних прогулянок.

— Чому не сів би? — Гаррі відкидається на спинку стільця та звужує очі, насуплюючи брови. Він ніби знає більше, ніж дозволено.

— Я якось… — Луї прокашлюється, на мить опускаючи погляд вниз. — Я потрапив колись в аварію, тож тепер намагаюся не сидіти за кермом без необхідності, — прямо відповідає він, бо не бачить сенсу приховувати цю інформацію. Багато хто потрапляє в ДТП. Це зовсім не рідкість і точно не викликає у Гаррі здивування. Він просто киває головою й тихо мукає, на мить відводячи погляд убік.

— Прикро це чути, співчуваю, — він стискає губи в тонку лінію, справді співчутливо дивлячись на Луї.

Здається, більше тем для розмови немає. Луї бачить це в очах Гаррі, а Гаррі — в очах Луї. Але найдивніше — не відчувається зніяковілості чи дискомфорту. Вони мовчать, зчепившись поглядами, і в якийсь момент Луї навіть хочеться знову заговорити, щось запитати чи розповісти. Хоч би щось, що заповнило б цю прогалину, але складається враження, ніби це тільки все зіпсує. Ніби їм двом цілком комфортно просто сидіти в безмовності.

Напевно, це якийсь антонім стокгольмського синдрому. Коли симпатію викликає людина, яка врятувала тебе й допомогла тобі. Цікаво, чи є в цього явища назва? Має бути. Луї подумки киває, розмірковуючи над тим, що треба залізти в інтернет і правильно сформулювати запит.

Від цих недовгих роздумів Луї не втримується та всміхається, і Гаррі в ту ж мить прокашлюється, зариваючись пальцями у своє волосся і відкидаючи його назад. Що ж, можливо, йому не так само комфортно сидіти з малознайомою людиною у тиші, як Луї.

— Я, ем… Словом, я радий, що ти в порядку, Луї, — стартує Гаррі, і Луї розуміє, що він от-от скаже про те, що йому час іти звідси. Від цієї думки раптом накриває хвилею туги. Луї не знає цього хлопця, бачить вдруге в житті, але від чогось почувається спокійно, дивлячись на нього. — Я, мабуть, уже піду, щоб не запізнитись на роботу, — Гаррі піднімається, але не поспішає йти до виходу, чекаючи, поки господар квартири проведе його сам.

Однак Луї не хоче, аби він йшов. Присутність ще однієї людини в цій квартирі розбавляє самотність. Швидше за все, лікар змусить Луї ще тиждень не вилазити з ліжка та не покидати ці стіни. Було б непогано, щоб Гаррі не забував про нього. Він здається тією людиною, з якою можна поговорити про що завгодно, обговорити будь-яку тему, а потім сидіти й мовчати годинами, насолоджуючись компанією один одного.

Але Луї все ж таки підводиться слідом за Гаррі, опиняючись від нього на відстані витягнутої руки.

— Тоді ходімо, — долоня Луї майже невагомо лягає на плече Гаррі, розвертаючи його в бік коридору. Луї сам не знає, для чого цей зайвий фізичний контакт. Ніби рука сама інстинктивно потягнулася до нього. Проте Гаррі не відсторонюється і ніяк не показує, що цей дотик хоч якось його потривожив.

Луї доводить свого гостя до дверей, і вони одночасно зупиняються біля проходу. Гаррі виходить на сходовий майданчик, повільно, розтягуючи секунди, а потім розвертається до Луї:

— Тобі щось потрібно? — випалює він, дивуючись своєму ж питанню. Його брови смішно піднімаються, а губи стискаються в тонку смугу. — Ну… Ліки, можливо, якісь продукти. Я просто повертатимуся з роботи цією ж дорогою, тож… — його очі трохи розширюються, ніби він сам злякався своєї пропозиції, але Луї хочеться засміятися від того, наскільки мило й невинно виглядає цей хлопець.

— Ну… Так, знаєш, я навряд чи виходитиму в магазин, тому… — Луї швидко намагається придумати, що ж йому, чорт забирай, треба з продуктів чи ліків. Хоча б щось, заради чого Гаррі знову повернеться. — Щось із МакДональдса, можливо? — він невпевнено вигинає брову, оцінюючи реакцію Гаррі.

— Гаразд, без проблем. Що саме? — він знову запихає руки в кишені, трохи напружуючи плечі.

— Та все одно. Бургер якийсь. Ну, у них там, начебто, є різні меню. Так? Візьми щось на свій смак, — Луї нарешті формулює прохання, прокручуючи його ще раз у голові, аби зайвий раз переконатися, наскільки тупо воно прозвучало. Він не їв нічого з фастфуду вже кілька років. Навіть не знає, чи там усе ще є якісь набори їжі. І це надто очевидно. І безглуздо. — Якщо тобі не важко.

— Ні, зовсім ні. Я ж сам запропонував, — усміхається Гаррі, полегшено видихаючи. — Тоді до вечора?

— Так, до вечора, — усміхається Луї у відповідь, не зводячи погляду з його худорлявої привабливої фігури. Він ходив цим районом майже кожен день, а Луї його не помічав? Його? Якийсь абсурд.

Гаррі розвертається в бік сходів і не поспішаючи сходить вниз, слабо доторкаючись до синіх поручнів і зникаючи за стіною після першого ж прольоту. Луї нахмурюється, роздратовано стискаючи губи. Тепер чекати Бог знає скільки, перш ніж Гаррі з’явиться на цьому порозі знову. Залишається тільки сподіватися, що це не буде їхньою останньою зустріччю, тому що Луї страшенно хочеться, аби знову пробудилися ті відчуття, які заполонили його груди, щойно Гаррі поглянув на нього своїми пронизливими очима.

Луї закриває двері, замикає їх на ключ і киває сам собі, прямуючи в душ. Треба освіжитися перед довгим і виснажливим днем байдикування.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

На годиннику майже десята вечора, Луї вимкнув по всіх кімнатах світло й обмотався ковдрою, спостерігаючи за тим, як Дін Вінчестер закопує скриньку на перехресті, щоби викликати демона й повернути до життя померлого Сема. Луї вже бачив цю серію «Надприродного», але щоразу вона пробиває його на емоції, і з його очей починають сочитися скупі сльози. Йому дещо тужливо від того, яка доля приготована цим братам, і залишається лише заспокоювати себе уявними поясненнями, що вони просто вигадані персонажі.

Цього разу лунає стукіт. Чотири тихі удари по дверях, ніби хтось боїться зайвий раз шуміти та розбудити людину, що спить усередині квартири. Напевно, це Гаррі, і він думає, що Луї вже давно відпочиває.

Луї ж підривається з місця, відчуваючи легке запаморочення, й хапає ковдру, швидко закидуючи її назад до спальні. Ноги самі несуть його до дверей, і він миттєво їх відчиняє, зустрічаючи трохи схвильований винний погляд зелених очей.

— Я тебе розбудив? — У його руках пакет із їжею, і Луї починає посміхатися, хоч сам не розуміє, чому.

— Ні. Ні, я не спав, заходь, — Луї відразу ж рухається убік, надаючи гостю можливість увійти. Гаррі проходить так близько, що Луї відчуває запах лікарні: хлорка, стерильність, спирт і купа медикаментів. Мабуть, уперше лікарняні аромати його не дратують.

— Любиш дивитися фільми жахів? — Гаррі зупиняється посеред коридору, навпроти вітальні, і грайливо рухає бровами, обертаючись до Луї. — Не боїшся потім спати один? — його питання звучить тихо і протяжно, на відстані в кілька метрів, але тон голосу такий хитрий і таємничий, що у Луї складається враження, ніби Гаррі шепоче це йому на вухо.

— Ну, це ж усього лише фільм, — Луї знизує плечима, дивуючись неясному відчуттю тривоги та насолоди. Вони збовтуються в шлунку, немов у блендері, і Луї непомітно притискає долоню до ребер, ігноруючи незвичні емоції та прямуючи на кухню.

— Ну що ж, лікарю Стайлс, із чим Ви до мене завітали? — Луї повертається до нього із серйозним виразом обличчя та незворушністю в погляді.

— Я не знав, що саме ти захочеш їсти, тож узяв стандартний Біґ Мак, — ще одна усмішка торкається його губ, і Гаррі прямує до Луї, вручаючи в руки пакет.

— Так, дякую, це підійде, — Луї киває у відповідь і починає вивуджувати продукти. — Перейдемо до вітальні? Не хочу їсти на кухні. Тут не затишно, — він хапає порцію й чекає, доки Гаррі візьме свою.

— Ходімо, — той м’яко посміхається, пропускаючи Луї вперед кивком.

— Чим займався сьогодні? — запитує Луї, крокуючи поперед Гаррі у вітальню.

— Так, нічого особливого… Ще один нудний робочий день, — Гаррі падає на диван відразу після Луї, сідає досить далеко для того, аби випадково торкнутися один одного. — Між інтернами йде справжня війна за місце серед лікарів, і мені здається, що я вже давно програв, — у його голосі чуються нотки суму, і Луї морщить носа. Йому не подобається цей сум. Він хоче допомогти Гаррі так само, як Гаррі минулої ночі допоміг йому. Але в ту ж мить у нього виникає виснажливе відчуття того, що він просто безсилий. Усе, що він може, — уважно слухати та підтримувати, як і належить новому знайомому.

— Чому ти так вирішив? — Луї схрещує руки на грудях, повертаючись до нього всім тілом.

— У нас є одна… Керол, — кривиться Гаррі. — Вона така настирлива, це просто неймовірні рівні. Чіпляється за кожне слово нашого куратора, ніколи не затикається. Я не переношу підлабузників, — зітхає він, приречено мотаючи головою, та починає бездумно перебирати картоплю-фрі. — Але, мабуть, не переношу їх тільки я, тому що вона зачарувала всіх інтернів і лікарів. Кожна медсестра сяє, коли її бачить. Кожен санітар мало не розбиває лобом підлоги в лікарні, схиляючись перед нею. Відчуття, ніби лише я бачу її наскрізь.

— Не можу в це повірити, — Луї здивовано скидає бровами, привертаючи увагу Гаррі. Він хмуриться, чекаючи наступної репліки Луї. — Хочеш сказати, що є хтось, чарівніший за тебе? — його губи розповзаються в усмішці, а очі Гаррі відразу спалахують грайливістю. Він починає злегка сміятися, сором’язливо потираючи пальцями око, і Луї хитро посміхається. Він змусив Гаррі почервоніти, і чомусь це страшенно приємно.

— Мені також важко змиритися з цим, — нарешті промовляє Гаррі, повертаючи голову в бік Луї. — Таке в моїй практиці вперше, — він затримується поглядом на його очах, лиш на кілька секунд, але від цього м’язи на животі Луї напружуються, а ноги перетворюються на вату.

По всіх кімнатах вимкнене світло, телевізор ледь осяює вітальню, звуки серіалу майже не чути, а Гаррі невідривно дивиться на Луї. Навряд чи Луї здатен спокійно витримати цей погляд, тому, аби не підставляти самого себе, він просто ширше посміхається та заривається руками в пакунок з їжею, починаючи навмисно шумно копирсатися серед коробок. Гаррі востаннє оглядає Луї і теж повертає голову до телевізора, починаючи їсти свою картоплю.

Проходить близько десяти хвилин цілковитої безмовності та початку наступної серії, за сюжетом якої Луї вже навіть не слідкує. Їжа несмачна, він ніби жує повітря, ось тільки щелепи вже втомлюються від незвичних і беззупинних рухів. Тепер він згадав, чому свідомо відмовився від фастфуду. Гидка, неприємна на смак їжа, від якої не залишається нічого, крім тяжкості в шлунку. Щось Луї підказує, що Гаррі це не подобається теж, але він так само мовчки жує й гучно ковтає кожен шматок, ніби їсть не бургер, а розпечене каміння. Замість содової, що входить у меню, Луї налив собі в склянку звичайної води, і тепер має змогу залпом випити все до останньої краплі. Його завжди страшно сушить після жирної солоної їжі.

Та він не може позбутися настирливого бажання присунутися ближче до Гаррі. Це важко побороти, йому хочеться глибше вдихнути запах парфумів із солодкою сумішшю якихось квітів та цитрусових. Можливо. Він ніколи не вмів визначати за запахом ні квіти, ні цитрусові. Хочеться насолодитися манливим теплом, яким віє від оголених частин тіла Гаррі. Він сидить у легкій футболці, звичайній білій, яка ще кілька годин тому ховалася під лікарняною уніформою. Хочеться відчути дотик довгих пальців, якими Гаррі повільно перебирає серветку. Луї відводить погляд униз, дивуючись хаотичності та нав’язливості думок у голові, і стає повністю серйозним, усе ж таки наважуючись поставити провокаційне питання, щоб не плекати себе порожніми надіями:

— Чому ти тут, Гаррі?

Гаррі раптом завмирає, залишаючи серветку в спокої, та повертає до Луї голову, розгублено нахмурюючись.

— Невже в тебе насправді немає місця, де ти хотів би провести цей вечір? — погляд Луї ненадовго затримується на губах Гаррі, потім знову піднімається до спантеличених очей. — Немає людини, з якою хотів би його провести? — він нахабно наступає, можливо, надто різко та раптово, але йому треба з’ясувати відразу, ким вони можуть бути один для одного в майбутньому. Якщо майбутнє в них, звісно, є.

— Можу спитати в тебе те саме, — Гаррі вигинає брову, відкладаючи коробки від їжі.

— Але ж я сиджу в себе вдома, як і належить хворій людині, — Луї знизує плечима. — Ти ж можеш піти, куди захочеш, а сидиш тут, — він слабо змахує долонею, — Зі мною. Чому?

— Ну… — куточок його губ тягнеться вгору, і Гаррі майже непомітно підсовується ближче. — Мабуть, тому що я проводжу цей вечір там, де хочу, — він робить паузу, відверто розглядаючи обличчя Луї, — І з тим, з ким хочу, — він піднімає руку й ніжно торкається волосся Луї, плавно відкидаючи його з чола.

Луї прикриває очі, відчуваючи, як тонкі пальці повзуть далі та плутаються в локонах, починаючи слабо масажувати шкіру.

— Хочу бути відвертим з тобою, Луї, адже ти цього заслуговуєш, — він облизує нижню губу, слідкуючи за своєю рукою у волоссі Луї. — Я навідую тебе, тому що… Ти сподобався мені, — Гаррі звучить так, ніби це зізнання надто довго не давало йому спокою. — Дуже. Мені вистачило кількох хвилин, що я дивився на тебе… Тієї ночі… Аби зрозуміти, наскільки ти вродливий, — його голос п’янить, і Луї хочеться все життя слухати тільки цей тембр, цей тон і цю хрипоту. Він піднімає на Гаррі погляд, зачаровано спостерігаючи за рухом його губ. — Мені соромно за те, яким я був тоді егоїстичним, — в його очах, здається, промайнуло трохи смутку. — Адже коли ти відключився в мене на руках, я думав лише про те, що ти помреш, і я не зможу запросити тебе на побачення, — тихіше завершує Гаррі, майже пошепки, залишаючи губи розімкненими.

У кімнаті моментально стає тихо, ніби навіть телевізор втратив дар мови від цього зізнання. Луї чує, як спокійно дихає Гаррі, відчуває, як розгублено стукає власне серце, ніби не розуміючи, як реагувати: починати битися сильніше, ламаючи грудну клітку зсередини, чи завмерти, зупиняючи на мить усі життєво важливі процеси в організмі.

— Як добре, що я все-таки не помер, — Луї видавлює із себе щось, що віддалено нагадує жарт, але губи відмовляються утворювати посмішку. Обличчя не бажає демонструвати будь-які емоції. Луї залишається тільки дивитися на Гаррі, немов під гіпнозом, відчуваючи його заманливу близькість.

Гаррі майже непомітно ковтає та неквапливо кладе долоню на стегно Луї, і від місця дотику по всьому тілу розходяться колючі мурахи. Луї ніби скам’янів, ніби не може поворухнутися, ніби паралізований. У нього тільки одне бажання — бути ще ближче.

Рука Гаррі повільно тягнеться вздовж внутрішньої сторони стегна, і Луї лише нервово та збито видихає, нахиляючись до Гаррі, утримуючи поглядом губи, смак яких він відчує за кілька секунд. Все довкола втрачає свої барви, розмивається, розсіюється у повітрі, як щось незначне. Спалахи тьмяного світла телевізора й темрява роблять риси обличчя Гаррі похмурими, чарівними, що несуть нескінченну кількість таємниць і загадок. Луї вловлює ротом його слабке дихання, прикриваючи очі та нарешті розслабляючись в передчутті. Та раптом дихання Гаррі зміщується вбік, і м’які теплі губи обережно торкаються шкіри Луї, просто біля скроні, там, де видніється нерівний шрам. Губи притискаються ледь відчутно, але в ту ж мить серце Луї різко обривається, падаючи в безодню почуттів та емоцій. Йому хочеться притягнути Гаррі до себе, хочеться зробити поцілунок справжнім, пристрасним і солодким, але здається, лише Гаррі вирішує, що відбудеться далі. І він вирішує, що цей момент не триватиме більше, ніж кілька швидкоплинних секунд. Ще мить, і Гаррі усувається, проводячи пальцями по щоках Луї. Луї хоче розплющити очі, хоче подивитися на Гаррі, побачити, як той виглядає після їхньої першої близькості, але перед очима лише темрява. Повіки не підіймаються, вії — немов залізні лозини.

— Мені час іти, — розбиває тишу слабкий шепіт Гаррі. Лагідним подихом проходить по губах Луї, залишаючи після себе присмак жалю. — Пробач. Пробач за це.

Луї відчуває, як гірчать ці слова, відчуває, як долоня Гаррі повільно тягнеться по його талії, немов прощаючись. Ні. Цього не може бути. Він не може просто так взяти і піти. Інакше навіщо було сюди приходити взагалі?

— За що? — Луї випускає з рота тихий подив. — Припини, все в порядку.

— Я повинен, Луї, — він нахмурюється. — Вибач, що залишаю тебе… Ось так.

— Ні. Не повинен, — Луї заперечливо мотає головою. — Ти ж сам сказав, що хочеш бути тут, — йому хочеться подивитися на Гаррі, побачити хоч якусь емоцію на обличчі, але він не може. Здається, ніби це фізично неможливо. Ніби хтось накрив долонею його очі, забороняючи їх відкривати, незважаючи ні на що.

— Я мушу піти, Луї, — наполегливо каже Гаррі та доторкається до чола Луї своїм, розчаровано зітхаючи. — Краще зробити це зараз. Поки ще не пізно, — голос стає жорсткішим, ніби кидає виклик. — Не варто було приходити сюди, — він потирає обличчя долонею та трохи відсувається убік. — Вибач.

— Що сталося? — Луї зажмурюється на секунду, а потім розплющує очі, зустрічаючи неприродно насичений зелений колір в зосередженому погляді. 

— Просто… Я роблю тільки гірше, — невпевнено промовляє він, роздивляючись розгублене обличчя Луї та гірко всміхаючись, — Сидячи тут, із тобою. 

Луї збирається із силами, відчуває, як напружуються всі м’язи на обличчі, як хмуряться брови і морщиться чоло. В погляді Гаррі надто багато емоцій. Щось не дає йому спокою, виїдає з середини так сильно, що Гаррі важко та збито видихає, мабуть, вперше за весь короткий період їхнього знайомства. Можливо, він ледь не зрадив кохану людину, що чекає його вдома. Можливо, цей вчинок був імпульсивний, і Гаррі насправді не хотів жодної близькості з Луї. Але цей погляд… Очі ніби сяють сильніше, насиченіше, оголюють душу Гаррі, і Луї бачить. Бачить, що Гаррі чекає його відповіді, знає, що він хоче почути.

— Залишся зі мною, — відрізає Луї хрипким, але впевненим голосом. — Залишся хоч ненадовго. Просто сиди поруч, я втомився сидіти замкненим у чотирьох стінах. Постійно на самоті, — Луї посміхається ледь помітно, з відтінком смутку. — Ти ж лікар, як ти можеш покинути мене в такому стані? — він намагається звучати легше, аби ще більше не обтяжувати ситуацію. — Ти сам мене знайшов, тому це цілком справедливо, — знизує плечима він, усміхаючись вже більш грайливо.

— На почуття провини тиснеш? — Гаррі вигинає брову та трохи звужує очі.

— Провини та обов’язку, — хитро відповідає Луї, відсуваючись трохи вбік, аби подивитись на Гаррі та дати йому більше простору.

— Що ж, в такому разі… — вуста Гаррі тягнуться в розслабленій усмішці, а очі стають безтурботними. Ніби секундами раніше він не намагався раптово залишити Луї сам на сам із розгубленістю. — Як забажаєш, — все ще серйозним тоном відповідає він, нахиляючи голову набік і окидаючи Луї пронизливим поглядом.

Його рука знову повертається до волосся Луї, а Луї лиш сповзає трохи нижче, укладаючи свою голову Гаррі на плече й заплющуючи очі. Ніжні дотики, немов мовчазна колискова, присипляють його, і він знову відключається у Гаррі на руках, але цього разу з почуттям впевненості, що він його не залишить.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

— Луї? — крізь сон чується знайомий тихий голос. — Луї, любий, прокинься.

Луї ледве розліплює очі, намагаючись зморгнути пелену, що заважає ясно подивитися на людину, яка сидить навпочіпки біля дивану.

— Лотті? — хрипко відгукується він, насуплюючи брови. — Котра година?

— Вже за другу дня перевалило, — так само тихо відповідає вона, і Луї невдоволено зітхає.

— Ти давно прийшла?

— Щойно, — відповідає й підводиться, сідаючи на кавовий столик. В голові Луї ненароком пролітає думка про те, чи не запізнився Гаррі на роботу через нього. 

Він перевертається на спину, відчуваючи, що щока затекла від незручної пози, а спина вже починає потроху нити. А потім Луї озирається навколо: він дбайливо вкритий ковдрою, телевізор вимкнуто, прибрано всі залишки вчорашньої невдалої вечері. Гаррі справді звалився на Луї, немов янгол, допомагаючи та оберігаючи. Уривки їхньої розмови прокручуються в голові, і Луї слабо посміхається, його настрій нарешті промениться грайливістю та закоханістю, немов у далекому десятому класі, коли до нього в клас привели нового вродливого учня. Але зараз усі вродливі люди, яких Луї знав раніше, навіть близько не стоять із зовнішністю Гаррі Стайлса. Від однієї думки про нього в Луї скручуються органи, стискаються груди до приємного поколювання під ребром.

Шлунок починає неприємно бурчати і вити, вимагаючи хоч якоїсь їжі, і Луї невдоволено морщиться, підводячись і відкидаючись на спинку дивана.

— Коли ти востаннє їв? Ти весь блідий, — тривожно запитує Лотті, поправляючи своє сніжно-біле волосся, зібране у хвіст.

— Учора ввечері.

— Що ти їв?

— Лотті, — Луї закочує очі від цієї надмірної турботи, але все ж таки додає: — Гаррі приніс мені вечерю, все нормально.

— Гаррі…? — вона хмуриться, а риси її обличчя вбираються в незрозумілу емоцію. — Він знову був тут?

— Так… Зайшов уранці дізнатися, чи я в порядку. І потім увечері приніс досить мерзенну фастфудівську їжу, — посміхається Луї, протираючи очі кулаками.

— Ясно, — Лотті опускає погляд у підлогу, слабо стискаючи губи.

— Щось не так?

— Ні, просто… Я не чекала… Я не очікувала, що Гаррі повернеться, — вона прикро піднімає брови й усміхається, хоч очі вже блищать від вологи.

— Щось не так, — вже констатує Луї, насторожуючись. — Що трапилося?

— Я… Я не довіряю йому, любий. Краще… Спробуй триматися від нього… Подалі? Спробуй не спілкуватися з ним, — по її щоці збігає перша сльоза, і Луї в ту ж мить лине до сестри, дбайливо і злякано вдивляючись у її очі, охоплюючи обличчя долонями.

— Лотті, сонце, скажи, що трапилося. Він тобі щось зробив?

— Ні.

— Чому ти плачеш? Поговори зі мною.

— Я просто… Як згадаю, що сталося… — вона підіймає погляд угору, швидко моргаючи та мотаючи головою. — Тобі знову погіршало, я дуже хвилююся. Ти був один, ще й за кермом. Бог знає, що могло статися, якби ти не зупинився. Чорт, треба було самій завести тебе додому, — на видиху промовляє вона, секундна слабкість проходить, і Лотті знов переводить погляд на Луї, ніжно усміхаючись.

— Не хвилюйся, зі мною все добре, тепер усе гаразд.

— Ти дуже блідий, — Лотті доторкається долонею до чола Луї, потім зачісує його волосся трохи назад. — Я на п’ятницю записалася до лікаря Вільямса, нехай огляне тебе про всяк випадок. Поїдемо ближче до обіду, домовились?

— Так, звісно, — Луї киває головою та знизує плечем. — Як скажеш. Тільки не лякай мене так більше, будь ласка, — він знову витирає великим пальцем вологу доріжку, що лишилися на її щоці, і притягає ближче до себе за потилицю, залишаючи на лобі сестри поцілунок.

— Це ти мене так більше не лякай, — все ще засмучено відповідає Лотті, вичавлюючи з себе тінь усмішки.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

Тиждень повільно тягнеться по календарю, а Луї стає тільки гірше. Біль не обходиться періодичними спазмами, він присутній цілодобово, інколи притихаючи та залишаючи після себе колюче відлуння. Луї знову збільшив дозування препаратів, які йому назначили лікарі після виходу з лікарні. Тепер у його шлунку таблеток більше, ніж нормальної їжі. Це вже зовсім йому не допомагає, але завтра відбудеться зустріч із лікарем Вільямсом, тому потерпіти зосталося геть трошки. Єдина яскрава краплинка в цьому рутинному сірому болоті — Гаррі. Його шлях на роботу та додому тепер пролягає через дім Луї. Він заходить до нього вранці, лиш на кілька хвилин, аби порозважати Луї, поки той попиває чай або каву. Потім приходить увечері та сидить трохи довше, інколи навіть до пізньої ночі, розповідаючи Луї події свого насиченого дня та заколисуючи його своїм мелодійним і низьким голосом. Дивно, як Гаррі вдається терпіти такого нудного співрозмовника, як Луї, у якого з цікавих подій лише сонячні промені, що близько дванадцятої години дня зазирають у вікно та відбиваються від дзеркала, розбігаючись по спальні сонячними зайчиками. Тому що сидіти одному в квартирі важко, як фізично, так і емоційно. Навіть телевізор нормально подивитися неможливо, тому що головний біль посилюється.

Луї хотілося б обмінятися з Гаррі номерами телефону, щоб листуватися час від часу, заповнюючи свої порожні хвилини розмовами. Але перший крок робити він не наважується, адже після того короткого поцілунку спілкування між ними… Майже не змінилося. Ніби Гаррі шкодує про той свій вчинок і тепер намагається вдавати, ніби нічого не трапилося, бо він хотів розпрощатися з Луї того ж вечора, але Луї наполіг, аби Гаррі лишився. Можливо, причина саме в цьому, а можливо в тому, що Гаррі не хоче тиснути на Луї, у якого і без цього вистачає мороки. Луї надає перевагу другому варіанту, адже навіть сьогодні, у свій вихідний, Гаррі завітав до Луї та запропонував трохи прогулятися до затишного кафетерію, що на розі кварталу. Погода сонячна, тепла, вітер досі прохолодний, ніби ніяк не відпустить минулі пахмурні дні, залишаючи крихкий зв’язок між ними й сьогоденням. Атмосфера не зовсім збігається з настроєм Луї, та й біль не полишив його, даючи про себе знати пульсацією в скронях, немов хтось стискає голову Луї руками. Але Гаррі відмовити важко. Здається, що б Гаррі не запропонував, Луї погодиться відразу, тому що йому постійно не вистачає їхнього спілкування, ніби він живе від зустрічі до зустрічі, від розмови до розмови. І лише Гаррі здатен затьмарити той розпач, що присутній в житті Луї.

Гаррі йде повільно, безтурботно, міцно утримуючи руку Луї. Чи то для підтримки, чи для того, аби просто зберігати між ними фізичний контакт. Проте Луї почувається трохи дивно, в грудях зароджується хвилювання через те, що Гаррі може будь-якої миті просто відпустити його. Серце Луї поступово заполоняє дисонанс, адже присутність Гаррі заспокоює, викликає незвичне відчуття безпеки, якого в Луї дуже давно не було. Але також і викликає тривогу, що ледь відчутно, але постійно миготить десь у свідомості. Адже разом із думками про Гаррі виникають думки про те, як саме вони зустрілися. Обставини, які змусили Гаррі підійти тоді до Луї. Причина, яка постійно заважає Луї існувати, щодня пробуджуючи жахливі спогади про ніч, яка колись ледь не стала останньою в його житті. Навіть тоді, коли все прозоре й невинне, тоді, коли якась тема розмови чи навколишнє середовище ніяк не здатні нагадати Луї про аварію, його мозок, так чи інакше, все одно знаходить зв’язок між ними. Реклама постільної білизни по телевізору? Луї згадує, як вперше відчув на дотик простирадло лікарняного ліжка, на якому він прокинувся після коми. Діти граються під вікном його квартири? Луї згадує власне дитинство, коли він був малим і дурним, наївно вірячи в те, що він безсмертний і незламний. Думав, що до моменту його старіння людство винайде еліксир молодості, аби він міг жити вічно. Але зрештою ледь не загинув у найтупішому нещасному випадку, у розквіті сил, коли до старості, здавалося б, так далеко.

— Ти як? — Гаррі першим порушує мовчанку, несильно штовхаючи плече Луї своїм.

Луї робить глибокий вдих, раптом розуміючи, що думки знов його поглинули, а сам він дивився в нікуди, навіть не моргаючи, через що трохи печуть очі. Він скидає бровами, підіймаючи на Гаррі погляд, награно спокійний, але з очевидними слідами стурбованості.

— Ти про що? — Луї розтягує губи в кривій посмішці.

— Ти ніби пригнічений. Чи мені здається? — відразу додає Гаррі, уважно дивлячись на Луї та схиляючи голову трохи наліво. А потім примружує одне око, вільною рукою прибираючи з нього пасма волосся, що від вітру стають неслухняними.

— Так, я… — Луї байдуже знизує плечима, не знаючи, що й відповісти. — Просто думки різні в голову лізуть, — він коротко всміхається, кидаючи на Гаррі швидкоплинний погляд. — Вибач, я сьогодні не дуже цікавий співрозмовник.

— Що за думки? Поділишся зі мною?

— Ні, не варто, — Луї мотає головою. — Я вже звик до них, тож все в порядку.

— Звик чи ні, але вони погано впливають на тебе, — хмуриться Гаррі. — Через них твоя усмішка сумнішає, — він ніжно торкається підборіддя Луї, великим пальцем проводячи під нижньою губою.

Луї схвильовано ковтає, його вії слабко тремтять.

— Це їхня природа, — він глибоко зітхає, — Що ж тут вдієш.

— Ну, ти можеш розповісти мені, що тебе турбує, — Гаррі злегка хмурить брови, вдивляючись в очі Луї. — Не потрібно тримати все в собі. Іноді тривожні думки полишають нас тільки тоді, коли ми озвучуємо їх та випускаємо назовні, — він несильно змахує в повітрі вільною рукою, іншою досі тримаючи долоню Луї. — Вони накопичуються в голові, немов у тісній кімнаті. Заважають що нам, що одна одній, влаштовуючи справжній безлад. Але варто нам почати випускати їх на волю, — він коротко всміхається, — Одна за одною, по слову, не поспішаючи… Ми звільняємо місце в цій кімнаті для чогось нового, — Гаррі лагідно торкається скроні Луї вказівним пальцем, отримуючи у відповідь значно м’якшу посмішку, ніж до цього. — Ти завжди слухаєш усе, що я тобі розповідаю. Дозволь і мені зробити щось для тебе.

— Ти вже робиш, — Луї чухає потилицю, опускаючи погляд униз.

Денне світло тисне на очі, важко дивитися кудись, окрім бруківки, що з кожним кроком повільно пливе під ногами. Зрештою, більше немає нікого, окрім Гаррі, з ким Луї міг би поділитися своїми переживаннями, не боячись отримати у відповідь осуд. Він ще не звик до постійного хворобливого стану Луї, йому ще не встигли набриднути апатичність і тривожність, які з’являються та зникають тоді, коли їм заманеться, не хвилюючись за те, що вони можуть зіпсувати день Луї.

— Просто… — все ж таки здається він, вирішуючи, що Гаррі можна довіритися та трохи відкрити завісу.  — Знаєш, важко дивитися на деякі речі після того, як в житті трапляється щось… Що змінює тебе, — Гаррі несильно киває. —Я не думав навіть, що це настільки вплинуло на мене. Ну, — він змахує рукою, — Після того випадку… Після аварії, я ніби зовсім інша людина. Мене не турбують речі, які колись здавалися важливими. А іноді я надто переймаюся тим, що раніше було незначним для мене. Спочатку, коли я тільки вийшов з лікарні, я думав лише про реабілітацію. Про те, щоб остаточно вилікуватися, припинити жити на таблетках, повернутися до колишнього життя, — він задумливо розглядає вітрини випадкових магазинів, що трапляються на їхньому шляху. — Я думав про те, чим займався раніше, що любив… Що робило мене живим… І це все раптом здалося таким чужим. Я не розумів, як я міг вважати ремонт батькового автомобіля важливим. Я витрачав на це купу вільного часу, але навіщо? — Луї знизує плечима, дивлячись на Гаррі так, ніби він має зрозуміти його думку крізь погляд. — На що у цьому світі вплинув би відремонтований старий автомобіль? — він сумно посміхається. — Що б я не робив до того, як потрапив у аварію…. Все це зрештою було марним. Нічого з цього не врятувало мені життя. І не врятувало б життя комусь іншому. І коли тієї ночі я відчув як це — просто померти… — Луї важко ковтає, дивлячись лише собі під ноги. — Я часто думав про це. Про своє існування. Коли ти до останнього не знаєш, що саме цей момент буде твоїм останнім. І це так… Виснажує, — він невпевнений, що підібрав правильні слова. Що доніс хоч крихту того, що хаотично кружляє в його голові. Важко говорити про такі темні речі, коли навколо сонячно та тепло, співають пташки і шумно поливаються газони.

— Виснажує? — обличчя Гаррі таке ж, як і обличчя Луї: трохи розгубленості в погляді від цього потоку інформації, нахмурені брови та повна ізоляція від навколишнього середовища. Ніби вони лише вдвох, ідуть по безлюдній вулиці, поки сонце ховається за хмарами, дозволяючи тіням покрити землю.

— Тяжко не думати про те, що від тебе не залежить, — продовжує Луї, усвідомлюючи, що безлад у голові справді починає розвіюватися, а думки потроху формуються в уявні записнички, розкидуючись по поличках. — Та ніч була страшною. Я втратив уявний контроль над власним життям, не міг нічого вдіяти окрім того, аби просто безпорадно чекати, що буде далі. Я майже нічого не пам’ятаю, але це відчуття… Я знаю, що боявся, що простою втратою свідомості це не обійдеться. Що я буду відчувати, як помираю, — тихіше завершує він, ненадовго замовкаючи. — І це так дивно. Вранці ти живеш своїм життям, складаєш плани на майбутнє, та навіть на вечір. Елементарно, — гірко посміхається він. — І потім просто зникаєш. Випадковість, яка з легкістю стирає тебе. А ми живемо, вдаючи, ніби у нас усе під контролем. Розумієш? — він підіймає брови, зазираючи в очі Гаррі.

— Розумію, як ніхто, — куточки губ Гаррі ледь помітно тягнуться догори, тінь усмішки прикрашає його обличчя співчуттям і справжнім розумінням.

— Інколи, особливо вночі, — Луї знов опускає погляд на землю, — Я думаю про те, чи є в усьому цьому хоч трохи сенсу? Адже таке відчуття, ніби все наше життя — суцільні змагання, не більше. Перегони, в кінці яких очікує не нагорода, а смерть. І перемагає той, хто останнім дістається фіналу, — хрипло промовляє він, роздивляючись щілини на бруківці.

Гаррі стискає губи, спостерігаючи за тим, як очі Луї бездумно блукають вулицею, проводжають автомобілі, що мчать повз, людей, які навіть і не здогадуються, що серед них є той, хто душить сам себе ношею про сенс життя та забуття. Ненадовго розростається мовчанка, аби слова Луї мали час перетравитися глибоко в свідомості, і Гаррі нарешті промовляє:

— Та чи справді це перемога, якщо більше нікого не залишиться? — Луї розгублено повертає до нього голову. — Якщо ти останній з-поміж усіх, і не буде поруч хоч когось, хто зможе розділити останні хвилини з тобою?

— Люди завжди помирають на самоті, — Луї меланхолійно мотає головою, — Як приходять у цей світ, так і йдуть.

— У нас є спогади, — так само вперто продовжує Гаррі. — Моменти, які нам вдалося пережити, про які шкодуємо, які так і зосталися мріями. У нас є почуття, які роблять нам живими до останнього подиху, емоції, завдяки яким життя ніколи не було одноманітним. Усе це ми беремо з собою, ніхто не йде з пустою душею, ніхто не залишається на самоті.

— Беремо з собою? — Луї злегка хмуриться. — Ти віриш у те, що є життя після смерті? Рай, пекло, вся ця історія?

— Можливо? — Гаррі невпевнено підіймає брови. — Важко сказати.

— Ти ж лікар, — Луї звужує очі. — Хіба ви не керуєтеся лише науковими фактами?

— Гадаю, є речі, які не можуть осягнути навіть науковці. Я бачив небагато смертей за весь час, що працюю в лікарні. І самому ще ніколи не доводилося помирати… Тому я не можу стверджувати, що нічого з цього не існує.

— Мені доводилося, — коротко відповідає Луї. — І я нічого не бачив, нічого не відчував.

— Однак, ти й не помер, чи не так? — Гаррі починає слабко посміхатися, помічаючи спантеличеність в очах Луї. — Можливо, якщо не настав твій час помирати, то й не настав час побачити все те, що чекає на тебе після життя? — губи Луї ледь помітно тягнуться в усмішці.

— І що ж може очікувати? — він видає скептичний смішок. — Текіла з Елвісом Преслі на березі моря? Чи ти вже маєш на думці якесь велике призначення?

— Навіть не знаю, — Гаррі посміхається ширше, майже мрійливо. — Можливо, тобі випаде нагода вільно вештатися між двома світами у вигляді якогось янгола-охоронця та переслідувати усіляких красунчиків, — він знову несильно штовхає плечем Луї, — Наставляючи їх на правильний шлях, аби вони не повторювали твоїх помилок.

— А ти маєш рацію, — Луї м’яко всміхається, — Що може бути кращим за витрачання вічності на допомогу іншим? Це буде дуже благородно з мого боку.

— І поглянь-но, — Гаррі з ентузіазмом вказує рукою на Луї, — Це ж неначе справжній лікар, але лікуватимеш не тіло, а душу, — Гаррі міцніше стискає долоню Луї та прикладає до своїх грудей, невідривно дивлячись у блакитні, вже трохи веселіші очі. — У нас значно більше спільного, ніж я гадав, — усміхнено та трохи задумливо промовляє він, не прибираючи від себе руку Луї.

Луї у відповідь усміхається та відводить очі вбік, цього разу черга його погляду бути сором’язливим. Подібні думки досить давно не дають йому спокою. Вони з’явилися раптово, виникли в голові після чергової тяжкої ночі, сповненої спітнілого тіла, заплаканих очей та кошмарів, які ховаються по закутках свідомості. Це лише невелика нитка з усього клубка, що постійно плутається в голові Луї, але Гаррі вдалося трохи витягнути її та вивільнити з цього нескінченного хаосу. І Луї знов піднімає на нього погляд, стискаючи його долоню у відповідь і привертаючи його увагу:

— Навіть не знаю, чи дякувати тобі за цю розмову, чи вибачення просити, — голос Луї звучить трохи невпевнено та скуто, але Гаррі лиш заперечно хитає головою.

— Ні те, ні інше, — він помічає кафетерій, до якого залишаються лічені метри, і додає: — Я і сам часто розмірковував над схожими речами. Майже такими ж, якщо бути чесним, — видихає він. — Не впевнений, що знаю, що ти відчуваєш, але можу здогадуватись. І ти маєш право на такі думки. Ти пережив те, що багатьом і не снилося, — вони поступово підходять до дверей, — Для цього потрібна неабияка сила. Цілком природно, що ти замислюєшся над цим. Подібне ніколи не проходить безслідно, — Гаррі тягне двері на себе та пропускає Луї вперед, даруючи йому заспокійливу посмішку.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

— Вона надто стривожена. Переживає сильніше, ніж зазвичай, — Луї наминає млинці з сирною начинкою, поруч стоїть кава, ще не випита й трохи, бо Луї надто голодний. — Кожного дня по декілька разів телефонує.

— Це нормально, гадаю, — Гаррі сидить навпроти, але не їсть, тому що не фанат солодкої випічки та десертів, а в цьому закладі немає нічого, окрім солодощів і гіркої кави. — Вона любить тебе, тому й хвилюється. Для неї це, в певному сенсі, також великий стрес, — він відкидається трохи назад, із усмішкою на вустах спостерігаючи за тим, як Луї поглинає черговий шматок млинця.

— Що? — трохи спантеличено всміхається Луї, починаючи жувати трохи повільніше.

— Ти з таким задоволенням це їси, — він вказує поглядом на млинці. — Справді це подобається?

— Маєш щось проти млинців? — Луї вигинає брову.

— Не всіх загалом. Лише цих, — Гаррі чухає шию, — Із сиром. І як на зло, навіть у лікарняному кафе продаються саме вони.

— Може, тобі ще не доводилося скуштувати щось дійсно смачне, — Луї наколює шматок млинця та вказує виделкою на Гаррі. — Спробуй ці, можливо, вони змінять твої вподобання.

— Не думаю, — Гаррі спокійно та повільно моргає, не зводячи очей з Луї. — Я морально не готовий труїти себе чимось подібним, — він знову коротко вказує поглядом на тарілку Луї, потім знов дивиться на нього, отримуючи у відповідь усмішку.

Уздовж усього кафетерію розходиться аромат свіжоспечених пиріжків, які пекар виставляє на вітрину, привертаючи увагу голодного Луї. Здається, він декілька днів підряд не їв, а його шлунок постійно вимагає щось у себе пхати в той час, як атмосфера навколо лиш підсилює голод: стіни схожі на шоколадні вафлі, коричневі та з квадратиками по всій поверхні, з невеличкої кухні відлітають заманливі запахи, а на просторих вікнах висять білі, майже прозорі наклейки у формах кексів, тортів і цукерок. Легкі мелодії доносяться з колонок, неголосні балачки інших відвідувачів м’яко проходять по слуху, і Луї припиняє жувати, раптом розуміючи, що він робить це машинально. Робив машинально. Але тепер, коли він це помітив, усі функції тіла ніби припинити працювати, чекаючи команди мозку. Варто було декільком секундам випасти з його свідомості, як його тіло ніби відділилося від душі, займалося власними справами, поки він сам думав про Лотті, не слідкуючи за тим, що він їсть і що робить. Луї спантеличено моргає, відкладаючи виделку, та притискає пальці до чола, нахмурюючись.

— Луї, ти як? — Гаррі нахиляється ближче, торкаючись грудьми до краю столу, та простягає руку до Луї, обережно обхоплюючи його зап’ястя. — Тобі погіршало?

— Ні, я… — Луї слабко мотає головою, але очей не відкриває. — У голові запаморочилося, буває, — він важко ковтає, поступово прибираючи руки від обличчя. — Пробач, про що ми розмовляли? — його погляд обережно підіймається на Гаррі, і в ту ж мить на їхній стіл дзвінко ставлять ще одну тарілку.

— Ось, друга порція млинців, — усміхнено каже офіціантка, та раптом хмуриться, оглядаючи Луї. — У Вас усе добре?

— Так, авжеж, — Луї коротко киває та відповідає формальною посмішкою, поки офіціантка кидає у бік Гаррі дещо схвильований погляд.

— Смачного, — насторожено каже вона, і Гаррі лиш дарує їй повільний кивок, глибоко зітхаючи та проводжаючи дівчину поглядом.

— Невже у мене настільки вбитий вигляд? — супиться Луї та відставляє у бік порожню тарілку, підсуваючи до себе нову порцію.

— Ти втомлений, це кидається в очі, — він співчутливо хмурить брови. — Але зараз поїси, і стане трохи легше, я впевнений у цьому. Тобі потрібні сили.

— Напевно, так і є, — киває Луї, приймаючись їсти нові млинці. — Так що там? — починає він, кидаючи на Гаррі швидкоплинний погляд. — Ти розповідав про свою сестру.

— Про сестру? — Гаррі спантеличено нахиляє голову набік.

— Ага, — байдуже мугикає Луї, жуючи шматок сиру. — Хіба ні?

— Коли саме, нагадай? — обережно хмуриться Гаррі.

— Перед тим, як нас перервали, — сконфужено посміхається Луї. — Ти чого? Вже встиг забути? — він несильно згинає брову. 

— Так, мабуть я… — Гаррі бігає поглядом по обличчю Луї, ніби намагаючись розгледіти щось на ньому. — Мабуть, збився з думки, — він спирається ліктями на стіл і зчіплює пальці в замок, невагомо впираючись у них щокою. — Її звуть Джемма, вона старша за мене на п’ять років, — Гаррі коротко посміхається, спостерігаючи за Луї. — Ми живемо майже поруч, постійно зіштовхуємося навіть тоді, коли не шукаємо зустрічі. Але коли я приходжу до неї… — Гаррі закочує очі та шумно видихає. — Вона завжди готує так багато страв за один раз, що мені доводиться з ввічливості запихати в себе все до останньої крихти. Чомусь боїться, що від слабкості я знепритомнію просто в лікарні. Вважає, що робота лікарів дуже напружена.

— А вона сама де працює? — Луї нарешті відкладає виделку та робить перший ковток прохолодної кави.

— У банку. Від цього, гадаю, вона і сіпається постійно. Поводиться трохи зарозуміло, — з губ Гаррі злітає тихий смішок. — Хоча, коли приходить додому, то миттєво стає милою та турботливою. Зі своїми кішками, звичайно ж, — вони з Луї одночасно посміхаються. — Чорна та біла, взяті з різних притулків, у різний час. Але розлучити їх тепер майже неможливо.

— Я б теж хотів якусь тваринку собі завести, — задумливо промовляє Луї, підводячи на Гаррі погляд. — Іноді почуваюся самотньо в чотирьох стінах, — він робить ще один ковток, не розбиваючи зорового контакту.

— Сподіваюся, моя присутність трохи покращує твої дні, — Гаррі повільно нахиляє голову набік.

— Навіть не сумнівайся, — легко всміхається Луї. — Сподіваюся, твої дні моя присутність не погіршує, — жартівливо промовляє він, але з губ Гаррі посмішка поступово зникає, а сам він стає серйознішим.

— Ніколи, — Гаррі тягнеться долонею до Луї та ніжно кладе поверх його руки. — Не уявляєш, як легко мені з тобою, — тихіше вимовляє він, вдивляючись в очі Луї заворожливо, трохи нахмурившись. — Усі ці дні… Я давно так не почувався. Кожна зустріч, наче відпочинок якийсь, — ледь помітно усміхається Гаррі та лагідно проводить пальцями по верхній частині його долоні.

— Здається, ми однаково впливаємо один на одного, — зрештою всміхається і Луї, дозволяючи мовчанці зависнути над ними.

І він не збрехав. Щоразу, варто Гаррі лиш постукати у двері, навіть головний біль починає тліти на його фоні. Вже майже тиждень Луї більше нічого не цікавить, він не може нормально спати, в шлунку починає крутити від спогадів про кожну розмову, про голос, що з розуму зводить, про кожен дотик і погляди чарівних очей. Луї знає, що Гаррі відчуває те ж саме, що бажає того ж, що і Луї. Він бачить це просто зараз, лишилося тільки дочекатися миті, коли можна буде зробити наступний, більш сміливий крок, аби їхні стосунки нарешті зрушили з місця.

— Тож, — Луї прочищає горло й усміхається, повільно витягаючи руку з-під долоні Гаррі, аби обхопити свою чашку. — Як давно ти в інтернатурі? — він вирішує перевести тему, для глибоких і чуттєвих розмов вечірня атмосфера підходить більше.

— Це мій перший рік, — Гаррі відкидається на спинку стільця, не відводячи погляду від Луї. — Я думав, буде важче, та можливо, це тільки початок. Хто знає, — він слабо розводить руками.

— І тебе не лякає те, що ти там бачиш? Майже щодня, кров і травми, — уточнює Луї, мотаючи головою. — Хіба це не тяжко?

— Не завжди, бо ж випадки різні трапляються, — знизує плечима Гаррі. — Це не так страшно. Особливо, коли я готовий до того, що може статися. Однак… — він чухає нижню губу великим пальцем. — Щиро кажучи, мене налякав саме випадок із тобою.

— В якому сенсі?

— Я не знав, що робити, — просто відповідає той. — Розгубився. І… Панікував, насправді.

— Серйозно? — Луї здивовано хмуриться. — По тобі не було видно, — він злегка всміхається, намагаючись підтримати Гаррі. — Ти діяв, як справжній професіонал.

— Можливо, тобі видніше… — прикро посміхається Гаррі та кусає куточок нижньої губи. — Але в моєму житті це було вперше. Перший раз, коли я бачив людину в такому тяжкому стані. Я повинен бути лікарем що в лікарні, що за її межами. Знаєш, рятувати чужі життя двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, — його посмішка поступово зникає. — Але коли ти знепритомнів, я забув абсолютно все, чому мене навчали в клініці. Ніби ступор якийсь, накрило моментально, — Гаррі потирає чоло пальцями.

— Ні, Гаррі, ти чого? — Луї присувається ближче, зазираючи в сумні зелені очі. — Ти врятував мене, ти ж це розумієш? Ти був зі мною, ти допоміг мені. Якби не ти, я так і залишився б у тій клятій машині. І я не знаю, що було б зі мною зараз, якби ти не опинився поряд.

Луї помічає на його губах примарну посмішку, ледь помітну, але від неї стає легше. Не можна дозволити Гаррі сумніватися в тому, що саме він урятував Луї, тримаючи його у свідомості стільки, скільки дозволяв його роздертий болем мозок.

Зненацька по поверхні столу проходить слабка вібрація, а на екрані телефону засвічується фотографія Лотті, привертаючи до себе увагу. Луї прочищає горло, неквапливо відвертаючись від Гаррі, і тихіше додає:

— Вибач, це Лотті, — він злегка підіймає телефон, показуючи Гаррі екран, і приймає виклик, відразу прикладаючи слухавку до вуха. — Лотті, як справи?

— Ти де? — суворо кидає вона, змітаючи своїм тоном найменший слід радісного настрою.

— У кафетерії неподалік, а що?

— Один?! — її голос збиває Луї з пантелику. — Ти знову пішов кудись один, Луї? Ми ж говорили про це!

— Я не один, я з Гаррі, — він одразу її заспокоює, трохи підвищуючи голос. Декілька відвідувачів обертаються до їхнього столику, і Луї прокашлюється, намагаючись звучати спокійніше. — Мені вже краще, все гаразд.

У трубці чується протяжний видих. Гучний, немов Лотті ледве вдалося виштовхати його зі своїх грудей.

— А… А ви можете повернутись у твою квартиру? Зараз? Будь ласка, любий, повертайтеся назад, а я подзвоню Вільямсу.

— У нас же з ним зустріч лише завтра.

— Він… Попросив перенести. Він сам приїде, прямо до тебе додому. Тож повертайтеся, — її голос тремтить, а разом із ним і серце Луї. Воно знову вибиває ритм тривоги, і Луї витирає губи серветкою.

— Так, звісно, — він на кілька секунд натискає пальцями на очі. — Скоро будемо, — потім скидає виклик і відкладає телефон на стіл.

— Що сталося? — тихо запитує Гаррі, насуплюючи брови.

— Лотті хвилюється, і кроку ступити не дає, — Луї повертається у бік офіціантки, підіймаючи долоню вгору. — Сподіваюся, нічого серйозного не трапилося, і вона психує лише через мене.

— Це можна зрозуміти, адже хвилювання не безпідставні, — Гаррі знизує плечима, поки Луї порпається в кишенях.

— Я знаю, просто… — він важко зітхає. — Іноді її турботи надто багато, — Луї витягає гаманець, аби оплатити свій пізній сніданок, але Гаррі обережно перехоплює його руку.

— Давай я заплачу.

— З чого це раптом ти платитимеш? — здивовано посміхається Луї. — Ти навіть не їв нічого.

— Ну… Я ж витягнув тебе сюди. Це все через мене.

— А я відразу погодився, тому що сидіти вдома вже сил не було зовсім, — Луї закочує очі. — Та і це, ніби, не офіційне побачення, хіба ні? — він грайливо рухає бровами і хитро посміхається.

— Ще ні, — слухняно мотає головою Гаррі.

— От і добре. Сподіваюсь, на мене чекатиме щось солідніше, ніж кафешка на розі мого ж кварталу.

— Звичайно, — Гаррі м’яко сміється та нарешті відпускає руку Луї.

Вони виходять на вулицю, і літнє сонце миттєво приймає їх у свої обійми, обпалюючи та викликаючи жар по всьому тілу. Луї в ту ж секунду кидає в піт від спеки, а на очах утворюється плівка, що заважає чітко бачити довкілля. Він страшенно ненавидить таку погоду. Холод завжди подобався Луї більше, адже коли холодно, він може просто вдягнути якомога більше теплих речей. Проте коли спекотно, то все, що залишається — стягнути із себе весь одяг, а слідом за ним і шкіру, аби вгамувати неприємне відчуття киплячого тіла.

— Все в порядку? — долоня Гаррі лягає на плече Луї, і той у відповідь лише слабо киває, відчуваючи підтримку і трохи розслабляючись.

— Чим будеш займатися сьогодні? — Луї повертає до нього голову, примружуючи одне око.

— Навіть не знаю. Мабуть, решту дня проваляюся на дивані, — він повільно веде долонею від плеча Луї донизу, по його спині, дістаючись попереку та прибираючи руку геть. — Завтра буде обхід, і всі інтерни зобов’язані бути присутніми, аби спостерігати, як працюють лікарі, і вчитися. Ненавиджу це, я все одно нічого не запам’ятовую. Гадаю, усе має приходити з практикою, адже як би яскраво й детально ти не описував людині, як треба ходити, вона не навчиться, поки сама не спробує.

Луї не може припинити насолоджуватися тим, як мелодійно звучить його голос, як заколисує тембр, даруючи відчуття врівноваженості. Це так заспокійливо та чарівно, що хочеться, аби Гаррі продовжував говорити навіть тоді, коли Луї спить.

— Але ж ти зайдеш завтра ввечері? — Луї з цікавістю підіймає брови.

— Обов’язково. Я ж обіцяв, — Гаррі усміхається у відповідь і лагідно вдаряє вказівним пальцем по його підборіддю, закушуючи губу.

Та з кожним подоланим метром, з кожною хвилиною, що наближає їх до квартири Луї, настрій Гаррі поступово падає, а в самого Луї голова починає боліти сильніше, ніж уранці. У під’їзді трохи прохолодніше, однак, мабуть, тепловий удар все ж таки дібрався до Луї.

— Ти як? — квапливо запитує Гаррі, невпевнено тупцюючи на місці, поки Луї вишукує в кишені ключі.

— Бувало й гірше.

— Може, мені піти? — Гаррі зніяковіло кривиться. — Я не думаю, що мене стосуються твої розмови з лікарем і сестрою, Луї. Це буде дуже дивно.

— Не переживай. Впевнений, що нічого страшного не сталося.

— Все одно, це не дуже вдала ідея.

— Чому? — Луї повністю повертається до Гаррі всім тілом. — Це ж не ваше перше знайомство.

— З Лотті, хіба що, — Гаррі скидає бровами. — Та все одно, не хочу, аби вони подумали, що я надто нахабний і лізу в твої особисті справи.

— Гаррі… — раптом відчиняються двері, і Луї застигає з відкритим ротом, разом із Гаррі повертаючись до лікаря Вільямса, що з’являється на проході. Чоловік насуплений, стривожений, його волосся густе і чорне, а костюм бордовий, трохи затертий на рукавах.

— Луї, нарешті, ми вже зачекалися, — лікар прочиняє двері ширше. Як він дістався сюди швидше?

— Так, звісно, — Луї облизує губи та робить від Гаррі крок убік, вказуючи на нього рукою. — До речі, знайомтеся, це Гаррі, — усміхається він, і Гаррі схвильовано закушує губу.

Вільямс дивиться спочатку на Луї, потім на Гаррі. Потім знову на Луї.

— Той Гаррі Стайлс, який знайшов тебе посеред дороги й подзвонив Лотті? — Вільямс піднімає брови й підходить ближче до Луї, схиляючи голову набік і обережно хапаючи його за підборіддя. Він витягає невеликий ліхтарик із кишені й наводить в очі Луї, одразу ж нахмурюючись. — Твоя сестра вже зачекалася, проходь усередину.

Луї здивовано киває, востаннє повертаючись до Гаррі, та зрушує з місця, тепер хвилюючись через те, що щось могло насправді трапитися саме з Лотті.

— Лотті? — кличе він сестру, принагідно заглядаючи на кухню. Нікого. — Лотс, ти де? — трохи голосніше пробує знову.

— Я у ванній! — озивається вона, і її голос відразу перебивається потоком води.

— Все в порядку? — Луї підходить до дверей і несильно стукає, повертаючи голову в бік дверей, де стоять Гаррі з лікарем, стурбовано дивлячись на нього у відповідь.

— Так, усе добре. Я… У душі, — потік води рівномірний, Лотті не стоїть під душем. Вона просто ввімкнула напір.

— Хочеш сказати, що прийшла до мене, аби прийняти душ? — збентежено хмуриться Луї, тупцюючи на місці. — Вийди сюди, будь ласка. Лотті, що відбувається? Алан знову щось зробив? — кров у жилах миттю закипає, як тільки в голові з’являються думки, що цей паскудник міг образити сестру.

— Ні, усе гаразд. Не хвилюйся, зі мною все добре, зараз я виходжу, — її голос тремтить. — Ти сам прийшов?

— Ні, Гаррі привів мене додому, — запевняє Луї, щоб вона не думала, що він збрехав і насправді блукав вулицями на самоті.

Нарешті вода стихає, лунає тихе клацання, і замок на дверях відмикається. Лотті прочиняє двері та невпевнено виходить із ванної, зустрічаючись поглядами із Луї. Під її очима чорні сліди від туші для вій, ніс почервонів, а щоки вологі від великого потоку сліз. Луї ошаліло відкриває рота, але Лотті нічого не каже й опускає голову вниз, обходячи Луї та крокуючи у бік вітальні.

— Що відбувається, чорт забирай? — кидає Луї докірливо, розвертаючись за нею та розводячи руками. Вільямс іде до вітальні слідом за Лотті, так само мовчки, так само ігноруючи питання Луї. Ніби вони приховують щось надзвичайно страшне, що не можна озвучити прямо посеред коридору.

— Луї, тільки не хвилюйся, — тихо промовляє Гаррі, співчутливо нахмурюючи брови. Він стоїть навпроти дверей, що ведуть до вітальні, з місця не рухається, і Луї відчуває провину за те, що змусив його зайти до квартири та потрапити у цю незручну ситуацію.

Луї киває йому та вдячно всміхається, нарешті наважуючись пройти далі та поглянути на Лотті знов. Він давно не бачив сестру в такому стані, розбиту зсередини, що й не впізнати. Вона сидить у кріслі, упираючись ліктем у підлокітник і підпираючи своє підборіддя рукою. Ні на кого не дивиться, потупивши погляд у підлогу, згорбившись, ніби на її плечах виснажлива ноша. Луї чухає плече та йде трохи далі, повз дивана, нервово ковтаючи та сідаючи в крісло навпроти сестри.

— Луї, я хочу, щоби ти мене зараз уважно послухав, гаразд? — спокійним голосом починає Вільямс, сидячи на дивані.

Це завжди лякало Луї до чортиків. Таким голосом зазвичай повідомляють найжахливіші новини. Його дихання стає глибшим, тиск у ту ж секунду підіймається, але Луї з усіх сил намагається зберігати спокій.

— Декілька днів тому твій стан погіршився. Ти відчуваєш це?

— Звісно, — спантеличено морщиться Луї. Як він узагалі може не відчувати те, що відбувається з його власним організмом?

— Ти можеш мені пояснити, що сталося? Що спровокувало напад паніки тієї ночі? — Вільямс кладе ногу на ногу, схиляючись ближче до Луї.

— Я згадав той день… Аварію, — він кидає миттєвий погляд на Гаррі, який все ще стоїть на проході, схрестивши руки на грудях і співчутливо дивлячись на Луї. — Я не зміг позбутися цих спогадів, стало спекотно і… Страшно… Ніби це от-от станеться знову. Мені довелося зупинити машину, — Луї піднімає очі на Лотті, але вона все ще пропалює поглядом підлогу.

— Що було далі?

— Голова так боліла, — Луї хмуриться та мотає головою, — Я почав шукати таблетки. Мої лишилися вдома, і я шукав хоч якісь, аби вгамувати біль, але нічого не було, мені ставало дедалі гірше, — Гаррі проводить рукою по волоссю та відкидає його назад, схвильовано дивлячись на Луї. Він закушує губу, розуміючи, що зараз розповідь дійде й до нього. — А потім з’явився Гаррі, — Луї називає його ім’я, і Лотті тихо, але різко схлипує, в ту ж мить закриваючи рот долонею. Її обличчя червоніє від того, що вона стримується, аби не заплакати.

— Що саме Гаррі робив? — таким же рівним тоном голосу запитує Вільямс. — Як він діяв, аби допомогти тобі?

Луї відчуває легкий озноб, долоні пітніють, а посеред горла ніби утворюється плівка. Він не розуміє, чому Вільямс питає про це, чому формулює питання саме так. Чому запитує саме в нього.

— Ну… — Луї піднімає погляд на Гаррі, і лікар це помічає, повертаючись назад. Він дивиться прямо на Гаррі протягом кількох секунд, а потім знову обертається до Луї, сильніше насуплюючи брови. — Він змусив мене вийти з машини… — від чогось Луї стає важко говорити, голос починає тремтіти. — Допоміг трохи прийти до тями, заспокоїтися… А потім подзвонив Лотті та сказав, де знайшов мене. Ну, щоб вона приїхала, — Луї потирає око задньою стороною долоні. — Хіба ти не розповідала про це, Лотс? — він намагається привернути її увагу, змусити подивитись на нього, але вона лише заперечливо мотає головою.

— Луї, ти пролежав у комі два з половиною місяці, — рівним тоном голосу каже лікар. — Ти пам’ятаєш це?

Луї киває головою, стривожено дивлячись на нього, не розуміючи, до чого він веде. Але вздовж кінцівок проходить холодок, а голова сама собою хилиться вниз. Його лякає ця ситуація, він хоче, щоб йому відразу сказали, що відбувається, щоб не тягнули, не ходили навколо проблеми.

— Наскільки я знаю, ти продовжуєш приймати метопролол для профілактики нападів мігрені, це так?

— Так, — важко ковтає Луї, хрипло додаючи: — Те, що в лікарні назначили.

— Справа в тім, що в кожного препарату є свої побічні дії, які можуть негативно впливати на самопочуття. Метопролол один із них. Це так званий бета-адреноблокатор, — спокійно та повільно пояснює лікар. — Й іноді, через неправильне вживання або передозування, можна спостерігати побічні реакції. В тому числі з боку центральної нервової системи.

— Я ніхріна не розумію, — тараторить Луї роздратовано. — Говоріть людською мовою, я не розумію, — він намагається зв’язувати слова докупи, але звуки поступово розпливаються.

— У тебе, як і у деяких пацієнтів, спостерігаються побічні реакції від метопрололу, — обережно починає Вільямс. — Є вірогідність, що багато з них ти помічав і сам, — він прочищає горло, переглядаючись із Лотті, і Луї вирівнюється. — Порушення сну, зниження здатності концентрувати увагу, відчуття втомлюваності, головний біль, слабкість, нічні кошмари, тривога, сплутаність свідомості, — він замовкає, Луї зосереджено дивиться на нього, — Галюцинації.

— У мене немає галюцинацій, — на одному подиху відповідає Луї.

— Луї, — лікар знову починає говорити своїм дратівливо-заспокійливим голосом. — Тієї ночі, коли тобі знову стало погано, і ти потребував допомоги… — Вільямс робить паузу. — Ти сам зателефонував своїй сестрі.

Луї завмирає.

— Що? Ні, — його очі стають скляними, руки починають тремтіти. — Це був Гаррі, — Луї переводить погляд з лікаря на двері, але біля них нікого немає. — Гаррі, зайди сюди, будь ласка, — просить Луї натягнуто, з надією дивлячись на прохід.

У відповідь тиша.

— Я покличу його, — Луї часто киває головою, серце починає битися сильніше, болісніше, — Він підтвердить мої слова, — Луї піднімається з крісла, коліна підгинаються, по спині проходить неприємний мороз, поколюючи уздовж хребта. — Гаррі? — Луї проводить долонями по животу, витираючи їх від поту. — Ти де? — у коридорі надто темно, тривога смикає за пальці, які починають неконтрольовано сіпатися, поки перед очима все пливе. — Гаррі, підійди сюди, будь ласка, — голосніше починає Луї, його хилить набік, він торкається рукою стіни, аби не втратити рівновагу. Очі починають сльозитися. — Іди сюди, Гаррі, негайно! — він переходить на гарчання, грубо витираючи очі рукавом. — Чорт забирай, ти що, не чуєш мене? — Луї доходить до ванної та різко відкриває двері, але там нікого немає. — Якого біса ти робиш?! — Луї дістається спальні, заглядаючи всередину, але там знову порожньо. — Якась маячня, Ви його налякали, — тихіше промовляє він, стоячи досі біля власної кімнати.

— Ти подзвонив Лотті та представився чужим ім’ям, Луї, — лікар стоїть у коридорі, далі не йде, дозволяючи Луї тримати дистанцію. — Послухай мене…

— Ні! — голосно скрикує Луї, різко розвертаючись до нього. — Якого хріна? Це що, жарт якийсь? — він озирається навколо себе, напевно, Гаррі просто мовчки пішов геть, тому що йому стало ніяково.

— Луї, тобі потрібно заспокоїтись. Згадай усе, що відбувалося, ти…

— Для чого Ви це робите?! Що за лайно тут відбувається взагалі?! — Луї кривиться з відразою на обличчі та пролітає повз лікаря, повертаючись у вітальню, аби знову спробувати поговорити з Лотті.

Та щойно від проходить крізь дверний проріз, його погляд натикається на Гаррі. Гаррі, що стоїть біля дальнього крісла зі схвильованим виразом обличчя. І Луї сердито відкриває рота.

— Де ти був?! — Луї робить крок уперед, поступово переходячи на крик. — Я тебе кликав, хочеш сказати, що ти не чув?! — він дивиться на Гаррі із докором, його лоб зараз трісне від того, як сильно він морщиться.

— Луї… — Гаррі переможно хитає головою, його хрипкий голос пронизує тіло Луї, але більше ніхто не реагує.

— Ось же він! — Луї кричить на нього, відчуваючи, як очі наливаються сльозами. Він повертається до Вільямса, що стоїть позаду, та розлючено показує на Гаррі рукою. — Ось він стоїть! У нього і питайте! — Луї широкими кроками проходить на середину вітальні.

Вільямс злегка підіймає долоні в заспокійливому жесті та робить крок ближче:

— Луї, там нікого немає.

— Що? — різко та гнівно шипить Луї. — Ви що, подуріли?! Що за лайно ви влаштували?! Ви всі?!

— Ніякого Гаррі не існує… — раптом подає голос Лотті, і від неочікуваності Луї застигає, опускаючи на неї розпачливий погляд. Вона зруйнована, побита сльозами, її руки тремтять. — Якщо ти маєш хоч крихту любові до мене, просто повір мені, Луї. Ніякого Гаррі не існує, — вона втомлено мотає головою, в її очах читається благання та розпач.

— Ні-ні-ні, що ти таке кажеш? — Луї сідає на край дивану, майже біля Лотті, дивлячись то на неї, то на Гаррі, що стоїть біля стіни, винувато опустивши руки уздовж тіла. — Ти ж розмовляла з ним по телефону, ти ж говорила про нього, ніби… — Луї прочісує волосся знову й знову, заперечення затьмарює його розум. — Ні, цього не може… Ні, люба, ви ж… — Луї відчайдушно чіпляється за обличчя Лотті, кидається поглядом між лікарем і Гаррі. — Що ж це…? — знову різко повертається до Гаррі, відкриваючи рота, намагаючись глибоко вдихнути крізь сльози. — Що відбувається, що тут відбувається… — неспинно шепоче він, дивлячись в очі Гаррі, опускаючись на диван, аби не втратити підлогу під ногами. — Що відбувається, цього не може бути, не може… — він закриває очі долонями, натискає так сильно, що навколо починають кружляти різнокольорові вкраплення.

Його дихання прискорюється до рівнів, які раніше здавалися йому недосяжними. Серце зараз ніби зупиниться повністю, з кожним ударом віддається не ребра, а в спину, в хребет, немов скорочується, всмоктує саме себе, поки в грудях утворюється чорна діра. Сльози стікають безконтрольно, просочуються уздовж долонь, збігаючи донизу по щоках.

— Луї, зараз це дуже важко осягнути… — тихо промовляє Гаррі, його голос звучить ближче. Він присідає поруч з Луї, кладе руку біля нього, та торкатися не наважується, лише дивиться на нього знизу, дивиться на те, як він руйнується з кожною секундою.

Тіло Луї починає пробивати озноб, він боїться подивитися на Гаррі, страшно знову заглянути в його очі, страшно побачити,що він нереальний. Луї починає судомно сіпатися на місці, напевно, зараз буде приступ, він мотає головою, майже відчайдушно. Стискає руками коліна, лиш трохи піднімаючи вії, аби озирнутися навколо. Куди завгодно, тільки б не дивитися на Гаррі. Обличчя покрите шоком, жодної емоції, лише відкритий рот, через який циркулює повітря. Хаотично, швидко, болісно. В голові паморочиться, більшість кімнати вже покрита чорним кольором, горло розривається й пече, а по всьому тілу починаються спазми.

— Луї, поглянь на мене, — знову промовляє Гаррі та обережно торкається руки Луї.

Губи Луї тремтять, він мокрий, відчуває, як чоло вкривається потом, як футболка прилипає до спини.

— Будь ласка, Луї, — пошепки благає Гаррі, відчайдушно вдивляючись у його обличчя. — Мені так прикро…

З приреченістю в очах, з розгубленістю на обличчі, дивлячись в нікуди. Луї повільно веде головою убік, задихаючись, кожен видих стає різким та швидким, майже не відчутним. Погляд розгублено бреде по вітальні, доходить до телевізора, до столика навпроти… І нарешті падає на Гаррі, що стоїть навколішки біля нього. Він справжній, він реальний, він тут, Луї відчуває його дотик, чує його голос. Вдихає його запах.

— Я нічого не розумію… — тихо шепоче Луї крізь сльози, і Лотті не стримує себе, бачачи, що брат дивиться прямо в простір. Вона закриває рота долонею та швидко виходить з вітальні, минаючи лікаря Вільямса, який встигає співчутливо стиснути її плече.

— Людина перед тобою, — врешті вступає лікар, — Лише побічний ефект препарату, передозування яким стало критичним для твого організму.

Гаррі так само сидить біля ніг Луї, так само з надією вдивляється в його очі, повільно хитаючи головою та тихо видихаючи:

— Ні, це не так, — він відчутніше стискає руку Луї. — Це не так, Луї.

— Луї, — Вільямс сідає на місце Лотті, — Це дуже важко сприйняти, я знаю, — Луї злякано дивиться на лікаря, його очі розкриті широко, розгублено, а запаморочення поступово минає, поки на його місце приходить паніка. — Та все можна виправити, тебе вилікують.

Губи Луї починають трястися, він нервово чухає скроні, жорстко проводить пальцями уздовж волосся. Йому хочеться зникнути, хочеться забути цю розмову, цей день, забути самого себе. Все немов безглуздий сон. Реальність розмивається, сльози наступають сильніше, і Луї витирає їх рукавами, не встигає змахувати рясні краплі, мотаючи головою.

— Я так не можу, — тихо тараторить він, — Не можу, це занадто, зупиніться…

Вільямс проводить долонею по обличчю, з іншого боку Гаррі, невідривно дивиться на Луї, безпорадно спостерігає за тим, як він поступово втрачає глузд.

— Благаю, не треба… — Луї торкається рукою до чола, іншою притримуючись за підлокітник. — Залиште мене, прошу, зупиніться… — він починає поступово підніматися з місця, його голос, на відміну від емоцій, надто спокійний, майже не чутний. — Не треба більше, я так не можу… — він бачить боковим зором, що Гаррі та лікар встають разом із ним. — Мені треба подихати, я… Мені потрібно повітря, я хочу піти… — він повільно відходить до дверей, іде боком, аби нікого не випускати з поля зору. — Не йдіть за мною, залиште мене…

— Луї, послухай, — починає Вільямс.

— Ні! — Луї різко відмахується рукою, обличчя кривиться від гніву. — Залиште мене! — Гаррі робить невеликий крок уперед. — Всі! — Луї відсахується назад, продовжуючи йди до виходу спиною. — Відваліть від мене! Залиште мене! — він швидко розвертається та направляється до дверей, тримаючись однією рукою за груди. Здається, якщо він відпустить своє серце, воно просто зупиниться під гнітом емоцій.

Луї відкриває двері та виходить із квартири, йде повільно, ноги майже не тримають його, вільна рука ледве намацує стіну біля сходів. Його обличчя понівечене гнівом та страхом, очі панічно носяться в просторі поперед себе, голову тримати неймовірно важко. Метр за метром, сходинка за сходинкою він спускається на поверх нижче, його ридання стає гучнішим, більше стримуватися немає сил. За ним ніхто не пішов, його милостиво залишили у спокої, і Луї на мить зупиняється, закриваючи рота долонею. І просто починає плакати. Не істерично, не кричить, лиш намагаючись усвідомити все, що відбулося. Його плечі здригаються з кожним схлипом, в голові проносяться усі моменти, коли він був із Гаррі наодинці. Коли був із ним на людях, насправді розмовляючи з самим собою. Його вважають психом, декілька годин назад він сидів у кафетерії та слухав розповіді того, кого насправді не існує.

— Прокляття, — важко, натягнуто видавлює з себе Луї, стогнучи від болю та від розпачу. Він дивиться навколо себе, шукаючи відповіді, що робити далі, відчуваючи до себе і жаль, і ненависть одночасно. — Я не псих, — крізь ридання шепоче він та мотає головою, зрушаючи з місця. До виходу назовні лишається більше десятка сходинок, та здається, він утратить свідомість просто зараз. — Я не псих, я не псих… — бездумно повторює він, з кожним кроком наближаючи себе до свіжого повітря.

На вулиці спекотно, щойно Луї відчиняє двері, гаряча температура збиває з ніг, а сонячні промені вже не здаються привітними та грайливими. Вони ніби намагаються випалити йому очі, і Луї примружується, проходячи трохи далі та доторкаючись долонею до пошарпаної стіни будинку. Вона тримає його на ногах, вона його орієнтир, що вказує, в якому напрямку рухатися далі. Здається, лише ця стіна реальна з-поміж усього довкола.

— Я не псих, усе в порядку, — з кожним видихом повторює Луї, не замовкає, шепоче собі під носа, лякаючи перехожих, що кидають на нього косі погляди. — Я не хворий, усе в порядку, я не псих, це просто мариво, це просто сон, — він мотає головою, схлипи поступово стихають, сльози знову ллються розмірено, змішуючись із потом. — Треба прокинутися, треба просто прокинутися…

Легені повільно вигоряють, у роті відчувається смак крові, та Луї не може припинити робити глибокі та швидкі вдихи, поступово зупиняючись. Він втрачає свідомість. Він це відчуває, звуки довкола притихають, стіна під долонею на дотик стає ніякою, а ноги потроху починають підкошуватися. Перед очима знову все темніє, мозку не вистачає кисню, а може й здорового глузду. Луї дихає збито, вже не розуміючи, коли вдихає повітря, а коли видихає. Тіло робить останні судомні спроби отямитися, та все марно. Світ довкола неквапливо занурюється в темряву.

— Луї, поглянь на мене… — раптом чітко звучить в голові. Голос Гаррі, його тембр, його щирий тон. 

— Іди геть… Іди геть, благаю… — хрипить Луї, закриваючи вуха долонями. Він поступово осідає вниз, спираючись спиною на стіну. — Я так не можу, я не витримую, забирайся, облиш мене.

Гаррі повільно стає колінами на траву, вистелену уздовж усього житлового будинку. Луї не пройшов і кількох метрів.

— Пробач, — Гаррі присідає навпроти Луї, і той уперто мотає головою, зажмурюючи очі, але чуючи голос Гаррі лиш сильніше. Не маючи іншого вибору, окрім як слухати. — Пробач за те, що налякав, я дуже не хотів цього, Луї, — він акуратно охоплює передпліччя Луї, починаючи відтягувати його руки від вух. — Я не хотів тебе налякати, мені так шкода, вибач мені, прошу, — він неквапливо підповзає ближче до Луї.

— Іди геть, залиш мене, мені потрібно заспокоїтись, прошу, залиш мене у спокої, — тараторить Луї, важко дихаючи.

— Я не можу піти, я обіцяв тобі, Луї, — Гаррі нахиляє голову набік. — Я обіцяв, що залишуся з тобою, — він розглядає обличчя Луї, наближається ще на кілька сантиметрів, дістаючи пальцями до його плеча.

— Припини, будь ласка, припини…

— Подивись на мене, — суворіше каже Гаррі та нахмурюється. — Луї, все налагодиться, тобі просто треба заспокоїтися, — його голос заманює, гіпнотизує. Луї ковтає слиз, що утворився у горлі, пручатися дедалі важче. — Поглянь на мене, — тихіше промовляє Гаррі та проводить пальцями по щоці Луї, витираючи краплини сліз.

Дихання Луї все ще хаотичне, збите, та очі поступово відкривається самі по собі. Голос Гаррі, неначе магніт, притягує силами, які Луї побороти просто не здатен. Він відчуває, як Гаррі бере його долоню в свої руки та міцно стискає. Вже нічого не говорить, нічого не просить, і Луї знає, що Гаррі чекає. Його заворожливі зелені очі благають, аби в них зазирнули. Губи Луї тремтять від холоду, що охоплює тіло зсередини. Та він переборює свій страх, робить невеликий крок у невідомість, поступово розплющуючи очі та підіймаючи погляд на Гаррі. Бажання бути поряд з ним сильніше, ніж бажання позбутися його.

— Тобі більше не треба боятися, — Гаррі ніжно всміхається, нахиляючись трохи ближче. І Луї полегшено видихає, адже Гаррі реальний, його дотики теплі, його запах знайомий та заспокійливий. — Я тут заради тебе, я не покину тебе, Луї, — Гаррі заглядає в його очі, але перед ними вже темнота. Луї слухає з останніх сил. — Ти скоро все зрозумієш, скоро все буде добре, але зараз просто дихай, Луї, тобі треба заспокоїтися. Треба заспокоїтися… — пошепки повторює він, і Луї відкидається головою на стіну, розслабляючись. — Все налагодиться, от побачиш, все буде добре, — він продовжує тримати Луї за руку, іншою рукою лагідно прочісуючи його волосся. — Не хвилюйся, я нікуди не піду, я поруч. Я з тобою…

Луї чує його голос, заспокійливий, повільний, ніби колискова. Він не може більше боротися, його тіло ніби зіткано з павутини, таке легке, безконтрольне, здається, випадковий дотик може повністю його зруйнувати. Та Луї не здатен захистити себе, не здатен поворухнути навіть повіками, аби востаннє поглянути на Гаррі, такого реального, відчутного, який сидить поруч, ніжно водячи пальцями по його долоні. Він знає, що Гаррі його не залишить, відчуває його щирість з кожним нерозбірливим словом. І востаннє свідомо й глибоко вдихає, нарешті розслабляючись і відключаючись.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

Йому навіть не потрібно дивитися на себе в дзеркало, щоб знати, наскільки блідим і знесиленим він зараз виглядає. Поруч з Луї сидить Лотті, утримуючи його руку у своїй, сьогодні вона вже не така вбита горем, навіть усміхнулася Луї при зустрічі, хоч це і було більш натягнутим аніж тоді, коли в дитинстві до батьків приходили нав’язливі родичі та лізли до Лотті з обіймами.

— Містере Томлінсон, — відгукується медсестра, щойно виходить із кабінету лікаря. — Ваші результати готові, можете заходити.

Луї киває та, наостанок переглянувшись із сестрою, підіймається й починає повільно плестись у бік важких темних дверей. Від самого ранку Луї волочили по всіх можливих куточках лікарні, збираючи аналізи та роблячи знімки, аби можна було оцінити приблизний рівень каші, в яку поступово перетворюються його мізки.

— Луї, проходь, — лікар Вільямс намагається звучати бадьоро, та по його очах видно, що він пам’ятає вчорашню істерику Луї. — Як ти себе почуваєш?

— Ніби зараз здохну, — беземоційно відповідає Луї сідаючи в крісло і ніяково схрещуючи руки на грудях.

Кабінет просторий, світлий, як і годиться кабінету лікаря. Та Луї все одно почувається тут, немов у клітці, немов стіни звужуються, а стеля от-от звалиться на голову. Він нервово, хоч майже непомітно трясе ногою, чекаючи, який вирок йому винесуть за кілька хвилин.

— Мої побоювання підтвердилися, на жаль, — починає Вільямс, сідаючи за стіл. — У тебе токсична енцефалопатія. Простіше кажучи, це отруєння досить тяжкого ступеня, — пояснює лікар поблажливим і розміреним голосом, аби не налякати Луї. — Є декілька причин, які призводять до токсичного отруєння організму. Одна з них  — споживання великої кількості медичних препаратів, не узгоджених із лікарем. В твоєму випадку — метопролол.

Луї прочісує пальцями волосся та завмирає на мить, тримаючи руку на потилиці та намагаючись переварити почуте. Його думки розсіюються, даючи словам лікаря якомога більше місця в голові, аби просочитися у кожну щілину свідомості та пробудити почуття провини.

— Я не міг інакше, мені ставало дедалі гірше, — тихо озвучує Луї, все ще не рухаючись.

— Я знаю, — спокійно киває лікар. — Тебе ніхто не винить, Луї, ти не знав, що наслідки можуть бути такими… Непередбачуваними. Подібне трапляється рідко, але все ж трапляється, тому алгоритм дій у нас є, — він торкається пальцями до паперів, що лежать на столі, та неквапливо суне їх у бік Луї. — Тобі варто ознайомитися з тим, що я тобі пропоную. Якщо коротко та зрозуміло, то твоєму організму нині не вистачає допоміжних препаратів, які будуть підтримувати його й усунуть неприємні симптоми до початку лікування.

— Тобто? — спантеличено хмуриться Луї та меланхолійно бере папери, починаючи бездумно їх переглядати. Слова та літери спливаються в нерозбірливу мішанину.

— Необхідно вивести бета-адреноблокатор з твого організму, — лікар схрещує пальці та кладе руки на стіл. — У нас немає можливості чекати, коли все це станеться само собою, адже такі сильні побічні реакції вказують на те, що проблема, на жаль, не лише в передозуванні. Твій організм слабий, залишати його без контрольованої медикаментозної підтримки було зарано. Тож ці ліки, — він вказує зчепленими руками на папери, — Допоможуть трохи стабілізувати твій стан перед процедурою.

— Що за процедура?

— Детоксикація організму, — коротко відповідає лікар і помічає в очах Луї розгубленість. — Знаю, що це звучить досить страшно, та це звичайне очищення крові. У тебе всі симптоми отруєння токсичними речовинами, тож будемо діяти за принципом лікування наркозалежних.

— Оу, ага, окей… Я зрозумів… — Луї прочищає горло та чухає шию, не знаючи, куди діти руки. — То як довго я маю приймати… Ці ліки?

— Важко щось прогнозувати на цьому етапі. Ми не маємо права на ще одну помилку, тож будемо діяти без поспіху. Поки що почнеш приймати по два міліграма, двічі на добу: вранці та ввечері. Рисперидон розподіляється в організмі досить швидко, тому покращення можна очікувати вже після першого приймання. Хоч абсорбція препарату не залежить від вживання їжі, пропускати сніданки та вечері не раджу. Тобі зараз потрібно багато сил.

Луї переможно зітхає та проводить долонею по обличчю.

— Це повністю моя вина. Коли почалися мігрені, потрібно було сказати Вам, а не діяти на власний розсуд.

— Звісно, варто було порадитися. Проте іноді лікування виснажує так само, як і хвороби, тому не дивно, що ти не хотів одразу бити на сполох і бігти до лікарів.

Луї киває головою, та його думки лиш глибше зариваються у переживання та страхи.

— Я обговорив усі можливі способи лікування з твоєю сестрою, — Вільямс привертає увагу Луї. — Вона, як і я в принципі, підтримує ідею того, що тебе краще ввести в медикаментозну кому, в штучну, аби процедура пройшла без ускладнень.

— В якому плані? Типу… Це ж звичайне переливання крові, хіба ні? Навіщо кома?

Луї пам’ятає розповіді сестри. Пам’ятає, що вперше його ледь вдалося вивести з коми. Пам’ятає, як було важко перші години, перші дні. Він не міг нормально розмовляти, слова плуталися між собою, язик ледве рухався, так само, як і ослаблені кінцівки. Було важко ковтати, слух і зір погіршилися, постійний головний біль, утома і страшенне роздратування. Ох, Луї був дуже нестерпним, особливо тоді, коли не міг навіть пояснити, що саме його виводить із себе. Він не хоче знову проходити через подібне, він боїться, що знову почнуться мігрені, і через деякий час уся ця халепа повториться знову.

— Можна якось обійтися без цього?

— Луї, — лікар протирає перенісся пальцями. — Давай так. Якщо тобі страшно, ми почнемо спрощено, ти будеш у свідомості. Та якщо почнуться ускладнення, ми візьмемо ситуацію у свої руки незалежно від того, що ти будеш казати. Процедура дещо інакша, аніж ти собі уявляєш. І значно довша, — уточнює Вільямс. — При гострій інтоксикації, яку ми можемо спостерігати в тебе, кращим запобіжником буде введення заспокійливих і снодійних препаратів, — лікар співчутливо хмуриться. — Це все робиться лише для зниження рівня тривоги та страху, тому буде набагато легше що тобі, що нам, якщо ти просто заснеш на кілька годин, — Луї налякано киває та потирає долонями джинси. — У нас подібні процедури проводяться лише під гарантованим контролем анестезіолога-реаніматолога, палати інтенсивної терапії з новітнім обладнанням, тобі абсолютно немає про що хвилюватися. Як тільки ти прокинешся, то відразу відчуєш зміни. Медикаментозне очищення прискорює метаболізм, знімає головний біль, усуває слабкість та втому, посилює роботу імунної системи. Тобі буде значно краще, Луї, це я можу гарантувати. Боятися нічого.

— І… Що буде… Потім? — Луї стискає щелепи, ковтаючи гіркоту в горлі.

— Однієї процедури тобі цілком вистачить, в тебе немає залежності, отруєння на цьому етапі не потребує комплексного лікування. Та все ж ми потримаємо тебе трохи в лікарні, для нейтралізації наслідків поставимо крапельницю з вітамінами, магнієм та калієм. Назначимо тобі комплексну домашню підтримку для профілактики. Потім візьмемося за лікування мігреней, які твій попередній лікар не взяв до уваги.

— Ні, я маю на увазі… Я говорю про… Ну… Про Гаррі, — Луї ніяково відводить погляд убік, хоч на коротку мить, але Вільямс помічає занепокоєння в його очах.

— Твоя галюцинація зникне, Луї. Разом із токсинами, разом із блідним кольором шкіри, постійними запамороченнями, слабкістю, головним болем і втратою свідомості. Усе знову повернеться на свої місця.

— Тобто… — Луї відкидається на спинку крісла та кладе руки на підлокітники, аби здаватися хоч трохи безтурботним і розслабленим. Та зрадливі пальці самі по собі починають нервово надривати шкіру навколо нігтів. — Це значить… Типу Гаррі помре, чи як?

Вільямс проводить долонею по підборіддю, витримуючи невелику паузу, і важко, але стримано зітхає:

— Він не помре, Луї. Тому що його не існує. Це подразник, це симптом, як і всі інші симптоми, що заважають тобі нормально жити.

— Але… Як це виглядатиме? Він просто випарується? Просто зникне, ніби й не було? — Луї різкіше знизує плечем.

— Так. Коли це станеться, ти відчуєш лише полегшення. Зараз це складно усвідомити, але… Так званий Гаррі…

— Так званий? — кривиться Луї. Чомусь його таке формулювання ображає. — Він був зі мною увесь цей час. Усі наші розмови… Усе, що він розповідав, як говорив, відповідав мені, давав поради… Як таке можливо взагалі?

— Галюцинації не беруться з нічого. Усі твої думки та переживання просто транслювалися через образ цієї людини.

— Але я чітко бачив його, чув його, відчував його запах, навіть температуру його тіла. Як звичайна галюцинація може робити усе це? — Луї вирівнюється в кріслі. 

— Ти боїшся визнати, що це всього лише галюцинація. Що саме тобі заважає прийняти цей факт? — Вільямс зацікавлено прищулює очі.

— Я не боюся, — морщиться Луї. — Я просто втомився від того, що мене усі вважають психом.

— Ніхто так не вважає, Луї.

— Тому чому зі мною всі саме так і розмовляють? — він сердито зводить брови. — Ніби я навіжений, ніби в мене поїхав дах!

— Луї, мені шкода, що подібний вияв піклування здався тобі чимось образливим. Та твоя сестра, і я разом із нею… Ми хвилюємося за тебе і твій стан. Розумієш, твоя галюцинація надто сильна. Як я вже казав, це обумовлено тим, що твій організм сам по собі ще був слабкий, коли ти почав збільшувати дози. Зазвичай у людини виникає одна чи дві галюцинації за раз: частіше усього зорові чи слухові. Рідше галюцинації можуть бути тактильними або нюховими. Це прості галюцинації, пов’язані лише одним аналізатором, але у твоєму випадку, — лікар задумливо стискає губи, — Галюцинація складна, сценоподібна. Вона поєднала у собі обман з боку відразу кількох аналізаторів, через що твоя прив’язаність до неї значно міцніша.

— Ніякої прив’язаності в мене немає, — роздратовано пирхає Луї.

— Тобі важко усвідомити той факт, що Гаррі не справжній, і це не дивно, адже для тебе він такий же реальний, як і всі ми, — Вільямс розводить руками. — Та коли ми завершимо процедуру, ти відчуєш різницю. Твій розум проясниться, не буде відчуття чужої присутності та постійного тиску в голові. Напруженість зникне.

— А зі спогадами що буде? — Луї смикає плечем. — Це назавжди залишиться зі мною? Я завжди пам’ятатиму, що в моїй голові жила інша людина?

— На жаль, ці дні стерти з твоєї пам’яті не можна навіть медикаментозно. Однак тобі буде значно легше прийняти справжню сутність Гаррі. Ти зрозумієш, що це не людина. Це швидкоплинний спогад, який просто пробудився у твоїй свідомості. Ти міг зустріти когось на вулиці, міг прочитати опис цієї зовнішності в книзі, міг побачити схожого хлопця у якійсь рекламі. Він міг промайнути в масовці фільму, який ти дивився ще в дитинстві, — лікар підсувається трохи ближче, нахиляючись над столом. — Але він не справжній. Гаррі Стайлс — це ілюзія, яку створив твій мозок, аби заповнювати прогалини, домалювати реальність, яку ти не можеш згадати. Ти не пам’ятав, як подзвонив своїй сестрі, тому після того, як ти прокинувся, ти почав стверджувати, що тобі допомогла людина на ім’я Гаррі.

— Але він був там, я відчував його. По-справжньому відчував, — Луї відчайдушно морщиться та торкається пальцями грудей. — Він підняв мене, я чув, як він говорить з Лотті, він двері мені відчинив, він тримав мене, допоки я не відключився.

— Мені шкода, Луї, але наш мозок здатний на неймовірні речі, коли прагне вижити. Тобі було страшно, бо ти лишився на самоті, тому в твоєму мозку виникла особистість, яка створила необхідну ілюзію безпеки. Ти й сам розумів, що треба було просто вийти на вулицю та дозволити своєму організму насититися киснем, але паніка заважала тобі зібратися, тому свідомість народила Гаррі — того, хто змусив тебе вийти назовні. Кому ти зміг довіритися.

— Хочете сказати, мене обдурив власний мозок? — Луї прискіпливо звужує очі.

— Можеш називати це так, якщо тобі зручно. Та це факти, проти яких піти складно. Подібне підсвідоме виникнення уявних істот, скажімо так, зазвичай проявляється у дітей, які вигадують собі друзів, аби було легше проживати якусь дитячу травму, складний період у житті, — він плавно жестикулює руками, — Або ж у дитини просто надто бурхлива фантазія, через що з віком уявні друзі зникають самі по собі.

— Ви мене з дітьми порівнюєте?

— Не тебе. Лише твою ситуацію. Тобі потрібна була уявна опора, і завдяки впливу препарату цій уявній опорі утворитися було значно легше.

— І що далі? Що мені робити, коли Гаррі… — Луї запинається, нервово облизуючи губи. — Що робити, коли він з’явиться знову?

— Цього не станеться, не хвилюйся. Мине близько двох годин після першого приймання Риспетрилу, і ти відчуєш зміни на краще. Якщо з плином часу будуть виникати відчуття, що от-от має щось відбутися, зателефонуй мені. В ту ж мить, коли б це не сталося. Навіть вночі, Луї, домовились?

— Але як я це відчую? Це неможливо, він приходить, коли забажає, не я контролюю це.

— Контролюєш. Тобі лише здається, що це не піддається твоєму контролю. Та це лише твій мозок і лише твоя уява. Нічого більше. Тож намагайся менше хвилюватися та уникай подразників, пий ліки та довірся своїй сестрі. Вона поживе з тобою ці дні, аби тобі було спокійніше. Лише три дні, і все мине Луї. Будеш згадувати про Гаррі, лиш як про поганий сон.

Луї киває, відчайдушно дивлячись у простір. Проти цих аргументів не попреш. Лікар звучить переконливо, професійно. Тому що це лікар. Він знається на такому, не раз подібне бачив на власні очі, витягав людей із набагато гірших станів. Людина зі здоровим глуздом повірила б йому беззаперечно. Та Луї не такий. На жаль, сумніви підкрадаються до нього з кожним ударом серця, з кожним хвилюванням, викликаним думками про Гаррі.

Сьогодні вранці, під час бездумного поїдання сухих пластівців, Луї зловив себе на думці, що він, можливо, вміє розмовляти з привидами. Цілком вірогідно, що це згубний вплив містичних серіалів, не більше. Та що, як це правда? Що, як Гаррі насправді неупокоєний дух, якому треба допомогти відшукати світло? Що, як Гаррі і сам цього не знає? Луї влупив цілу пачку, так і не насипавши пластівці в тарілку та не заливши їх молоком, яке, напевно, досі стоїть на столі. Скисле та самотнє. Прямо як Луї.

Слова Вільямса подіяли на нього. Заклали основу для розмірковувань, на які Луї буде витрачати час замість того, аби взятися за відновлення режиму сну. Гаррі поряд немає, і думки про те, що він справді може бути лише породженням хворої уяви, вже не здаються такими божевільними. З урахуванням того, що ніхто, окрім Луї, Гаррі, власне, і не бачить.

Але Луї знає, чудово розуміє, що варто Гаррі знову з’явитися перед очима, страх втратити його виявиться сильнішим, ніж страх назавжди розпрощатися зі здоровим глуздом.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

— Луї…

Луї різко відриває голову від подушки, відчуваючи, як жар повільною пекучою хвилею спускається вздовж тіла. За вікном глибока ніч, а в кімнаті майже нічого не видно. Луї поступово вирівнюється та піднімається, спираючись на узголів’я ліжка спиною. Мружить очі, намагаючись відшукати поглядом того, чий шепіт його щойно пробудив. Тиша надто неприродна. Зазвичай чути шум вітру на вулиці чи гудіння машин, які проїжджають дорогою. Та зараз цілковита глухота, і Луї важко ковтає, відразу доторкаючись долонею до горла, сухість якого викликає бажання прокашлятись. Але Луї боїться. Він навіть не приховує цього, не ризикуючи дихати гучніше, ніж дозволено.

Спальня заповнена темно-синім світлом, надто холодним попри те, що ліхтарі на вулиці завжди сяють теплими помаранчевими кольорами. Луї повільно оглядає освітлені частини кімнати, дивиться на вікно, потім на письмовий стіл з ноутбуком, кришку якого він забув закрити. Страх утискається в легені, щойно погляд зупиняється на затемненому кутку між пустою стіною та шафою. Від хребта пускаються мурашки, а губи відкриваються, тихо випускаючи видих. Луї не може зрозуміти, що він там бачить. Але він бачить. Згорблений силует, що стоїть повністю нерухомо. Луї опускає руку з горла на груди та несильно натискає, витягуючи шию, аби краще розгледіти темний закуток. Дихання важчає, Луї злегка відкриває рота, намагаючись не панікувати, згадуючи слова лікаря. Він заплющує очі, зосереджуючись лише на думці про те, що на нього дивитися не можна. Треба ігнорувати, просто ігнорувати.

Раптом чується тихий сміх, і Луї здригається, різко сіпаючись вліво, потім управо. Ніби хтось підступно засміявся прямо йому на вухо, дряпаючи слух. Звук схожий на гарчання тигра перед тим, як звір накинеться на жертву, і Луї ковтає знов, цього разу відчуваючи присмак крові на язиці. Очі поколює від чергової порції сліз, але Луї не може впоратися зі своїм страхом. Він відчайдушно молиться дожити до наступного ранку, аби попрямувати до лікарні та відразу ж почати лікування. Залишилося декілька годин, усього лише декілька годин. Ці два дні пройшли без проблем, Луї було набагато краще, і тепер він хоче відчути, як його голова остуджується остаточно, а усі нав’язливі думки нарешті йдуть геть.

— Луї…

Звучить виразніше та ближче.

— Ні, ні… Ні, — тихо промовляє Луї сам собі, і м’язи знову починають скорочуватися. Хочеться закричати, хочеться втекти подалі від цього шипіння, але від себе не втечеш.

Лотті спить у сусідній кімнаті, вона не зможе допомогти, не зможе врятувати. Вона лише злякається, а це останнє, чого бажає Луї. Він не хоче засмучувати її та нагороджувати безсонною ніччю. Досить того, що він сам от-от посивіє від жаху. 

— «Це лише твій мозок і лише твоя уява», — у спогадах звучить голос лікаря Вільямса, і Луї повільно киває сам собі, вирішуючи хоча б спробувати взяти ситуацію під свій контроль.

Він повільно опускає руку й поступово розплющує очі, панічно роздивляючись однотонну червону ковдру. Рішуче видихає та починає повзти поглядом уздовж ліжка, ближче до краю, ближче до протилежної сторони кімнати, боячись зробити зайві рухи. А потім різко клякне на місці, відкриваючи рота.

— Чорт… — нажахано шепоче Луї, ошелешено спостерігаючи за тим, як безликий силует плавно виходить з кутка.

Дихання частішає, прискорюється з такою швидкістю, що Луї забуває, як робити вдих, і коли треба видихати. Він зосереджено спостерігає за тим, як темна форма людського тіла неквапливо йде біля шафи, рухається вбік, ніби дражниться, грається з Луї, відчуваючи страх, що сковує його. Обличчя не видно, лиш до німого крику незнайома постать, що з кожним кроком сповільнюється, невідривно дивлячись на Луї. Він не бачить очей, лише тіло й голова, що повернуті до нього передом. Немов статуя, силует поступово завмирає та на декілька миттєвостей дозволяє Луї передихнути. А потім зненацька починає крокувати прямо в бік його ліжка, поступово скорочуючи відстань.

Це кінець. Це насправді кінець. Серце починає боліти, Луї стискає груди, страх сковує його тіло, він не спроможний навіть увімкнути світло. Він давиться незрозумілим слизом, нижня губа починає тремтіти сильніше, і замість схлипів Луї просто видає слабкий хрип. Можливо, він спить і все ніяк не змусить себе прокинутися. Можливо, у нього напад, і він просто не може покликати Лотті, аби вона викликала швидку. Та часу не лишається зовсім, силует все ближче й ближче, Луї спостерігає за тим, як темні розсіяні руки опускаються на його постіль, а громіздке тіло починає вилізати на ліжко. Луї бачить, як простирадло мнеться під чужою вагою, чує, як у ліжку скрипить ліва ніжка, і знову різко закриває обличчя руками.

Головне — не дивитися, просто не дивитися. Він нічого не зробить, нічого не станеться, це лише частина свідомості. До біса жорстока частина.

Луї чує, як гарчання стає гучнішим, відчуває, як біля його ноги опускається чужа рука, і ридання пробиває його тіло. Він намагається не видавати гучних звуків, затримуючи подих, але схлипи безконтрольно прориваються крізь губи. Воно поруч, близько, Луї розуміє це, відчуваючи їдке нудотне дихання навпроти свого обличчя. Це чужий запах, це гнилизна, це отрута, це смерть. Дві долоні різко чіпляються за його руки, і Луї здригається, відсмикуючись назад, але чинити опір безглуздо. Тому що насправді поряд нікого немає.

Хтось тягне його руки, вперто відтягує від обличчя, чіпляється кігтями в шкіру, і Луї лише намагається відчайдушно ігнорувати, не піддаючись натиску, не розплющуючи очі. Він не може кричати, голос ніби зник, язик дряпає горло з кожною спробою сказати хоч слово. На нього навалюються зверху, стає важко дихати, він голосно й сипло вбирає повітря, відчуваючи, як його тіло продавлюють, починають стискати всі органи. Луї бореться, подумки повторює собі, що все це нереально, але пручатися дедалі важче, сили полишають його разом із краплями поту. Чужі долоні поступово відтягують його руки від обличчя та притискають до подушки, і тепер єдине, що захищає Луї від цілковитої розрухи — заплющені очі. Його обличчя кривиться від болю та страху, він зажмурюється сильніше, але холодні пальці охоплюють його голову, починаючи роздирати повіки, дихати на нього, обпалюючи шкіру вогнем. Луї гучно хрипить, роздираючи власну гортань, робить спробу відштовхнути примару, але торкається лиш порожнечі, повітря, не відчуваючи перед собою нікого та нічого, поки натиск сильнішає. Чужі руки дряпають очі та стискають горло, кадик ударяється в чужу долоню, відчуттів надто багато, Луї вигинається на ліжку, починаючи вириватись, плач беззвучно пробивається крізь його рот, він зламається, він ось-ось відкриє очі…

Та раптово все зникає. Дихання полегшується, натиск на грудях розвіюється, стихають навіть схлипи Луї. Він лежить на ліжку нерухомо, не розуміючи, що трапилося, боячись відчути фантомні дотики знову. Лише його губи тремтять від пережитого жаху. Перед очима все різко світлішає, і Луї розуміє — хтось увімкнув світло.

— Луї, — голос Гаррі, і Луї рефлекторно розплющує очі, натикаючись поглядом на схвильованого хлопця. — Тихо-тихо, все гаразд.

— Що… — Луї панічно роздивляється його, зиркає на лампу, що горить на тумбочці біля узголів’я, потім знов на Гаррі, який стурбовано сідає на край ліжка. — Що це було?

— Це сонний параліч, Луї, це просто кошмар, не бійся, все в порядку, — він обережно тягнеться рукою до обличчя Луї, але той відсахується, змушуючи Гаррі завмерти на мить. — Я нічого тобі не зроблю, — вони дивляться один на одного протягом кількох секунд, і Гаррі робить ще одну спробу. Він тягнеться рукою вперед і лагідно торкається підборіддя Луї, дозволяючи йому полегшено видихнути. — Це просто поганий сон, — Гаррі ніжно проводить кінчиками пальців по щоці Луї, підхоплюючи краплини сліз. — Просто примара.

— А ти…? — Луї розплющує очі та слабо чіпляється за пальці Гаррі, відтягуючи від свого обличчя.

Гаррі у відповідь усміхається та повільно провертає рукою, зсуваючи її у хватці Луї та беручи його долоню в свою. Він мовчить, продовжуючи дивитися в очі Луї, а потім неквапливо нахиляється й доторкається губами до його зап’ястя. Вії Луї починають слабко тремтіти, а м’язи на животі ледь відчутно скручуються.

— Ти й сам знаєш, — видихає Гаррі в шкіру Луї, тепле повітря викликає мурашки на тілі. — Ти відчуваєш мене, Луї. А я тебе відчуваю, — він підносить долоню Луї до своєї щоки та м’яко прикладає, усміхаючись.

— Тоді як ти тут з’явився? — крізь сльози хрипить Луї. — Якщо ти не примара, поясни мені, як ти тут опинився, — він проводить великим пальцем по щоці Гаррі, відчуваючи її гладкість і тепло. — Так раптово, в моїй кімнаті. Як таке можливо? — розпачливо видихає він.

— Ти надто виснажений для цих розмов. Тобі мало що вдасться зрозуміти. Гадаю, ти й сам це відчуваєш, — Гаррі злегка зсуває брови на переніссі. — Я не хочу, аби ця ніч була безсонною для тебе, тому прошу, не думай про це зараз.

— Але…

— Я існую, Луї, це все, що тобі варто знати. Я не якась примара і не твій кошмар, — Луї розгублено носиться поглядом по його обличчю. — Я б нізащо тебе не скривдив. І комусь іншому скривдити тебе не дозволю, — Гаррі залишає на долоні Луї поцілунок, на секунду заплющуючи очі, а потім вирівнюється та втомлено посміхається.

— Це було дуже реально, — шепоче Луї, згадуючи, що у вітальні спить Лотті. — Я думав, що просто помру.

— Мені так прикро, — Гаррі слабо хитає головою. — Якби ж я поспішив… Якби я з’явився раніше, я встиг би тебе попередити.

— Про що?

— Ти забув дещо зробити перед тим, як лягти спати, — він вигинає брову, але Луї лише спантеличено мотає головою. — Ліки, Луї, — Гаррі вказує поглядом на пляшку води та блістер з таблетками, що лежать на письмовому столі під вікном.

— Прокляття, — Луї розчаровано протирає долонею обличчя, поки Гаррі підіймається з ліжка та прямує до столу. — Це просто неможливо, мені здавалося, я випив їх.

— Усе в порядку, це нормальне явище для твого стану. Мені варто було нагадати тобі про ліки до того, як ти ліг спати. Проте я не хотів зайвий раз турбувати тебе, і ось що вийшло, — монотонно промовляє Гаррі, відкриваючи пляшку, а потім простягає її Луї разом з таблетками. — Випий дві, аби ніч пройшла спокійніше, — Луї недовірливо хмуриться, однак Гаррі у відповідь лиш усміхається. — Тобі погіршало, тому дозування краще підвищити до чотирьох міліграмів. Я ж лікар, чи ти забув? — з його губ злітає ледь чутний смішок, щойно Луї не стримується та полегшено видихає, на мить прикриваючи очі.

— Не забув, — спокійніше каже він і видавлює відразу дві таблетки, а потім закидує їх до рота й запиває водою, поки Гаррі уважно за ним спостерігає.

Його погляд заворожливий і теплий, зелені райдужки очей при цьому освітлені схожі на серединку ківі навколо чорних зіниць, і Луї посміхається від цих думок, та раптом його розум тверезішає. Він різко застигає з жахом на обличчі, і легкість у погляді Гаррі миттю змінюється хвилюванням.

— Гаррі, ти маєш дещо знати, — починає Луї, відкладаючи убік пляшку з таблетками. — Я завтра знову йду до лікарні, і вони…

— Луї, не варто, — Гаррі заперечливо мотає головою. — Ти напівсонний, не починай серйозну розмову, це почекає.

— Ти не розумієш, це загрожує тобі…

— Не загрожує. Та я бачу, як це впливає на тебе, — Гаррі торкається підборіддя Луї пальцями, коротко всміхаючись. — Що б це не було, воно почекає. Все тільки заспокоїлося. Твоє серце, — він опускає руку на груди Луї, починаючи лагідно водити по них долонею, — Вже не налякане, тож не варто розбурхувати його знову, — від ніжностей Луї прикриває очі, йому хочеться поцілувати Гаррі, хочеться так сильно, що губи печуть, а з горла проривається задоволений видих. Але сон поступово полонить його.

Луї опускається по узголів’ю на подушку, відчуваючи, як Гаррі пестить його груди та шию, ніби розганяючи спокій по всьому тілу, втираючи його у шкіру.

— Ти залишишся зі мною? — ледь чутно запитує Луї, накриваючи долоню Гаррі своєю, притискаючи до свого серця.

Гаррі нахиляється ближче до Луї, випускаючи подих у пасма його волосся, і доторкається до його скроні гарячим поцілунком.

— Я буду поруч, засинай, — обіцяє він і проводить носом по щоці Луї, дозволяючи ніжностям стати його останнім спогадом про цю ніч.

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

Напевно, процедурний кабінет нещодавно обробили різною купою засобів для дезінфекції. Тхне хімікатами, запах нудотний і викликає тривогу, пробуджуючи дитячі спогади, коли Луї затягували до лікарів на обстеження, поки він істерично кричав, виривався та іноді кусався. Тому що хто з дітей узагалі любить уколи?

Луї лежить посеред кабінету, під страхітливо громіздкою лампою, яка, здається, в будь-який момент може звалитися на нього разом зі шматком стелі. Лікарняне ліжко надто тверде, під головою не подушка, а якийсь шматок цеглини. З обох кінців широкі ремені, дяка Богові, ще не обмотані навколо кінцівок Луї. Атмосфера така, ніби зараз хтось завітає сюди з іржавою пилкою, аби відпиляти йому ногу. Двері зачинені, але відразу біля них невеличке віконце, тому Луї помічає лікаря раніше, ніж той встигає увійти всередину.

— Не знудився тут? — бадьоро відгукується Вільямс, щойно відчиняє настіж двері. Слідом за ним заходять медсестра та санітар, і Луї стає трохи дискомфортно. Він совається на місці та нервово ковтає, що відразу помічає пронирливий погляд лікаря. — Не хвилюйся, вони тут для того, аби допомогти з підготовкою, — Вільямс несильно плескає Луї по передпліччю. — Як твій настрій, Луї? Як самопочуття? — тихіше додає він, підходячи ближче.

— Не дуже, — схвильовано промовляє Луї.

— Як ніч пройшла? Все було добре?

— Ви ж знаєте, що ні, — Луї важко зітхає та прикриває очі долонею. — Впевнений, що Лотті вже все розповіла Вам.

— Та чи все розповів їй ти? — Вільямс вигинає брову. — Мені здається, є ще щось, окрім кошмару, яким ти поділився зі своєю сестрою.

Медсестра неквапливо підкочує крапельницю, поки санітар починає розкладати інструменти, які дзвенять із кожним дотиком до металевого підносу. Луї облизує губи, вичікуючи декілька секунд, перш ніж знову підняти погляд на Вільямса. Чи варто зізнаватися, хто насправді врятував його знову?

— Я забув таблетки випити, — нарешті каже Луї, винувато насупивши брови.

— Це я знаю, — терпеливо киває Вільямс.

— І… Коли я не міг прокинутися сам… — він набирає в легені повітря та на видиху промовляє: — Мені допомогли, — він вирішує змовчати про Гаррі та дивиться не моргаючи на лікаря, аби його слова звучали правдиво та не викликали сумнівів.

— Зрозуміло, — Вільямс задумливо сідає на край ліжка. — Це був Гаррі?

— Ні, — Луї знервовано ковтає. — Не знаю, просто чийсь голос назвав моє ім’я, і я прокинувся.

— І ти впевнений, що це був не Гаррі? — обережно починає Вільямс, кожним словом ніби підкрадаючись. Та Луї у відповідь лиш заперечливо мотає головою. — А зараз? — лікар обводить рукою кабінет. — Ти бачиш його зараз?

Луї повільно стискає руки в кулаки, вдавлюючи кінчики пальців у долоні, та починає демонстративно озиратися навколо, дивлячись на вікно, потім на різні столики, шафки, на годинник, що висить навпроти ліжка. І на Гаррі, який під цим годинником стоїть, спершись на стіну та схрестивши руки на грудях.

— Ні, його немає, — рівним тоном голосу відповідає Луї та знову переводить погляд на лікаря.

— Гаразд, тоді, гадаю, — Вільямс піднімається, розправляючи халат, — Можемо потроху починати, — він знову плескає Луї по плечу, цього разу більш підбадьорливо, та направляється до виходу з кабінету, де на нього чекає анестезіолог, який сьогодні, раптом що, буде працювати з Луї.

Гаррі відштовхується від стіни та повільно рухається у бік ліжка, кидаючи короткий погляд на санітара, що увесь цей час постійно ходив повз нього. Кроки Гаррі майже не чутно, він підходить все ближче й ближче, а потім невагомо торкається жорсткого простирадла, що лежить під Луї.

— Дякую, що не сказав йому про мене, — м’яко промовляє Гаррі та зупиняється майже біля голови Луї, ніжно охоплюючи його долоню та слабко стискаючи. — Йому не варто знати, що я тут. Він цього не зрозуміє, — Луї дивиться на нього жадібно, трохи нервово, хоч Гаррі випромінює спокій і впевненість. — Ніхто не зрозуміє, — Гаррі окидає поглядом усім присутніх у кабінеті.

Він правий. Ніхто не здатен усвідомити те, яким важливим є Гаррі для Луї. Він не галюцинація, як самовпевнено стверджує лікар. Не зник попри приймання таблеток, не з’явився страшним сном, а перервав його, вчергове врятувавши Луї. Він щось більше, щось, що Луї пощастить розгадати, як тільки лікування завершиться, як тільки його стан нормалізується, аби поринати з головою у речі, існування яких здається неосяжним. 

— Я радий, що ти поруч, — шепоче Луї, намагаючись говорити так, аби ніхто його не почув.

Проте медсестра все ж чує його тихе бурмотіння під ніс і повертається до нього, помічаючи, що він дивиться кудись у простір, трохи правіше від ліжка.

— Хлопче, — вона широкими кроками підходить до нього, — Покликати лікаря Вільямса?

— Ні, — очі Луї різко розширюються, — Ні, не треба. Усе в порядку.

— Ти впевнений? — вона підозріло дивиться у бік Гаррі, потім знову на Луї.

— Так-так, звісно, — Луї квапливо киває головою та дружньо посміхається, хоч нервовість все ж проковзує по його обличчю, через що куточок губ злегка тремтить від натягнуто-безтурботної гримаси.

Після того, як вночі Луї нарешті заснув, Гаррі зник, і більше не приходив. Попередні три дні його просто не було, він свідомо не з’являвся, щоб не збивати з пантелику Луї, щоб не лякати і не тиснути на нього. Гаррі свідомо дав йому час для того, аби прийти в себе. І свідомо прийшов лише тоді, коли Луї потребував цього найбільше. Луї дивиться Гаррі в очі, у світлі, променисті очі, відчуває лагідні дотики до своєї долоні та не розуміє, як можна казати, що це усього лише плід хворої уяви? Це дещо інше, більше, що Гаррі поки не може пояснити, та Луї впевнений, що тепер, навіть після важкої процедури, реабілітація пройде легше, адже цього разу поряд буде Гаррі. Його присутність, його підтримка та допомога, почуття, які він пробуджує глибоко в грудях, — ось те, чого так не вистачало Луї вперше. Тому що іноді для того, аби повністю вилікуватися, один тільки ліків недостатньо.

Напевно, вже час починати процедуру. Санітар відкриває двері, пропускаючи лікарів, і вони починають щось тихо обговорювати, розбираючи документи та інструменти. Луї бігає поглядом між усіма присутніми, не розуміючи, чому в одній лиш його палаті зібралася така юрба. Медсестра підходить до Луї та вмикає один із апаратів, потім приспускає його лікарняну сорочку та починає приєднувати до його грудей датчики, повністю ігноруючи стривожений погляд Луї. Він уважно спостерігає за нею, вдивляється їй в обличчя, але вона ніби й не помічає його, адже Луї — черговий божевільний, якого треба приспати та викачати з нього всю наркоту.

Та раптом Луї відчуває, що на його руку хтось кладе долоню, і повертає голову вбік, зіштовхуючись із Гаррі поглядами.

— Все добре, — його голос спокійний, врівноважений. — Це всього лише очищення крові, все пройде добре, — Гаррі ніжно посміхається та проводить тильним боком пальців по його щоці.

— Все добре, — пошепки повторює Луї, вдивляючись у його очі та намагаючись переконати самого себе, що Гаррі каже правду, що ніяких ускладнень не виникне. Він охоплює долоню Гаррі своєю, стискає міцніше, мовчазно просячи підтримки, і Гаррі повільно присідає поряд із ліжком, опиняючись на одному рівні з обличчям Луї.

— Ти хвилюєшся, — Гаррі лагідно гладить волосся Луї, дивлячись на нього співчутливо та турботливо. — Чому? — але Луї у відповідь лише кидає погляд на лікарів, даючи Гаррі зрозуміти, що їм не можна розмовляти в присутності інших. — Гірше вже не буде, хіба ні? — усміхається Гаррі та притискає долоню Луї до своєї щоки. — Але ти не сам, я буду поруч, я не залишу тебе. Я ж обіцяв, — тихіше завершує він.

— Я знаю, — голос хриплий, горло пересохло від постійної тривоги. Луї не довіряє всьому цьому процесу, відчуває, як до його руки щось прикріплюють, але не дивиться нікуди, окрім очей Гаррі. Лише в них він знаходить справжній спокій.

— У мене все, — медсестра повідомляє голосно та злегка меланхолійно.

Луї мовчить, серце починає битися трохи швидше, він відчуває удари всередині грудей, чує їх на апараті, що нависає над головою. Гаррі м’яко водить пальцями вздовж його передпліччя, продовжує тримати його за руку та заспокійливо посміхатися, ніби намагаючись передати свій стан і йому. Через дотики, через ніжність, через турботливий, але зовсім не стурбований погляд.

— Ну що, Луї, готовий? — Вільямс підходить ближче, тяжко зітхаючи від того, що Луї весь час дивиться в один бік. Розуміючи, хто саме стоїть біля його ліжка.

— Так, звісно, — нервово посміхається Луї та важко ковтає, кидаючи косий погляд на ремені. Чомусь йому некомфортно від того, що вони прикріплені до поручнів так, ніби раніше тут лікували буйних психів.

— Ти впевнений, що не хочеш, аби лікар Голас допоміг тобі заснути вже зараз? Тобі буде набагато простіше, Луї, якщо в процесі щось піде не так, то нам доведеться насильно застосовувати наркоз.

— Що може піти не так? — стривожено мотає головою Луї.

— Ну… — Вільямс кидає короткий погляд на анестезіолога, потім у бік Гаррі. Потім знову на Луї. — Можуть знову виникнути галюцинації, і я не впевнений, що ти повідомиш мені про них вчасно, — він вигинає брову, даючи Луї зрозуміти, що він здогадується про присутність Гаррі.

— Все буде добре, — Луї повторює слова Гаррі та глибоко вдихає, непомітно стискуючи його долоню.

— Тоді починаємо, — киває Вільямс і поступається місцем медсестрі, яка відразу приймається під’єднувати крапельницю до венозного катетеру на руці Луї.

Препарат починає поступово опускатися по прозорій трубці. Луї проводжає поглядом рідину, спостерігаючи, як вона повільно дістається його руки та ховається під шкірою. Ніяких змін не відчувається. Напевно, ще зарано.

— Це буде довго, — спокійно промовляє Гаррі, продовжуючи розмірено водити пальцями по внутрішній стороні передпліччя Луї.

Це допомагає. Луї переводить погляд на стелю та глибоко вдихає, затримуючи повітря в легенях. Це трохи тисне, віддає у горло, Луї чіткіше відчуває, як б’ється його серце. А потім так само повільно видихає, прикриваючи очі. Не все так погано, як йому здавалося. Ніяких змін не відчувається, всі в палаті мовчать, немов надіючись, що Луї засне сам. Препарат сповзає по трубці, якщо заплющити очі, можна відчути, як він розпливається по всьому тілу м’яким ненав’язливим теплом. Луї востаннє оглядає палату та опускаючи очі до Гаррі, водночас сподіваючись, що все пройде в такому ж темпі та з такою ж інтенсивністю, і ніяких ускладнень не виникне. Ускладнень, на які, судячи з усього, лікарі терпеливо чекають.

— Мені ще так багато всього треба тобі розповісти, — усміхається Гаррі, ловлячи на собі погляд Луї. Він знає, що Луї не може йому відповісти, тому відразу продовжує: — Зовсім скоро до мене батьки приїдуть, хочуть побачити, як проходить моє навчання, — він намагається відволікти Луї своїми типовими балачками. — У батька, певно, серце зупиниться, коли він дізнається, що я не кращий на своєму курсі, — посміхається він, аж раптом різко нахмурюється та зосереджено вирівнює спину. Луї стає серйозним разом із ним. — В голові паморочиться, — Гаррі притискає долоню до лоба та на секунду мружиться. — Дивне відчуття.

Луї кидає в жар. Цього разу значно відчутніше та різкіше. Він концентрує всю свою увагу на Гаррі, який поступово нахиляє голову донизу та чіпляється поглядом за надто білу підлогу. З ним щось відбувається, і процедура не може бути простим збігом обставин.

— Щось не так, — Гаррі важко ковтає, — Не розумію.

— Що? — Луї напружується, миттю привертаючи увагу лікарів.

— Луї? — Вільямс підходить до нього, заглядаючи в його обличчя.

Але Луї його ігнорує. Він дивиться лише на Гаррі, сильніше стискаючи його руку. Бачить, що шкіра Гаррі починає вкриватися білими плямами. Спочатку обличчя, плями виникають на лобі та опускаються до щік. Потім переходять на шию, Луї слідкує за ними поглядом, поки вони ховаються за коміром сорочки.

— Що з тобою? — Луї намагається трохи піднятися, але Вільямс відразу притискає його до ліжка. 

— Ти щось бачиш? — він підзиває до себе медсестру, лікар Голас обходить ліжко з іншого боку.

Луї починає мотати головою. Не заперечуючи словам Вільямса, а просто не вірячи своїм очам. Намагаючись переконати себе, що з Гаррі нічого страшного не трапиться. Та рука Гаррі починає тремтіти, все ще тримаючись за руку Луї.

— Щось не так, зачекайте, — в голосі Луї пролітає відверта тривога.

Вільямс кидає погляд на руку Луї — вона простягнута убік та повністю напружена, ніби він з усієї сили тримає чиюсь руку. Ніби його хтось тримає у відповідь.

— Я не відчуваю обличчя, — тихіше вимовляє Гаррі, торкаючись пальцями своєї щоки та підіймаючи на Луї розгублений погляд.

— Що? Чому? — Луї важко ковтає, препарат продовжує повільно спускатися уздовж трубки.

— Луї, це Гаррі? — Вільямс обмінюється поглядами з лікарем Голасом, і той мовчки киває.

Гаррі ж повільно підіймається з місця, не перестаючи дивитися на Луї, не відпускаючи його долоню, тримаючись за нього, немов за мотузку, висячи над прірвою. Луї швидко озирається на Вільямса, на медсестру, не знаючи, у кого просити допомоги, всі дивляться на нього, як на божевільного.

— Луї, — Вільямс кладе долоню на його плече, — Нам потрібно ввести тебе в сон, — Луї починає швидко мотати головою, — Це заради твоєї ж безпеки…

—Ні-ні, ні, — Луї налякано розширює очі, — Зачекайте.

— Ми не можемо інакше, — каже лікар непохитно, поки з рота Гаррі починають виходити хриплі спроби видихнути повітря.

— Треба зупинити все, — він дивиться на санітара, який підходить ближче, повертає голову до медсестри, яка набирає щось у шприц. — Почекайте, треба зупинитися.

— Ми не можемо, я пояснював тобі, — Вільямс піднімає брови. — Так треба, Луї.

Луї різко вдихає та видихає, паніка наростає щосекунди, поки Гаррі міцніше стискає його долоню, починаючи давитися повітрям.

— Мені важко дихати, — ледве промовляє Гаррі, він починає бліднути, ніби зливається зі світлом у кімнаті, лиш його очі налякано чіпляються за Луї поглядом.

— Ви маєте зупинитися, мені гіршає, — Луї різко повертає голову до лікаря, намагаючись обдурити його.

— Луї, — але той лиш напружено зітхає, — Це лише галюцинації.

— Ні, це не так! — нетерпляче огризається Луї, дивлячись то на Гаррі, який перелякано тримається за горло, то на іншого санітара, що з підходить до ременя біля ноги Луї. — Що відбувається? — Луї насторожено відриває голову від подушки та соває ногами. — Зачекайте, що ви робите?

Санітари одночасно хапають Луї за ноги та починають затискати їх ременями, і Луї починає пручатися та пихтіти, в паніці дивлячись на Гаррі.

— Зупиніться, благаю, не робіть цього, — він старається звучати якомога адекватніше, щоб не здаватися схибленим на голову.

— Все в порядку, Луї, заспокойся, — Вільямс натискає на плече Луї, змушуючи його лягти на ліжко, дратуючи все сильніше.

Луї хоче розкричатися на все горло, та його увагу привертає рука Гаррі, що міцніше стискує його долоню. Луї дихає ротом, в очах від жаху починає темніти, поки Гаррі тремтить відчутніше, судомно ковтаючи повітря:

— Луї, вони повинні зупинитися, — він давиться словами, роблячи крок назад, але все ще не відпускає Луї. — Це якась помилка, так не має бути, Луї, — Гаррі стривожено хитає головою, — Зупини їх, зупини, поки не пізно.

— Не…? Що? — Луї спантеличено бігає поглядом по його обличчю. — Про що ти? Що відбувається? — він різко озирається на Вільямса та хоче піднятися знову, але відчуває, як його ліву руку прив’язують до ліжка. — Ні-ні-ні, зачекайте, що відбувається?

— Луї, — хриплий голос Гаррі, — Луї, зроби щось, ти маєш їх зупинити, — обличчя бліде, майже сіре. І Луї починає голосно дихати, вдихи та видихи важкі, немов рипіння, швидкі, неконтрольовані. Удари його серця звучать все швидше та гучніше, розривають повітря у палаті.

— Я не хочу цього робити, — Луї зосереджено дивиться на Вільямса, — Я не буду лікуватися. Я передумав, — відрізає він голосно й виразно, щоби дати зрозуміти, що його рішення остаточне. — Припиніть процедуру, я передумав.

—Ми не можемо цього зробити, вибач, — лікар відходить назад, санітар береться за ремінь на правій руці, поки інший наполегливо тисне на плече.

— Ні-ні-ні, зупиніть, я вимагаю, щоб ви зупинили процедуру! — Луї окидає поглядом усіх присутніх. — Зупиніть негайно!

— Цього не повинно бути, — голос Гаррі втомлений, ледь чутний. — Це помилка, вони роблять щось не так, я відчуваю це, — він чіпляється за долоню Луї мертвою хваткою, його м’язи скорочуються, його тіло пробиває озноб.

— Я не можу! — Луї переможно сіпається на ліжку, намагаючись не здаватися божевільним. — Будь ласка, припиніть, мені погано, я не хочу продовжувати! — його рухи сковані, руки й ноги підняти неможливо.

— Це передбачувана реакція, Луї, не хвилюйся, все пройде, — спокійно продовжує Вільямс.

— Ви не розумієте, будь ласка, припиніть, — Луї вбирає в легені колюче повітря, дивлячись на Гаррі, в його великі зелені очі. Злякані, стривожені, розгублені. — Досить, годі, — Луї сіпається вбік, але його рука міцно стиснена ременем.

— Луї, я не витримую, — Гаррі злякано бігає поглядом по його обличчю, торкається долонею до своїх грудей, починаючи задихатися. — Так не має бути, так не повинно бути, Луї вони нашкодять нам, — невпинно тараторить він, починаючи кашляти.

— Я відмовляюся від лікування! Допоможіть! Благаю, зупиніть це! — Луї починає кричати та вириватися, але відчуває, як широкі ремені болісно стискають його шкіру. — Ні! Ні-ні, пустіть мене! — він сіпається в бік Гаррі, намагаючись витягти руки з полону.

Вільямс накидує на лоб Луї ще один м’який ремінь, і голова Луї різко притискається до подушки, позбавляючи його можливості бачити Гаррі чітко.

— Що ви робите?! Припиніть! — Луї починає гарчати, катетер ось-ось вивалиться з його вени. — Відвали від мене! Я вимагаю! — він зриває голос, відчуваючи, що Гаррі пускає його руку, щойно два санітари знову чіпляються за його кінцівки.

Луї водить кистю руки в повітрі, намагається уловити хоча б незначний дотик Гаррі, але все марно, він не бачить його, не відчуває, лише бічним зором чіпляється за його довге волосся, що майорить за крок від ліжка.

— Я не можу втратити тебе, — Гаррі звучить знесилено, ніби здався. — Вони допустили помилку, вони зробили щось, я не може втратити тебе, — Луї бігає поглядом по стелі, в паніці вишукуючи розуміння в очах лікаря, та поруч нікого немає, немов усі навмисно ігнорують його.

Луї починає неконтрольовано здригатися. Втрачає контроль над собою, сльози починають литися самі по собі, він не може це припинити, не може зупинити власне тіло. Кістки ломить, м’язи розповзаються і рвуться на шматки. Він хапає повітря ротом, судомно дихаючи, намагається відірватися від ліжка, стискаючи кулаки. Та раптом його руку охоплюють теплі долоні, і погляд Луї різко звертається наліво, на Гаррі, що поступово застилає своїм обличчям стелю, з’являючись перед очима Луї.

— Не йди від мене, не відпускай мене, Луї, — він починає гладити волосся Луї, і гучний та важкий удар серця розноситься по всій палаті.

— Пробач мені, пробач, — Луї плаче голосніше, зірвано, відчайдушно, із носа Гаррі слабким струмком починає сочитися кров. — Припиніть! Благаю, зупиніть це! Зупиніть, не робіть цього! — він намагається дотягнутися до обличчя Гаррі рукою, знову відчуваючи опір ременя, не припиняючи вириватися. Очі Гаррі наливаються червоним кольором, а обличчя сірішає, втрачає останні барви життя. — Припиніть, ви робите йому боляче! — Луї переходить на крик. — Ви вбиваєте його! Зупиніть це! Звільніть мене, відпустіть! Зупиніться! — Гаррі давиться кров’ю, його губи починають тремтіти.

— Луї, я не хочу йти, — він вдихає ротом, Луї чує, як у його горлі хлюпає кров. — Це все через мене, пробач… Пробач, якщо я налякав тебе, — його очі в сльозах, він дихає хрипло, важко, ніби вбирає в легені пісок.

— Ні-ні-ні, ти не винен, ти не винен, — Луї з жахом дивиться на те, як Гаррі повільно згасає, робить спробу поворухнути головою, але ремінь натирає йому чоло.

— Мені шкода, що все дійшло до такого, Луї. Пробач…

— Що? — груди Луї прискорено піднімаються, він сіпається вбік, помічаючи в руках лікаря шприц. — Відваліть! Не чіпайте мене!

— Мені шкода, що я не зміг тебе врятувати… — схлипує Гаррі, і Луї відчуває укол в плече, намагаючись ігнорувати неприємне печіння, не відриваючи погляду від Гаррі.

— Про що ти? Ти врятував мене, ти допоміг, пам’ятаєш? — Луї моргає, та повіки лиш важчають із кожною секундою.

— Я хотів би повернути час назад, — судомно продовжує Гаррі, його кров падає на білу сорочку Луї, теплі краплі просочуються крізь тонку тканину, — Хотів би зустріти тебе раніше. До аварії, до лікарні, — він тремтить, ніби від холоду, міцніше стискаючи долоню Луї, лагідніше погладжуючи його чоло та волосся. — Я хотів би змінити все, я хотів би сидіти з тобою не в лікарняній палаті, а в якійсь дешевій кав’ярні, поїдаючи гидкі млинці із сирною начинкою, — усміхається він болісно, починаючи повільно гладити шию Луї пальцями.

Луї намагається зрозуміти, чому він це каже, відмовляється вірити, що це прощання, але кімната довкола звужується, стає темнішою, а тіло поступово виходить з-під контролю попри всі спроби Луї залишатися при свідомості.

— Я не хочу йти від тебе, я хочу одного разу знову зазирнути в твої очі. Яскраві та сповнені життям, — Гаррі схиляється над Луї, його обличчя вкривається мороком. — Але це нестерпно. Я мав піти відразу. Щойно побачив тебе, щойно зрозумів, яким безнадійним виглядає наше майбутнє.

— Я не… — Луї загальмовано моргає, робить глибокий вдих, але від цього все довкола занурюється в темряву. — Не йди…

— Пробач.

— Гаррі… — беззвучно кличе Луї, але перед очима порожнеча. Відчувається лише слабкий, невагомий дотик до шраму біля скроні. М’який, ніжний поцілунок, і тіло Луї повністю розслабляється. Він відчуває, як волосся Гаррі спадає йому на обличчя, лоскоче шкіру, на мить пускаючи під нею приємну хвилю тепла, поки губи притискаються ще міцніше, ще відчутніше.

Момент, і навколо настає тиша, в яку Луї безвольно поринає з головою…

 

━━━━━》❈《━━━━━

 

Проблиск червоного в суцільній темряві — єдине, що з’являється перед очима. Колір насичений, нав’язливий, з’являється плямою в середині чорного та повільно розпливається, заповнює собою морок, і хочеться замружитися, аби не бачити його, однак очі вже закриті. Неможливо відвернутися, неможливо вимкнути. А потім синій. Червоний повільно переливається в синій, майже непомітно, якщо не придивлятися. Проблиски поєднуються, червоний яскравіший, потім тухне, поступаючись місцем синьому, вони починають чергуватися, переливатися між собою, блимання пришвидшується, починає різати темряву. Навколо тиша, жодних відчуттів, лише яскраві кольори, що тримають мозок у примарній свідомості.

Раптом різке дзижчання, пронизливе, але звучить віддалено. І відразу за ним гучний удар об землю, від чого по всьому тілу проходить легка хвиля вібрації.

— Витягай його! — хтось кричить неподалік. — Тягни до себе! — голоси нерозбірливі. — Обережно, обережно…!

І знову нічого. До тиші додається темнота, відсутні навіть проблиски, що тримали свідомість на хиткій межі між втратою та пробудженням. Тіло невагоме, немов розслаблено лежить на воді, не відчуваючи доторків хвиль, але качаючись із ними в унісон, ніби воно стало однією з цих хвиль. Здається, це тривало завжди, не було нічого, окрім нескінченної темряви та цього раптового… Аромату? Гіркуватий та знайомий, слабкий, його майже неможливо впіймати. Він виник нізвідки, не розвіюється, лиш повільно посилюється, немов його навмисне пускають по тілу, і воно майже звикає до нього, перестає відчувати різкість та їдкість.

Аж раптом потужний запах аміаку вривається у свідомість і пробуджує всі нервові клітини, змушуючи Луї панічно розплющити очі та схопити рукою чужу руку, що розмито нависає над його обличчям.

— Спокійно, усе гаразд, — незнайомий чоловічий голос, і Луї важко моргає, відчуваючи під своєю спиною твердість.

Перед очима все пливе та мерехтить, у вухах гудіння, голова страшно паморочиться, і хочеться озирнутися, але шия немов повністю паралізована. Все обличчя починає пекти та боліти, череп от-от розвалиться. 

— Луї, ти чуєш мене? — той самий голос, лунає, здається, звідусіль. — Усе добре, не хвилюйся, — Луї поступово підіймає погляд догори, помічаючи перед собою силует якогось хлопця у червоному одязі. — Мене звати Гаррі, — хлопець постукує пальцем по бейджику, що висить на його яскраво-червоному жилеті, — Я лікар швидкої допомоги, — повільно та голосно повідомляє він. — Ти потрапив у аварію, зараз ми відвеземо тебе до лікарні. Покличте Клер, скажіть, що водій отямився, — швидко тараторить він кудись убік, все ще тримаючи долоню Луї у своїй.

Червоно-сині вогники починають оточувати простір навколо, Луї намагається відмахнутися від них, та замість цього він лиш слабо ворушить пальцями другої руки, що слухняно лежить на холодній поверхні.

— Холод… — слово прорізає горло Луї, і він одразу морщиться, хочеться закашляти, та в роті в ту ж мить виникає присмак крові.

— Зараз, тебе треба зігріти, — Гаррі спішно піднімається на коліна, відпускаючи Луї, але той лиш сильніше стискує його долоню, змушуючи повернутися на місце.

— Не… Залишай… — він важко хрипить, здається, ніби посеред гортані застрягла кістка.

— Гаразд, добре-добре, — відразу киває Гаррі, охоплюючи його руку обома своїми. — Не хвилюйся, Луї, я нікуди не піду. Я поряд, все буде добре. Не хвилюйся, — він ширше розкриває очі, риси його обличчя помалу починають прояснятися.

Як і біль, що поступово повзе уздовж тіла Луї, зачіплює м’язи та кістки, прокрадаючись у голову та приймаючись колоти скроні. Обличчя Луї напружується, а рот відкривається у спробі вдихнути рятівне повітря, що, здається, втамує увесь пекучий біль.

— Бляха, — шипить Гаррі, поки Луї стискує його руку сильніше, мовчазно дивлячись у небо та починаючи тремтіти. Гаррі обертається у бік своєї напарниці, що досі допомагає помістити мотоцикліста в машину швидкої, — Чорт, — він підсувається ближче до Луї, той намагається поворухнути головою, та бандаж на його шиї заважає йому, викликає ще більше паніки. — Луї, поглянь на мене, — він проводить долонею по волоссю Луї та підіймається трохи догори, повністю здіймаючись над його обличчям та ловлячи його погляд, — Треба зовсім трохи потерпіти, не хвилюйся, з тобою все буде добре, — очі Луї розгублено бігають по його очах, Гаррі розуміє, що всі його слова марні, ніяк не допомагають. — Тихо-тихо, Луї, — він знов стискає долоню Луї, — Дивися сюди, Луї, чуєш, слухай мене, — він нервово ковтає та вигинає брови, — Прислухайся, — замовкає, помічаючи нерозуміння в очах Луї. — Прислухайся, чуєш це?

Луї ледве дихає, його закривавлені очі починають сіпатися, погляд знову втрачає різкість. Він вдивляється у силует Гаррі, запаморочення сильнішає, а присмак крові поступово підіймається по гортані. Та раптом Луї відчуває краплину, що падає йому на щоку. Потім ще одна, і слідом за нею знову краплинка, що потрапляє прямо на понівечену губу. Луї хмуриться та злегка відкриває рота, роблячи хриплі та важкі вдихи. Він чує дощ. Слабкий, що злегка мрячить, але омиває листя дерева, під яким лежить Луї. Шум посилюється, ніби хтось додає гучності, приглушує голоси поліції та людей, що стоять довкола, з цікавістю дивлячись на потрощену машину та розбитий мотоцикл.

— Усе в порядку, — Гаррі промовляє повільніше й охоплює другу руку Луї, зупиняючи тремтіння його холодних пальців. — З тобою все буде добре.

Луї відчуває, що знову втрачає свідомість. Він хоче якось повідомити про це, намагається вимовити хоча б слово, та зрештою вдається лиш розімкнути губи, безпорадно хапаючи ротом повітря. Краплі болісно падають на вії та повіки, Луї важко моргає, не чуючи більше жодного слова чи звука, спостерігаючи за тим, як дощові краплі осідають на довге волосся Гаррі.

— Луї? — Гаррі хмуриться, розуміючи, що Луї поступово розслабляється.  — Тільки не відключайся, — серйозно та тривожно промовляє він, вдивляючись у його обличчя.

Зненацька зліва на землю присідає Клер, розбиваючи тишу своїм дзвінким голосом:

— Отямився? — вона засовує перебинтовану руку в кишеню та витягає звідти ліхтарик, відразу наводячи його спершу на праве око Луї, потім на ліве.

— Так, він… — Гаррі прочищає горло. — Він щойно розмовляв зі мною, але втратив свідомість, — Гаррі нервово проводить рукою по волоссю, відкидаючи його назад, і відповзає на колінах трохи вбік, поступаючись місцем своїй досвідченій колезі.

— Ти чому не покликав мене?

— Я кликав! — обурюється Гаррі. — Я відразу сказав, аби тебе покликали. Як тільки він отямився.

— Чому сам цього не зробив? — вона відкриває невеличкий медичний портфель. — Чому нічого не дав йому?

— Я не знаю, що давати, — Гаррі знову зачісує волосся, — Звідки я знаю, що саме йому треба.

Клер морщиться і повертається до Гаррі, здивовано дивлячись на нього:

— Це що, твоя перша аварія? — він схвильовано киває головою та ковтає. — Боже мій, дивись, щоб і тебе відкачувати не довелося.

— Може, подзвонимо його рідним?

— Знайомий твій, чи що?

— Посвідчення, — коротко відповідає Гаррі та простягає їй водійське посвідчення Луї, але вона відбиває його руку від себе, різко сіпаючись до Луї.

— Зупинка дихання.

— Що? — Гаррі миттєво кидає в жар.

— Втрата свідомості, — швидко промовляє Клер та промацує пульс на зап’ясті, потім просовує пальці під бандаж на шиї, — Пульсу немає, потрібна реанімація, — вона розгортає апарат штучної вентиляції легенів.

— Тобто… Він же щойно…

— Починай компресії, Гаррі, швидше.

Гаррі шоковано киває та розширює очі, на кілька секунд гублячись та дивлячись та беземоційне обличчя Луї.

— Гаррі! — скрикує Клер знову, і Гаррі здригається, відразу підлізаючи до Луї та розрівнюючись над ним.

Його руки тремтять, серце калатається, та він знає, як це робити, він робив це сотні, а то й тисячі разів на манекенах. Це майже те ж саме. Холод пробирається під шкіру, викликаючи мурахи та мандраж, і Гаррі немов ударяє струмом, він швидко кладе долоню на середину грудної клітки Луї, накриває зверху іншою, зчіплює пальці, вирівнює руки та різко видихає, одразу роблячи перший сильний натиск. За ним другий, потім одразу третій.

— Чотири, п’ять, шість, сім… — він пошепки рахує, намагається тримати ритм і не тиснути сильніше, не послаблювати натиск, не відволікатися.

Гаррі коситься то на обличчя Луї, то на свої руки, під якими штучно прогинається грудна клітка. Він доходить до двадцяти, кидає погляд на Клер, яка розправляє дихальний мішок і чекає.

— Двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять, — Клер притискає до рота Луї маску та стискає мішок, груди Луї підіймаються. Секунда на видих, і вона знову натискає на мішок.

— Повторюй, — коротко командує вона, і Гаррі миттєво відновлює компресії, навалюючись масою свого тіла на серце Луї.

Він рахує ритмічно, промовляє кожну цифру вголос, боячись збитися, боячись, що зігнеться лікоть, що рука зрушить з місця або засудомить. Дощ крапотить на тонку уніформу, просочується до шкіри та пускає по тілу морозне хвилювання. Обличчя Луї покривається краплями, темне освітлення та постійне миготіння сирен створюють тіні на його обличчі, і Гаррі на мить здається, що Луї відкриває очі. Але, щойно Клер примушує його груди штучно піднятися і так само опуститися, Гаррі розчаровано зітхає, майже гарчить, знову приймаючись натискати на грудну клітину.

— Давай тебе замінить хтось із офіцерів, — напрочуд спокійно каже Клер, киваючи у бік поліції.

— Я впораюсь, — майже ображено відповідає Гаррі, він вміє це робити, він знає, і в нього вистачає сил ще на кілька годин безперервної боротьби за життя цього хлопця.

— Ще раз, — Клер забирає маску з обличчя Луї та чекає, поки Гаррі зробить тридцять рівномірних натисків.

Гаррі відчуває, як у вухах важко б’ється пульс, тисне знову і знову, здається, не витрачає досить сил, аби пробудити серце Луї. А потім дораховує до тридцяти та зосереджено повертається на Клер, яка відразу береться за дихання Луї. Дві помірні подачі кисню. Знову ніякої реакції. Луї лежить нерухомо, весь у крові, понівечене обличчя та тіло. Гаррі знову повертається до компресій, рахує голосніше, волосся, мокре від дощу та поту, постійно лізе в очі.

— Гаррі… — Клер тяжко зітхає та співчутливо підсувається до нього. — Ми вже нічого не зробимо, зупиняйся.

— Ні-ні-ні, — швидко промовляє він, продовжуючи вперто натискати, — Повернися, давай ще раз.

— Гаррі, ти лише виснажиш себе, — вона обережно кладе руку на його плече, — Ходімо, ти вже нічого не вдієш.

— Ні! — він різко повертає до неї голову, його обличчя перекошене від злості. — Ще можна врятувати!

— Він помер, хлопче, — видихає вона, поки Гаррі гарчить та беззупинно протискає грудну клітку Луї. — Чисельні травми, втрата крові… Мені шкода, що це сталося саме під час твого чергування, але таке трапляється, — Клер дивиться йому в спину та втомлено мотає головою. — Ми не встигли, ми зробили все, що було в наших силах, — вона протирає обличчя долонею, поки Гаррі, немов під гіпнозом, тисне й тисне, рахуючи та ігноруючи її слова.

Клер розвертається та підіймається на ноги, опускаючи донизу руку з дихальною маскою та розвертаючись до машини. Хвилина чи дві, і Гаррі потрібно буде відтягувати силоміць. Жага врятувати того, кому вже ніяк не допоможеш. Відчуття обов’язку та провини. Зрештою, вона теж проходила через подібне. Проходили всі.

Але Гаррі навіть не думає зупинятись, він дихає важче, вдивляється в обличчя Луї з люттю в очах, та продовжує відчайдушно втискати руки в його груди, ніби намагаючись обхопити серце долонею.

— Двадцять шість, двадцять сім, двадцять вісім… Ну давай же! — психує він і кидається до дихальної маски, та в ту ж мить шоковано відкриває рота, розуміючи, що Клер її забрала. — Клер! — голосно кричить він, повертаючи голову до машини швидкої. Проте напарниця його просто ігнорує, а офіцери поліції співчутливо відводять очі. — Клер!! — у відчаї кличе Гаррі та переводить погляд на Луї, напружуючи обличчя. — Прокляття, — нахиляється над ним, закриває пальцями його ніс, відтягує його підборіддя та щільно притискається губами до його рота, роблячи один протяжний видих та кидаючи погляд на його груди.

Ще один видих, секунда на те, щоб груди Луї опустилися. А потім знову компресії, Гаррі випрямляється над тілом Луї, так само притискає руки до грудей та починає натискати. Сильніше, лютіше, кривить обличчя від хвилювання та страху, відчуваючи, що ще трохи, зовсім трохи, і Луї отямиться. Гаррі рахує, здається, ніби пропустив декілька чисел, роблячи все машинально, поки думки забиті лише очікуванням того, що Луї відкриє очі та самостійно вдихне.

— Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять… — Гаррі відчуває, як під його руками ламається ребро Луї, але не зупиняється, поступово, натиск за натиском, доходячи до тридцяти. Потім різко нахиляється над обличчям Луї та знову глибоко вдихає йому в рота, поки перед очима все потроху темніє.

— Гаррі! — грізно викрикує Клер позаду. — Не смій!! Відійди!!

Гаррі ігнорує її, чекаючи секунду та панічно хапаючи ротом повітря. Опускається знову, чуючи за спиною чужі кроки, робить ще один видих, відчайдушний, найглибший з усіх, дозволяючи грудям Луї повністю розправитись. І застигає.

З рота Луї різко виходить хрип, а слідом ще один, разом із кволим судомним кашлем. Гаррі ошелешено ковтає та відхитується назад, на його очах сльози, на губах кров Луї, а руки тремтять, починаючи від пальців і закінчуючи плечима. 

— Ти що витворяєш?! — Клер підлітає до Гаррі та хватає його за підборіддя, вже готуючись кричати, та її увагу привертає Луї, який хрипло та важко, але дихає. — Боже мій, — вона шоковано відкриває рота та махає рукою офіцерам поліції. — Мерщій, до машини його! — командує вона, і Гаррі повністю сідає на траву, мокру та брудну, як і все його обличчя.

Він не моргає, розгублено та загальмовано оглядає тіло Луї, спостерігаючи за тим, як його підіймають на каталці та починають тягти нагору по схилу. Пальці судомить, ноги підкошує і стріляє десь під колінами, але Гаррі все одно, немов під гіпнозом, підіймається та мовчки йде до машини, подумки ще досі приводячи Луї до тями. Відчуваючи присмак його крові.

━━》❈《━━

Луї скидає зі своїх грудей тонку лікарняну ковдру та важко видихає. До його руки приєднана крапельниця, сильно не покрутишся, тож йому лишається тільки посунутися трохи вбік і повільно випрямити ноги, аби випадково не зрушити голку. Він з дитинства боїться того, що може статися, якщо препарат буде поступати не у вену, а під шкіру. Такого ще ніколи не траплялося, саме тому невідомість лякає все більше, фантазія з віком розвилася і почала підкидати найжахливіші сценарії. А фантазія в нього досить жорстока.

Луї згинає лікоть та кладе передпліччя на чоло, націлюючи погляд на стелю та починаючи бездумно блукати поглядом по нерівних кутках. Той самий сон прокручується в голові вже четвертий день поспіль, що Луї лежить у лікарні. Все розмите, ледве згадуються хоч якісь дрібні деталі, але присутність Гаррі Луї пам’ятає добре. Сон наснився єдиний раз, одразу після занурення в кому, але відчуття після нього обтяжливі. Лікар Вільямс був правий. У голові вже не гуде, немає постійного свербіння у свідомості, немає хвилювання та тривожності, що постійно заважали спати. Луї ніби очистився, ніби весь цей час був одержимий, хоч і не знає, яке це відчуття. Та напевно, воно чимось схоже на те, що він проживав протягом цих тижнів.

Останні секунди з Гаррі пройшли досить болісно, і тепер, хоч Луї більше не відчуває туги й болю, йому хочеться ще раз на нього подивитися. Все ще хочеться вибачитися за те, що не зміг зупинити процедуру, хоч це настільки абсурдно, що від цих думок учора вночі Луї безперервно сміявся протягом двох хвилин. А потім трошки ревів, тому що згадувати власне божевілля не надто приємно. Він прив’язався сам до себе, сам себе водив за ніс, сам створив іншу реальність, у якій жив кілька днів. І тепер сам перед собою провину відчуває, яку ніяк уже не приспати. Потрібен тільки час та купа нервів.

Шлунок видає скреготливе виснажене виття, і Луї невдоволено мукає слідом за ним. Він декілька годин не їв, а відчуття, ніби пройшли дні, а то й тижні. Йому постійно вводять якісь вітаміни, щось від печінки, хоч Луї і не відчуває ніяких погіршень. Можливо, це все запобіжні заходи, аби знову нічого страшного не трапилося. А можливо Луї вже просто не відчуває болю через велику кількість препаратів у крові.

Луї тяжко зітхає та намагається ковтнути, але в горлі пересохло так сильно, що він починає кашляти, відчуваючи печіння по всьому тілу від кожного здригання. Потрібно залити в себе хоч щось. Він повільно повертає голову і знаходить поруч із ліжком, на невеличкому столику, недопитий апельсиновий сік. Гидотний на смак, спрагу не втамовує, але Луї лінь викликати медсестру задля того, аби вона принесла води. Лінь робити хоча б щось, навіть дратуватися від стогонів хлопця, що лежить у сусідній палаті. Луї не знає, що з ним сталося, але привезли бідолаху вчора ввечері, коли Луї намагався заснути після тривалого виснажливого спілкування з Лотті, яка постійно намагається відволікти його від депресії своїми нейтральними розмовами про роботу. Хто знає, чому вона вирішила, що у Луї може бути депресія. Він почувається значно краще, хоча це всього лише четвертий день. Такого не було навіть після першого виходу з лікарні. У нього приємні передчуття, навіть невдале приймання душу не здатне спаскудити йому настрій. Він устиг помити волосся та зішкребти з себе купу бруду, а свідомість втратив уже майже під самий кінець! Хіба це не перемога?

— Луї, — лунає голос лікаря Вільямса, який заходить у палату відразу після медсестри. Луї навіть не встигає щось відповісти, його шлунок вітається з лікарем замість нього, видаючи китовий спів десь посеред кишківника. — Апетит з’явився, це добре, — усміхнено вимовляє лікар, стаючи неподалік ліжка Луї. — Як твоє самопочуття?

— Чудово, я гадаю, — видавлює із себе Луї, допиваючи сік і витираючи губи плечем.

— Якісь зміни спостерігаєш за собою? Крапельниці допомагають?

— Так, звісно, — киває Луї, боковим зором спостерігаючи за тим, як медсестра трохи вповільнює подачу вітамінів через крапельницю.

— Через півгодини розноситимуть обід, краще поїж, тобі потрібні сили, аби швидше вилікуватися.

— Як довго мені ще доведеться тут лежати?

— До кінця тижня, для початку, — Луї у відповідь приречено стогне, — Це лише піде тобі на користь, — одразу додає лікар.

— Напевно…

— Не засмучуйся, я знаю, що тобі важко, але ми вчасно взялися за твою проблему, добре, що Лотті звернулася до мене.

— Зізнаюсь чесно, я думав, що все буде значно гірше, — тихо каже Луї, слабо посміхаючись.

— Про що ти?

— Про лікування. Про те, що… Що відбувалося зі мною всі ці дні, — Луї починає невагомо водити пальцями по краю футболки. — Так дивно зараз усвідомлювати, що я потроху божеволів.

— Ти не божеволів, Луї, — Вільямс одразу хитає головою. — Можу лише уявити, як тяжко тобі було, але все минулося, адже це була всього лише побічна реакція.

— Вона багато чого мені коштувала, — насуплюється Луї, переводячи погляд на Вільямса. — Сподіваюся, після чергового препарату мені нових побічних реакцій чекати не треба?

— Не хвилюйся, я обіцяю тобі, що більше подібного не трапиться.

— І Ви повністю впевнені у цьому?

— Абсолютно, — киває той. — Я буду ретельно слідкувати за твоїм лікуванням, а ти, в свою чергу, будеш дотримуватися моїх указівок, тому що твоє лікування залежить і від тебе самого, Луї, — Вільямс вигинає брову, докірливим поглядом натякаючи на самолікування, за яке Луї так захоплено взявся.

— Так, — винувато видихає Луї, — Я знаю, я добряче налажав, — він опускає погляд на катетер у своїй руці.

Вільямс роздивляється обличчя Луї, трохи мружить очі, стискаючи губи. Луї бачить боковим зором, що лікар збирається щось сказати, але настрій вже не годиться для вислуховування чергових заспокійливих і підбадьорливих промов.

— Знаєш, ми з колегами довго обговорювали ситуацію, в якій ти опинився, — Вільямс задумливо киває головою. — Такі випадки вкрай рідкісні, такі галюцинації надто сильні, як для звичайної побічної реакції від препарату. Тут дещо більше.

— Що? — Луї зрушує плечем. — Потенціал психа, який в мені розкрили таблетки? — криво посміхається він.

— Зовсім ні. Навпаки, — лікар піднімає вказівний палець догори, — Ти абсолютно здоровий хлопець із дуже хорошою пам’яттю, — в очах Луї видніється нерозуміння. — Скажи, що ти відчуваєш зараз? Чи болить щось, може, ти втомлений?

— Ні, здається.

— Тому що я не просто так прийшов до тебе, Луї, — Вільямс багатозначно підіймає брови. — Потрібно обговорити те, що з тобою відбувалося. Причини та наслідки, розумієш?

— Звісно, — з видихом відповідає Луї.

— Добре. Це добре, — обличчя Вільямса знову стає задумливим. — Знаєш, часом буває так, що людина бачить сон про когось чи про щось. І цей сон здається надто реалістичним, ніби дежавю.

— Ще й як знаю, — іронічно посміхається Луї.

— Так… Але іноді виявляється, що цей сон і не зовсім сон насправді, — Луї спантеличено хмуриться. — Виявляється, що він складається зі спогадів, які причаїлися в закутках свідомості. Немов ховалися увесь цей час під впливом травми, яку зазнала людина. Психологічної травми чи фізичної, — уточнює лікар, невідривно дивлячись на Луї.

— Мені здається, зараз надто рано для філософських бесід, — Луї кидає погляд на годинник, на якому лише друга година дня. — Чи це… Чи Ви хилите до чогось? — Луї звужує очі та мотає головою. — Пробачте, я не зовсім розумію.

— Так, вибач, якщо заплутав тебе, — коротко усміхається Вільямс. — Просто хочу сказати, що я був неправий.

— Тобто? Коли?

— Коли сказав, що людина, яку ти бачив усі ці дні — лише плід твоєї уяви.

Луї миттєво стає серйозним та напружується, на секунду завмираючи. В думках раптом прокручуються всі слова Гаррі, всі його спроби переконати Луї в тому, хто він насправді.

— Ви… — Луї нервово ковтає. — Що це значить? — він трохи зсовується на подушці та підіймається до узголів’я, не зводячи очей з лікаря.

— Є причина, з якої саме Гаррі Стайлс, — Вільямс виділяє його ім’я, — Став для тебе простором безпеки. Мене не було в ту ніч, коли ти потратив у ДТП. Не було поряд з тобою, коли ти лежав у комі та лікувався. Тому особисто я пояснити цю причину не можу. Але є людина, яка зможе зробити це краще за всіх, — Луї відчуває, як прискорюється серцебиття, тіло повільно охоплює озноб, і Вільямс, немов розуміючи, що з ним відбувається, киває медсестрі. — З твого дозволу, Еріка введе тобі заспокійливий препарат.

— Навіщо? — швидко та монотонно кидає Луї. — Що таке? — він повертає голову до медсестри, потім знову до лікаря, все ж дозволяючи жінці ввігнати голку в своє плече.

— Ми переглянули архівні записи, історію твого лікування, персоналу, що працював з тобою на той момент… — Вільямс робить два кроки спиною назад, продовжуючи повільно говорити: — І знайшли декого, з ким хотіли б тебе познайомити офіційно, — очі Луї знервовано бігають по його обличчю, — Напевно, вдруге.

Луї розгублено моргає, спостерігаючи за тим, як лікар розвертається та прямує до виходу з палати. Такі дивні промови ніколи не доводять до добра. За ними нічого хорошого зазвичай не слідує.

— Якого хріна Ви говорите бісовими загадками? — гнівно кидає Луї, ліве плече починає стріляти, під ребрами щось обсмоктує серце, а передпліччя, по якому протікають вітаміни з крапельниці, починає свербіти. Тіло поступово занурюється у стан хвилювання та тривоги.

Щойно Вільямс виходить за двері, настають секунди тиші. А потім нерозбірливі голоси, що бубонять між собою, прямо біля палати, але все ще нечутно. Ніби для того, аби позлити Луї, розбурхати його нерви, і без того хиткі та травмовані.

Хтось натискає на дверну ручку. Ледь чутний скрип розноситься по всій палаті, і Луї повністю вирівнюється, неконтрольовано розширюючи очі, тому що поведінка лікаря добряче його напружила. Світло в палаті приглушене, Луї досі важко від яскравості тутешніх ламп, і тонкий промінь світла з коридору відразу привертає його увагу. Він повзе уздовж підлоги, поступово розпливається, заповнюючи собою простір у палаті, і різко перебивається силуетом. Людським силуетом, що змушує Луї підняти погляд і затамувати дихання.

Якби Луї не знав, що йому вправили мозок, він би подумав…

— Що… — його очі розширюються, а нижня щелепа поступово опускається. Під шкірою проповзає мороз, викликаючи колючі мурашки, що здіймають волосся дибки.

Біля дверей стоїть Гаррі. Трохи згорблений, руки опущені уздовж тіла. Погляд майже так само розгублений, як і погляд Луї. Майже. На ньому пошарпані чорні джинси та розстібнута бейсбольна куртка зеленого кольору, з-під якої виглядає сіра футболка. Він переступає з ноги на ногу та неквапливо закриває двері, перериваючи потік коридорного світла в палату.

— Привіт, — його голос. Нижчий, грубіший, невпевнений. Але його.

Нервові клітини Луї ніби пробивають струмом. Цього не може бути. Його вилікували. Вільямс сам запросив цю людину увійти. Він також його бачив. Це не мариво, не сон, не ілюзія. Луї повільно відсувається назад, впираючись руками в постіль, забуваючи про крапельницю, про те, що позаду стіна, і рухатись більше нікуди.

— Тільки не хвилюйся, — знову обережно каже Гаррі, і Луї різко видихає ротом, не закриваючи його, продовжуючи шоковано дивитися на людину перед собою. — Вибач, якщо це надто раптово, — Гаррі робить крок уперед, і Луї знову зсувається ближче до узголів’я, напружуючись усім тілом, немов готується зробити ривок і втекти геть.

Гаррі повільно видихає крізь слабо стиснуті губи, в палаті стає надто спекотно. Він проводить долонею по волоссю, відкидаючи його трохи назад, і знову робить крок ближче до ліжка попри скажений погляд підозріло нерухомого Луї.

— Цього не може бути… — шепоче Луї майже нечутно, не випускаючи Гаррі зі свого поля зору. Хвилювання починає грати на його нервах, ніби на понівеченій скрипці.

— Лікар Вільямс розповів мені, що сталося, — Гаррі повільно рухається вбік, не наважується підходити до Луї, груди якого от-от розірвуться від частого дихання. — Зв’язався зі мною два дні тому, і коли я дізнався, що… — він злегка змахує рукою, вказуючи на Луї. — Я відразу приїхав сюди, — далі йти нікуди, тому Гаррі зупиняється біля тумби з різними препаратами та впирається в неї стегном, засовуючи руки в кишені куртки. — Близько року тому я проходив інтернатуру тут, у цій лікарні, — Гаррі прочищає горло, намагаючись говорити повільно, поки Луї не відводить від нього погляду, насупивши брови. — Я провинився, наплутав з лікуванням пацієнта, через що… Куратор поставив мене на нічне чергування. З колегою на швидкій. Не знаю, чи працює вона досі, жінка була з характером, — схвильовано посміхається він, намагаючись послабити напругу, але Луї ніяк не реагує, ніби його хтось поставив на паузу. — Це покарання типове, новачків завжди відправляють на нічне, щоб провчити, адже це непогано виснажує, — куточок його губ знову нервово сіпається, емоції на обличчі контролювати все важче. — Тоді швидку майже не викликали… В тому районі, де були ми. Тієї ночі, — коротко додає він і нахиляє голову трохи вниз, дивлячись на Луї з-під нахмурених брів. — Зміна майже закінчилася, лишалося близько години, і ми вже збиралися повертатися але… Нам повідомили, що неподалік сталася аварія…

Луї видихає знову, шумно, дозволяючи сльозам рівномірно скотитися з очей. Гаррі прикушує нижню губу, не знаючи, чи можна говорити далі. Чи варто. Він схвильовано дивиться на Луї, а Луї просто застигає, розглядаючи хлопця, який ще день тому здавався лише витвором уяви. Побічним ефектом, реалістичним сном, не більше. Та зараз він тут, у цій палаті, на відстані в один метр, завмер в очікуванні хоч якоїсь реакції.

— Це… — хрипить Луї, і Гаррі різко вдихає від неочікуваності. — Це справді… — Луї торкається рукою до своїх ребер, раптом згадуючи біль від перелому. — Ти лікар, який…

— Ти пам’ятаєш? — в голосі чується надія.

— Сестра розповіла, — тихіше відповідає Луї, опускаючись поглядом по тілу Гаррі, і той повільно киває, витягаючи руки з кишень і починаючи бездумно перебирати короткий ланцюжок на блискавці куртки.

Він продовжує дивитися на Луї, розгубленого та збентеженого, мовчання затягується, і стає ніяково від того, що тепер Луї не дивиться на Гаррі взагалі. Немовби повністю відключився, намагаючись перетравити почуту інформацію. Гаррі ловить момент і стривожено запускає пальці у волосся, трохи стискуючи їх у кулаці, на секунду зажмурюється, беззвучно видихаючи крізь злегка відкриті губи. Він не квапить Луї, але очей від нього не відриває, дивлячись на плечі Луї, що розслаблено опускаються, на розтріпане волосся, беземоційне обличчя. Гаррі плавно розглядає кожну деталь, яку він бачить вперше чи яку вже встиг забути, згадує момент, коли він востаннє розмовляв Луї, коли востаннє бачив його у свідомості. Та щойно він доходить поглядом до передпліччя Луї, відразу помічає тонкий струмок крові, яка поступово сочиться з-під провідника катетера, що трохи змістився вбік.

— Чорт… — вилітає з рота Гаррі, і Луї в ту ж мить переводить на нього погляд, виринаючи з роздумів. — У тебе… — Гаррі ніяково вказує пальцем на руку Луї. — У тебе кров, — він вирівнюється й повертається до медичного приладдя, що лежить на тумбочці.

Луї кривить губи, тільки зараз відчуваючи, що голка висунулася з вени. Відчуваючи, наскільки це неприємно, місце уколу починає нити та набухати під голкою, хочеться просто вирвати її, та Луї страшно навіть ворушити її зайвий раз. Він обережно торкається шкіри біля неї та шипить, аж раптом помічає, що Гаррі неквапливо наближається.

— Дозволь, я… — Гаррі підіймає в руках вату та пластир, невпевнено дивлячись на Луї, і той так само невпевнено прибирає пальці від своєї руки. Нічого не відповідає, але й не відсахується, поки Гаррі підходить до нього.

Рука Луї майже біля краю ліжка, і Гаррі поступово опускається, присідаючи поряд і стаючи на одне коліно. Він нервово ковтає та обережно обхоплює зап’ястя Луї пальцями. Вії Луї починають вражено тремтіти. Дотик прохолодний, відчутний, реальний, і тепер Луї розуміє, наскільки фантомним було все до цього. Він розмикає губи, зосереджено спостерігаючи за тим, як Гаррі витягає голку з вени, відразу ж прикладаючи на її місце вату. Закріплює її пластиром, а потім бере інший шматочок вати та починає витирати кров на шкірі Луї, лагідно, не поспішаючи, немов боячись нерівним рухом зробити йому боляче.

— Дякую, — промовляє Луї, затамувавши дихання, і Гаррі схвильовано облизує губи, підіймаючи на нього погляд. Все ще тримаючи його руку в своїй.

Нове відчуття, ще ніколи до цього Луї не зіштовхувався з чимось подібним. Чим довше він дивиться на Гаррі, тим ясніше бачить різницю між снами та реальністю. Спогади про мариво тьмяніють з кожною секундою, що Гаррі м’яко пригладжує пальцем пластир на руці Луї, дивлячись на нього очима, насиченими життям.

— Якщо тобі… — Гаррі прочищає горло та повільно згинає руку Луї в лікті, відпускаючи його. — Якщо ти втомився або ж… Я можу піти, якщо це занадто для тебе, — просто каже він, але не рухається з місця, так само стоячи біля ліжка.

Луї нічого не відповідає та обережно охоплює своє передпліччя іншою рукою, лиш важко ковтаючи та поступово опускаючи погляд униз, розглядаючи зблизька куртку Гаррі. Просто для того, аби перервати зоровий контакт. І Гаррі відразу ж це розуміє, він не хоче тиснути чи заважати, тому глибоко вдихає та піднімається на ноги, забираючи з ліжка катетер, використану вату та обгортку від пластиру. Йде до тумби та залишає все прямо на ній, біля підносу з використаними матеріалами. Луї все ще сидить непорушно, тримаючи біля грудей руку, немов обіймаючи її, заспокоюючи так, як Гаррі хочеться заспокоїти його. Але Гаррі мовчить. Він не буде першим, хто заговорить знову, він неквапливо підходить до крапельниці та мовчки закриває подачу препарату, потім вішає трубку на гачок і втягує губи, застигаючи на місці.

— Чому ти приїхав? — нарешті озвучує Луї, озвучує хоч щось, розбиваючи нестерпну тишу.

— Тому що дізнався про тебе, — Гаррі робить спробу всміхнутися, та виходить дещо натягнуто.

— Але… Невже це не лякає…? Не лякає тебе? Все це? — він обводить рукою палату. — Я? — знизує плечима, похмуро дивлячись на Гаррі.

— Ні, — Гаррі злегка мотає головою та зводить брови на переніссі, на його обличчі ні краплі сумнівів.

Він робить невеликий крок до Луї, безмовно запитуючи, чи можна наблизитися ще трохи. Луї посувається вбік, так само не кажучи ні слова, і Гаррі обережно сідає біля нього, на край ліжка, де щойно лежала рука Луї.

— Чому? — знову запитує Луї, не уявляючи, як би сам себе поводив на його місці.

— А чому це має мене лякати? — цього разу усмішка дається Гаррі значно легше.

Луї здивовано моргає, на мить окидаючи поглядом палату, а потім криво посміхається, знову дивлячись на Гаррі:

— Ну, наприклад, тому що ти ввижався мені протягом тижня. Мені, — акцентує він, — Пацієнтові, якого ти бачив єдиний раз у житті. Майже рік тому.

— Луї, — зітхає Гаррі та нахиляє голову злегка набік. — Мене лякає лише те, що тобі довелося все це пережити, — він повільно обводить поглядом обличчя Луї. — Не уявляю, як важко тобі було. І як важко зараз, — Гаррі зазирає йому в очі зі співчуттям і теплом, на мить замовкаючи. — Хотів би я допомогти тобі хоча б чимось, та не знаю, як, — його губи вигинаються в сумній усмішці.

— Ти й не маєш нічого робити.

— Маю, — відразу киває Гаррі та хмурить брови. — Гадаю… У всьому тому, що з тобою відбулося… Мабуть, в цьому більше моєї провини, ніж здається.

— Що? — погляд Луї наповнюється хвилюванням.

— Насправді… Насправді наша зустріч тієї ночі була не єдиною. Точніше, моя зустріч із тобою, — він знов приймається перебирати ланцюжок, не знаючи, куди подіти руки.

— Про що ти?

— Я часто приходив до тебе, Луї… — зізнається Гаррі, не відриваючи очей від Луї. — Точніше… Постійно. Щодня, — він скидає бровами, — По декілька разів на день. Я відчував, напевно, свою відповідальність і… Недовіру до інших лікарів, — нервово посміхається він і вперше бачить, як губи Луї тягнуться у ледь помітній усмішці. — Через те, що трапилося на дорозі, я… Я так хотів, аби ти одужав, хотів побачити це на власні очі. Тому приходив до тебе щодня. Спершу навідувався на кілька хвилин, а потім… Це звичною справою стало.

— І в чому тут провина? — хмуриться Луї з нерозумінням.

— Я говорив, — коротко відповідає Гаррі. — Багато говорив. Вбивав себе тобі в голову кожного дня. Певно, це якось вплинуло на тебе згодом.

— Як це могло на мене вплинути?

— Гадаю… — Гаррі на мить підіймає погляд на стелю. — Знаєш, є припущення, що якщо говорити до людини, поки вона в комі, вона все чутиме. Я знав про це. І не просто знав, я робив це навмисно, — він схвильовано потирає носа вказівним пальцем. — Протягом двох місяців я розмовляв з тобою, усе тобі розповідав, ніби якомусь особистому щоденнику, хоча не мав права турбувати тебе. Мені казали, що шанси твого пробудження дуже мізерні, що сподіватися не варто, але мені здавалося, що… Якщо розмовляти з тобою, то це допоможе, що постійний контакт допоможе тобі прокинутися, допоможе не потонути у своїй свідомості. Тупо було сподіватися на диво, але я твердо для себе вирішив, що набридатиму тобі своїми розмовами, поки ти не прокинешся й особисто не скажеш мені заткнутися, — він знервовано посміхається, і Луї тієї ж миті повторює за ним, та його усмішка значно лагідніша і спокійніша. — Але я зробив тільки гірше. Варто було прислухатися до інших та відразу залишити тебе.

— Ти ні в чому не винен.

— Ти не можеш бути впевненим у цьому, — Гаррі мотає головою та відводить очі, не витримуючи погляду Луї. — Я перейшов межу, немає сенсу це заперечувати.

Він розпачливо зітхає, майже нечутно, але його груди важко опускаються, ніби їх щось тягне донизу повільно й болісно. і Луї це бачить. Бачить його вії, що здригаються щоразу, варто Гаррі перевести погляд трохи вбік. Бачить його насуплені брови та пасма волосся, що спадають на обличчя, ховаючи пригніченість і розчарування. Луї нерішуче втягує губи, він може доторкнутися до Гаррі, зробити перший крок, взявши його за руку, аби втішити та налагодити контакт. Але на думці зовсім інше, дещо, на що він би не наважився, якби Гаррі не опинився настільки близько. Луї схвильовано ковтає та піднімає руку, обережно підсуваючи до його обличчя. Невпевнено й  повільно, та це миттю привертає увагу Гаррі, губи якого м’яко розмикаються від здивування. Він не рухається, відчуваючи, як пальці Луї торкаються його підборіддя.

— Я ні в чому не впевнений, — Луї ледь помітно усміхається. — Ще годину тому я щиро вірив, що тебе не існує. Але зараз ти сидиш поруч, — він не зводить погляду з очей Гаррі, поки Гаррі розгублено розглядає його обличчя. — Я бачу тебе, відчуваю тебе… По-справжньому, — Луї проводить великим пальцем по його підборіддю та неквапливо спускається до шиї, відчуваючи, як він робить нервовий ковток. — Я не знаю, як тепер поводитись і що буде далі. Не знаю, чи я такий спокійний, тому що справді не хвилююся, чи тому що мені вкололи заспокійливе, — ще одна легка усмішка, і долоня Луї поступово лягає на вигин шиї Гаррі. — Але я знаю, що твоєї провини у всьому цьому немає. Мені б усе одно погіршало з часом. Цього було не уникнути, — Луї знизує плечем. — І тієї ночі, коли виникла перша сильна галюцинація, переді мною міг з’явитися будь-хто… Але з’явитися ти. Я радий, що це був ти, — Гаррі тихо та вражено видихає. — Ти був поруч у найтяжчі моменти мого життя, а я навіть не здогадувався. І не подякував тобі, — він замовкає, зазираючи глибше в очі Гаррі, і з усмішкою додає: — Дякую, що повернув мене до життя, Гаррі, — тепер ім’я смакує інакше.

— Без проблем, — вдавано легко відповідає Гаррі та ледь усміхається.

Луї втягує губи та опускає долоню на руки Гаррі, охоплюючи одну з них та слабо стискаючи. Відчуваючи, що Гаррі стискає у відповідь. Луї не може перестати роздивлятись його, напевно надто відверто та зацікавлено, незважаючи на досить напружену атмосферу. І Гаррі це розуміє. Він зайвий раз не ворушиться та не моргає, дозволяючи Луї заново його вивчати, відмічати нові деталі на його обличчі, немов шукаючи сліди їхнього спільного минулого. Луї пам’ятає. Можливо, навіть більше, ніж здається, більше, ніж може усвідомити сам, але у Гаррі це викликає полегшену посмішку, і він схиляє голову набік, переможно заглядаючи в очі Луї.

— Можна тебе про дещо попросити? — Луї прочищає горло, перериваючи мовчанку.

— Звісно.

— Я хочу… Я зараз планую обійняти тебе, але для цього тобі треба підсунутися ближче, тому що мені незручно, — вони одночасно усміхаються, і Гаррі плавно киває, переміщуючись ближче.

Він кладе долоню Луї на своє плече та проводить рукою вздовж його передпліччя, неквапливо дістаючись руками до його талії. Обережно, ніби боячись його зламати, він пригортає Луї до себе та трохи нахиляється. Луї затамовує подих і вкладає іншу долоню на плечі Гаррі, поступово притискаючись до нього, нарешті відчуваючи його справжнє тепло. Його руки, що відчутно погладжують спину, пускаючи по ній мурашки. Його волосся, що лагідно лоскоче обличчя. Його запах, що повністю відрізняється від того, який засів у спогадах.

— Дякую, що повернувся сюди заради мене, — видихає Луї, міцніше обіймаючи Гаррі. — Ти не повинен був, але…

— Повинен, — одразу відповідає Гаррі. — Я хотів цього. Я сам цього хотів, — бездумно повторює він і протягує долонею вздовж хребта Луї, зупиняючись між лопаток. — Щойно дізнався, що ти живий, що пам’ятаєш мене… Я не міг інакше.

— Ти міг дочекатися, коли я вилікуюсь. Не їхати сюди, не проходити через це, — Луї повільно відсувається, але все ще тримає руки на плечах Гаррі. — Я знаю, що тобі теж важко.

— Залишити тебе було значно важче, — з гіркотою в голосі промовляє він. — Це не давало мені спокою всі ці місяці. Усі ці дні, поки лікар Вільямс не розповів мені про тебе.

— Що трапилося? Чому ти поїхав звідси? — Луї незрозуміло хмурить брови.

— Нічого не трапилося, — сумно посміхається Гаррі. — Я просто зробив, те, про що досі шкодую… Я опустив руки, — він знімає долоні Луї зі своїх плечей і ніжно їх стискає. — Я постійно боявся, що одного ранку зайду в твою палату, а тебе там більше не буде. Боявся, що вони відключать тебе, що ти так і не отямишся, — погляд Гаррі пригнічено вдивляється в очі Луї. — А коли з’являлася віра в те, що ти от-от прокинешся і відкриєш очі, я розумів, що ти все одно не згадав би про мене. Я намагався пояснити тобі, чому я їду, та виправдовувався, мабуть, лише перед самим собою. Адже розумів, що тобі все одно, і ти нічого не почуєш… Боже, — приречено видихає він із кислою посмішкою. — Я страшенно себе накрутив, настільки прив’язався до тебе, що навіть боявся зіштовхнутися з твоїм хлопцем, тому що він нагадував… — Гаррі опускає погляд і ненадовго закушує нижню губу. — Він… І вся твоя сім’я… — він на секунду замовкає та підіймає очі на Луї. — Мені не було місця в твоєму житті, я все розумів. Тож я просто здався.

— Гаррі, ти це життя врятував, — серйозно каже Луї. — У ньому завжди буде місце для тебе, — він підіймає долоні Гаррі та притискає їх до своїх грудей. — Ти не здався тоді, коли здалися інші. Коли здався я, — Гаррі заворожено дивиться на руки Луї, відчуває його серцебиття, злегка відкриваючи рота.

— Мені шкода, що це сталося з тобою, — слова звучать хрипло та тихо. — Усе це. Якщо аварія була єдиним способом зустрітися з тобою, я б волів ніколи не зустрічатися, — його погляд ковзає від грудей Луї до його очей. — Я знав, що не можна прив’язуватись до пацієнтів, — бездумно та монотонно промовляє він, — Особливо до таких, як ти. Але я не міг нічого з собою вдіяти. До тебе надто важко не прив’язатися, — сумно посміхається Гаррі.

— Ти ж нічого не знав про мене, — Луї усміхнено скидає бровами, насолоджуючись його теплим поглядом. — Раптом ми вболіваємо за різні бейсбольні команди? — він вказує очима на куртку Гаррі, досі не відпускаючи його долоні від себе.

— Я знав, що ти хороший слухач, — усмішка Гаррі стає ширшою. — Мені цього було достатньо. Я сидів у твоїй палаті частіше, ніж було дозволено. По кілька годин поспіль, поки не відчував, що голос починає хрипнути від постійної балаканини. Мені одного разу навіть здалося, що ти відреагував на мій жарт, твоя брова ніби смикнулася, — він приречено хитає головою, на мить стискаючи нижню губу зубами. — Я вибіг із палати з криками, що ти виходиш із коми, але врешті-решт мене відсторонили на два дні, тому що дізналися, що я сидів із тобою замість того, аби займатися іншими пацієнтами.

— Якби ж я прокинувся раніше… — Луї понуро опускає плечі.

— Головне лиш те, що ти прокинувся, і з тобою все добре, — Гаррі витягає одну руку з-під рук Луї та проводить пальцями по волоссю біля його скроні. — І ти нарешті мені відповідаєш, — він усміхається знову, і Луї відповідає йому взаємністю. — Якщо буде потрібно, я допомагатиму тобі та твоєму лікарю, коли…

— Ні, — Луї різко встрягає, — Не треба цього робити, ти не зобов’язаний постійно…

— Я знаю, — Гаррі теж його перебиває. — Проте я сам хочу цього.

— Ти вже допоміг мені. І не раз.

— І це гарний доказ того, що від моєї допомоги відмовлятися не варто.

— Я розумію, чому ти хочеш цього, але у мене вже є лікар, Гаррі, — зітхає Луї, помічаючи, як усмішка Гаррі поступово зникає. — Мені не потрібно, аби ти сидів зі мною, як доглядач. Мені потрібно, аби ти був моїм другом, — Луї охоплює обома руками зап’ястя Гаррі. — Хоча б другом, — додає відразу, але бачить по очах Гаррі, що він теж хоче більшого. — Не уявляєш, яке це полегшення… Знати, що ти є. Що ти не мариво, а всі твої розповіді — не сон, а спогади.

— Здається, тепер ти знаєш про мене геть усе, — Гаррі не витримує та опускає зачарований погляд на його губи. — Хотів би і я знати щось про тебе. Хоч щось, окрім того, що в тебе сині очі, — він злегка нахиляє голову набік, зазираючи Луї в очі та вириваючи з нього захопливий видих. — Коли я звідси йшов, я до останнього сподівався, що ти ось-ось їх відкриєш.

— Я пам’ятаю це, — здивовано промовляє Луї. — Здається, я… Мені здається, що я це відчув… — він торкається шраму біля своєї скроні, у голові прокручується момент, коли він востаннє відчув слабкий дотик. — Я відчув тебе тоді, — його погляд блукає стривоженим обличчям Гаррі, чіпляється за кожну невидиму емоцію, а потім зупиняється на зелених очах. — Ти… — Луї схвильовано ковтає. — Поцілував мене… — Гаррі обережно проводить великим пальцем по шраму Луї, іншими пальцями торкаючись його волосся.

— Вибач, якщо це було занадто, — низьким голосом промовляє Гаррі, та в його очах жодного натяку на те, що він справді шкодує. Його погляд притягує, заманює у свої сіті, і серце Луї вдаряє сильніше, ніж потрібно.

— Все гаразд, — хрипить Луї, температура тіла відчутно піднімається. — Ти можеш це зробити. Міг, — швидко виправляється він, — Ти міг це зробити, тому що… Я ж був непритомний і… — він втрачає хід думок, його очі безсоромно опускаються на губи Гаррі. — Не те щоб я міг заперечити або ж…

Гаррі зводить брови на переніссі та злегка всміхається. Він бачить, куди направлений погляд Луї, але чекає найменшої згоди, адже не знає, чи готовий Луї до такого кроку. Перед ним водночас знайома і незнайома людина.

— Ти притомний зараз, — тихіше відповідає Гаррі, чуючи, як збивається дихання Луї.

— Так, я… Знаю… — усмішка нервова, майже непомітна. — Якщо ти знову… — Луї важко ковтає. — Захочеш щось… Зробити… Я не буду заперечувати, — він ледве формулює речення, бажання пульсує в очах, все довкола темніє.

Луї дивиться вниз, туди, де ключиця Гаррі ховається під футболкою. А Гаррі дивиться на нього, дозволяючи своїй усмішці розтанути на губах і повністю зникнути. Він випрямляється та не поспішаючи підсувається до Луї, окреслює поглядом його обличчя та знаходить добре знайомий шрам, наближаючись до нього. Луї заплющує очі, по тілу розповзаються мурахи. А за ними відразу жар, як тільки Гаррі доторкається до його скроні поцілунком. І завмирає, ніби час повністю зупиняється. Дотик лагідний, ледь відчутний, але Луї розгублено видихає, не знаючи, що буде з його тілом, якщо губи Гаррі опустяться далі.

Гаррі повільно зміщується нижче, не відриваючи свого обличчя від Луї, проводить носом по його носу та притуляється до його чола, слабо прикриваючи очі.

— Все добре? — шепоче він, гарячим повітрям обдуваючи губи Луї. — Якщо тобі некомфортно…

— Мені давно не було так комфортно, як зараз, — тихо видихає Луї і терпляче хмуриться, сподіваючись, що ця близькість буде продовжуватися вічно.

Луї кладе обидві долоні на шию Гаррі, його рот інстинктивно відкривається, зовсім трохи, але Гаррі більшого і не чекає. Він опускає руки на талію Луї та відчутно стискає пальцями його шкіру, в ту ж мить охоплюючи його верхню губу своїми. М’яко й лагідно, розтягуючи довгоочікуване задоволення. Луї злегка прогинає спину, намагаючись підсунутися ще ближче, нарешті відчуваючи присмак поцілунку. Справжнього поцілунку з Гаррі. Він просовує пальці в його довге волосся та зрушує губами, невагомо цілуючи Гаррі у відповідь.

Рухи невпевнені, але бажані, Гаррі відчуває, як напружуються м’язи Луї, обіймає його міцніше, повільно проводячи рукою вниз та стискаючи його стегно. Луї зміщається вбік та схвильовано видихає, у тонкій футболці стає спекотніше, дотики Гаррі наполегливі й водночас ніжні, немає сенсу поспішати, все це нове для кожного з них. Гаррі схиляє голову набік, розбавляючи невпевненість поцілунку, обережно приділяє увагу спочатку верхній губі Луї, потім нижній, поступово зминаючи їх. Луї розкриває рота ширше, відчуваючи розмірений темп, з яким рухається Гаррі. Відчуваючи тепло та вологість, сміливіші торкання, від яких по всьому тілу скорочуються м’язи. Це момент, про який Луї трохи раніше не міг навіть і мріяти. Гаррі пестить його, жадібно, але турботливо пригортає до себе, немов обіцяючи, що цей поцілунок переросте у щось значно більше. Луї насолоджується цим, кожною секундою, кожним рухом, кожною ніжністю, і дозволяє собі трохи розбещеності, злегка зачіплюючи верхню губу Гаррі язиком. Він відчуває, що Гаррі починає слабо усміхатися. Секунда, і його язик штовхає Луї у відповідь, а усмішка стає більшою, змазуючи поцілунок. Луї не витримує й повільно зміщується назад, дозволяючи їхнім губам плавно роз’єднатися, посміхаючись так само полегшено й розслаблено, з таким же задоволенням. Його очі горять життям, яке Гаррі бачив у ніч їхньої зустрічі. Горять закоханістю, яку Гаррі хотів побачити в них протягом двох місяців. Про яку постійно думав, варто було переступити поріг лікарні та покинути Луї вперше. Гаррі втягує губи та хилиться до Луї, обіймаючи його знову, цього разу міцно та впевнено, обвиваючи руки навколо його талії.

Луї притискається до щоки Гаррі своєю, вдихаючи його новий, абсолютно незнайомий, але вже улюблений запах, що закарбовується в його пам’яті, як аромат теплих і щирих почуттів. Він заплющує очі, нарешті спокійно та безтурботно, аж раптом у свідомості пробуджується думка, яка не давала Луї спокою останні дні. Він трохи хмуриться, зсуваючись підборіддям по плечу Гаррі, та проводить рукою по його спині:

— Гаррі? — Гаррі послаблює обійми, але не відсторонюється, очікуючи продовження. — Чому тобі так не подобаються млинці із сирною начинкою?Обкладинка роботи Зображення віджет