Море плаче

— Коли ж ми вже зможемо скупатися? — похнюплено запитала Марина.

— Гадаю, що не скоро. Он недавно знову хтось підірвався на міні, — зітхнула Юля.

Вони сиділи на березі, й вечірній легіт легенько лоскотав їм обличчя. Синє простирадло моря розкинулось попереду. Всього кілька кроків — і можна увійти у теплу ласкаву воду. Якщо не знати, якщо забути, що поруч війна, то можна навіть розслабитися. Тільки от забути про це не можливо. Бо море також поранене. Кров у ньому, нехай і розчинилась, стала невидимою, але вона була там, серед морської піни, серед водоростей, серед мушель.

Марина набрала в руку трохи піску, стиснула його. Сердито жбурнула в сторону моря. Море відповіло принишкло, ніби перепрошувало за щось. Над головою пронеслась зголодніла чайка, й Марина трошки позаздрила їй: пташка могла спокійно кружляти над водою, могла торкатися моря. Звісно, вона також ризикувала життям, але ж…

— Тут небезпечно, — нагадала Юля, підійнявшись на ноги й змахнувши зі джинсів пісок. — Ходімо.

— Еге.

Втім, вона не поспішала за подругою. Колись Марина лише мріяла про море. Вперше побачила його лише в чотирнадцять, в той час, коли однокласники кожного року катались то на Чорне, то на Азовське, а то й на Мертве чи Червоне. І коли мама, радісно поплескавши її по плечу, дозволила плавати, щастя Марини сягнуло самого Місяця.

— Мама казала мені, що я осліпну, якщо не перестану сидіти за комп’ютером чи книжками. І тоді, віддавши останні заощадження, вирішила повезти мене на море. Хех, лікарі запевнили, що все нормально, а мама мене лякала… Та я вдячна їй за те. Побачивши море, я дійсно відчула полегшення і почала більше відпочивати.

Юля одразу ж присіла назад. Притулившись плечем до плеча Марини й легенько штовхнувши її. Помовчала, дозволивши розмовляти лише морю, чайкам і вітру. Марина сумно усміхнулась, незмигно дивлячись на танець хвиль, які змінювали одна одну. Нога її смикнулась, бажаючи ступити на вологий пісок, поринути під товщу води, щоб потім відчувати на губах той знайомий солений смак. Та вона продовжувала сидіти на місці, тримаючись за чужу руку.

Тільки б не зірватися, не чкурнути туди, піддавшись шаленому бажанню поцілувати хвилі, загубитися в морі, стати часткою його.

— Марино, — Юля обережно взяла її за руку, — ти подряпалась.

— Га? А…

Марина розгублено поглянула на долоню. Тоненькою цівкою текла кров прямо одній із ліній. Навіть і не відчула, як поранилась… Кивнула, але в сумку за серветками не полізла.

— Певно, від мушлі.

— Можливо.

Тепер і її кров десь там у морі. Там, де пролилось вже її чимало, де лилась вона віками за свободу, за право на життя, за свою власну землю. Марина зіщулилась. Не стільки від того, що Юля дістала серветку й притулила її до подряпини, як від власних думок.

Море більше не шепотіло, не перепрошувало, воно не просто шуміло. Воно волало. Воно плакало. Марина чула це, відчувала кожною волосинкою на тілі, й тремтіла. Юля покинула серветку, й палко пригорнула Марину до себе. Футболка одразу ж стала вологою. Марина не контролювала сльози, вони самі лились. У тому, здавалось, звичному шумі моря звучало стільки болю, розпачу, страху. У тих хвилях було стільки крові, стільки сліз, стільки поту.

— Дивись, дельфін! Дельфін! — захоплено прошепотіла Юля їй на вухо, бо Марина не бачила, заховала обличчя у волоссі подруги.

— Дельфін… — повторила вона, ніжно погладивши Юлю по спині. — Дельфін…

Він летів над хвилями, і, здавалось, хотів збити з пантелику кілька гучних чайок. Він летів так легко, наче був не твариною, а пір’їнкою, а вітер просто підхопив його та й поніс. Він летів так, ніби бажав зачепити хвостом саму хмаринку чи повиснути на самому сонці… Так красиво. Майже як колись.

Юля зачаровано спостерігала за ним, широко посміхаючись. Марина тільки-но повернула обличчя до моря. На хвильку їй здалось, що воно перестало ридати, показало їй: «Я ще живе! Ніхто не знищить мене!» Але потім у серце ніби загнали іржавий цвях, і Марина аж підстрибнула, поваливши Юлю на пісок.

— Там можуть бути міни! Там можуть бути міни! — волала так, що у вухах дзвеніло, ніби дельфін розумів її та міг послухати.

— Марино, він тебе не почує. На жаль…

— Я знаю. Але мені не хотілось би, щоб він загинув.

— Мені також. Та ми нічого не зможемо зробити.

— Ненавиджу безсилля, — кинула Марина кудись в сторону й одночасно в нікуди, бо дійсно не могла поки що нічим зарадити. Сунула руки в кишені, бо не знала куди їх подіти.

Юля кліпнула кілька разів, змахнувши з повік краплинку сльози. Куснула губу, бо плакати не збиралась. Хотіла ж бути сильною заради Марини. Заради своєї русалоньки.
Дельфін сховався десь у глибинах вод і більше не виринав. Дівчата переглянулись, і кожна подумки побажала йому всього найкращого.

Відлуння вибуху сягнуло берега, вже коли Марина з Юлею відійшли на безпечну відстань. Знову наче кинджалом кресонули по грудях. І знову наче косою пройшлись по ногах, відсапнувши їх по коліна. Стояти прямо стало неможливо. Марина зіщулилась, зігнувшись майже до землі. Юля також присіла, інстинктивно закривши голову руками.

Хтось заверещав так несамовито, що кортіло кричати разом з ним: з надривом, з болем, з жахом.

Море голосило. Море стенало. Воно втрачало своїх дітей і повільно помирало в страшенних муках.