В салоні авто лунала чергова пісня «Жадана і Собак». Чесно кажучи, Кісаме вони вже встигли дещо набриднути, і часто він перемикав їх на «Колір ночі» або «Kozak system», та все ж іноді повертався до них. Була в тих піснях якась буденна романтика, як би суперечливою це не звучало.
Дорога видалася довга. Загалом, через те, що потрібне село виявилося складно знайти. Зате як епічно було їхати типовими українськими дорогами під акомпанемент пісні «Заїбали». Правда, це не сильно заспокоювало Хошіґакі, бо він знав: якщо і цього разу помилиться маршрутом, то цим же шляхом доведеться й повертатися.
Село, куди прямував Кісаме, знаходилося десь на Сумщині, неподалік від Конотопу. Хоча мисливець й не чув ніколи про це місце, у чаклунських колах воно було доволі відомим. Кажуть, саме звідти була родом Ірина Сонях – одна з найвідоміших відьом сучасності. Тож логічно очікувати від цього села всіляких сюрпризів. Але, як виявилося, в Конотопі та його околицях не тільки відьми водяться. Принаймні, були підстави так вважати: за останні три тижні там зникло декілька людей. І хоч в ОМУ (Організація Мисливців України) і вважали, що це, скоріш за все, звичайний маніяк, зрештою було вирішено, що перевірка не завадить.
Дана організація з’явилася відносно нещодавно: всього кілька років тому, і вона була по суті унікальним явищем. В інших країнах мисливці на нечисть жодних угруповань чи спілок не створювали і повністю віддавались своїй справі, живучи лиш за рахунок махінацій з кредитками. В Україні люди допетрали, що створення спілки максимально полегшить їм всім життя. По-перше, буде більш організованою робота: часто бувало, що на одного перевертня приїжджало полювати одразу декілька мисливців, і більшість дарма гаяли час та пальне. По-друге, якщо зустрівся з якимось рідкісним монстром, можна було отримати інформацію в колег, а не лазити без кінця по всіх бібліотеках та інтернет-архівах. Тим більше, часто потрібної інформації українською просто не було.
Як наслідок, більшість з мисливців навіть знайшли постійну роботу, та й в житті багатьох з’явилась стабільність. Коротше, наші знову випередили час. Але з іноземними колегами цим лайфгаком не поділились – надто цікаво було, коли ж ті самі до цього дійдуть.
Та при цьому, в ОМУ не було хворого бюрократизму – інакше такі волелюбні люди, що цінували діло більш за слово, ніколи б не приєдналися до руху. Не було у них прив’язки до певного міста, красивого офісу чи навіть начальника. Був адміністратор звичайного чату в телеґрамі. Єдине правило – заборона флуду. Єдина заповідь – за кацапський язик відрізати «прінципіальному» його власного. І єдине закріплене повідомлення для новачків з базовими знаннями про всю нечисть, що трапляється на території України. Туди навіть додали розділ «русня».
В цей самий чат, окрім робочих питань а-ля «що робити з Чугайстром? Я вже не можу танцювати, зара здохну т-т» потрапляли також новини про випадки, що могли б бути дотичними до діяльності мисливців. Після обговорення з усіма бажаючими, хтось з них їхав на справу. Іноді, звісно, могла бути помилкова тривога, але ніколи не можна знати всього наперед.
Цього разу все відбулося за звичною схемою: в чат скинули статті про Конотоп, і поряд не опинилось вільних людей. Кісаме треба було їхати туди десь 4-5 годин Полтавською трасою. Може, в альтернативному світі, де по всій країні ідеально ловив інтернет, ґуґл-карти і допомагали знайти дорогу, він дістався би без проблем. Натомість, всупереч очікуванням, все, що могло піти не так, так і пішло.
Зате Хошіґакі дізнався, що не дружить з мапами. Або ж потрібне йому село знаходиться в якійсь глушині. Однак, пізно ввечері він насилу, але все ж відшукав потрібну дорогу. На краю селища починався невеликий ліс, там Кісаме й припаркувався. Мотелі або хостели навряд чи тут є, тож доведеться заночувати в машині. Власне, йому не звикати, тільки от спина болітиме… Але то таке, перетерпиться.
***
Ранок Кісаме почався з першими півнями. Буквально. Він намагався відвоювати свої законні дві години сну, але наглі птахи, вочевидь, поставили собі мету витріпати всі нерви «городському». В селі життя починається раніше звичного, та й голосніше, тому іншого варіанту, як змиритися, у Кісаме врешті-решт не було.
Ну що ж, тоді час братися за справу. Нашвидкоруч поснідавши круасаном, купленим напередодні в АТБ, Хошіґакі попрямував до місцевого відділку поліції. Схема проста і вкрай прозаїчна, але надійна, як грьобаний швейцарський годинник: назватись слідчим з обласного центру, направленим для допомоги з розслідуванням, показати з ювелірною точністю підроблені документи й отримати повний доступ до справи. Іноді, звісно, могло й не проканати, але цього разу все пройшло, як по маслу.
Дільничний Федір Олександрович нервовий й блідий, явно від недосипу, про що свідчили доволі помітні синці під очима, здивувався, але охоче в це повірив. Не подумайте, що Федько (так його називали позаочі) був некомпетентним чи лінивим. Усе життя він сумлінно виконував свої поліцейські обов’язки. Навіть зловив двох грабіжників і наркодилера. До такого ж повороту подій, як тепер, дільничний не був готовий суто з психологічної точки зору. Самі подумайте: вчора Федько пив пиво зі шкільними друзями в кафе у дядька Роми, а сьогодні одного з їхньої компанії не стало, і злочин скоїв точно хтось зі своїх. В такій ситуації про кожного підозрюваного Федір міг сказати, що знає цю людину все життя, і цей або той точно не винен. Однак, хтось це вже ж зробив, і зупинятися точно не збирався. Тому свіжий погляд зі сторони дійсно був вкрай цінний.
Отож, Кісаме, отримавши матеріали справи, що являли собою худеньку папку копій документів й рапортів, мав все це прочитати, дослідити і висунути якусь більш-менш робочу версію, в першу чергу собі, а потім іншим. Однак, нічого по суті нового він для себе не відкрив. Жодної зачіпки, жодної здогадки. Подумавши, Хошіґакі вирішив прогулятися селом: по-перше, поспілкується з місцевими, по-друге, зможе підмітити щось корисне, й по-третє, він сподівався, що його осяє якась геніальна думка, того що в цій справі допоможе хіба що чудо.
Зрештою, шлях привів його до лісу. Протягом своєї дороги мисливець вислухав теорії місцевих про лісовика, нявку, полтергейста, секту сатаністів і діда Максима, що чомусь от саме зараз вирішив вбивати всіх підряд. Всі ця інформація аж ніяк не допомогла. Спочатку було просто смішно від деяких здогадок, але врешті решт, всі вони почали дратувати. Може, було би й добре просто походити по лісу — чув колись від однієї знайомої щось типу: багато рослинності, листочки різні, гілочки, мозок не може все одразу вловити з великого потоку інформації, на всьому сфокусуватися і взяти до уваги, і на природі він типу перезавантажується. Порада з розряду «піди потрогай траву і заспокойся», але після конспірологічних теорій баби Наді про секту сатаністів саме це й хотілося зробити.
Раптом Кісаме відчув, наче він не один в цьому лісі. Прислухавшись, він почув шурхіт трави й минулорічного листя, мов хтось пробіг повз. Ясно було одне: це цілком може бути вбивця, іншим жителям села не було що робити в лісі в травні, ще й у цю пору. На інші роздуми не було часу — Хошіґакі побіг на звук. Через деякий час він побачив звіра. Чи то вовк, чи то лисиця — надто далеко, щоб напевно розібрати. Проте, й ближче підійти Кісаме не наважився, боявся видати себе. Аж ось звір спинився, ніби розмірковуючи над своїм подальшим маршрутом. Тепер його можна було розгледіти краще: чорне хутро, морда точно лисяча, і… декілька хвостів? Кіцуне б українському селі, серйозно? Якби мисливець не бачив це прямо зараз, на власні очі, подумав би, що це дуже веселий анекдот.
Проблему було виявлено, тепер залишалося її усунути. Щоправда, це буде складно: при собі Хошіґакі мав лише кілька срібних ножів і флакон святої води. Мисливці, звісно, мають бути завжди до всього готовими, але не таскати ж гладіуса чи катану з собою по всьому селу? Та й часу на підготовку нема: того й чекай, що лис чкурне кудись, і вже не наздоженеш. Діяти треба швидко. Кісаме вирішив кинути ножа. В принципі, він це вмів робити бездоганно і був впевнений в своїх навичках. Однак, із кіцуне він стикнувся вперше, й взагалі інформації про них було небагато, тож невеликі сумніви були присутні. І все одно Кісаме бажав діяти просто зараз, тим паче, що він не збирався цілити одразу всім, що мав. Два ножі, одна спроба. Як не влучить — імпровізуватиме. Прицілившись, він метнув обидва ножі з такою швидкістю, що можна було подумати, ніби це було зроблено одночасно. Проте цілі жодне лезо не досягло — лис зник.
— Дідько, — вилаявся Кісаме собі під носа. Натрапити на кіцуне і впустити його — це ще треба вміти.
— Ти ще хто, в біса, такий?— почувся роздратований голос зовсім поруч.
Хошіґакі озирнувся й побачив коло себе парубка. Вродливий. І стоїть надто близько: їх розділяє всього півметра. Трохи лячно від усвідомлення, що до нього отак просто підкралися, проте з іншого боку, Кісаме ще мав при собі зброю, і це додавало впевненості. Тож він вирішив грати до кінця:
— Я слідчий з Полтави, а ти, схоже, мій перший підозрюваний.
— Підкат тупий, як і твоя методичка, — сказав, як відрізав. Кісаме хотів заперечити, але його випередили. — А в «слідчого з Полтави» є ім’я?
— Кісаме Хошіґакі, — одказав він і побачив, як в очах незнайомця на якусь мить запалився вогник цікавості.
— І що ж цей «слідчий з Полтави», — нібито насміхаючись, провадив своє парубок, — робив у лісі? Винищував місцеву фауну?
Такої претензії на свою адресу Кісаме ще не отримував. Але він знав, як на це відповісти:
— Є підозри, що «місцева фауна» жере місцевих жителів. — Мисливець сховав в рукаві шкіряної куртки ножа, вже готовий до нападу. Те, що кіцуне так близько підійшов, тільки зіграє Кісаме на руку. Лис хотів вже щось відповісти, однак Хошіґакі вихопив ножа і зробив різкий випад, намагаючись поцілити прямо в серце — єдиний спосіб вбити кіцуне. Проте, елемент несподіванки не спрацював, і тої ж миті руку було перехоплено. Очі парубка сяйнули червоним, зіниці звузилися — точнісінько мов у звіра. Мисливцю здалося, що промайнула лише мить, але разом із цим, час наче на хвилину призупинився. Кісаме мимоволі впустив ножа.
— Хибні підозри, ти не на того думаєш, — вів своє незнайомець.
— Що ти зробив?
— Звичайний гіпноз. Я поясню, — зітхнув лис. Видно, йому не дуже хотілося гаяти час на таку дурню, але якщо він того не зробить зараз, в спокої його точно не лишать. — Дивись: із кожним новим хвостом, себто, кожним прожитим століттям, кіцуне набувають нових сил: наприклад, гіпноз, ілюзії, дихання вогнем. І що найважливіше, коли з’являється п’ятий хвіст, відпадає життєва необхідність саме в мозку – можна просто витягувати з людей духовні сили, тобто, емоції, і нормально з цього жити. У мене хвостів дев’ять. Тому облиш мене. Я саме намагаюся з’ясувати, що тут відбувається. Тим паче, що більше тримати зброю в руках ти не зможеш.
Мисливець, ясна річ, не повірив жодному сказаному слову: він спробував підняти ножа, але нічого не вийшло — зброя немов вислизала з рук. Хошіґакі приготував нову порцію питань, однак кіцуне вже швидко почав віддалятись від нього. Звісно, отак просто відпустити нечисть, хай би що хлопець не казав, не можна в жодному разі. Довелось бігти слідом; добре, що той все ще залишався в людській подобі.
— Ану стій! — гукнув Кісаме, ні на що не сподіваючись. Однак, це спрацювало: парубок розвернувся й глянув так роздратовано, що на секунду здалося, ніби вб’є. Хоча на це Хошіґакі було вінценосно по цимбалах, якщо вже він більше не зможе полювати. Мисливці зазвичай займаються своєю справою усе життя, покоління за поколінням, тому для них це має неабиякий сенс. І от зараз є реальна можливість цей сенс проґавити, а іншого життя він не знає. Звісно, він мав звичайну роботу — Кісаме працював редактором, що йому дуже подобалося, і мав квартиру в рідному місті, але це все буде не таке, без полювання. — Це що тепер, назавжди?
— Загалом, так. Але я можу все повернути назад, якщо ти поїдеш звідси і даси мені спокій.
Кісаме замислився. Однозначно, він не міг просто залишити село, так і не розібравшись з усім. Проте, і з кіцуне він, по суті, нічого не міг зробити, ще й втрачаючи при цьому кар’єру мисливця. Мовчання, причиною якого були роздуми, лис інтерпретував по-своєму і знов спробував позбутися нав’язливої компанії.
— Та зачекай, я ж думаю!
— Довго думаєш, — заперечив кіцуне.
— Давай зробимо так, — запропонував мисливець. — Припустимо, я тобі повірив. Але я не можу просто залишити справу, мене свої ж зжеруть. Тому давай, розберемося з цим разом, я звалю звідси і нікому не скажу, що тебе бачив.
Лис зрозумів, що в іншому випадку йому спокою не дадуть, тож довелося погодитись.
— До речі, а тебе як звати? — спитав Кісаме.
— Ітачі Учіха.
— От і познайомились нормально… Майже. А куди ми йдемо?
— Чесно кажучи, я намагався просто звалити від тебе, — зізнався Ітачі. — Взагалі-то, нам треба в інший бік…
І як ні в чому не бувало, лис розвернувся та пішов в іншу сторону. Мисливець не залишив без уваги елегантність, якою був сповнений кожен рух лиса. Навіть різкі випади були виконані з якоюсь особливою грацією, що не могло не викликати інтерес. Та й загалом ситуація ставала дедалі цікавішою. Однак, допитливість доведеться притримати: Кісаме подумав, якщо закидати питаннями не по справі, можна здатися невігласом.
Коли вони повернулися в початкову точку, Учіха присів навколішки й перетворився знов на лиса. Це було зовсім не так, як у перевертнів: у тих наче всі кістки ламало та викручувало, одяг рвався, а на його місці з’являлась шерсть. Трансформація кіцуне виглядала більш плавною й м’якою.
— Будеш вистежувати його за запахом? — не втримався все ж таки Хошіґакі. У самому питанні не було нічого, окрім щирої цікавості, та й в голосі мисливця не було й тіні насмішки, однак Ітачі розцінив це як глузування.
— Ще один коментар, і розучишся говорити, — попередив Учіха. В принципі, припущення Кісаме було правильним: в лисячій подобі Ітачі мав значно кращий нюх й саме таким чином він і збирався знайти іншу нечисть. Але кіцуне мав ще й гордий характер, тож будь-яку фразу стосовно своєї звірячої сутності сприймав гостро. Ліс був буквально просякнутий характерним мертвецьким запахом з якоюсь знайомим, але з ледь вловимим домішком, проте цей аромат перебивався першим.
Цього разу Ітачі просувався повільніше. Можливо, щоб новоявлений супутник не відставав, а може й тому, що чим ближче вони підходили до цілі, тим обережнішими треба бути: все-таки обидва не знали, з чим мали справу. Їх шлях тривав недовго — раптом Учіха завмер, а вже за мить знов прийняв людську форму. Кісаме не одразу зрозумів причину, але коли краще придивився до місця, все стало ясно. Розрита свіжа земля й трава, накидана зверху, що явно була вирвана з корінням — тут нечисть замітала сліди. Не дивно, що ліс нею пропах, сюди щось зле навідувалось доволі часто.
— Подзвоню Федору, — сухо повідомив Ітачі, дістаючи телефон. Тепер у них, скоріш за все, будуть нові зачіпки, але це зараз не тішило.
Вони домовились з дільничним зустрітись біля дорожнього знаку. Такий собі місцевий орієнтир. Старий і пошарпаний знак «STOP» стояв собі неглибоко у лісі й був однією з загадок села — ніхто не знав, звідки той взявся посеред лісу, але був він там вже кілька років.
Кісаме з Ітачі були в потрібному місці вже за кілька хвилин, а от дільничного треба було зачекати. Як пояснив сам поліцейський, річ не стільки у відстані, скільки в підготовці до всього: треба було зателефонувати начальству, порадитись, знайти потрібних людей і ще зробити купу справ. Коротше кажучи, звична бюрократична тягомотина.
— Він що, з Харкова пішки йде? — не витримав Кісаме. Пройшла майже година, а дільничного досі не було видно.
— Ти кудись поспішаєш? То їдь собі, сам розберусь.
— І знімеш гіпноз? — уточнив Хошіґакі, з явною іронією в голосі. Хоча, це було навіть не риторичне питання, а скоріш просте нагадування. Ну так, про всяк випадок.
— Розбіжався, — фиркнув Учіха. Він, звісно, був упевнений, що зможе відбити всі атаки мисливця, проте навіщо гаяти час на бійку, коли є дещо більш корисне і термінове?
— Чого для вас, мисливців, це так важливо? — зрештою продовжив Ітачі. Чесно кажучи, дуже рідко йому випадала нагода поспілкуватися з мисливцями. Воно й не дивно: якось не дуже хочеться влаштовувати інтерв’ю, коли в тебе шмаляють з пістолета срібними кулями або травлять святою водою після першого ж слова. Добре, що останнє перестало сильно впливати на лиса ще чотири століття тому, а то навіть зараз йому б було непереливки. Тож раз була можливість розпитати Кісаме, він вирішив скористатися нею на повну.
— Сімейна традиція. З дитинства звик до цього, а потім й сподобалось, — буденно одказав Хошіґакі. Ось така звичайна дивакуватість, як і в усіх родинах (у кожної ж бо сім’ї заведені свої порядки, що зрозумілі і цілком природні тільки її членам). — Або я свого часу просто начитався детективів, — додав він жартома.
— Вдаєш з себе Шерлока?
— Скоріше, Дюпена. А що, схожий на Голмса?
— Ну… — Ітачі вдав, що задумався, а потім видав: — Більше на капітана Гастингса.
— Мовчали б, Ватсоне, — хмикнув Кісаме. В цій легкій суперечці вийшла, видно, нічия.
Тим часом погода почала погіршуватись: ліс весь шумів від неслабкого вітру, що гнув гілки дерев, а сонце періодично ховалося за погрозливо важкими сірими хмарами. Злива, якщо вона так недоречно розпочнеться, неабияк сплутає всі карти, а нечисті дасть фору.
— Чуєш, а ти ж знав когось, — Хошіґакі махнув рукою, підбираючи влучне слово. Цей жест означав щось на кшталт «скажи мені, і я скажу тобі», — ну, з класиків?
Слово не те щоб дуже підходяще, але тільки воно й спало зараз на думку.
— Та як знав… пересікались з деким, — неохоче відповів лис. Питання на кшталт цього задавали всі, і це вже давно наганяло нудьгу. Та й оці завищені очікування від усіх підряд в печінках сиділи. Те, що він жив понад тисячу років, зовсім не означає, що він все знає, все вміє і був кращим другом Аґати Крісті, Івана Франка чи Говарда Лавкрафта. Останнього Ітачі навіть випадково зустріти би не зміг, адже востаннє він навідувався в Америку ще до Колумба. Учіха все це проговорив би вслух, але настрою пояснювати щось всоте не було. Врешті решт, всі мають право стомлюватися, особливо тисячолітні кіцуне. Тому він перевів тему в інше русло:
— У тебе не виникає відчуття, що це нав’язано родичами? Навряд чи ти став би мисливцем без них.
— Якби мені не сподобалось, ніхто просто не зміг би змусити. І мій атестат тому доказ.
— Зустрів якось одного з ваших, — пригадав Ітачі. — Жалівся, що не може нормально жити. Не розумію я, в чому проблема.
— Мисливець, що жаліється нечисті, ото кумедія.
Учіха проігнорував останню репліку співрозмовника. Лис зовсім не вважав випадок веселим, однак розкривати всі обставини тої розмови не хотілося. Хмари нарешті остаточно закрили сонце. Проте стало відносно тихо — видно, цього дня природа вирішила обмежити своє втручання в життя людей зіпсованим настроєм.
— Стабільності вони хочуть. А не кидають полювання, бо вважають це своїм обов’язком чи чимось на кшталт цього, — пояснив Кісаме. З інтонації мисливця можна було зробити висновок, що таку позицію він, м’яко кажучи, недолюблює.
Більше вони не могли продовжувати розмову — до них вже наближався дільничний. Федір Олександрович був неабияк збентежений, тому навіть не спитав, як ці двоє разом опинились у лісі. Воно й на краще: ні Ітачі, ні Кісаме не вигадали, що брехати, а в таких речах, само собою, краще домовлятися. Від поліцейського несло за кілометр його бридким дідівським одеколоном, на що Ітачі тільки подумки скривився, не подавши вигляду, що його дратував цей запах. Зараз не час робити зауваження Федору. З поліцейським було ще двоє чоловіків, то були копачі могил. Нечасто їм це приходилось робити, на щастя, але досвід й силу вони мали. Звісно, ніхто не знав, чи знайдуть копачі бодай щось, це було лиш припущення Учіхи. Однак, якщо вже зберігалась така вірогідність — варто було перевірити.
Вистачило менше години, щоб жодних сумнівів не лишилось: вони знайшли Ганну, першу зниклу. Один погляд на тіло, й Ітачі все стало зрозуміло: рана на шиї залишилась від укусу. Це були не звичайні невеликі сліди-крапочки від ікл, а досить велика рвана рана. Видно, вампір втратив контроль, але отямився вже після скоєного, тому вирішив замісти сліди.
Зустрівшись поглядом з Кісаме, Учіха зрозумів, що вони подумали про одне й те саме. Треба було переговорити, але без сторонніх. Ітачі кивнув, даючи знак мисливцю, щоб той йшов за ним. Навряд чи хтось зверне увагу на їх відсутність: вони все одно просто стояли осторонь, поки копачі з дільничним закінчать свою роботу, очікуючи на нову інформацію.
Найкращим варіантом було піти до кіцуне додому: зараз все село буде на вухах стояти, а коли взнають, що то вони вдвох знайшли першу жертву, то й зовсім не буде спокою. Та й шанс, що їх почують, коли вони будуть наодинці, мінімальний.
На щастя, село невелике, і тут все знаходиться відносно недалеко — їх не помітили, та й чутки ще не встигли поширитися, для всіх це ще досі був звичайний день.
Хатина, в якій жив Ітачі, була доволі затишна і невелика, але простора зсередини. Оформлено все було в синьо-зелених тонах, а в повітрі відчувався запах трав. Воно й не дивно: як виявилося, в Учіхи була величезна колекція чаю. Спочатку лис навіть намагався розказати базову інформацію про різні бленди, але швидко зрозумів, що впусту гає час, тому просто всунув мисливцеві кружку запашного чорного чаю з бергамотом.
Ітачі й гадки не мав, чого раптом подумав, що це було доречно чи взагалі цікаво, однак зараз ніколи було аналізувати свої дії. Треба було якнайшвидше знайти вампіра. Скоро він дізнається, що його сховок знайшли, і може втекти.
Тепер вони принаймні знали, з яким видом нечисті мають справу. Залишилося з’ясувати, як вампір тут взагалі з’явився. Було два очевидних варіанти: або когось з місцевих вкусили деінде, або вампір сам сюди приїхав і якимось чином лишився непоміченим. Хоча друга версія могла здатися надуманою й нереалістичною, однак не слід було забувати, що вампіри теж володіли гіпнозом. Звісно, не так майстерно, як кіцуне, але для своїх справ і таких умінь було достатньо. Взагалі-то, Кісаме думав, що вичислити вампіра буде елементарно: зрештою, в селі всі між собою знайомі, та й будь-яка найменша новина розлітається доволі швидко. Проте, Ітачі швидко розвіяв цей міт.
— Та не знаю, я хто куди їздив. Вони мені не звітують.
— Ти ж казав, що лікарем працюєш. Хоч трохи, але спілкуєшся з народом, — наполягав Хошіґакі.
Учіха справді був лікарем, однак так вже сталось, що односельчан не дуже тягнуло на балачки з ним. Можливо, цьому виною давня історія, що сталася ще, коли Ітачі тільки приїхав в Конотоп і перебрався в це село, і яка, видно, назавжди залишиться в пам’яті. А може, роль зіграв й характерний для лиса холодок в спілкуванні.
— Те, що я лікар, значить, що я їх лікую, а не чаї з ними ганяю, — буркнув Учіха. Він взагалі вирішив стати лікарем не через любов до людей, а тому що лікарня — то стабільний осередок емоцій. І джерело підживлення.
На декілька хвилин запала тиша. Глухо стукотів годинник на стіні, відраховуючи секунди і ще більше дратуючи.
— В Тернополі нещодавно ціле гніздо вампірів винищили, — ніби між іншим мовив Кісаме. Просто згадалося, мабуть, тому що трапляється таке не так вже й часто, і розібрались з кровопивцями його знайомі.
— В Тернополі? — перепитав Учіха. Його наче сяйнула думка, але він дещо сумнівався в ній. — У сусідки брат живе в Тернополі.
— Вона туди їздила?
— Та не знаю. Але ми з нею недавно бачились, я би помітив.
— Ставлю сотку, за цей час ти напевно бачив вампіра і провтикав, — підмітив мисливець.
Це очевидно був камінь в город Учіхи, ніби за два тижні він нічого суттєвого не зробив. Такої образи у свій бік кіцуне точно не потерпить.
— Ставлю двісті, що це не Надя.
— То пішли зараз і перевіримо, — запропонував Кісаме. Ця суперечка його веселила. — Ще тільки восьма година, встигаємо.
— Краще я сам піду. Піділлю в чай святої води, і подивимось, що буде — запропонував Учіха.
— Ну можна так не заморочуватись і зробити, як завжди, — Кісаме говорив це таким тоном, ніби ділився величезною життєвою мудрістю. — Невеликий поріз срібним клинком швидко покаже, хто є хто.
— Ти так завжди вчиняєш? — з сумнівом запитав Ітачі.
— Завжди, коли треба перевірити когось на наявність демонічної крові.
Запала тиша і, як би іронічно це не звучало, але було чутно тільки цвіркунів за відчиненим вікном. Учіха подивився на мисливця мов вперше: наче доросла й розумна людина перед ним, а діє так необачно і грубо.
— І як на тебе ще заяву не накатали, — тільки й відповів лис.
— Та якась подряпина, за таке нічого не буде, принаймні, у нас.
— Не знаю, як там в Полтаві чи звідки ти є, але тут можна і по зубах дістати, — Ітачі дав ясно зрозуміти, що «звичайні» методи Хошіґакі тут не прокатять.
— А її не здивує, що інтроверт з вбивчим поглядом раптом надумав про щось потеревенити?
Такої характеристики на свою адресу Ітачі ще ніколи не чув. Він не знав, його це більше смішило чи дратувало, тож вирішив проігнорувати і просто відповів на питання:
— Не здивує, бо з сусідами я іноді спілкуюся.
— Тобто, чаї ганяєш?
— Не в робочий час. І не з усіма підряд, — одказав Учіха, натякаючи, що терпіння до мисливця вже закінчується. На щастя, на думку Кісаме суперечка закінчилася — його останній аргумент щойно розбили.
Тепер вже мисливцю довелося йти на компроміс: йому зовсім не подобалося, що Учіха по факту зробить все сам, проте, і сперечатися з ним було марною справою. Врешті, вони домовилися, що Кісаме буде чекати десь поблизу, про всяк випадок. Все-таки скоро стемніє, і вампір може спробувати втекти. Хоча, всупереч розповсюдженому стереотипу, вампір міг би втекти й вдень, бо променів вони не так вже й остерігаються. Сонце їх справді обпікає, але недостатньо сильно, щоб зовсім знищити. Тому їм обом треба було діяти обережно, бо навіть кіцуне не наздогнав би вампіра, якщо той вирішить втекти.
Ітачі сказав, що впорається десь за півгодини. Все, що треба було від мисливця — забезпечити, власне, чим травити вампіра, тому довелося повернутись до машини. Це були найдовші тридцять хвилин в житті Кісаме. За цей час він тричі прокляв свого мобільного оператора, у якого інтернет, видно, настільки швидкий, що його неможливо спіймати. Зате він зловив хруща. Точніше, жук сам звалився йому на голову з якогось квітучого дерева. Можливо, з груші. Або з яблуні — Хошіґакі не ботанік. І це був дуже цікавий хрущ. Принаймні, найцікавіше, що було зараз в його полі зору.
За цією грою в біолога Учіха й застав мисливця. Він би точно щось сказав би з цього приводу, але зараз він був у доброму гуморі:
— Це не вона, — спокійно повідомив Ітачі. По ньому було видно, що він хотів додати насмішкувате «я ж казав», але стримався.
Проте Кісаме швидко спустив того з небес на землю — інших підозрюваних вони ж не мали. Добре, що за час очікування він придумав, як діяти, якщо сусідка вийде з-під підозри. Якщо вони не знайдуть вампіра, нехай вампір відшукає їх сам. Але лис поставився до ідеї, м’яко кажучи, скептично.
— Тобто, ти будеш просто вештатись по селу вночі? Офіґенний план, якщо я правильно зрозумів, а головне — надійний…
— Вислухаю всі твої геніальні ідеї, Ітачі-сан, — одказав Хошіґакі з удаваною ввічливістю.
— А можна питання?
Після цієї фрази не слід очікувати нічого хорошого. Мисливець вже хотів якось відбитися, але Учіха встиг раніше:
— Якщо ножі закінчаться, жбурлятимеш у вампіра інші столові прибори?
На це Кісаме тільки показав пару шприців зі святою водою: захопив з машини. Срібні клинки використовувати він не міг, тож довелося імпровізувати і викручуватися.
— Оригінально.
— А ти хочеш його чаєм напоїти?
— Можна просто голову відірвати. От ще один жарт про чай, і я покажу на практиці, як це робиться. — В голосі Ітачі з’явилися залізні нотки роздратування. Схоже, він справді планував так вчинити, принаймні, сили у кіцуне точно вистачило би.
— Подивимось, як піде, — погодився Хошіґак. Учіха знизав плечима, мовляв «най буде», хоча він дуже сумнівався, що в розпал бійки це спрацює.
Вечір покривав небо, а з ним і землю, таємничо-синім флером сутінок. День видався насиченим, а ніч обіцяла бути виснажливою.
Двоє йшли погано освітленою дорогою: один ліхтар на сотню метрів. Раптом лис спинився, прислухаючись до вечірньої тиші.
Ітачі краєм ока помітив, як поряд промайнула тінь. Він не встиг обернутися — вампір виявився швидшим. А може справа в тому, що за роки, проведені в тихому селі, вже й відвик від таких нападів. Учіха відчув, що як його схопили за голову й різко повернули до характерного хрусту. Вочевидь, план Кісаме спрацював, і вампір сам їх знайшов, а зараз намагався вивести їх з гри найпростішим і водночас найбезглуздішим чином — зламавши шию. Однак, вампір не знав, з ким має справу.
Учіха заїхав тому ліктем в живіт. Удар вийшов не сильним: вдалося лише відштовхнути вампіра. Добре, що Ітачі спромігся хоча б на цей ривок, бо вже за мить від болю у нього потемніло в очах. Хлопець осів на землю, поклавши голову на коліна. Звісно, кіцуне так просто не вбити, але коли тобі звертають шию, цей стан вже далекий від нормального. Тому на відновлення потрібен час.
Вампір переключився на Кісаме, і той побачив, хто це був. Кровопивцею виявився Федір, дільничний. Але зараз зовсім не було часу дивуватися: вампір замахнувся для чергового удару. В цьому була велика помилка Федора: він надто покладався на грубу силу, тож навіть припустити не міг, що йому дадуть відсіч. Всупереч очікуванням, мисливець блокував удар і вже збирався відповісти, коли вампір схопив його за руку і щосили гепнув ногою. Коліном він цілився у сонячне сплетіння. Зупинити чи блокувати удар мисливець би не зміг. Тим не менш, він сіпнувся убік, наскільки виходило, та напружив всі м’язи тіла. Удар вийшов до біса болючим — можливо, навіть тріснуло ребро, проте, все могло закінчитися гірше. Федір вирішив нанести останній удар в артерію: на руці миттю з’явилися пазурі. Однак мисливець зміг ухилитись, тому вампір зміг тільки подряпав йому шкіру на щоці, лишивши три тонкі відмітини. Він обурився і зашипів від злості.
Півсекундна втрата пильності вартувала вампірові багато чого. Кісаме примудрився викрутити власну руку, яку стискав Федір, в неймовірній площині, мало не вивихнувши її, і вже наступної миті він вже надавлює коліном спину упиря, що лежить лицем у землі. Ще секунда, і Хошіґакі всаджує в шию суперника шприц зі святою водою. Невже йому вдалось?
Вампір заволав від болю, що почав випалювати його зсередини, і цей пекельний крик, мабуть, переполошив все село. Вени на шиї упиря повздималися й почорнішали, наче демонічна кров почала кипіти всередині тіла. В нічній темряві було видно, як вампір почав розсипатись, аж поки за пару митей від нього не лишилася грудка попелу.
— Ти як? — Кісаме кинувся до Учіхи і спитав стурбовано, обережно торкаючись ребер, що починали неприємно нити.
— Більш-менш.
Ітачі майже не брехав: в голові все ще паморочилось, все розпливалось перед очима, але принаймні жахливий біль в шиї трохи втамувався. Проте, як би зле йому зараз не було, треба було негайно забиратися звідси: вампір зчинив такий галас, що вже за лічені хвилини на місце точно збіжуться всі місцеві жителі. Кіцуне важко підвівся, кожен рух віддавався різким болем, проте за деякий час мало би стати легше.
— Треба валити, — Учіха махнув рукою кудись у бік дороги, вказуючи напрямок. Хошіґакі було цікаво, як той збирається кудись іти, якщо заледве на ногах може триматися. Але Ітачі рушив першим, мов нічого й не сталося. Звичайно, він не міг так швидко відновитись, незважаючи на властивості кіцуне, однак мисливцю про це знати було необов’язково.
Цей доволі короткий забіг лис запам’ятає надовго і точно не захоче ніколи повторювати. Зупинилися вони біля шкільного стадіону на самому краю села. Більше Ітачі бігти не міг. Скоріше за все, тут їх точно не шукатимуть.
Холодне травневе повітря пахло квітучою яблунею, що росла тут поряд. Стояла глибока ніч. Годинник на екрані телефону показував пів на третю. Вони обидва розляглися на траві: Учісі так було легше, а мисливець вирішив просто скласти компанію.
— Зорі тут яскраві, — промовив Кісаме. Він не мав звички задивлятися на небо, однак зараз не бачити цього було неможливо. Та й настрій був якийсь особливий.
— Раніше усюди так було, — відповів Ітачі. — А зараз нічне освітлення трохи псує пейзаж.
— Я б залишився. Гарно тут, затишно.
— По-домашньому? — підколов Ітачі. Обидва неголосно засміялись.
— А я б поїхав. Хоча втомився вже тікати й переховуватись, — пояснив Учіха. — Мене ж якщо вичислять, до самої Англії гнати будуть. — Він говорив про це так звично й легко, мов переводив на жарт, однак в голосі чувся відтінок суму. Чи то Кісаме так здавалось.
На деякий час запала тиша: не ніякова, а скоріше спокійна. Кожен думав про своє, вслухаючись у ніч. Мисливець вже почав засинати, коли Ітачі підвівся.
— Вже минулось, ходімо.
— То куди ми зараз?
— До мене, — відказав Учіха з ноткою здивування, мов це було очевидно. — Чи ти збираєшся їхати по темноті невиспаним?
— Переймаєшся за мене?
Ітачі красномовно промовчав, зробивши вигляд, що його зараз найбільше цікавить зоряне небо, хоча єдине, що він пам’ятав — як знайти на небосхилі Полярну зірку.
Здалося, що напруга, з якої почалося їх знайомство, зникла. Можливо, так воно й було. В будь-якому разі тепер, коли мисливець і кіцуне блукали селом, їх скоріше можна було назвати друзями, ніж створіннями по різні сторони барикад. В такі моменти існує тільки «тут і зараз».
А небо над ними сяяло яскравим куполом, наповнюючи душу спокоєм.
Відгуки