Обійми мене

  Цей ранок не відрізнявся нічим особливим. На перший погляд, звичайно. Все такого ж бузкового кольору світанок о пів на п’яту ранку, здається, вже прилучився в мій спосіб життя. Ви спитаєте: – “Якого чорта ти не спиш в цю ранню годину?” – Я відповім.

-Тому, що це зворушливий момент.

Згадайте те відчуття спокою, коли ви були наодинці з самим собою та думали, що життя – хоч і рідкісне лайно, але чудове? Згадайте, як це – пити кружку свіжозавареної кави з корицею і дивитися на все ще сонливе місто.

Де-не-де видно вікна з увімкненим світлом, і в голові прослизає думка: — “Цікаво, про що думають люди, що по той бік вікон? Чим займаються, як живуть?” Хтось збирається до роботи, залишивши ніжний поцілунок на вустах коханої. Хтось зі швидкістю равлика повертається додому з нічної зміни. Місто потроху прокидається. Ви відчуваєте цей подих? Він завжди має особливий присмак азоту та вогкого асфальту.

І саме тому, я зараз відкладаю в сторону неповну кружку кави на стіл, та лягаю на ліжко, де розпочинаю читати доволі відому серед молоді книгу – “Винні зірки” Джона Гріна.

Ну а що? Ми не кішки з легенд, у котрих по дев’ять життів. У кожного своя історія життя, котрий він обирає сам. Тому, що саме від вашого вибору – залежить ваше подальше життя в цьому світі. А що стосовно самої книги – я раджу вам із нею ознайомитися, якщо ви ще не читали. Гадаю, вона буде гарним доповненням до вашої полиці з іншими книгами.

Поки я захлинаючись читала книгу, пройшло приблизно три години поспіль, і так би й продовжувалося, якби не вхідний дзвінок мого мобільного телефону. Відклавши книгу, я взяла телефон у руку і прийняла виклик, увімкнувши гучний зв’язок.

— «Доброго ранку рання пташка! Сьогодні все в силі? — це була моя подруга — Дашка, та ще шибениця, але в кого ж немає такої ж божевільної подруги?

– Він був добрим, поки ти не відірвала мене від споглядання прекрасного.

— Ой, знову ти про свою книжку? Не набридло садити зір?» — чути було, як вона пирхає, потім почувся гуркіт, а наступної миті добрий триповерховий мат: — «Твою матір! Та щоб ти вареником подавилася! Я через тебе вдарилася мізинцем об довбаний кут ліжка!

— Не така вже й велика втрата. Було б набагато сумніше, вдарся ти своєю головою. Вибила б останні звивини свого мозку, — я не стримала усмішки, почувши обурене: — «Гей!»
— Гаразд, пробач мені. То в яку цього разу колотнечу ти вирішила мене втягнути?
Мені навіть бачити її обличчя не треба було, щоб зрозуміти, як вона мало не до стелі закотила свої очі.

— Дуже смішно, Ксюшо, прямо ікаю як Дятел Вудді зі сміху! Так от, я хочу, щоб ти відвідала зі мною Фестиваль Холі. Повір, там буде справді весело! Я вважаю, що воно того варте!
Я трохи замислилась. По суті, Даша правду каже, адже це справді приголомшливе свято де можна зустріти нових друзів за інтересами та насолодитися позитивною атмосферою навколо. Наважившись, я сказала:
– Місце? Час?
У відповідь я почула лише радісний крик дівчини.

Час по тому.

— Ну, де тебе чорти носили? — Вставши в позу, спитала Даша.
На що я невинно знизала плечима з усмішкою на губах:
– А що я? Я нічого. Інші геть чого! І нічого.

— Я тобі зараз таке влаштую… На віки не забудеш, злодійко! Пфт… Тьху! Гей! Хто цей навіжений, який уявив себе королем? Ану йди сюди, падлюко! Я тобі цю фарбу в труси засуну!
І все. Згадуй як звали що Дашку, що бідолашного хлопця. Залишившись віч-на-віч із собою, я насамперед вирішила відвідати виставку вуличних картин, розважливо порахувавши, що в разі чого, подруга знає де мене знайти.
Підійшовши до однієї з копій картин Сальвадора Далі «Стійність часу», я розглядала та зображувала всі ознаки сюрреалізму в ній. На полотні картини був зображений цілком спокійний пейзаж, на тлі якого плавляться і розтікаються три види годинника. Якщо подумати, то можна подумати, що автор цієї картини просто надихався не оригінальною роботою, а плавленим сиром, який знаходився на бутерброді з хрусткою скоринкою. За ним я помітила доволі зворушливу копію картини “Закохані” Рене Магрітт, де пара, чиї голови закутані білою тканиною, злилися в поцілунку. Художнику цієї копії вдалося дуже чітко зобразити пристрасть, що хотів передати автор оригіналу. Я б навіть сказала, що автор цієї роботи хоче показати через тканину на головах закоханих, як час від часу люди можуть втратити голову від кохання до іншої людини.

Вдосталь надивившись картин різних стилів, я зрозуміла що Дашка не надто й поспішає шукати мене, що навіть не подзвонила. Однак я все ж таки перевірила свій телефон на вхідні дзвінки та повідомлення. Помітивши одне нове повідомлення якраз від подруги, я відкрила і стиснула зуби.
Нове повідомлення. Від кого: Збоченка.
“Здоровенькі були! Вибач, але мої батьки терміново покликали мене додому, тому тобі доведеться тусити сьогодні без мене. Повеселились, кохаю. <3»
Тяжко зітхнувши та сховавши телефон у кишеню джинсів, я зібралася додому, але звернула увагу на темноволосу дівчину. Начебто нічого особливого: картата сорочка, чорні джинси та кеди. Примітно було інше — в руках дівчина тримала табличку, яка казала: «Обійми мене, якщо тобі сумно».
Я почала розглядати її. Адже, попри на зовнішню простоту, дівчина була чарівна.
Заворожливі світло-карі очі у світлі сонця ставали ще яскравішими й були схожі на дорогоцінний метал. А рівні брови підкреслювали пишні вії, роблячи погляд володарки особливо пронизливим. Маленький носик був трохи піднесений, додаючи незнайомці якийсь шарм. Опустивши погляд на її ніжні губи, я помітила, що верхня з них тонша за нижню, ця неправильність форми викликала в мене невимовне бажання їх намалювати на полотні. Трохи тьмяно на цьому тлі виглядало волосся — кольори воронова крила, що досягали рівних плечей.
І не знаю, що змусило мене підійти до неї, але я списала це на самотність. Так, мені самотньо, а отже й сумно? Напевно так воно і є. З хвилину постоявши біля неї, я зважилася й обняла її зі спини, тим самим здивувавши не тільки дівчину, а й себе.
Простоявши з пів хвилини, я почала відсторонюватися з думками: «Їй, напевно, незатишно…» Але раптом вона обертається до мене обличчям і сама обіймає мене за шию, втикаючись носом у моє плече. Мені нічого не залишалося, крім як обійняти її у відповідь за талію притискаючи до свого тіла. На якийсь момент я настільки перейнялася почуттям тепла її тіла, що й не помітила як ми простояли так близько п’яти хвилин. Опам’ятавшись, я обережно відсторонилася вибачаючись:
— Вибачте, я замислилась…

– Ні, що ви. Це ви пробачте мене, я сама якось захопилася …
Усміхнувшись їй, я востаннє злегка стиснула її передпліччя, сказавши з подякою в голосі:
— Дякую вам, ваші обійми справді допомагають підняти настрій. Усього найкращого, сподіваюся, у вас все вийде.
Вона лише опустила погляд у підлогу зніяковіло посміхаючись.
— Це я мала сказати вам… Дякую вам за теплі слова, сподіваюся, надалі ви не будете самотнішими.

– Все може бути. Прощавайте.
– Прощавайте.
Попрощавшись із приємною незнайомкою, я пішла у бік виходу з майданчика фестивалю, думаючи про те, що не так уже й погано, що сьогодні я залишилася сама.

Тим часом моя подруга, котра насправді не у батьків вдома, а з хлопцем, який зіпсував її одяг фарбою холі:

– А твоя подруга точно не буде шукати тебе? – Спитав темноволосий хлопець, протягуючи дівчині морозиво,  вибачаючись за зіпсований одяг.

Даша взяла запропоноване морозиво, надкусив шматочок охолодженої насолоди. – Ні, знаючи цю мистецьку збоченку, вона зараз десь аналізує картини епохи відродження та середньовіччя.

А потім додала, – а то й взагалі зустріла якусь дівчину та пускає на неї слинки…

На що малознайомець посміхнувся:

– А, вона з тих?… Не зі світу цього?

Дашка пхнула того в бік ліктем.

– Вона особлива, так. Але ображати її нікому не дам. Зрозумів мене, телепню?

Той приміряючи підняв руки вверх. – Так точно мем!

Дівчина посміхнулась, дивлячись кудись в далечінь Києва.

– Так би й одразу.

Кінець.