Ми не бачилися так давно. З часів останьої зустрічі минули мільйони років, століть. Змінювалися світи, з’являлися й зникали міста. І навіть зорі змінили своє положення у безликому холодному космосі.
А я все одно тебе пам’ятаю.
Місто: Ріхтейлін, що в країні Кантавері
- Сайто…
Він стояв навпроти. Спокійний і впевнений. Навіть незважаючи на те, що Егіла навела на нього світловий пістолет. Один з найкращих капітанів Арбітріуму, а зараз найнебезпечніший злочинець вищого рівня, просто повернувся до Ріхтейліну, ніби нічого не сталося.
- Сайто…
Рука з пістолетом тремтіла, хоча найкращим варіантом було вбити чоловіка, що стояв навпроти. Інакше… чому вона нічого не робить? Чому не вб’є злочинця?
«І мого колишнього капітана», - знову нагадала вона собі.
- Сержантко Масайоші, - кутики губ Сайто Леонарді смикнулися вгору, що означало вітання, - вибачте, чув, ви вже полковниця центрального офісу Арбітріуму. Вітаю. Щиро жалкую, що не міг привітати раніше. Я знав, що ви далеко підете. То ви збираєтеся стріляти чи ні?
Низький спокійний голос. Наче вони з Егілою сиділи в його улюбленій кав’ярні, ведучи захопливу бесіду, що часто переростала у дружню суперечку. Егіла розривалася між обов’язком і простим бажанням обійняти Сайто. Більше шести ансів* Масайоші нічого не чула про капітана Леонарді, вважаючи його загиблим. Після того випадку в Арбітріумі про Сайто намагалися не згадувати.
- Пропоную перейти до справи, - порушив мовчання співрозмовник, - я ж не просто так повернувся.
За два ді** до зустрічі
Прийшовши рано-вранці в Арбітріум, Егіла побачила Гіна. Капітан першого загону чекав її в коридорі, спершись об стіну металевого кольору. Масайоші здивувалась і насторожилася. Зазвичай ніхто раніше за неї в управління спеціального підрозділу не приходив. У руці чоловік тримав планшет.
- Доброго ранку, Гіне, - привіталася полковниця, - що трапилося?
- Доброго ранку, - той кивнув, простягаючи планшет, - поліцейські прислали годину тому. Справа якраз для нас.
- Ти поки збирай команду. Я швидко ознайомлюся з даними й поїду з вами, – сказала Егіла.
- Я б не радив, полковнице… - невпевнено промовив капітан. Жінка насупилась і пильно глянула на нього. Високий, коротко стрижений, з густими чорними бровами Гін аль Остре ніколи ні в чому не сумнівався. Синя форма з білими нашивками на плечах підкреслювала його рельєфні м’язи. Здавалося б, за анси роботи в Арбітріумі Гін надивився всього і розучився показувати емоції. Але цього разу чоловік був надзвичайно схвильований. Чуття Егілі підказувало, що хвилювався він не за себе.
- Поясни, будь ласка, - попросила вона, теж відчуваючи незвичне хвилювання, змішане зі страхом. Але чому? Її, полковницю центрального офісу Арбітріуму, яка пройшла до свого звання довгий шлях, нічого не повинно лякати.
- У п’ятнадцятому окрузі Ріхтейліну біля 5D графіті знайшли дитячі голови, - сухо виклав капітан.
- Але це не все, інакше б ти не хвилювався, - наполягала Егіла. Так, справа була моторошною, але співробітники Арбітріуму займалися саме такими випадками. П’ять ансів тому, коли Егіла ще носила звання майореси, вона була присутня на місці, де маніяк розчленував близько двох десятків людей різного віку. Деяких він бальзамував і перетворював на експонати, виставляючи у свій музей, поки туди не навідалися співробітники спеціального підрозділу.
Під запитальним поглядом Масайоші аль Остре випростався і глибоко зітхнув.
- Цих дітей викрали сім ансів назад, - мовив він, - викрадача тоді не знайшли. І… - він затнувся. - Цю справу вів капітан Сайто Леонарді.
Гін чекав реакції від полковниці, але її не було.
- Добре, дякую, що сказав, - рівним голосом сказала Егіла, - але я все одно поїду. Збирай команду.
Коли Гін, розсилаючи повідомлення, зник, жінка зайшла до свого кабінету. Тут було не дуже просторо. Меблі металеві, з темною ортопедичною оббивкою. Сувора обстановка та майже ніяких прикрас чи дрібничок. На столі зі скляною стільницею – кілька ультратонких планшетів з неперевіреними звітами. У Ріхтейліні такі моделі повністю замінили об’ємні папки з документами. Усю західну стіну займала книжкова шафа з міцного скла. Там зберігалися рідкісні книги з психології, криміналістики, медицини, об’ємні енциклопедії зброї та підручники з різних видів боротьби. Праворуч від дверей розташувалася прямокутна стійка зі зброєю: стандартні шістнадцятизарядні пістолети, світлові пістолети з функцією пошуку цілі, глушники, що впливали на мозок низькочастотними звуковими хвилями, та електричні револьвери. Не помічаючи всього цього, Егіла сіла в крісло. Ввімкнула планшет, вдаючи, що читає поліцейське повідомлення. Насправді вона згадувала ту останню незавершену справу Сайто Леонарді. Тоді Масайоші носила звання лейтенантки, а її керівником був Сайто. Власне, викрадача дітей так і не знайшли через вчинок капітана першого загону, після якого в Ріхтейліні, а також у більшій частині Кантавері він став злочинцем найвищого рівня. Того дня Леонарді зник, використавши Егілу як заручницю, аби втекти. Полковниця не чула про нього протягом семи ансів.
«А що, якщо Сайто повернувся?» - подумала жінка, скуйовдивши бездоганне каре. - «Що, коли це він?..»
Але Егіла в це не вірила. Сайто вбивав лише злочинців.
«Чому саме зараз?» - подумки запитувала полковниця. - «Де були тіла весь цей час? І куди їх діли, оскільки знайдені лише голови? Чому злочинець не позбувся їх тоді?»
Вона знову подумки переключилася на Сайто. Леонарді мав зайняти її місце, адже був найперспективнішим працівником Арбітріуму, розкривши кілька гучних справ. Але те, що він зробив, було поза законом, хоча Масайоші чула, як містяни довгий час висловлювали подяку Сайто.
Звісно ж, капітан не пішов, не попрощавшись із лейтенанткою. Через кілька місяців після цієї події Егіла отримала посилку без зворотної адреси. Усередині - збірка кращої лірики Агнери і записка, написана знайомим почерком із загостреними літерами - таємне бажання Масайоші, що жевріло у серці сім довгих ансів:
«Ми ж іще побачимось?»
*****
За півгодини команда Гіна, що складалася з чотирьох лейтенантів, була готова. Егіла, переодягнувшись у сіру уніформу для розслідувань поза офісом, приєдналася до них. Масайоші знала всіх лейтенантів, оскільки до Арбітріуму потрапляли небагато поліцейських. Крім того, полковниця часто проводила новачкам лекції з поведінкової психології.
Побачивши Егілу, лейтенанти віддали честь.
- Всі в зборі? - спитала жінка, перевіривши, чи на місці кобури з пістолетами.
- З нами ще поїде майор П’єрé, - доповів Гін.
- Навіщо? Ми й без нього впораємося, – сказала Егіла.
- Але я вже тут, полковнице, і мені нудно чекати на співробітників у порожній будівлі Арбітріуму, - Даніеле П’єре в сірій уніформі з чорно-золотистими нашивками на плечах, підійшов, елегантним рухом відкидаючи з чола світле волосся. Очі у Даніеле були зеленими, як у кота. На відміну від брутального Гіна, майор виглядав вишукано та витончено. Часто сипав незрозумілими філософськими висловлюваннями. Вміло, але ненав’язливо фліртував з Масайоші. За потреби міг знести голову будь-якому суперникові. А ще відрізнявся від інших надзвичайною спритністю. - Стриманість вам дуже личить.
Жінка кивнула у відповідь, але нічого не сказала. Оскільки полковниця не заперечувала, Даніеле склав їм компанію. Лейтенанти веселилися з ним, навіть не підозрюючи, що майор під час неформальних розмов перевіряє їхні знання, отримані на лекціях та під час практики. Тих, хто до роботи в Арбітріумі ставився легковажно, П’єре нещадно валив на іспитах.
- З тобою все добре, Егіло? Я маю на увазі морально, бо фізично ти завжди готова до всього, - Гін навмисне відстав лейтенантів. Він краще за інших був обізнаний про ту справу, оскільки разом з Егілою допомагав Сайто. Після втечі капітана аль Остре всіляко допомагав Масайоші оговтатися від того, що сталося. По суті, Егіла стала полковницею завдяки вмілому керівництву Гіна. І вона пам’ятала про це.
- Хвилююся більше, ніж вимагає ситуація, - чесно відповіла жінка, - одразу згадую той ді. Але не дивися так, на моїй роботі це не позначиться.
- Я знаю, - посміхнувся аль Остре, через що його різкі риси обличчя пом’якшилися, - як тобі пропозиція піти в бар після роботи?
Егіла задумалася лише на мить. Вдома робити нічого. Сестри прийдуть пізно. Крім того, вона була впевнена, що знову гортатиме зачитану до дірок збірку лірики. Немов між віршами будуть відповіді, яких вона досі не могла знайти.
- Я згодна, - твердо відповіла Масайоші.
*****
Вони приїхали на швидкісному фургоні, призначеному для працівників Арбітріуму. Оскільки був ранок і автомобілі не утворювали звичні для мегаполісу затори, команда приїхала швидко. Полковниця мовчала, перечитуючи інформацію, надану поліцією, вивчала фото. Загалом робила все, щоб не брати участі у розмові команди. Вбивця, ким би він був, знав, як привернути увагу містян. 5D графіті були на піку популярності у Ріхтейліні. Біля них постійно юрмилися люди, роблячи фото і просто милуючись витвором мистецтва. Добре, хоч голови були виявлені майже відразу, і пліток вдасться уникнути.
- Хтось попередив журналістів, - заговорив Гін, не підводячи голови від планшета, - камери в західній частині міста засікли їхній фургон, що прямував на місце злочину.
Хоч би як намагалася Егіла зберігати спокій, її бліді губи скривилися. Вона ненавиділа журналістів за те, що ті свого часу очорнили Сайто та весь Арбітріум.
Даніеле ніби відчув невдоволення начальниці, бо обернувся до неї.
- Полковнице, журналістів я візьму на себе, - він усміхнувся, - вам не доведеться з ними спілкуватися.
- Дякую, - Масайоші видавила слабку посмішку. Позитивні емоції давалися їй важко. Особливо зараз.
Першим в очі впадало те саме графіті – вибух кольорів, образів та геометричних фігур, хаотично переплетених одне з одним. Багряні лінії пульсували неоном, сині заворожували глибиною. Жовті плями сліпили очі. Накладені на складний фон рослини, здавалося, ось-ось обплетуть весь хмарочос. Усе це зображено на стіні, спеціально відведеній під об’ємні графіті, бо на звичайних стінах без технічних пристосувань техніку 5D було неможливо виконати. Будинки довкола – теж по-своєму химерні через поодинокі освітлені вікна та об’ємні рекламні вивіски – блякли на тлі пульсуючих фарб. Довкола арт-об’єкта вже закріпили загороджувальний бар’єр – червоні стрічки з дуже тонкого металу зі зчитувальними передавачами. Стрічки не пропускали непроханих гостей. Щоб опинитися всередині загородження, слід було прикласти посвідчення співробітника правоохоронних органів до бар’єру.
Пройшовши перевірку особистості, Егіла почала розпитувати поліцейських, які чекали на колег зі спеціального підрозділу. Водночас вона оглядала місце злочину. Галявина біля графіті рівна, тому голови, на які падало неонове світло, були добре помітні. Вони лежали на певній відстані одна від одної. Голови вивчали криміналісти, а самонавідні фотокамери робили знімки з різних ракурсів.
Поліцейський повідомив, що виявив голови під час ранкового обходу дільниці. Кантавері лишалася країною з підвищеним рівнем злочинності навіть після формування Арбітріуму, тому поліцейські досі робили нічні та ранкові обходи. Співробітник правоохоронних органів одразу ж зателефонував начальству та склав короткий рапорт для Арбітріуму. Сам нічого не чіпав і насамперед обмежив місце злочину. Особи загиблих були встановлені майже відразу - їхні фотографії досі зберігалися в електронних архівах зниклих безвісти.
- Ви хочете ознайомитися з інформацією про вбитих? — спитав поліцейський і замовк під важким поглядом полковниці.
- Дякую, я їх і так знаю, - озвалася Масайоші, згадуючи, з яким прагненням вивчала оточення зниклих дітей сім ансів назад. Як звітувала Сайто про виконану роботу, навіть не цікавлячись, чим він займається. Капітан усміхався кутиками губ - це означало щире схвалення. Потім висловлював припущення, в якому напрямку варто ще попрацювати.
- Є якісь сліди? - вона поставила перше запитання, яке спало на думку, оскільки співробітник поліції замовк.
- На перший погляд, жодних, - відповів той, - дані з камер у радіусі кількох кілометрів будуть відправлені до Арбітріуму.
- Дякую, можете йти, - Егіла відпустила поліцейського, а сама вирішила порадитися з Гіном.
- Доведеться відновити ту справу, - сказав капітан, - правда, я нічого не розумію. На перший погляд, здається, що голови впали з неба. Я переглянув записи з кількох камер. Нічого. Камерам заважає світло з графіті. Воно надто яскраве.
- Всім привіт! - почувши знайомий дзвінкий голос, Егіла та Гін похитали головами. Персефона ніколи не могла з’явитися тихо і без запізнень. - Вибачте, я спізнилася. Забула поснідати. Я не можу працювати, не поснідавши, розумієте, полковнице? Тому я заїхала до цілодобового кафе, а там…
- Доброго ранку, Персефоно, - стримано привіталася Масайоші, перериваючи нескінченну тираду співробітниці.
Персефона Аціо, лікарка та за сумісництвом патологоанатомеса Арбітріуму, була найкращою з усіх, хто проходив тести на посаду медичного співробітника. Незважаючи на те, що жінка часто шокувала колег своїм недоречним строкатим вбранням і яскраво-рудими кучерями, зав’язаними в два милих хвостики, справу свою вона знала. Завдяки ідеям Персефони (абсурдним на перший погляд) вдалося розкрити кілька заплутаних справ.
- Що тут у нас? - патолоанатомеса, надягнувши латексні рукавички, розглядала голови. - Цікаво, дуже цікаво. Знайомі обличчя. Де я їх бачила? Гаразд, про це поговоримо потім. Ого, яка холодна!
Аціо взяла одну з голів, підняла повіку, зазирнула в рот і уважно оглянула обрубок шиї.
– Чому вона не може зробити все охайно? - пробурмотів Гін, відвернувшись. - Жодної поваги до жертв.
- У патологоанатомів з цього приводу свої думки, - посміхнулася Егіла, яку присутність Аціо дивним чином заспокоювала. Закінчивши огляд, Персефона з головою під пахвою підійшла до них.
- Поки що можу сказати лише те, що тіла були заморожені довгий час, - повідомила вона, - діти мертві вже давно. Голови відрізані лазерною пилкою, на місці зрізу є опіки. Це все. Подробиці чекайте пізніше.
- Персефоно, віддай голову санітарам, - крізь зуби процідив капітан. Аціо простежила за його поглядом і здивувалася.
- Треба ж, я взяла її з собою. Вибачте, не помітила, - вона пішла до машини швидкої допомоги, - агов, у кого є зайвий мішок для трупів? Чи хоча б пакет для голови? Не ходити ж мені, притискаючи її до себе.
- Вона нестерпна, - зітхнув Гін. Егілі ексцентрична поведінка патологоанатомеси здавалася кумедною, а невинні витівки часто розряджали обстановку.
- Облиш її, - сказала Масайоші, - то що ти говорив про графіті?
- Ці випадкові спалахи сліплять камери, - сказав аль Остре, - крім того, подивись, яке об’ємне це графіті. Якщо підійти впритул, можна загубитися серед цих кольорів.
- У такому разі місце обрали не випадково, - сказала Егіла, - підійди до графіті, - звернулася вона до капітана. Той так і вчинив. Полковниця відійшла. За кольоровими сполохами Гін був майже непомітний. Його силует камери сприймали за частину арт-об’єкта.
- Чи міг убивця звідти кинути голови? – поцікавився Гін. Егіла прикинула відстань.
- Можливо, - відповіла жінка, - слід виміряти відстань від стіни до голів та провести експеримент. Це зроблять роботи. А де Даніеле? Щось його не чути.
Майор, як виявилося, разом із лейтенантами оглядав околиці. Вони теж не знайшли жодних зачіпок, хоча один з лейтенантів пригадав, що парковка під хмарочосом має два виїзди: у двір біля графіті і на шосе.
- Агов, пропустіть мене! - хтось намагався зайти за огорожу, але система не пропускала непроханих гостей. - Я незалежний журналіст і маю право повідомляти про всі події!
- Філіп… - Егіла стиснула зуби. Цю людину вона не бажала бачити. Навіть появі маніяка зраділа б більше.
- Я розберуся, - Даніеле підбадьорливо поплескав її по плечу і пішов до журналіста.
Сім ансів тому саме Філіп Грегіо написав кілька мерзенних статей про Сайто і виставив співробітників Арбітріуму ледь не вбивцями, які не дають злочинцям право на другий шанс. По Егілі він теж проїхався, висловивши підозри, що її стосунки з капітаном Леонарді давно перейшли межу професійних і дружніх, натякаючи на любовний зв’язок. Після останньої зустрічі з Масайоші Грегіо пішов із розбитим носом. А міг би й поповзти, якби не втрутився Гін.
- Полковнице Масайоші, це правда, що вбиті – діти, викрадені сім ансів назад?! - репетував чорнявий Філіп, привертаючи увагу поки нечисленних перехожих. - Це ж та сама нерозкрита справа, яку вели ви з капітаном Сайто Леонарді. Ви її так і не розкрили, оскільки капітан підірвав в’язницю та дві психіатричні лікарні для особливо небезпечних злочинців. Ви можете відповісти, чи це правда, полковнице Масайоші?
Егіла наче не чула його. Вона стояла навпроти графіті, що сліпило очі, й байдуже дивилась, як санітари під керівництвом Персефони забирають голови, а криміналісти збирають техніку. Вона згадувала той день і водночас думала про цю подію, розуміючи: це не простий збіг.
Збігів не існує. Кожна подія має свою мету і сенс.
Вбивця демонстративно підкинув голови. Але не простих людей, а дітей із тієї незавершеної справи. Бо знав - полковниця Егіла Масайоші нізащо не залишиться осторонь.
Один ді до зустрічі
Егіла пила каву і думала. Вона сиділа в кабінеті з четвертої ранку. Облишивши спроби заснути, жінка одяглася, поцілувала сестер, котрі міцно спали, і поїхала в Арбітріум. Вона нікому не розповіла здогадку про те, що хтось привертає її увагу. Іншого пояснення такої демонстративності у вчинках злочинця не було.
Одного Масайоші не розуміла: навіщо це вбивці? У неї з’явилися вороги? Але це не дивно, співробітники Арбітріуму завжди мали ворогів. Сайто одного разу розповів, що спіймав маніяка, який вбивав лише тих, хто працював у спеціальному підрозділі. Капітан тоді спритно обдурив злочинця і…
«Я знову про нього думаю», - зітхнула полковниця. З цим вона нічого не могла вдіяти. Як тільки дізналася про подробиці поточної справи, думки про Леонарді постійно крутилися в голові у вигляді кадрів з минулого. Їхня перша зустріч. Сайто ще самовпевнено заявив, що Егіла за тиждень змінить наставника. Для Масайоші це прозвучало як виклик. І вона протрималася набагато довше, незважаючи на витівки капітана та на часте ігнорування її питань. Коли Сайто дізнавався про щось, що не подобалось Егілі, то неодмінно це робив. Спав, коли дівчина приходила на роботу, поводився легковажно під час розслідувань. Пив міцну каву, яку колись ненавиділа молода лейтенантка. Аби помститись Егіла часто порушувала заборони капітана щодо самодіяльності. Щоправда, після того, як через власну впертість вона ледь не загинула, дівчина стримала свій запал. А потім вони з Сайто порозумілися.
У двері постукали. Полковниця здригнулася.
- Егіло, можна? – це був Гін. Він зайшов, не чекаючи на запрошення.
- Є якісь новини? - запитала жінка, вказуючи колезі на вільний стілець.
- По-перше, я вчора запросив ту справу про викрадення дітей. Її знову вивчать лейтенанти, - відповів аль Остре, - також стало відомо, що вбивця приїхав з боку шосе на двомісному білому швидкісному мобілі без номерних знаків. Точніше знаки були, але виявилося, що це голограма. Водія розглянути не вдалося, він був у каптурі. Твоє припущення про те, що злочинець ховався під стіною, прикриваючись графіті, виявилося правильним. Результати експериментів показали, що голови було кинуто звідти з допомогою якогось пристрою. Є сліди взуття. Можливо, це дасть якусь зачіпку.
- Що каже Персефона?
- Поки нічого. Вона закінчить розтин сьогодні.
- Добре.
Капітан подивився на Егілу.
- Вчора ти відмовилася піти в бар, - зауважив він.
- Так, - кивнула полковниця, - слова Філіпа зачепили мене більше, ніж я думала. Не хотілося псувати тобі вечір понурим обличчям.
- Мені здається, дарма я тоді врятував його від твоїх кулаків.
- Мені не слід було так поводитися.
- Він заслужив. Крім того, Філіп, напевно, напише ще якусь огидну статтю.
Вони помовчали. Гін підозріло косився на повну кавоварку. Ніяк не міг звикнути до того, що Егіла стала залежною від кави.
Насправді, полковниця була залежною від Сайто, а кава була одним зі способів нагадати про нього.
- Не знаю, хто це зробив, але здогадуюсь, - навіщо, - Масайоші вирішила довіритися другові, - цей покидьок хотів привернути мою увагу. Хтось чудово обізнаний про те викрадення.
- Про нього писали на всіх порталах новин, - нагадав аль Остре, - і я згоден з твоєю теорією. Але який самогубець вирішив засвітитися перед Арбітріумом у такий спосіб? Він божевільний?
Егіла не відповіла. Вона хвилювалася, аби вбивця не дістався Сайто. Що коли зниклий капітан мертвий і полковницю чекає така сама доля?
«Не хочу, щоб Сайто помер», - подумала вона, а серце болісно стислося, - «що завгодно, тільки не це».
Залежна. Навіть після стількох ансів. А здавалося, від цього можна вилікуватися.
Коли Гін пішов, Егіла знову налила кави і подивилася на годинник. Лише шоста. Персефона раніше десятої не приходить. Полковниця відкрила на планшеті вікно з незавершеною справою про зниклих дітей. Кольорові фото збігалися із знайденими вчора головами. Персефона говорила про заморожування тіл. Невідомо, яким способом скористалися для заморожування. Сайто, до речі, теж припускав, що дітей могли заморозити для донорства органів. Але для цього потрібен особливий тип заморозки - кріогенний. Перед тим, як відвезти Масайоші за місто, Леонарді припустив, що непогано було би перевірити всі установи, де користувалися апаратами для кріогенної заморозки. Егіла думала, що вони збираються зайнятися цим. Їхній мобіль якраз проїжджав одну з психіатричних лікарень для особливо небезпечних злочинців, яка раптом злетіла у повітря. Егіла попросила зупинити автомобіль. Капітан вів далі. Більше того, він заблокував двері та активував перегородку з куленепробивного скла, яка відділяла водія від пасажирів. А зброя, взята лейтенанткою, виявилася або без набоїв, або незаряджена.
«Так, він тоді накоїв чимало лиха», - подумала Масайоші, - «за один ді вбив стільки людей, скільки в Ріхтейліні не вмирало за кілька місяців».
З внутрішньої мережі Арбітріуму полковниці надійшло повідомлення. Персефона вже прийшла і була готова надати результати розтину. Егіла здивувалася ранньому приходу патологоанатомеси. Зате можна піти й дізнатися щось нове. І не думати про минуле. Особливо про слова, які промовив Сайто, підриваючи в’язницю.
«Я зробив так, як було б краще для всіх нас, лейтенантко. Можливо, в майбутньому ви зрозумієте, що багато злочинців незаслужено опинялися на волі. І продовжували діяти в тому ж дусі. Тим, хто прикидався неосудним, у психіатричній лікарні пропонували майже розкішне життя. У той час як родичі вбитих божеволіли з горя. Незважаючи на створення Арбітріуму і ефективну затримку злочинців, система правосуддя лишилася примітивною. Корупція не знищена. Це дозволяє людям вчиняти злочини. Адже вони знають, як обійти закон. І живуть, не боячись справедливого покарнання. Тоді навіщо ми цим займаємося, якщо наші дії не мають сенсу?»
З того часу багато що змінилося. Система правосуддя зазнала значних змін. Корупція жорстоко каралася. Співробітникам правоохоронних органів дозволили вбивати особливо небезпечних злочинців під час спроби опору. У заново відбудованих в’язницях запровадили жорсткі правила. Злочинців на наявність психічних порушень перевіряли кваліфіковані психіатри з особливою ліцензією. Каталізатором цих змін стала витівка Леонарді, яку Егіла не схвалювала навіть зараз.
- Це неправильно, - сказала жінка в порожнечу, - все одно це було неправильно.
*****
На ліфті Егіла спустилася на нижній поверх будівлі. Арбітріум був величезним комплексом, де розташовувалися 22 вишколені загони. Також тут працювали співробітники, що відповідали за зв’язок з іншими офісами, розташованими в Кантавері. На десяти нижніх поверхах знаходилися автоматизовані виробництва зброї та морг. У морг намагалися заходити якнайрідше не через трупи, а тому, що Персефона любила розігрувати дуже дивні сцени перед відвідувачами.
Полковниця не встигла зайти до прозекторської. Двері різко відчинилися. Звідти вилетів Гін, бурмочучи лайки як мінімум п’ятьма мовами. Масайоші зайшла всередину. Там, зігнувшись від сміху в оточенні накритих голів, стояла Персефона.
- І навіщо ти так з Гіном? - спитала полковниця. - Він тепер нізащо сюди не зайде, навіть якщо я накажу.
- Я просто… - Аціо задихалася від сміху, а її хвостики кумедно підстрибували. - Не втрималась. А що? Це безневинний жарт. Ви б оцінили. А капітан аль Остре завжди такий грізний, що захотілося розвеселити його.
- Сподіваюся, крім жартів, ти встигла зробити розтин та провести аналізи, - сказала Егіла. Персефона випросталась і жартівливо віддала честь.
- Ображаєте, полковнице, - патологоанатомеса ввімкнула комп’ютер, - отже, тіла зазнали кріогенної заморозки понад п’ять ансів тому. До вчорашнього ранку їх не розморожували. Найімовірніше, дітей помістили туди живими. Замкнули в кріогенній камері, наприклад. Жодних слідів насильства немає. Слідів будь-яких речовин теж. Хоча нічого конкретного сказати не можу, мені потрібні тіла. На головах є відбитки, але дуже дивні.
- В якому сенсі дивні? – не зрозуміла Егіла.
– Вони без капілярних слідів, – патологоанатомеса відкрила зображення відбитків і збільшила, – бачите? Абсолютно гладкі. І це не рукавички. Далі зверніть увагу на форму. Відбитки довгасті та в якихось тріщинах. Можливо, це рани, але я не певна. ДНК виділити не вдалося.
- Добре. Дякую, - сказала Масайоші, - повідом, якщо вдасться знайти щось нове. І будь ласка, поводься професійно з батьками дітей. Вони от-от будуть тут.
- Звісно, - кивнула Персефона.
Егіла перевірила дані, що надійшли на телефон від Аціо. Інших повідомлень не було. Повернувшись на перший поверх, вона вирушила шукати Гіна, щоб розпитати про двомісний автомобіль, на якому, можливо, приїхав убивця. Їй більше не хотілося сидіти в кабінеті й читати скупі відомості про вчорашню подію. Будучи на самоті, полковниця надто часто думала про Сайто.
Спогади про деяких людей неможливо викинути чи забути. Вони постійно перебувають у підсвідомості та в якийсь момент повністю заволодівають людиною.
Капітан теж шукав її. Вигляд у нього був стривожений.
- Полковнице, щойно одна з камер Ріхтейліну зафіксувала підозрілий двомісний мобіль білого кольору без номерних знаків, - доповів аль Остре, - транспорт припаркований у забороненому місці, тому на нього звернули увагу. Я порівняв дані зі вчорашніми записами з камер. Це може бути той самий мобіль.
- Бери свою команду, клич Даніеле з Персефоною і поїхали, - скомандувала Егіла.
- Давай Персефону залишимо в Арбітріумі, - у голосі капітана почулися жалібні нотки. Масайоші ледь змогла зберегти серйозний вираз обличчя.
— Вона нічого не зробить, обіцяю, — сказала полковниця.
Незабаром працівники, перевдягнені в сіру уніформу, їхали до місця виявлення автомобіля. Егіла думала, що злочинець знову зробив усе, щоб привернути увагу Арбітріума. Адже міг підірвати транспорт у безлюдному місці або сховати, але вчинив інакше. Він хотів, щоби мобіль виявили. Навіщо? Може, всередині автомобіля знаходиться чергова жертва? Чи це пастка?
Їхати було недалеко. Співробітники спеціального підрозділу опинилися у найжвавішій частині міста – другому окрузі. Тут розташувалися розважальні заклади, тематичні парки, комплекс атракціонів, експериментальні музеї, віртуальні кінотеатри, торгові комплекси та магазини. Сюди щодня приходили натовпи туристів та містян. Егілі не подобалося, що мобіль залишили тут. Злочинець наражав на небезпеку всіх, хто знаходився поруч.
І хоча мобіль огородили, деякі роззяви все одно лізли, щоб розглянути транспорт.
- Знайшов же він місце… - пробурмотів Даніеле, невдоволено оглядаючи жваве шосе, що розділяло гідропарк і зелену зону відпочинку. Через те, що осінь видалася теплою, тут відпочивало безліч людей. Егіла почувалася так, ніби вийшла на сцену під сотнею прожекторів. Стало незатишно. Натовп заважав зосередитися.
- У мобілі є хтось? - запитала вона у Даніеле.
– Роботи здалеку просканували транспорт, але там встановлено пристрій, що не дозволяє здійснити повноцінне сканування, – відповів майор.
Маленький загін зайшов за огорожу. Персефона був єдиною, хто розглядав парк з інтересом. Коли патологоанатомеса помітила автоматичний контейнер з морозивом, у неї спалахнули очі.
- Тільки спробуй піти туди, - пригрозив Персефоні Гін, який одразу помітив її зацікавленість контейнером. Аціо показала йому язика. Якби не білий халат, жінка би чудово вписалася в навколишню атмосферу в чорно-рожевих легінсах, чорній водолазці з різнобарвним принтом та масивним помаранчевим взуттям. Вона просто не встигла надягнути польову уніформу і побігла на виїзд у звичному вбранні.
Спецзагін ще не підійшов ближче, як тоноване вікно мобіля з боку водія почало повільно опускатися. Співробітники Арбітріуму відразу навели дула світлових пістолетів. Навіть Персефона, яка втратила інтерес до магазинів із солодощами.
- Гіне, Даніеле, за мною, - Егіла повільно наближалася до транспорту, - лейтенанти, прикрийте нас.
- А я? - спитала Аціо, але її ніхто не почув.
Масайоші обережно обходила мобіль. Повільними бічними кроками. У транспорті безперечно хтось був, але він не рухався. Це насторожило полковницю, і вона дала знак напарникам зупинитися. Сама постаралася здалеку подивитись у дзеркало заднього виду, яке було трохи повернутим до водія.
І завмерла. Здавалося, серце на мить зупинилося. Егіла ледве змогла вимовити:
- Сайто… - і кинулася до мобіля.
- Ні, Егіло! - закричав Гін, але було пізно. Мобіль вибухнув. Полковницю, яка знаходилася до транспорту найближче, обдало вибуховою хвилею й відкинуло назад. Інші вчасно впали на землю.
Оглушена, в обпаленому одязі, з опіками та подряпинами, Егіла намагалася підвестися. У вухах дзвеніло. Очі сльозились, а перед ними пливли яскраві плями. Вона не хотіла втрачати свідомість, але, мабуть, сильно вдарилася головою. Як можна було безрозсудно побігти до автомобіля, знаючи, що він залишений не просто так?
- Сайто… - Масайоші була впевнена, що на місці водія бачила колишнього капітана.
Чи їй здалося?
*****
Вона прокинулася в білій кімнаті, дбайливо вкрита легкою ковдрою. Рани та опіки були оброблені та перев’язані. Егіла дослухалася до відчуттів. Тіло боліло, але це можна витерпіти. Жінка змахнула з чола сплутане темно-руде волосся і озирнулася.
- О, полковнице, ви вже оговталися, - на стільці навпроти ліжка сиділа Персефона. Вбрання вона не змінила, тому від Аціо тхнуло димом і плавленим пластиком. – Я рада, що ви знаходитесь у лікарняному крилі Арбітріуму, а не у мене в прозекторській.
- Що трапилося? - запитала Масайоші, переводячи погляд на стіну, де художники намалювали 3D графіті з чудовим морським пейзажем. Це заспокоювало.
Персефона зітхнула.
- З усіма подіями вас ознайомить капітан аль Остре, - завченою фразою відповіла лікарка, - я можу лише повідомити про ваш стан. Серйозних травм голови та внутрішніх органів немає. Ушкодження переважно зовнішні. Опіки першого та другого ступеня, неглибокі подряпини та синці після падіння. Ви швидко видужаєте, а зараз я раджу…
- Персефоно, будь ласка, поклич капітана аль Остре, - перебила її Егіла. Жінці було нецікаво слухати про те, що їй слід залишатися у лікарняному крилі та відпочити.
- Як скажете, полковнице, - патологоанатомеса підвелася, - але я не раджу вам сильно не хвилюватися бажано завжди і не покидати палату хоча б до завтра. Та чи мене хтось послухає?
Питання було риторичним. Масайоші збиралася йти з лікарняного крила і повертатися до роботи прямо зараз. Цікаво, чи знає про подію генералеса? От якщо вона накаже відпочивати, тоді Егіла не стане сперечатися.
До палати полковниці влетів Гін. Його супроводжувала заступниця, капітанеса першого загону Вікторіана Аніко. Вона була одноліткою Егіли, дівчата разом навчалися в академії поліцейських, разом вступили на навчання до Арбітріуму. Щоправда, Вікторіана обрала собі в якості наставника іншого капітана, вважаючи Сайто пихатим і зарозумілим. Її довге світле волосся було заплетене в косу, щоб не заважати під час роботи. У синій формі Арбітріума з емблемою підрозділу на спині та нашивками капітана на плечах вона здавалася грізною та войовничою.
Егіла розуміла, чому Аніко теж прийшла. Вона, як ніхто інший, розуміла, що зараз відчуває Масайоші. Це Вікі сім ансів тому заспокоювала подругу, коли Егіла зривалася на крик, проклинаючи Леонарді. Купувала паперові носовички, заспокійливе і за можливості наносила макіяж подрузі, аби приховати хворобливу блідість обличчя. На деякий час Вікторіана навіть переселилася до Егіли й чудово порозумілася з її сестрами.
- Егіло… - почав аль Остре, але полковниця перебила його.
- Просто скажи, Гіне, він… був там? - вона уважно подивилася на капітана, а всередині все стислося. Жінка боялася почути новину, що Сайто мертвий.
І коли вона встигла так до нього прив’язатися?
Егіла зненацька усвідомила, що так було завжди, просто вона не надавала цьому значення. Робота ще якось приглушувала нестерпну тугу за Сайто. Але зараз, коли минуле випливає на поверхню, відволіктися важко.
«Я б так хотів, щоб усе було інакше», - сказав колись давно Сайто, перш ніж виштовхати лейтенантку з мобіля й поїхати у невідомому напрямку. Тоді вона безсило кричала й бажала, щоб капітан помер. Зараз же - мовчить і бажає, аби Леонарді вижив.
Вікторіана не зронила ні слова. Гін сів на стілець.
- Ні, - відповів чоловік, і Масайоші відчула неосяжне полегшення. Але водночас виникли інші питання. – Тебе явно хочуть вивести з рівноваги. У мобілі не було нікого живого. Тільки манекен із вміло відтвореним обличчям колишнього капітана Сайто Леонарді. Комп’ютерам вдалося відновити голографічну копію манекена, незважаючи на те, що транспорт з усім вмістом було знищено. І ще…
- Кажи вже, - рівно мовила Егіла, твердо вирішивши помститися тому, хто так активно руйнував її відносно спокійне життя.
- Бомба, - втрутилася Вікторіана, - за складом така сама, що й ті, якими скористався Сайто Леонарді для вчинення вибухів. Щоправда, з меншим радіусом дії.
Егіла відсторонено кивнула і сіла. Гін округлив очі.
– Куди зібралася? – невдоволено спитав він. - Кілька годин тому ти мало не загинула. Чи забула?
- Я пам’ятаю, - коротко відповіла полковниця, - але не можу лежати тут, поки в Ріхтейліні якісь божевільні розкидають голови дітей та підривають мобілі в людних місцях.
Вона ледь не обмовилася, що мріє розбити голову тому, хто так жорстоко нагадує про Сайто. Адже до нього, незважаючи на все, що він зробив, полковниця ніяк не могла змусити себе відчути ненависть чи зневагу.
Лише міцна кава нагадувала про розмови, яких зараз так не вистачало.
- Я прихопила твою запасну уніформу, - Вікторіана простягала пакунок. У лікарняному крилі всіх пацієнтів перевдягали у вбрання сталевого кольору.
- Дякую, - кивнула Егіла.
- То ти знала, що полковниця не сидітиме у палаті? - невдоволений Гін повернувся до Аніко. Капітанеса слухала його з незворушним виглядом. - Забери мене Безодня, як можна в такому стані працювати?..
Він осікся, відчувши важкий погляд полковниці. Масайоші хотілося накричати на капітана, але вона розуміла: чоловік хвилюється за неї. Жінка подумки порахувала краплі води, щоб заспокоїтись, а потім заговорила, підбираючи слова:
- Дякую за турботу, Гіне. Я ціную це. Але мені потрібно повернутися. Обіцяю, що решту дня я проведу в Арбітріумі. На виклики вирушать капітани у супроводі майорів.
- Ловлю тебе на слові, - аль Остре все ще був незадоволеним, - а я вас залишу. Лейтенант Мікуо з першого загону кудись зник. Після вибуху у другому окрузі його ніде не бачили.
Егілі це не сподобалося.
– Попроси додаткову допомогу в інших капітанів. Займіться пошуками лейтенанта, - сказала жінка, - через півгодини я буду в кабінеті. Там усе обговоримо.
Обговорення з трьома капітанами та майором П’єре тривало недовго. Справи про знайдені голови і вибух об’єднали в одну. Пошуками Мікуо, який не відповідав на дзвінки та не з’являвся на міських камерах, зайнялися перший та четвертий загони. Після наради Персефона ледь не виштовхала полковницю додому зі словами, що робочий день закінчився, а Масайоші ще не оговталася від наслідків вибуху. Подіяла погроза доповісти генералесі про стан полковниці. Похмура Егіла поїхала додому, хоч і попросила Даніеле дзвонити, якщо станеться щось серйозне. У неї розболілася голова, а тіло ломило від нестачі відпочинку.
У просторому старовинному маєтку Масайоші, одному з небагатьох, які ще не перетворилися на циклопічні хмарочоси, Егіла зазирнула до Ріко і Тересії, перекинулася з ними кількома словами, а тоді пішла до себе. Хотілося спати і забути про все, що сталося. А прокинутися в ті анси, коли вони з Сайто виконували ідіотські завдання, що, як виявилося, були частиною підготовки майбутньої полковниці.
- Погано виглядаєш, сестричко, - почувся дзвінкий голос Тересії.
- Знаю, - відповіла Егіла, роздягаючись, - потрапила майже в епіцентр вибуху.
- Це ж про нього розповідали в новинах? - кучерява темноволоса Ріко визирнула з кімнати. - Егіло, тобі щось потрібно? Може, візьмеш відпустку?
Середня сестра завжди піклувалася за Тересію й Егілу, котрі часто забували про відпочинок і харчування. Хоч одна із трьох сестер не думала про роботу вдень і вночі.
- Ні, дякую, - відказала полковниця. Вона знайшла на столі знеболювальне і снодійне. Випила. Хотілося стерти з пам’яті цей ді. І вчорашній також.
- Ріко, не заважай Егілі, їй слід виспатися, - озвалася старша сестра.
- А я так хотіла побалакати про те, про се, - жалібно заговорила Ріко, - Егіла майже не ночує вдома, ти знала?
- Можеш поспати зі мною, Ріко, - пробурмотіла Егіла, уткнувшись носом в ортопедичну подушку. Пігулки подіяли. Стало легше. Фізично. А морально – анітрохи.
Середня сестра примостилася поруч і обняла широкі напружені плечі Егіли. Запах чайного дерева, що його так любила Ріко, заспокоював.
«Годі вже повертатися сюди, Сайто», - подумала Масайоші, засинаючи, - «забирайся з Ріхтейліну і з моєї голови. Не нагадуй про себе. Будь ласка».
Ді зустрічі
Цього ранку Егіла дозволила собі поспати довше. В Арбітріумі вона з’явилась о шостій годині, чим здивувала Даніеле, котрий чекав на неї.
- А зайва година відпочинку пішла вам на користь, полковнице, - посміхнувся майор, пригладивши волосся, - виглядаєте зібраною та незламною. Як та квітка з легенди, на чиїх пелюстках росли шипи.
- А ви, майоре, у своєму репертуарі, - Масайоші злегка посміхнулася, - куди подівся Гін? Чи є якісь результати?
- Капітана аль Остре я відправив додому, - відповів П’єре. Помітивши здивований погляд співрозмовниці, додав: - Він взагалі не відпочивав. Розхвилювався через зникнення Себастьяна Мікуо, гасав містом і в результаті задрімав у холі. Я прогнав його буквально годину тому. Всю відповідальність за цей вчинок я беру на себе.
- Ви правильно вчинили, майоре, - сказала Егіла, крокуючи разом з колегою коридором. Діодні лампи, закріплені у верхніх кутах, вмикалися попереду них. – Здається, я подаю поганий приклад, проводячи надто багато часу на роботі. Зв’яжися з капітанами, попроси когось помінятися з Гіном зміною. А як щодо подій останніх ді?
- На жаль, поки що нічого суттєвого, - доповів Даніеле, - загони займаються збором інформації про всі підприємства, де є камери кріогенної заморозки. Вивчаємо залишки автомобіля на наявність зачіпок. До обіду, можливо, вдасться виявити щось нове.
Егіла подякувала майору. Зайшовши до кабінету, зайнялася звітами про інші злочини. Слід було перевірити грамотність опитування свідків, опис подій без ліричних відступів, порівняти результати аналізів. Це була найнудніша робота. Полковниця могла б весь день переслідувати десяток злочинців, аби не перевіряти звіти. Якщо до написаного виникали питання – слід додати коментар і повернути працівнику з вимогою розгорнутих пояснень. Це стомлювало. Але Егіла вперто перевіряла електронні документи. На час полковниця не дивилася, занурившись у читання.
Тут завібрував телефон. Жінка здригнулася, подивилася на екран. Номер був невідомий. Егіла відповіла.
- Полковниця Масайоші, слухаю, - сказала вона.
- Допоможіть мені, - ледве чутний голос, - допоможіть.
Жінка напружилася. Швидко намацала на столі телефон для дзвінків, призначених для обміну інформацією в межах Арбітріуму, та натиснула виклик у відділ криміналістики.
- Хто це? – спитала полковниця. - Де ви знаходитесь?
- Допоможіть, - повторив невідомий, - я Мікуо… у Білому окрузі…
Зв’язок перервався. Жінка вилетіла з кабінету, на ходу спілкуючись із криміналістом. Їй треба було відстежити, звідки телефонував зниклий лейтенант.
У відділі криміналістичних досліджень полковницю зустрів Акенос Фініо. Чоловік був керівником відділу і обіймав цю посаду понад двадцять ансів. Незважаючи на немолодий вік, він зберігав прекрасну форму. Хвилясте сиве волосся охайно зачесане. Окуляри зі спеціальними комп’ютеризованими лінзами дозволяли проводити більшість обчислень без техніки. Синя офісна уніформа ідеально випрасувана і підкреслювала блакитні очі чоловіка.
- Акеносе, мені телефонував лейтенант Мікуо, - заявила Егіла, ледь опинившись у відділі. Більшість місця там займали комп’ютери. Туди-сюди снували роботи. Людей було мало, машини чудово виконували роботу. Потрібно лише поставити правильні команди. - Терміново відстеж, звідки дзвінок. Я залишу телефон у тебе. Сама ж вирушаю до Білого округу, з собою візьму запасний телефон. Як тільки з’ясуєш місце розташування лейтенанта, повідомиш майора П’єре.
- Я… гаразд, - Фініо говорив сам із собою, бо Масайоші вже квапливо йшла коридором. З Даніеле вона зв’язалася, коли сиділа в мобілі і задавала маршрут навігатору.
- Полковнице, ви поїхали одна. Мене це турбує, - одразу заявив П’єре, - особливо якщо зважати на те, що вчора зник лейтенант, а вас ледь не підірвали. Це небезпечно.
- Я лише перевірю, - сказала Егіла, - як тільки дізнаєшся, звідки йшов дзвінок Мікуо, бери загін і їдь туди. Можливо, лейтенант справді у Білому окрузі. Але слід бути певними. Дочекайся висновків Акеноса.
- Добре.
- Дякую за те, що хвилюєшся, - голос жінки потеплішав. Потім вона перервала зв’язок. Не хотіла показувати майору надто багато емоцій.
Білим називали двадцятий, останній округ Ріхтейліну. На місці пустиря з випаленою травою нещодавно звели хмарочоси білого кольору. Прикрашати округ доручили художникам, майстрам графіті та ландшафтним дизайнерам. Декоративні роботи розпочалися кілька місяців тому, проте роботи все ще лишалося багато. Це місце мало стати найвеличнішим арт-об’єктом у всьому Кантавері.
Проте зараз там переважали білий та сірий кольори.
Зменшивши швидкість мобіля, Масайоші оглядала вулиці. Тихо. Порожньо. Людей в округ тільки почали заселяти, тож містяни траплялися вкрай рідко. Відсутність кольорів дратувала і навіювала меланхолійні думки. Хотілося якнайшвидше забратися з цього неживого місця. Але слід перевірити, чи не тут загубився лейтенант Мікуо.
Телефон жінки завібрував. Голос Даніеле був схвильованим.
— Полковнице, дзвінок лейтенанта справді надійшов із двадцятого округу. Будь ласка, нікуди не йдіть і ні в що не вплутуйтеся. Дочекайтеся нас.
- Добре, я чекаю, - сказала Масайоші. Вона прикріпила на пояс кобуру зі зброєю – світловим пістолетом та глушником. Вийшла з мобіля і насторожено озирнулася. Нічого підозрілого. Білизна хмарочосів сліпила очі. Осінній вітер здавався надто холодним, а найменший шелест звучав неприродно голосно. Егіла зітхнула. Варто дочекатися Даніеле. Адже вона обіцяла. Нічого блукати на самоті, не знаючи, що на неї чекає.
За сотні метрів від жінки неквапом пройшла людина. Егіла завмерла. Навіть з цієї відстані вона впізнала про сіру уніформу Арбітріуму з білим скорпіоном на спині.
- Лейтенанте Мікуо! - крикнула вона, але той не обернувся і зник за рогом найближчого хмарочоса. Масайоші дістала з кобури світловий пістолет, увімкнула і зняла із запобіжника. З одного боку жінка могла почекати, але з іншого… Їй здалося, що лейтенант пересувався дивно. Наче йому прострелили ногу. Що як він справді поранений? Чи тікає від переслідувачів? Хоча полковниця була певна, що за співробітником Арбітріуму ніхто не йшов.
З-за рогу хмарочоса ніхто не з’являвся. Не лунало жодного звуку. Зціпивши зуби, Егіла повільно рушила туди. Пістолет у руках надавав упевненості. Вона вирішила лише перевірити. Якщо ні з ким не зіткнеться, то повернеться до автомобіля і діждеться Даніеле з загоном. Але що буде, як за хмарочосом пастка? Що, як Себастьяна тримають у заручниках?
«Діятиму виходячи з ситуації», - вирішила полковниця.
Але до повороту вона не дійшла. За спиною почулося човгання. Жінка обернулася. До неї, похитуючись і накульгуючи, наближався зниклий лейтенант. Егіла впізнала його за уніформою, бо в зовнішності чоловіка було щось моторошне. Придивившись, Масайоші помітила, що обличчя його набуло попелясто-сірого відтінку, а зіниці очей стали настільки світлими, що майже зливалися з білками. На витягнутих долонях чорніли рвані шрами.
- Лейтенанте, - покликала його полковниця, але відповіді не дочекалася. Чоловік просто йшов до неї. Егіла прицілилася. – Що з вами, лейтенанте?
Мікуо мовчав. І це мовчання лякало найбільше. Шкіру на його обличчі стали покривати чорні тріщини, а з горла вирвався дивний звук, віддалено схожий на гарчання. Полковниці стало по-справжньому страшно. Ситуація виходила з-під контролю. І жінці це не подобалося.
- Лейтенанте, зупиніться, інакше я буду змушена стріляти, - суворо попередила вона. Егілі не хотілося стріляти в колегу, хоч інтуїтивно вона усвідомлювала, що це не лейтенант. Полковниця вже шкодувала, що не дочекалася Даніеле. Чому її цікавість завжди мала неприємні наслідки?
Мікуо був за десять кроків. Егіла вистрілила. Яскраво-жовтий промінь розпеченого світла вдарив юнаку в груди і пропалив наскрізь. Лейтенант зупинився лише на мить. Тоді Масайоші з жахом побачила, як рана почала затягуватись. Полковниця стала відступати, хоч і звикла боротися до кінця. Вона вистрілила ще кілька разів, трохи сповільнивши Мікуо. Через це чоловік майже втратив людську подобу, перетворившись на огидно-сіру істоту з чорними провалами замість очей. Вона вперто наближалася до Егіли, простягаючи кінцівки. І жінка почала побоюватись за своє життя. Скоріше б приїхав Даніеле, скоріше б…
Несподівано тіло істоти розпалося на дві частини. Різко запахло чимось горілим. Внутрішні органи тварюки виявилися чорними та знекровленими. Егіла з огидою дивилася на те, що було лейтенантом. Істота більше не регенерувала, хоча частини тіла ворушилися і намагалися повзти. Кінцівки смикалися, а почорнілі внутрішні органи булькали і розтікалися. Незважаючи на смертельне поранення, монстр все ще жив.
- Ото живуча тварюка, - почувся невдоволений чоловічий голос. Хтось із довгим сяючим мечем почав швидко рубати істоту. Обличчя його Егіла не бачила, бо незнайомець повернувся спиною. Лише зручний чорний костюм, у який був убраний рятівник. Коли він відвів руку зі зброєю, здивована Масайоші побачила, що меч виростає з його кінцівки. І усвідомила: звичний світ руйнується на частини. Безсмертний монстр, що прикидався лейтенантом, дивний незнайомець із мечем замість руки. Хотілося повернутися в Арбітріум, заспокоїтися і забути про те, що трапилося, як про незрозумілий сон. Адже все це неможливо, чи не так?
Але сон не закінчувався. Шокована Егіла стояла, завмерши, з пістолетом у руках. А навпроти чоловік убивав невідому істоту.
- Нарешті, - чоловік впорався з ворогом, чиї залишки повільно перетворювалися на попіл. Меч зник. Незнайомець повернувся. Серце Егіли забилося швидше, адже вона впізнала Сайто Леонарді. Колишнього капітана першого загону Арбітріуму та злочинця, який підірвав дві психіатричні лікарні і в’язницю для особливо небезпечних злочинців.
Сайто подивився на полковницю, і його темно-сині очі розширились від подиву. Теж упізнав. За сім ансів він не надто змінився. Міцна атлетична фігура, різкі риси обличчя, високий лоб, ніс із горбинкою. Лише чорне волосся відросло. Чоловік зав’язував його у хвіст. Праворуч на грудях чорної куртки – три червоні смуги, зліва – брошка у вигляді білого меча з червоними квітами на руків’ї.
Сайто Леонарді повернувся в Ріхтейлін…
- Опустіть зброю, полковнице, - спокійно промовив Леонарді. Він стояв під прицілом світлового пістолета, та не нападав і не робив різких рухів. - Я не збираюся нашкодити вам.
Масайоші не знала, чого хотіла більше: накричати на чоловіка, вдарити чи обійняти. Але одне було точно: жінка відчула полегшення, побачивши капітана живим. Особливо після вчорашнього вибуху… Втім, емоцій показувати не слід.
- У цьому місті ти - злочинець, - твердо заявила полковниця, не опускаючи пістолет, - навіщо, забери Безодня, ти повернувся? Місця у світі мало?
- Вже не злочинець, - голос Сайто пом’якшав, - мене викликала генералеса Ріхте.
Егіла підозріло примружилася.
- Навіщо?
- Тому що в Ріхтейліні з’явилися вони, - Сайто махнув рукою на купку попелу, - Сірий світ вирішив зробити це місто частиною себе.
- Що ще за Сірий світ? - Масайоші вже нічого не розуміла. Боялася повірити Сайто і водночас хотіла вірити. Злилася через те, що він повернувся, і водночас була щаслива. Як же все складно…
- Полковнице, давайте поїдемо в Арбітріум, - запропонував Леонарді, - генералеса все пояснить.
Егіла мовчки сховала пістолет, намагаючись не дивитись на співрозмовника.
- Ходімо, - тільки й сказала вона.
Сайто підійшов до жінки, скоротивши відстань до небезпечного мінімуму. Схилив голову. Від нього пахло морем і сіллю.
- Я сумував за тобою, Егіло, - тихо сказав він і попрямував до мобіля. Масайоші пішла слідом, намагаючись вгамувати незрозуміле хвилювання в грудях.
У мобілі полковниця насамперед зв’язалася з Даніеле, наказала повертатися до Арбітріуму, а також зібрати всіх капітанів у залі засідань. Щоб уникнути зайвих питань, вона одразу перервала зв’язок. І пошкодувала про це. Знаходитися з Сайто в мобілі було ніяково.
– Що це за істота? Яким чином ти її знищив? Мій світловий пістолет не міг його вбити, - досить агресивно почала Егіла. Аби лиш не показувати хвилювання.
- Це канавар, новий вид Безликих, - відповів Леонарді, - а Безликі - істоти Сірого світу, більш відомого під назвою Наудінне. Це жахливі білясті істоти, які не мають нічого спільного з людьми. Вони створюють канавар, які не руйнують тіла захоплених людей, а деякий час зберігають їхній вигляд.
- Ти хочеш сказати, що лейтенант Мікуо…
- На жаль, це був він, - підтвердив Сайто, - безликі забрали його життєву енергію, потім вселилися. Таку людину вже не врятувати.
- І як ти знищив його?
- Я - один з Вартових Порядку. Наділений здібностями вбивати Безликих та канавар.
- Ніколи не чула про Вартових Порядку.
- Генералеса Ріхте все пояснить.
- Звідки їй відомо про вас?
Сайто посміхнувся тією впевненою усмішкою, яку Егіла так часто бачила. Серце попри її волю забилося швидше.
- Генералеса Ейліна Ріхте - Хранителька Ріхтейліну.
*****
Коли Егіла зупинила мобіль перед Арбітріумом, Даніеле чекав біля входу. З ним був Гін - ще сонний, але рішуче налаштований на роботу. Капітан побачив полковницю, зробив крок до неї й завмер, бо Сайто теж вийшов із мобіля. Майор округлив очі. Леонарді підняв голову, оглядаючи Арбітріум – масивну багатокутну будівлю темно-синього кольору з білими деталями – віконними отворами та статуями скорпіонів. Шістдесятиповерхова будівля йшла вгору, а дах підтримували кубоподібні колони. Емблема підрозділу була вигравіювана і на масивних дверях, викуваних з особливих сплавів металу, а над нею - девіз Арбітріуму: «Ціна справедливості - відповідальність».
Бо кожен працівник знав - за все, що він зробив і не зробив заради справедливості, відповідатиме весь підрозділ.
- Я гадав, що ніколи не повернуся в це місце, - замислено промовив Вартовий, - здоров, майоре П’єре, вітаю, капітане аль Остре.
Даніеле здивовано переводив погляд із полковниці на Сайто. Гін ступив уперед… і вдарив Леонарді в щелепу. Той не захищався, хоч Егіла пам’ятала, як швидко він убив канавар. Вартовий похитнувся, потираючи місце удару, але не впав.
- Капітане аль Остре! - крикнула Егіла. - Що ви собі дозволяєте?
Майор ступив до Гіна, але той відмахнувся:
- Я більше не буду. Перепрошую, полковнице. Не стримався.
Сайто посміхнувся і з викликом глянув на Гіна. Але нападати не збирався.
- Гадаю, я це заслужив, - сказав Леонарді.
- Ти заслужив, як мінімум, ще кілька ударів, - хмикнув капітан, - забери тебе всі чудовиська Безодні, Леонарді! Ти останній ідіот, котрий залишив за собою хаос і руїну! Чи знаєш ти, як полковниця?..
- Капітане! - втрутилася Егіла, підвищивши голос. Гін замовк. - Ходімо. Генералеса чекає.
Вона не хотіла, щоб Сайто знав, як довго вона хвилювалася за нього. І нестерпно сумувала.
Зал засідань розташувався на тридцятому поверсі. Величезне приміщення білого кольору за потреби вмістило б сотню людей. Тут уже сиділо двадцять чергових капітанів, три майори, два підполковники, керівники криміналістичних та інформаційних відділів, а також Персефона, яка обіймала посаду керівниці медичного відділення. Всі подивилися на Егілу, Даніеле, Гіна і Сайто. Патологоанатомеса дивилася на Леонарді так, ніби перед нею був мрець, що зненацька ожив. Аціо добре з ним ладнала. Масайоші була вдячна Персефоні за те, що вона утрималася від коментарів. Більшість капітанів Сайто не знали, але підполковники не вельми зраділи його поверненню.
Майже одразу прийшла й Ейліна Ріхте. Егіла досі не могла повірити, що сім ансів працювала з Хранителькою міста. Генералеса аж ніяк не демонструвала своєї незвичності, не показувала надлюдських можливостей. Вона була такою самою, як і всі співробітники спеціального підрозділу. Щоправда, характер мала суворіший. Вона жорстко карала злочинців і відчайдушно боролася за справедливість. Мабуть, не хотіла, щоб події минулого знову повторилися.
Ейліна була високою, м’язистою жінкою. Обличчя квадратне з різко окресленими вилицями і запалими щоками. Шкіра незвичайного для північної країни бронзового відтінку. Світлі, широко посаджені очі. Густі брови. Коротке чорне волосся, зачесане на ліву сторону. Одяг - чорна уніформа генералів: довгий мундир із двома білими ґудзиками та білими нашивками на плечах; на спині – білий скорпіон; штани вільного крою з чорним поясом, біла сорочка та туфлі без підборів.
- Вітаю, - коротко сказала всім генералеса. Вона не сідала. Вважала за краще бачити всіх. - У зв’язку з останніми подіями я змушена пояснити, що відбувається в Ріхтейліні, і чому колишній капітан першого загону Сайто Леонарді повернувся до міста.
Як вам відомо, є багато інших світів. Деякі світи, точніше, їхні жителі намагаються поневолити інших. Не дивно, сила і жадібність часто підбурюють істот на жахливі справи. Так і сталося з жителями Сірого світу Наудінне…
- Перепрошую, - делікатно втрутився Даніеле, - хіба Сірий світ - не легенда?
- На жаль, ні, - відповіла генералеса Ріхте, - і в цьому світі народжуються істоти, з якими борються Вартові Порядку. Сайто Леонарді – капітан невеликого загону Вартових. Оскільки в Кантавері злочинність досі на високому рівні, країна стала легкою здобиччю для Безликих. Капітане Леонарді, можете розповісти про цих істот?
Сайто пояснював доступно, як робив це завжди. При цьому не впускав жодної важливої деталі. Він повідомив, що Безликі - це високі білі істоти з неприродно довгими кінцівками. Вони живляться життєвою енергією людини. Після цього душа чорніє, і людина сама стає Безликою, змінюючи образ. Вартовий згадав і про канавар - новий вид Безликих. В цьому випадку істоти вселяли в людину чорну душу. У людини майже повністю зберігався нормальний зовнішній вигляд. Тільки очі повністю знебарвлювалися. Хоча згодом на шкірі канавар все одно з’являлися тріщини, як у Безликих.
Егіла стежила за тим, як Сайто впевнено спілкувався із співробітниками Арбітріуму. Ніби й не покидав цих стін. Він охоче відповідав на запитання, незважаючи на ворожість деяких співробітників. Його зазвичай м’який голос зараз звучав голосно та впевнено. Жінка подумала, що Вартовим Порядку дістався найкращий із бійців.
- Втім, - раптом сказав Леонарді, - полковниця Масайоші переконалася, що з канавар звичайним людям не впоратися.
Егіла здригнулася, почувши своє прізвище. Вона надто замислилась. Але піднялася і виклала коротку доповідь про сутичку з канавар. Так, спочатку вона подумала, що істота була лейтенантом Мікуо. А сам монстр здалеку нагадував людину. Правда пересувався незграбно. Лише коли вона вистрілила, і рана почала затягуватись на очах, жінці стало зрозуміло, що перед нею не людина.
- Зачекайте, полковнице, - сказала генералеса, коли Егіла зібралася повернутися на своє місце, - вчора ви відправили мені звіти про нещодавні події - виявлені голови зниклих дітей та вибух мобіля з манекеном капітана Леонарді. Чи могли б ви коротко ознайомити нас із подробицями?
Масайоші не дуже хотілося говорити про це. Тим більше, перед Сайто. Ті справи вона сприймала як щось особисте. Та жінка зібралась і сухо, без емоцій виклала основні моменти.
- То ось який у них був план, - прокоментував Сайто, - хотіли виманити полковницю.
- Можете пояснити, що ви мали на увазі, капітане? – швидко спитала Ейліна. А Егіла лише переконалась у своїх підозрах. Полювали на неї.
- Оскільки описані події стосуються безпосередньо полковниці, можливо, канавар намагалися викрасти її, зробити Безликою або щось таке, - відповів Сайто. Він проігнорував шепіт капітанів, що зібралися, і продовжив: - За останні анси Арбітріуму вдалося суттєво знизити рівень злочинності в країні. Через це співробітники підрозділу мають великий вплив. І кваліфікованих бійців. Якщо й захоплювати місто, то треба починати саме звідси. Полковниця Масайоші ніколи не залишається осторонь, якщо з’являється нова справа. І командир Безликих (назвемо його так) про це знає. Мікуо зателефонував полковниці, а не комусь іншому. Він знав, що полковниця одразу відреагує на прохання про допомогу.
- Але канавар не вдалося втілити свій план, - зауважила генералеса.
- Так, і тому вони почнуть з офісів Арбітріуму, розташованих у віддалених від столиці містах, - сказав Сайто, - я порадив би постійно підтримувати зв’язок з іншими офісами. Мені потрібно знати, чи не зник якийсь співробітник. У свою чергу, я зв’яжуся зі штабом Вартових і попрошу надіслати людей до Кантавері. Після засідання перевірю місто. Лейтенанта Мікуо хтось мав перетворити. І цей хтось все ще знаходиться у Ріхтейліні.
Леонарді не хвилювався, бо був упевнений у собі та своїх здібностях. А Егіла, навпаки, сумнівалася у всьому. У мить, коли жінка дізналася про існування Безликих, Вартових і Хранителів, полковниці здалося, що вона - найслабша людина в усьому світі.
*****
Увечері, стомлена й виснажена, Егіла переодяглася у своєму кабінеті. У вільних чорних штанах, синій сорочці та легкій білій куртці жінка все одно виглядала надто суворою.
Біля входу полковницю гукнув Сайто. Він стояв біля парковки, склавши руки на грудях.
- Що вам потрібно, капітане Леонарді? – холодно спитала Масайоші. Тут вона згадала, що Вартовий після обговорення пішов перевірити, чи не лишилися канавар у місті. – Як ваші пошуки?
- Здається, ми не закінчили розмову, яка почалася в мобілі, - відповів той. Чоловіка забавляла суворість полковниці. - Тому хочу запропонувати вам поговорити у кав’ярні.
- А чи не надто ви самовпевнений? - примружила очі Масайоші. - Чому ви вирішили, що я піду з вами, капітане?
- Тому що вам цікаво, - змовницьки відповів Леонарді, - ви дізналися багато нового. Запитань стало ще більше. І я можу на них відповісти. Звісно, є ще генералеса, але навряд чи ви потурбуєте її.
Егіла стиснула зуби. Сайто ніби думки читав. Це дратувало.
- Добре, капітане. Нам справді варто поговорити.
- Якщо вже ми не в Арбітріумі, пропоную відкинути непотрібні формальності. Не люблю цього.
- Капітане…
- Будь ласка, Егіло, - сказав чоловік так м’яко й ніжно, що жінка відвела погляд, зніяковівши, - обіцяю, ми лише поговоримо.
Він пішов уперед, вдоволено посміхаючись, бо заперечень від полковниці не почув.
Мобілем вони не користувалися. Іти було недалеко. Масайоші знала, куди її веде Сайто - до улюбленої кав’ярні під назвою «Пурпурова рапсодія». Леонарді любив цей заклад через реалістичні голографічні шпалери, що імітували небо під час заходу сонця. Одного разу він сказав Егілі, що любить надвечір’я, коли сонце хилиться за горизонт. Тут капітан розповідав лейтенантці все, що могло стати в нагоді у майбутній роботі. Сайто та Егіла в ті часи часто жартували одне над одним. І Масайоші не розуміла, чому інші лейтенанти віддавали перевагу іншим наставникам.
Сайто першим опинився у майже порожній кав’ярні. Очі його засяяли.
- Нічого не змінилося, - чоловік одразу зайняв столик біля стіни. Крісло було великим, зручним, з міцним каркасом та м’якими деталями оббивки. Егіла сіла навпроти. Яскраві відблиски шпалер освітлювали приміщення м’яким помаранчевим світлом. Тут завжди панував захід сонця. Музика була тихою і ненав’язливою. Полиці займала густа зелень і дивовижні дрібнички з інших світів.
- Подвійний горіховий еспресо зі спеціями та збитими вершками, - сказав Сайто, як тільки підійшов офіціант у бежевій формі закладу.
- Дві порції, будь ласка, - додала Егіла, через що отримала здивований погляд співрозмовника, - і велику порцію грінок з м’ясом.
- Відколи ти стала пити каву? - поцікавився Леонарді, коли офіціант відійшов.
- Відтоді, - відрізала Масайоші, - смаки у людини можуть змінюватися. Ти сам це казав.
- Здивований, що ти так добре пам’ятаєш мої слова, - сказав Сайто без глузування. Він вивчав обличчя співрозмовниці, а його погляд Егіла майже відчувала на своїй шкірі.
- Як пошуки канавар? – полковниця змінила тему. Не хотілося давати Вартовому привід для радості заявою, що вона пам’ятає майже всі їхні розмови. - У Ріхтейліні тепер безпечно?
- Так, - кивнув чоловік. Їм принесли каву та їжу для Егіли. Полковниця одразу ж почала їсти. Вона зголодніла. Сайто говорив далі: - Не повіриш, але нашим канавар виявився маніяк, котрого ми тоді так і не схопили. Що ж, це не дивно. Безликі люблять поглинати лихих людей, бо до них найлегше дістатися. Канавар найважче знайти, але в мене свої методи. Тож столиця вільна від мерзенних вихідців із Наудінне.
- Можеш пояснити, чому лише Вартові здатні їх знищити?
- Вартові наділені світлом Голдахару.
Егіла навіть забула про грінки, згадавши легенду про осяйний світ під золотими хмарами.
- Світ Мрійників теж реальний?
- Так. Перш, ніж Вартовий вирушить виконувати місії, він деякий час живе у Голдахарі, де приймає частинку світла. Завдяки цьому Вартовий сам стає зброєю. Я можу перетворити свої руки на мечі. Втім, ти вже бачила.
– І як відчуття?
- Нічого особливого, - Сайто знизав плечима, - правда, коли знищую Безликих, стає страшенно холодно. А тобі, Егіло, торкатися цих тварюк не раджу. Інакше доведеться знищити тебе.
- Від перетворення на Безликого немає ліків?
- На жаль немає. Сірий світ, забери його Безодня, сильний. І Мо Санде теж.
- Хто такий Мо Санде? – поцікавилася Масайоші. Вона вже поїла і розмішувала каву у високій склянці.
- Винуватець нашестя Безликих і заворушень мінімум у п’яти світах, - похмуро відповів Леонарді, - він вкрав крила дракона з наміром поневолити його, полонив Хранительку Алітеї, його Безликі ледь не схопили відьму в Амберіані… А тепер Санде зацікавився Агнерою. Зокрема – Кантавері. Розумієш, Егіло, Сірий світ хоче розширювати території. Тому Безликі шукають сильних істот, щоб перетворити їх на союзників і захоплювати світи. Нам і так невідомо, скільки світів приречені. І де цей Санде, теж не знаємо.
- Його можна знищити?
- Для початку цього монстра слід знайти, - хмикнув Леонарді. Він повільно пив еспресо, насолоджуючись смаком напою. - Але це зроблять Хранителі Альянсу. Вартовим Порядку Мо не по зубах.
- Як ти взагалі приєднався до Вартових? - вирвалося в Егіли. Як же вона хотіла знати кожну деталь з його життя…
- Сам не до кінця розумію, - зізнався чоловік. У світлі голограм його очі нагадували топази. - Коли я втік із Кантавері, зіткнувся з Безликим. Намагався вбити тварюку. Але ж ти знаєш, це марно. Істота мене зачепила, та я не став таким, як вона. І раптом біля мене з’явився Вартовий. Він убив Безликого, а мене забрав до штабу, де готували бійців. Можливо, Вартові мають якесь чуття, що дозволяє визначити, хто їм підходить. У штабі я провів багато часу. Хоча… - Сайто замислився, дивлячись у вікно. - Я не знав, скільки був відсутній у Кантавері. Тут пройшло всього сім ансів, а мені здавалося – сім сотень століть. Стільки всього сталося…
- Ти маєш рацію, - кивнула Егіла, не бажаючи говорити про минуле. Та Леонарді сам запитав:
- Ти ненавидиш мене за вчинене? Я не забув, що сьогодні ти назвала мене злочинцем.
Вибачатися за свої слова Масайоші не збиралася. Тому добре подумала, що треба сказати.
- Я знаю, навіщо ти це зробив, Сайто, - прямо відповіла вона. Співрозмовник із цікавістю слухав. - Так знаю. Ти вийшов на вбивць своєї сім’ї. Поняття не маю, як тобі вдалося роздобути засекречені матеріали. Ти дізнався, що злочинці утримуються в одній із психіатричних лікарень. Проник туди. З’ясував, що ті мерзотники просто відсиджуються там, що вони осудні і що лікувати їх ніхто не збирався. Їх просто прибирали подалі від співробітників Арбітріуму за наказом колишнього генерала. Ти зрозумів - поки генерал не піде, нічого не зміниться. Тому підірвав лікарні та в’язницю з усіма злочинцями і тими, хто їх покривав. Цим ти поставив існування Арбітріуму під загрозу. Як же так - ніхто з кваліфікованих працівників не здогадався про твої плани? То навіщо ж така установа, де навіть за власними співробітниками не можуть пригледіти? А коли з’ясувалися подробиці про причетність генерала до багатьох злочинних справ, нам довелося довго переконувати президента, що таке не повториться. Ще я з’ясувала, що у вільний час ти вбивав злочинців, яких правосуддя обійшло чи які, вийшовши з в’язниці, бралися за старе. Що я можу сказати? З одного боку, завдяки тобі генерала та його зграю посадили на довічне ув’язнення в одне з найстрашніших місць Кантавері. Закони стали жорсткішими, маніяків, ґвалтівників і педофілів саджають у в’язницю без суду та слідства, а їх осудність ретельно перевіряється. Посаду генерала зайняла Ейліна Ріхте. І я з упевненістю можу підтвердити, що в країні стало набагато безпечніше.
- А з іншого боку…
- Дарма я не дозволила Гіну вдарити тебе ще раз. Ти засранець, Сайто Леонарді! Схиблений і некерований!
Сайто засміявся - голосно й нестримно. Егіла сама не втрималася від усмішки, бо пам’ятала, яким приємним був сміх капітана. Але наступної миті вона знову холодно дивилася на чоловіка.
- Я добрий засранець, Егіло, - сказав він, засміявшись, - ти сама підтвердила, що країна змінилася завдяки мені.
- Не будь таким самовпевненим, - заперечила Масайоші, - генерала рано чи пізно викрили б.
- А до викриття він ще довго покривав би злочинців. Ні, Егіло, цьому слід було покласти край. І я це зробив. Або ми будемо вершити справедливість, або це зроблять за нас ті, хто об справедливість витирає ноги.
За вікном чорніла ніч, а в кав’ярні сяяло призахідне сонце. Кондиціонери освіжали повітря, і здавалося, ніби сидиш десь на пагорбі, милуючись красою нескінченних сутінків.
- У тебе радикальні методи, - сказала полковниця, - радій, що ти Вартовий. Інакше я надовго посадила б тебе.
- Хто б сумнівався, полковнице? - насмішливо промовив Леонарді, потягуючись.
- Що це? - запитала Масайоші, помітивши частину татуювання на шиї чоловіка.
- Те, що залишається у Вартових після нанесених Безликими ран, - відповів Сайто, відтягуючи комір куртки. Егіла побачила бордову квітку з тонкими вигнутими стеблами та довгими тичинками. - Так, після контакту з цими істотами Вартовий лишається собою. Натомість на тілі виникають малюнки лікорісів. Ніби татуювання. Згодом вони бліднуть, хоча повністю не зникають. Через ці квіти нас ще називають Вартовими Смерті. Все тому, що лікоріси ростуть на цвинтарях та місцях поховань і асоціюються зі смертю.
Жінка слухала його і чомусь захотіла торкнутися квітки. Проте відразу відкинула це дивне бажання, зніяковівши від такої думки.
- І багато лікорісів на твоєму тілі? – поцікавилася Егіла.
- Більш завуальованого прохання роздягнутись я ще не чув, - грайливо зауважив Леонарді, нахилившись до співрозмовниці В синіх очах відбивалися голографічні відблиски сонця, нагадуючи зірки у нічному небі. - Так, їх багато. Показати?
- Ні, дякую, - майже крижаним голосом відрізала Егіла, проклинаючи себе за те, що взагалі поставила таке запитання. Вона почувалася присоромленою. - Мені вже час.
- Звісно, - легко погодився Вартовий. Вони розплатилися й вийшли з кав’ярні. Егіла рушила у бік Арбітріуму, де залишила мобіль. Звісно, можна було переночувати в офісі, що полковниця часто робила. Та зараз хотілося додому.
- Егіло, йди повільніше, - Сайто не відставав.
- Якої Пітьми ти взагалі за мною йдеш? – огризнулася жінка.
- Простежу, щоб ти без пригод сіла у мобіль. Можу й проїхатися з тобою.
- Дякую, обійдуся без супроводу.
Коли полковниця їхала додому повз хмарочоси химерних форм та висячі парки, то думала про те, що рада поверненню Сайто. Принаймні, Безликі не захоплять Арбітріум.
«А ще я дійсно скучила за ним», - зізналася вона собі.
