Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Чотири роки потому…
Минуло одинадцять місяців з часів Битви за Гоґвортс і скінчення Другої магічної війни. Темний Лорд загинув, а з ним — його поплічники та отруйне зло. Всі вцілілі учасники зібрались у заміській домівці Поттера, щоб відсвяткувати річницю та разом з тим вшанувати тих, хто помер. Було багато людей, так чи інакше пов’язаних з минулими подіями: від членів влади до студентів, які ризикували власним життям.
Гаррі був одягнений у дорогий костюм-трійку глибокого чорного кольору. На заході від супроводжував свою наречену, Джіні Візлі, яку прикрашала не надто довга сукня відтінку білого шоколаду. Пара чудово доповнювала одне одного. Згодом Поттер почав свою промову:
— Вітаю всіх присутніх. Я вдячний, що в нас є можливість зібратись. Бути разом у цей мирний час, коли всім і кожному не загрожує смертельна небезпека. — Юнак вдивлявся в знайомі обличчя із подякою. — Мені ніколи не забути слів професора Дамблдора:»Людина помирає тоді, коли помирає останній спогад про нього». Він, безсумнівно, мав рацію. Але я скажу вам, що ніхто із загиблих не стане забутим. Всі ми будемо пам’ятати Ремуса Люпина, Німфадору Тонкс, Фреда Візлі…
Герой війни — а насправді, молодий хлопець, на чию долю випали такі випробування — озвучував перелік імен. Імен тих, хто похований під землею без можливості іншого вироку. Багато гостей почали плакати, не турбуючись про те, що змиється макіяж або що від прояву емоцій вони виглядатимуть менш мужньо.
— … та Северуса Снейпа.
Від останнього імені тілами деяких присутніх побігли сироти, однак усі знали про внесок зіллєвара в кінцевий результат війни.
— Ми не забудемо їхню хоробрість, звитягу, самовідданість, турботу та участь. Ніколи не забудемо. А в цю саму секунду я попрошу підняти келихи — і ми вип’ємо за людей, що віддали найцінніше — власні життя. Нехай Мерлін оберігає їхні душі.
— Нехай Мерлін оберігає їхні душі… — відповіли гості в унісон.
Вгору злетіли келихи, через секунду трохи спустошені. В залі почулась негучна інструментальна музика, і присутні почали говорити на більш відсторонені теми. Ґрейнджер спілкувалась з чарівниками та чарівницями, перепливаючи з однієї компанії в іншу. Однак її очі ніяк не могли спіймати одну людину.
— Гаррі, ти не знаєш, де зараз пан Блек?
Саме так. Відсутність хресного кращого друга непокоїла грифіндорку.
— Не певен остаточно, але пошукай у бібліотеці. Зазвичай він проводить час там. — Юнак обійняв плечі красуні Джіні та легко посміхнувся.
— Дякую.
***
Поттер виявився правий: анімаг знайшовся в бібліотеці. Сидів у великому кріслі поблизу каміну та випивав щось зі свого стакану. Чутливий слух без проблем уловив кроки, і Сіріус був абсолютно певен, кому вони належали. Його голова виглянула з-за крісла, щоб довести припущення господаря.
Так. Це вона…
Перед очами з’явився чудовий образ. Розквітлий бутон, одягнений у синю сукню до підлоги та акуратно зібраним волоссям, завмер у дверному отворі. Погляд був рішучим, але кучерява не заходила. Лише уважно вивчала знайоме приміщення. Чоловік тим часом роздивлявся раптового гостя. Тепер вже вона була схожа на молоду жінку. Витончене тіло підкреслювало темне вбрання. Обличчя більше не походило на дитяче: воно придбало раніше недоступні дорослі риси, що привертали до себе увагу. І все ж найцікавіше — очі. В них читався біль минулих днів та передчасна смерть дитинства.
— Пане Блек, можу я скласти вам компанію? — здавалось, голос почувся нізвідки. Анімаг усвідомив безсоромне роздивляння та підняв очі.
— Так, Герміоно. Звісно можеш.
Зробив запрошувальний жест, і за мить Ґрейнджер зайняла крісло навпроти. Захоплено дивилась на язички полум’я в каміні, не маючи ні найменшого уявлення, про що говорити.
— Як поживаєш? Є що-небудь, чим ти бажала б поділитись?
— Дякую, сер, все чудово. — Вона дякувала не стільки за саме питання, скільки за порятунок від ніякового мовчання. — Після завершення війни справи стали приходити до ладу. Більше року я працюю у Відділі регулювання магічних популяцій і контролю над ними, як і хотіла. Життя повернулось у звичне русло, що не може не тішити. Мене переповнює щастя від того, що я маю на сьогоднішній день та…
Дівчина подивилась у бік єдиного слухача, жахнулась своєї надмірної балакучості. Відвела погляд до каміна, в якому потріскували дрова, і в той же момент ліворуч почувся короткий смішок.
— Радий чути, що в тебе все добре. З самого початку нашого знайомства я знав, що ти станеш видатною чарівницею. І, вочевидь, не помилився.
Комплімент допоміг розслабитись, грифіндорка вдячно посміхнулась.
— Ви перебільшуєте, пане Блек.
— Не потрібно соромитись. Ти прекрасно знаєш, що це правда. Окрім того знаєш, що це повністю твоя заслуга: саме старання та плідна праця слугували двигуном до тебе справжньої; якою ти є зараз.
Він дивився співрозмовниці прямо в шоколадні очі. Нанизав бусинки переконання в молоду свідомість. Судячи з усього, вдало, оскільки у відповідь пролунало:
— Дякую вам.
Дівчина трохи схилила голову, не відводячи свій погляд він пронизливих очей. Їхній контакт тривав декілька секунд. Довгих та приємних секунд. Невдовзі Блек завів нову тему.
— А що стосовно Рона, який цікавився тобою ще з малих років? Коли на весілля покличете? Ви ж покличете, я сподіваюсь? — поцікавився та випив зі свого стакана темно-червону рідину.
Чомусь Ґрейнджер прослідкувала за простою дією до самого кінця, затримавши погляд на ковтальному рефлексі.
— Якщо зізнатись, говорити нема про що. Рональда несильно турбують подібні речі. Його голова переповнена спортивними подіями, тому навряд чи стосунки зі мною і — тим паче — весілля цікавлять його.
Вона видала нервовий смішок, постукуючи нігтем по келиху з шампанським.
Я, звісно, підозрював, що молодший Візлі не надто кмітливий, однак і подумати не міг, що він до того ж сліпий…
— … окрім усього іншого, він просто неможливий у своєму довірливому…
Мені не зрозуміти цього хлопчиська. Як можна дивитись на когось, крім цього вишуканого лебедя у вбранні самої ночі? Навіть Імперіусу непідвладне щось подібне.
— Пане Блек.
Анімаг мотнув головою, зустрівся з темно-карими очима.
— Перепрошую?
— А як ви самі поживаєте? Як ваші справи?
Як мої справи… Давно не чув цього питання. Гаррі і той рідше став цікавитись, забуває потрохи про старого пса. Але тільки не хоробра дівчинка. З ввічливості — або з будь-якої іншої причини — вона вирішила спитати про таке буденне, і все ж недостатнє.
— Не жаліюсь. Після війни стало легче дихати: зникло відчуття руки, що стискала горлянку. Авжеж, таких захоплюючих та романтичних подій у моєму житті немає, хоча я радий вже хоча б тому, що досі живий, — розмірена інтонація розслабляла.
Дівчина ковтнула свій намій, уважно слухала Сіріуса.
— Тобі дев’ятнадцять, чи не так?
— Так, сер.
— Це ж треба, як ти подорослішала, Герміоно, — констатував він, черговий раз мигцем поглядаючи на юне тіло. Можливо, довше і частіше, ніж слід, але ніхто не заперечував.
— Дійсно?
— Не сумнівайся. Мимоволі згадую, як на першому зібранні Ордену ти стиснула мою руку. Вже тоді я зрозумів, що минуле лишилось позаду, і тобі вже не бути безтурботною дитиною, як раніше.
— Якщо дозволите, пане Блек, моє безтурботне дитинство закінчилось ще при знайомстві з вашим похресником.
— Ха-хах, що правда, то правда. Малий доставив неприємності чималій кількості людей.
— Можливо. Однак, попри всі небезпеки та плутанини, він приніс багацько пригод та радощів.
— Яких саме?
— Наприклад, знайомство з одним виключним в’язнем Азкабану…
При згадуванні в’язниці Сіріус рефлекторно поїжився. Обличчя його не висловлювало колишньої привітності, а очі звернулись до палаючого каміну. Грифіндорка із запізненням усвідомила, що торкнулась болісної теми. Їй хотілось вдарили себе по потилиці та вибігти з кімнати. Вона надто стрімко піднялась, розливши частину шампанського, і беззвучно промовила:
— Прошу вибачення, сер. Вочевидь, мені краще піти…
— Ні, — заперечив тихий голос. — Я хочу, аби ти залишилась ненадовго. Прошу, почитай мені що-небудь.
Нарешті, чоловік підняв голову, забажавши подивитись на збентежене обличчя Герміони, яке швидко ставало червоним.
— Що, вибачте?…